Філософсько-політична система Миколи Міхновського

Значним доробком української політичної думки XX ст. є самостій­ницька теорія М. Міхновського (1873 - 1924), суть якої він виклав у своє­рідному катехізисі самостійників «Десять заповідей УНП».

Ставлення до цього маніфесту завжди було далеко не однозначне. Одні захоплювались ним як найбільш чітким документом і практичною програ­мою національного визволення, інші — таврували як вияв крайнього націоналізму, ворожого народам, на яких розповсюджується його чинність. Більшість же просто не мали змоги з ним ознайомитись. Російська радянська влада замовчувала, приховувала, шельмувала цей документ, перекручувала його окремі положення, спотворювала їх суть і спрямо­ваність. Практично невідомим він був і для широкого українського загалу. Таким чином, це — документ великої політико-ідеологічної ваги, хоч і дуже суперечливий. З урахуванням соціально-історичних, культурних і духовних змін від часу його написання, ряд положень мають сенс і в наші дні.

У своєму прагненні дійти до народних мас, української інтелігенції М. Міхновський, як і інші самостійники, змушений був долати не лише опір царської бюрократії, а й стикатися з відвертою неприязню українських соціалістів і лібералів. Він був «незручним», незрозумілим навіть для С. Петлюри, В. Винниченка, М. Грушевського. Логічно поставити запитання: а що було незрозумілим у поглядах М. Міхновського? Хоч більша частина «заповітів» не викликає сумніву й сьогодні, деякі з них не можуть бути прийняті, оскільки не відповідають ідеалам сучасної цивілізації. Можна зрозуміти психологічно позицію М. Міхновського, який бажав звільнення України від колоніалізму і категорично заперечував колабораціоналізм. Але незрозумілим було інше: чому зненависть до політичних та економічних панівних еліт держав-гнобителів українського народу треба переносити на усі народи цих країн?

Сила будь-якої теорії, ідеології, якщо вони орієнтовані на гуманізм, в людяності, в пошуку компромісу, коли мова йде про розв'язання кризи. Безумовно, не можна нехтувати докорінними інтересами країн, народу, але не можна насаджувати норми ксенофобії, шовінізму в будь-якій формі.

Фактично В. Липинським, Д. Донцовим і М. Маіхновським завер­шуються концептуальні побудови універсальних політико-ідеологічних моделей українського державотворення. Радянський період історії України до мислителів подібного спрямування був немилосердним. Він у зародку знищував усе, що могло б розгорнутися в теорію. І хоч ори­гінальні політико-ідеологічні ідеї висловлювали В. Чорновіл, В. Стус, Л. Лук'яненко, Є. Сверстюк, В. Лісовий і багато інших духовних про­відників українства, їхні ідеї залишались лише ідеями — концептуально не оформленими; важливими, своєчасними, але — не завершеними. Грандіозний обсяг інформації, поточна політична боротьба, вузька спе­ціалізація та інші фактори кінця XX — початку XXI століття свідчать, що час учених і політиків-універсалів закінчується. Колективний розум починає домінувати на Землі.