3.Розкрийте політологічне значення "Історії русів

"Історія Русів" — політичний трактат невідомого автора кінця XVIII ст. Трактат підготовлений з позицій лібералізму — інтелектуальної та моральної течії, яка передусім визнає політичні та економічні права особистості, її абсолютну цінність, свободу та рівність серед рівних, існування невід'ємних природних прав індивіда, суспільно-договірний характер держави, верховенство права у суспільних відносинах тощо.

На думку автора "І. Р.", створивши власну Давньокиївську державу, український народ згодом втратив державну самостійність, об'єднавшись на добровільних засадах з рівними Україні Польщею та Литвою у федеративній Речі Посполитій. І лише через те, що польські королі почали позбавляти українців прав і "вольностей", переслідувати православну віру, козаки повстали. Слова про природні права людини у творі виголошує сам Б. Хмельницький. "Всі народи, — говорить він, — що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічне життя своє, свободу і власність, і навіть найнижчі на землі тварини боронитимуть становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги... Пощо ж нам, браття, бути нечулими волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті і ганебному невільництві... Поляки вже все забрали у нас: честь, права, власність і саму свободу розмови і віросповідання нашого".

Автор політичного трактату доводить, що тиранське, насильницьке правління в Україні ніколи не було тривалим і довгочасним, бо народ умів боронити свою свободу від кривдників, руїнників. Він виходить з рівності народів, гостро виступає проти національної чванливості, презирливості до "полячишків", "татаришків", "чубів", "хохльонків" тощо. В "І. Р." засуджується багатство, набуте за рахунок власного народу, зрадництво української шляхти. "Історія" сповнена поваги до простолюдинів, кріпаків, рядового козацтва. Цей твір має велике значення для укорінення національної свідомості. Саме тому "І. Р", іноді не без підстав, називають "Декларацією прав української нації".

5.Порівняйте національно-самостійницьку концепцію м.Міхновського та політичну доктрину м.Грушевського. Філософсько-політична доктрина Михайла Грушевського

Ідею національного самовизначення українців ґрунтовно обстоював геній української історичної думки, автор знаменитої десятитомної «Історії України-Руси» Михайло Грушевський (1866 — 1934). Самостійність і незалежність українців він розглядав як тенденцію, випестувану національною історією. Логіка обґрунтувань означеної тенденції розгор­тається у М. Грушевського за такою схемою: 1) прагнення до самостійності є об'єктивною логікою життя, необхідністю саморозвитку будь-якого національного утворення; 2) вони пов'язані не лише з територіальними володіннями, а й з відповідними нахилами народу; 3) незалежність особистості неможлива без компетенції та відповідальності; незалежність безпосередньо залежить від енергії розвитку народу; 4) відсутність «полі­тичної самостійності» можлива лише за умови, коли народність співіснує з іншими за ефективного громадянського ладу, раціонального державного управління. Оскільки ж досягти цього надто важко, кожна нація має право захищати своє природне прагнення до розвитку саме політичною самостійністю; 5) багатонаціональна держава, в якій нації прагнуть здобути самостійність, має на це лише ображатись; 6) у боротьбі за незалежність нація повинна виховувати «керманичів», які не схиблять у виборі орієнтацій, не зрадять ідеї державності; 7) тільки вільна спілка вільних народів є ефективною як з морального, так і з економічного погляду.

Політико-ідеологічні пошуки М.С. Грушевського були не чим іншим, як пошуками компромісів. Очевидно, брали гору поміркованість вченого і той історичний досвід українського державотворення (боротьби і страж­дань), яким він глибоко володів як теоретик, фундатор української історичної науки. Виходячи з цього, вчений стверджував, що тривкими можуть бути стосунки націй, засновані лише на взаємній вигоді, на узго­дженні своїх перспективних планів розвитку, за яких свобода, суверенітет і самобутність одного народу не зачіпають іншого. Будучи соціалістом за світоглядом, М. Грушевський замість реальної нагоди відродження самостійної української державності взяв на себе непосильне й непотрібне завдання — перебудувати Росію на федеративних заса­дах. Його нерішучість у відстоюванні національних інтересів, поступ­ливість Тимчасовому урядові й московським більшовикам обернулись серйозними політичними втратами. Утішаючись можливими перемінами, М. Грушевський як теоретично, так і практично упустив головну орієнта­цію українства — незалежність, до ствердження якої народу знадобилося ще майже століття. М. Грушевський постійно наголошував на тому, що повна самостійність та незалежність є послідовним логічним завданням запитів самого національного розвитку та самовизначення будь-якої народності, котра займає певну територію і має достатні задатки та енергію розвитку. Саме з діяльністю М. Грушевського пов'язаний державотворчий період 1907—1918 pp. з попередніми періодами державності України, а саме: з українською княжою середньовічною державою (Київська і Галицько-волинська) та козацько-гетьманською з її засновником Б. Хмельницьким. Так він обґрунтував неперервність українського державотворення, українського державотворчого процесу, що зрештою завершився новою державною формацією — Українською Народною Республікою. М. Грушевський писав із цього приводу: «Ми вважали потрібним скінчити гру з федералістичним терміном, під яким прихо­вувалося фактичне заперечення в теорії чи фактичне нищення в дійсності всякого універсального самовизначення українського народу, його державності і державного самопорядкування». Він наголошував на тому, що Україну повинен будувати власними руками її трудовий народ без сторонніх впливів і втручань. І в процесі цього будівництва вона в будь-якому випадку повинна залишатися окремішньою. М. Грушев­ський і очолювана ним Центральна Рада не лише спричинилися до націо­нального самоусвідомлення українського народу, а й надали відповідну легально-державну структуру українській державі. Варто замислитися над думкою М. Грушевського і про те, що національність подібна до здо­ров'я, змушує займатися собою тоді, коли в ній відчуваються негаразди й недоліки, коли нема для національності свободи існування й розвитку. На жаль, цією порадою великого історика й народознавця ми поки що повною мірою не скористалися. Однак без ідей М. Грушевського нам було б важко побудувати незалежну Україну. Розвій України — запорука воскресіння його ідей, історіософського бачення України, зокрема гострої потреби реформування економічних і соціальних відносин відповідно до нових умов, аби пов'язати це реформування «з національним будів­ництвом так, щоб воно було органічним випливом її, а не зовнішньою українофільською приставкою». Звичайно, все це, на думку М. Гру­шевського, потребує багато часу та великої, динамічної, акумульованої й концентрованої енергії. Саме тому вчений наголошував: «Мусимо згромадитися коло сієї мети всі, скільки є свідомих і відданих інтересам нашої батьківщини. Збиратися в тісну й компактну фалангу». Ці слова можна розглядати як своєрідний заповіт сьогоденному і майбутньому українському державотворенню.

Отже, незважаючи на федералістську платформу, політичні ідеї М. Гру­шевського не можуть бути відсторонені через недостатньо політично-незалежницьки спрямовані, частини ідей, концепцій. Вони входять в ідео­логічний арсенал українського державотворення як його важлива складова, невичерпна скарбниця бачення майбутньої України як співдружньої з народами країн слов'янського кореня і всього світу. Хоч політична та ідеологічна непослідовність М. Грушевського, його загравання з більшовиками потребують виважених оцінок його поглядів та ідей, особливо наприкінці життя.