1.3. Регiон в системi территориального подiлу працi.

Територіальний поділ праці (ТПП) — процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами. Це просторовий вияв поділу суспільної праці взагалі, зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їхнім географічним положенням; один з факторів підвищення продуктивності праці. Ступінь ТПП залежить від рівня суспільного поділу праці у даній країні й, таким чином, може відбивати ступінь розвитку її продуктивних сил. М. Баранський так визначає ТПП: ''Під географічним поділом праці ми розуміємо просторову форму суспільного поділу праці. Необхідна умова географічного поділу праці полягає в тому, щоб різні країни (або райони) працювали одна на одну, щоб результат праці перевозився з одного місця до іншого, щоб, таким чином, утворювався розрив між місцем виробництва та місцем споживання''.

Отож, ТПП між країнами або районами передбачає наявність просторового розриву між окремими стадіями виробництва або між виробництвом і споживачем. До ТПП включають не лише обмін товарами, але й переміщення їх з одного місця на інше.

Власне, в основі ТПП лежать природні умови й ресурси, різноманітність територій, а також відмінності між народами, що там мешкають, та історично сформованими навичками праці. Внаслідок цього виготовлення одного й того самого продукту на одній території потребує менших витрат праці, а на іншій — більших. Тим-то доцільно зосередити зусилля на виробництві саме того продукту, витрати на який нижчі, відмовившись від виробництва деяких інших продуктів, виробництво яких ефективніше на інших територіях. Водночас продукти, яких бракує, можна одержати в обмін на свої.

У межах однієї країни виокремлюють внутрішньорайон-ний поділ праці (спеціалізацію окремих виробництв усередині економічного району) та міжрайонний поділ праці (спеціалізацію районів та обмін товарами між ними).

Природні умови є об'єктивними передумовами для появи й розвитку ТПП. Ю. Саушкін виділив шість різновидів ТПП.

1. Генеральний — між країнами й великими економічними районами. Наприклад, між Далекосхідним районом Роси та Японією — за експортом до останньої деревини й кам'яного вугілля. Між Західно-Сибірським економічним районом Роси та Україною — за експортом нафти й газу.

2. Внутрішньорайонний — між промисловими вузлами й містами. Часто-густо в одному з них розташовується головне підприємство, а в іншому — його філії. Або з одного центру до іншого йдуть комплектувальні вироби.

3. Довкола економічного центру (міста, комбінату). Приклади можуть бути ті самі, що й у попередньому ТПП. Крім того, тут доречно згадати про приміське сільське господарство й постачання його продукції до економічного центру. Економічний центр може давати довкіллю кваліфіковані кадри, техніку, добрива, нафтопродукти, обладнання, а також переробляти сільськогосподарську продукцію

4. Постадійний, за якого стадії виробничого процесу територіальне роз'єднані (ловіння риби — переробка — консервування, копчення, соління).

5 Фазовий — одна й та сама продукція (наприклад, фрукти) надходить до центрів з різних місць протягом року.

6. Епізодичний — райони або країни обмінюються якимись товарами не постійно.

За науково-технічного поступу географічний поділ праці набуває низки специфічних рис: ускладнюється територіальна спеціалізація господарства, а також галузева, функціональна, розселенська та техногенна структури; прискорюється територіальна концентрація господарської діяльності, розвиваються нові форми територіальної організації виробництва.

Порайонні відмінності у виробництві дають можливість створювати товари, призначені здебільшого для інших районів

Там, де є чималі територіальні відмінності та розрізняються умови їхнього використання, виникають великі порайонні розбіжності у собівартості виробництва однойменного товару.

Задля оцінки ефективності спеціалізації конкретної території розраховують коефіцієнти спеціалізації, локалізації, міжрайонної товарності, душові показники тощо.

4. Механізм реалізації регіональної економічної політики

Державні структури управління регіоном. Система управління регіоном в умовах ринку формується на основах принципів:

по-перше, ефективності і прибутковості функціонування усіх видів капіталу, розміщених в регіоні;

по-друге, гуманізації соціальних відносин в системі виробництва товарів і послуг, розподілу, обмін} і споживання, захищеності непрацюючих.

Дотримання цих принципів вимагає насамперед обґрунтування тості управління регіоном, оскільки регіон об'єднує суб'єктів Державної влади, суб'єктів місцевого самоврядування і врешті-решт суб’єктів виробництва товарів і послуг.

Управління регіоном - система державних, територіальних і виробничих структур та їх функцій, завданням яких є забезпечення інституційних, економічних, соціальних і фінансових умов продуктивно і ефективного виробництва підприємств і організації окремої територіально-адміністративної одиниці.

Це означає, що моделювання системи управління регіоном повинно виходити з обґрунтування і становлення самостійності управління іншій пальних виробників, підприємств і корпорацій, які володіють оборотним капіталом і зацікавленні в його ефективному використанні. Система управління регіоном в умовах ринку мала би мати такий вигляд.

Принциповими в системі управління регіоном є постановка формули «держава-регіон-підприємство» чи «підприємство-регіон-держава» У першій і другій формулі «регіон» є посередньою ланкою між «державою» і «підприємством». Очевидно, що питання стоїть таким чином: або спочатку держава моделює систему управлінні, а потім її реалізацію здійснює через свої міністерські і регіональні структури, доводячи до підприємств або ж держава створює правові економічні і інші передумови для самоуправління підприємств, чиї функціонуючи прибутково, створюють матеріальну і грошову осі кип для вирішення регіональних і державних проблем. У першому випади неминуче формується централізована і директивна система управління яка обмежує підприємницьку ініціативу виробників, що в кінцевим) результаті впливатиме на зниження ефективності їх діяльності і навіть збитковості. Це приводитиме до посилення податкового тиску на І) доходи та банкрутства. У другому випадку формується лібералізовані система управління, в якій самі виробники визначають пріоритеті виробничої, фінансової, інвестиційної, товарообмінної діяльності н згідно законодавства і нормативів розраховуються з регіональними державними бюджетами.

Таким чином структури управління регіоном можна розглядати через призму трьох рівнів:

рівень господарських структур (підприємств, організацій, відомств і т.д.); рівень регіону (населений пункт, адміністративний район, адміністративна область); рівень країни (законодавча влада, виконавча влада і ін.).

Практично ми розглядаємо управління на мікрорівні, мезорівні і макрорівні кожне з яких має свої конкретні завдання і цілі. Узгодженість їх завдань цілей і дій неминуче приводитиме до позитивних, економічних ініціальних процесів на усіх рівнях господарської системи.

Стабілізація і збалансованість розвитку регіонів. Спираючись на міжнародний досвід, можна визначити найефективніші варіанти розмежування сфер діяльності між урядом, регіоном і приватним сектором:

уряд регулює ринок на основі правових та економічних методів; уряд з регіоном надолужує вади ринкової економіки; уряд не втручається в управління приватних чи кооперативних підприємств і не здійснює вертикального управління галузями економіки.

Все це свідчить про те, що державні органи управління навіть вимушені брати на себе багато господарських функцій. Держава змушена створювати економічні і фінансові передумови забезпечення соціального захисту населення, проведення фундаментальних наукових досліджень, створення і утримання всього комплексу інфраструктури та багатьох інших видів діяльності.

Стабільність і збалансованість регіональної економіки - стан економіки окремої адміністративно-територіальної одиниці, за якого показники виробництва, доходів і цін перебувають у відносній стабільності, а пропорції праці, капіталу, обміну і споживання в оптимальних співвідношеннях і задовольняють потреби підприємств та населення регіону.

Центральне державне регулювання повинно сприяти досягненню балансу взаємних інтересів, тобто створювати передумови, з однієї сторони, економічного зростання з допомогою ринкових механізмів, а з іншої - раціонального та ефективного розподілу ресурсів і доходів.

Система державного регулювання в умовах переходу до ринку повни на істотно змінюватися, навіть за наявних і обґрунтованих пріоритетів центрального державного управління. Переш за все воно повинно чи мі розділитися на дві основні сфери діяльності:

• на регіональне, яке здійснюється на території окремих регіонів;

• на міжрегіональне - на території всього економічного простору країни і за її межами.

Державне регулювання на міжрегіональному рівні може і повни но стати основою забезпечення збалансованості національного виробництва в цілому по країні і кожному регіоні зокрема. Особливе значення має ефективне розмежування сфер впливу державного регулювання і ринку на міжрегіональному і регіональному рівнях, розробка оптимального механізму їх взаємодії при чіткому визначенні компетенції, функцій і завдань, тобто як рівнозначних суб'єктів ринку.

Державне управління і регулювання економікою як в Україні, так і її регіонах повинно трансформуватися:

по-перше, необхідно пом'якшити, а далі звести до мінімуму вертикальне галузеве управління як у сфері матеріального виробництві так і у сфері послуг;

по-друге, необхідно посилювати, а далі перевести на переважених економічних методів управління економікою різного рівня її організації;

по-третє, необхідно посилювати роль регіональних органів в управлінні процесами економіки на їх території.

Підприємизація і лібералізація в системі управління і регулювання в регіоні. Ринкова економіка не відкидає галузевого підходу при управлінні економікою, але вона не допускає однотипної вертикальної системи управління, вимагає лібералізації підприємницької діяльності

Підприемизація і лібералізація в системі управління в регіоні процес переходу від вертикальної міністерсько-галузевої системи управління підприємствами, розукрупнення великих підприємств на більш мобільні та інвестиційно привабливі і створення їм їнституційних передумов активізації горизонтальних зв 'язків.

Об’єктами управління є перш за все сфери національної економіки-виробнича і невиробнича, галузі сфер - промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, торгівля, освіта, охорона здоров'я та інші.

Кожна з складових структури виконує особливі лише їй функції: банки забезпечують кредитування виробничих і торгівельних підприємств; підприємства і їх об'єднання - виробництво продукції для виробничого і соціального споживання; торгівельні організації - гуртову і роздрібну реалізацію продукції.

Державне і галузеве управління в умовах ринку. Перехід до економіки ринкового типу вимагає докорінної функціональної реорганізації діяльності як окремих підприємств, так і їх галузей. І перш за все така реорганізація повинна відбуватися в організаційній . поте мі самої галузі з відповідною зміною функцій її складових. Річ у тому, що вертикальна система галузевого управління в Україні повністю паралізувала ініціативу розвитку технологій виробництва безпосередньо підприємствами, які підвідомчі вертикальним структурам галузевого управління. І цей параліч неминуче відбивається на найважливішому і становищі будь-якого суб'єкта ринку і, перш за все виробничого підприємства - фінансовому. А якщо виробниче підприємство не володіє самодостатнім фінансовим капіталом, або виробничими можливостями забезпечити собі кредитоспроможність, то це відчуватимуть усі. Хто отримує певні відрахування від прибутків таких підприємств: галузеві органи управління, місцеві органи влади, державні, Пенсійний фонд, соціальне страхування і інші. Ефективність виробництва і фінансова самодостатність підприємств мають велике значення для соціального розвитку і соціальної стабільності не лише конкретних виробників, але й регіонів, де вони розміщені і країни загалом, оскільки вони є найзначнішим джерелом формування регіональних і державних фінансів.

Інституційна інфраструктура. Це система правових, економічних і соціальних норм, які сприяють самоорганізації усіх суб'єктів виробництва і управління. Складовими інституціональної інфраструктури є:

• лібералізація підприємницької діяльності і встановлення взаємовигідних горизонтальних економічних зв'язків, у тому числі зовнішньо економічних;

• стимулювання приватизації і активна постприватизаційна підтримка суб'єктів виробництва галузевими, регіональними, державними органами, особливо з проблем інновації, інвестиції, маркетингу, фінансової самодостатності і добору кадрів;

• сприятливі умови податкової системи, кредитування, формування власних інноваційного, інвестиційного, заохочувального, соціального і інших фондів;

• оптимізація ціноутворень, цінової політики, заощадження, розподілу ресурсів, платоспроможність виробників і населення, соціального захисту, підтримки, субсидування; правові, економічні, структурні, адміністративні передумови ефективного використання основного і обігового капіталу, трудових і фінансових ресурсів, сировинних, матеріальних і енергетичних затрат.

Галузева самоорганізація. Для забезпечення підприємствам взаємовигідної перспективи необхідно, перш за все, упорядкувати приватизацію та відкрити простір для постприватизаційної діяльності підприємств. Для цього потрібно:

перетворити підприємства на підприємства з правами юридичної особи і незалежні з погляду планування і вибору їхньої діяльності, ведення обліку і звітності, реалізації продукції і формування власних фінансів; передати права власності від підприємств до приватних суб'єктів виробничої діяльності (акціонерів), посиливши тим самим дію економічних чинників(інтересів) у їхній діяльності та фінансовий самоконтроль; уточнити і оптимізувати функції щодо процесу приватизації фонду держмайна України, зміцнити його роль в приватизаційному процесі і ефективному використанні приватизованого майна;

визначити чітку структуру власності і контроль для тих підприємств, які не підлягають приватизації, оскільки вони мусять діяти в умовах ринкових відносин як рівні суб'єкти ринку з суб'єктами приватної власності;

проводити активну пост приватизаційну політику, оскількисамалише приватизація не може гарантувати самовиживання підприємства. Лише активна підтримка приватизованих підприємств зі сторони галузевих, регіональних і державних структур може привести до певних структурних змін на підприємстві, зростання обеими виробництва престижу самої приватизації.

а)Завдання і функції підприємств:

розвиток і вдосконалення виробництва з метою випуску конкуренто здатної продукції, задоволення попиту споживачів і змінення своїх позицій на даному сегменті ринку; розробка оптимальних бізнес-планів, виконання завдань з обсяги виробництва, прибутку, платежів до бюджету, повернення кредитів, формування фондів розвитку; забезпечення технічного прогресу, широке використання досягнеш, науки, техніки, новітніх технологій, передового досвіду, організації планування робіт з інновацій і інвестицій; випуск продукції високої якості, освоєння виробництва нової продукції, яка за своїми техніко-економічними параметрами відповідає кращим вітчизняним і зарубіжним зразкам або переважає їх та відповідає запитам споживачів; забезпечення планомірного і пропорційного розвитку всього виробничо-господарського комплексу, підвищення продуктивное и праці і ефективності виробництва на основі концентрації капіталу, спеціалізації, коопераціях виробництва, максимального використання внутрішніх резервів, інтенсифікації виробництва, а також ефективного використання усіх видів капіталу, вкладеш, зниження собівартості продукції і підвищення рентабельності виробництва.

б) Завдання і функції банків

Перш за все в умовах ринку діє дворівнева банківська система національний банк і комерційні банки. Крім того чітко розмежовуються функції грошової політики (національний банк) і фінансової політики (міністерство фінансів). Основним завданням цих двох структур є забезпечення стабільного курсу національної грошової одиниці - гривні (національний банк), бездефіцитне фінансування бюджетних установ (міністерство фінансів) та надійне кредитування виробництва, послуг і торгівлі (комерційні банки). Причому усі названі структури виконують лише свої функції, тобто діють самодостатньо і незалежно вертикально від інших державних структур.

Для цього Національний банк законодавчо має бути незалежним від уряду парламенту, оскільки основним завданням його діяльності є:

стабільність і зростання курсу національної грошової одиниці гривні; стабільність і зниження цін на товари, послуги, кредити;

Дотримання позитивних тенденцій цих важливих макроекономічних критеріїв вимагає:

чіткого розмежування грошової та фінансової політики. Для цього необхідно, щоб фінансові (міністерство фінансів) та кредитні (комерційні банки) були спроможні самостійно виконувати свої галузеві функції, а Національний банк був звільнений від обов'язку фінансувати дефіцит державного бюджету та забезпечувати кредитними ресурсами комерційні банки;

чіткого розмежування між грошовою політикою і підприємницьким сектором та звільнити національний банк від прямого фінансування окремих великих підприємств або галузей. Це можливо лише за умов ефективного використання основного, трудового і обігового капіталів у галузях виробництва і послуг.

Методи державного управління і регулювання економікою в регіоні. В сучасних умовах, коли національна економіка України здійснює перехід до ринку, докорінно змінюються вимоги до методів регулювання економічним і соціальним розвитком.

Методи управління і регулювання - це система адміністративних, грошових та економічних важелів, за допомогою яких здійснюються координації та корекція процесів виробництва, розподілу, обміну і споживання.

Серед методів державного регулювання регіонального розвитку можна виділити дві основні групи - прямі і непрямі.

До прямих методів відносяться: - державні капіталовкладення, дотації і субсидії; - регулювання цін та заробітної плати; - фінансування через спеціальні фонди розвитку і бюджети різних рівнів; державна контрактна система (в перехідний період державне замовлення).

До непрямих методів відносяться: - грошово-кредитна політика, амортизаційна політика; - стимулювання територіального розвитку через формування фондів економічного і соціального саморегулювання регіонів; - стимулювання виробництва підприємств через формуванні у них фондів економічного і соціального саморозвитку.

Запропонована система прямих і непрямих методів характеризує лише потенційно можливі економічні і економіко-політичні важелі, за допомогою яких можна досягнути високого рівня зайнятості і н економічного зростання. Самі по собі перелічені важелі не можуть, діяти. Їх дія має бути результатом професійності, патріотизму, сконцентрованості інтелекту і зусиль кадрового складу центральної і регіональної державної адміністрації для забезпечення фінансової самодостатності усіх суб'єктів ринку: підприємств, регіонів, держави Дефіцит бюджетів усіх суб'єктів ринку появляється від невмілого центрального і регіонального державного управління і регулювання економікою, результатом якого є неефективна діяльність виробничій підприємств або їх збитковість. Цю негативну рису управління і регулювання і, як наслідок, неефективного функціонування економіки треба долати шляхом:

формування новаційного мислення у всіх кадрів і на всіх рівнях управління і регулювання економікою;

створення інноваційних фондів та інноваційних програм реорганізації виробництва;

стимулювання капітальних вкладів та інноваційних процесів на рівні виробничих підприємств.

Капітальні вкладення дуже важливий чинник регулювання економіки, але в умовах ринку централізовані державні капіталовкладення зменшуються, а приватні збільшуються. З досвіду розвинутих країн співвідношення державних капіталовкладень до приватних є у пропорції 1:9, тобто 10% - державні капіталовкладення, а 90% - капіталовкладення приватного сектора. Отже треба створювати передумови диверсифікації приватного підприємництва, його ефективного функціонування з метою створення ресурсів для здійснення приватних і регіональних інвестицій та підвищення коефіцієнта зайнятості.

Централізовані державні капіталовкладення доцільно використовувати переважно для розвитку тих чи інших регіонів, виробничої і ініціальної інфраструктури, науково-технічного потенціалу, та на необхідні структурні зміни.

Дотації і субсидії доцільно використовувати для підтримки окремі підприємств, галузей і регіонів з метою розвитку приватного підприємництва, змішаних видів і форм власності в регіонах пріоритетного розвитку. Вони можуть спрямовувати на покриття збитків малоприбуткових, але соціально потрібних підприємств, створення додаткових робочих місць, стимулювання розвитку регіонів та ін. В нашій країні і за кордоном субсидії в основному використовуються в сільському господарстві, житловому будівництві, на транспорті і в окремих галузях видобувної промисловості.

Регулювання цін здійснюються державою з окремих соціально важливих видів товарів і послуг державного сектора економіки шляхом установлення різних тарифів.

Спеціальні бюджетні фонди є важливим джерелом регулювання фінансування цільових регіональних програм. Ці фонди підвищують маневреність і мобільність фінансово-бюджетної системи. Мобілізуючи додаткові засоби, уряд країни чи регіональна державна адміністрація отримують резерв на випадок можливих фінансових труднощів.

Державна контрактна система, а в перехідний період, наприклад, державне центральне або регіональне замовлення на товари, які поставляється за міжурядовими чи міжрегіональними угодами. По товарах, які поставлені на експорт чи в інший регіон у відповідності з держзамовленням, з бюджету організації, яка видала держзамовлення, підприємству повинні виділятися дотації у випадку збитковості експорту, або внутрішньою ціною реалізації, якщо мова йде про імпорт. Для цього доцільно сформувати фонд зовнішньоекономічних операцій.

Для фінансування державних контрактів доцільно залучати, крім засобів державного бюджету, засоби цільових фондів, банківські кредити і т.д.

Бюджети різних рівнів є важливим чинником регулювання регіонального розвитку за умови:

• якщо економічний і податковий механізм забезпечують безперервне наповнення їх дохідної частини;

• передачі функцій розподілу регіональних бюджетних ресурсні регіональним державним органам управління і регулювання;

• створення фінансової можливості підприємства здійснювати самовідтворення власного основного і оборотного капіталу;

• економічної, фінансової, правової і соціальної компетенції, знання і уміння керівників регіонального і локального рівня вирішувані питання економічного зростання, зайнятості і добробуту населення.

В даний час бюджетна система України реформується. Єдиний державний бюджет країни замінюється комплексом самостійних бюджетів: України в цілому і її регіонів. Це означає, що окремі регіони беруть на себе значну частину витрат на забезпечення відповідною рівня і якості життя населення, виконання регіональних програм розвитку і т.д..

Підтримка підприємництва органами регіонального регулювання. В країнах з ринковою економікою поряд з інтеграційними процесами спостерігається і тенденція децентралізації регіональних програм і фондів. Регіональні органи влади отримують відповідні повноваження щодо стимулювання регіонального розвитку і забезпеченості зайнятості населення. Підтримка підприємництва в регіоні можлива за умови створення спеціальних бюджетних фондів. Важливість створення спеціальних фондів як інструмента регулювання регіонального розвитку полягає в тому, що тут залучаються додаткові джерела фінансування. Ці засоби можуть оперативно використовуватися для розвитку того чи іншого регіону. Сприяючи створенню спеціальних бюджетних фондів, держава в певній мірі впливає на регіональну економіку, що особливо важливо за нестабільного економічного стану і необхідності здійснювати спеціальні регіональні програми розвитку. Крім того, засоби фондів, які мають активне сальдо можуть бути використані через кредитні операції і для покриття дефіциту різних регіональних бюджетів.

Регулювання через кредитну систему. В умовах ринкової економіки кредитом охоплюються усі стадії процесу інвестування і міжгалузевого переливу капіталу та живої праці до реалізації товару, розподілу і перерозподілу доходів. Регулюючи кредитний процент, держава тим самим впливає на нагромадження реального і грошового капіталів, їх переміщення, на рівень інфляції, на динаміку цін і заробітної плати, на валютний курс, на експорт та імпорт капіталу і товарів. Кредитні відносини стають важливим елементом руху фінансів держави, регіонів та підприємств. Рівень кредитного регулювання економіки, особливо його територіальний аспект, значною мірою визначається можливостями фінансування підприємств. Більша частка кредитних засобів підприємств зумовлює і її більшу залежність від джерел кредитування, та відповідно, і можливість регулювання їх розвитку зі сторони центральних чи регіональних органів управління.

Регулювання через податковий механізм, який застосовується перш за все для впливу на інвестиційну діяльність, виробництво, торгівлю і міграцію живої праці. При регулюванні регіонального розвитку позики можуть використовуватися як стимули або анти стимули розміщення виробництва. Наприклад, зменшення податків на придбання устаткування у нових районах може стимулювати залучення засобів, а початок з нових підприємств у більшому розмірі, ніж з уже існуючих, обмежує концентрацію виробництва. Крім різних видів прямих і непрямих податків, які збираються на державному рівні, велике значення мають і різні податкові пільги. Це може бути відтермінування сплати податку на прибуток чи диференційовані пільги по регіонах або повна відміна податку. Наприклад, у США не оподатковується дохід у вигляді процента за місцевими позиками.

До методу податкового регулювання відносяться і сплата мита, яке повинно захистити єдину митну територію країни, забезпечити національні інтереси України і кожного регіону в сфері зовнішньої торгівлі.

Теоретичні засади регіонального управління і регулювання. Важливою проблемою, яка потребує реального вирішення, це є усиновлення статусу регіональної влади, тобто чи вона державна, чи громадська, хто і як повинен управляти бюджетом регіону. Здебільшого у країнах з ринковою економікою дотримуються принципу формування державної адміністрації в регіоні і органів самоврядування - громадської влади з виборним представництвом. Роль того чи іншого органу визначається його виконавчими функціями. Такий підхід, як показує досвід розвинутих країн має певні переваги, оскільки він забезпечує гарантії демократичних основ при визначенні пріоритетів розвитку регіону.

Теорія регіонального управління і регулювання - обґрунтовані і упорядковані економічні категорії, заходи і ресурси з метою забезпечення відтворення виробництва і соціального розвитку окремої територіально-адміністративної одиниці.

Принциповими в управлінні регіоном є питання:

по-перше, розвитку регіональної економіки, як матеріальної основи відтворення населення в регіоні;

по-друге, розвитку державних відносин як гарантії правових основ самовідтворення виробництва в регіоні.

Є декілька теорій управління регіоном: громадська, державна та ін ші. Громадська теорія, розглядає територіальні громади, як джерело публічної влади, яка не належить державі, а є самостійною, так званою «муніципальною». Громадська теорія місцевого самоврядування започаткована практикою державотворення США. Економічною основою у громадській теорії є високий ступінь фінансової незалежності при забезпеченні місцевих потреб населення.

Сутність державної теорії полягає в децентралізації державної вла­ди, залученні територіальної громади та її органів до служіння державі Економічною основою державної теорії самоврядування є вирішення окремих фінансових проблем місцевих органів влади спільно з державними органами управління.

Певною модифікацією громадської і державної теорії місцевого самоврядування є громадсько-державна, згідно з якою:

• органи місцевого самоврядування незалежні від держави тільки в суто громадських справах;

• у суспільно-політичній і соціально-економічній сферах вони розглядаються як органи держави, які виконують її функції і повноваження;

• органи самоврядування повинні виконувати власні і державні завдання. Застосовувати теорії управління економікою і державою необхідно з урахуванням двох найважливіших вимог:

• по-перше, обов'язковий розвиток місцевого і регіонального самоврядування, яке б відстоювало інтереси економічно вільної людини, підприємств, кооперацій, регіонів і забезпечувало підтримку виробничої ініціативи знизу, розвиток горизонтальних зв'язків між виробниками, міжрегіональні і навіть міжнаціональні виробничі зв'язки;

• по-друге, розвиток державного регіонального і місцевого управління, яке б відстоювало державні і національні інтереси на даному рівні територіальної адміністративної одиниці, зокрема утвердження конституційних основ розвитку економіки і держави, прав і свобод людини, захисту непрацюючих, довкілля тощо.

З цього випливає, що економічна система регіонів має бути під безпосереднім впливом органів самоврядування, а державність в регіонах під впливом регіональних державних структур. Тут важливе чітке розмежування контурів ринкових економічних відносин і зв'язків від контурів державних інституційних впливів на розвиток як економіки, так і самої держави.

Відповідно до чинного законодавства функції регіонального управління можна поділити на три частини:

• вирішення власних завдань за які відповідає виключно регіон (область). До них належать школи, міліція, земельні питання;

• обласні органи застосовують загальнодержавне законодавство івідповідають за питання будівництва промисловості; сільського господарства; охорони довкілля тощо;

• виконують делеговані повноваження держави, зокрема з питань будівництва доріг загальнодержавного значення, сприяння розвитку освіти, культури та ін.

Підприємства регіону діють в умовах конкуренції, орієнтуючись на попит споживачів, маючи підтримку місцевих і державних органів регіонального управління. Регіональні органи (областей, штатів тощо) вирішують внутрішньо регіональні управління, питання освіти, культури, підприємництва, комунальної справи тощо. Держава вирішує і питання національного значення у сфері зовнішньої політики, оборони безпеки, валютної, грошової і монетарної систем, роботу залізничного транспорту, пошти, частину податкових і кадрових питань

Місцева влада як суб'єкт регулювання регіонального розвитку. Суб'єктами ринку є фізичні і юридичні особи. Регіон, як населений пун к і адміністративний район є юридичною особою і відповідно суб'єктом ринку, оскільки володіє засобами виробництва, має своє управління бюджет та ін. З однієї сторони, влада регіону зацікавлена в ефективному функціонуванні виробничих і обслуговуючих підприємств, оскільки від рівня їх прибутковості залежить рівень наповнення регіонального бюджету, з другої - є відповідальною за добробут населення регіону в цілому, особливо незайнятого і соціально незахищеного, зацікавленої зростанні рівня зайнятості, доходів населення, благоустрою території, екологічної збалансованості та ін. Кадровий склад регіональної державної адміністрації повинні визначати такі якісні характеристики:

управлінський та господарський професіоналізм; правова компетентність господарської, регіональної і міжнаціональної економічної діяльності; національний і державний патріотизм, надання переваги національним, державним і регіональним інтересам над власними; широта економічного, фінансового, ринкового, соціального, державного, екологічного мислення; уміння аналізувати економічні, соціальні та політичні процеси, узагальнювати тенденції їх розвитку і на їх основі визначати пріоритети, засоби та методи вирішення назрілих проблем і приймати адекватні рішення.

Фінанси як пріоритетна сфера діяльності місцевої влади у розвитку регіонального саморегулювання. Фінанси розуміють як відносини у сфері руху ресурсів, товарів, послуг і грошей, податків, зборів, стимулювання виробництва і праці, кредитування, інвестування, формування бюджету і його розподілу. Через систему фінансів реалізують свої інтереси перш за все суб'єкти виробництва товарів, робіт і послуг, сутність яких в отриманні високих прибутків, формуванні власних бюджетів для відтворення і нагромадження основного і оборотного капіталів, створенні нових робочих місць, підготовці висококваліфікованої живої праці і виробництві та оновленні конкурентоспроможної продукції. Високоефективне функціонування виробничих підприємств регіону, територіальний поділ праці і диверсифікація виробництва в нутрі регіону і за його межами є основою економічного зростання регіону, зростання коефіцієнта зайнятості працездатного населення регіону і формування самодостатнього регіонального бюджету для вирішення питань соціального і екологічного захисту, зростання зайнятості і реальних доходів населення регіону та підвищення рівня його життя.

Регулювання на рівні регіону. На даний час гострою є взаємоузгодженності центрального державного, регіонального державного регулювання і саморегулювання підприємств на регіональному рівні. Керівництво регіональних державних управлінських і господарських структур якось в'яло і не професійно регулює фінанси, не формує інвестиційних, інноваційних програм, розвитку ринкового сільськогосподарського сектора, численні площі ріллі і сіножатей не поробляються, рівень безробіття зростає, посилюється еміграція задля пошуку праці за кордоном. Керівництво регіонів не здійснює і не оприлюднює соціально - економічного аналізу своєї діяльності і діяльності підприємств на їх території, не розробляє і не реалізує програм підвищення зайнятості та економічного піднесення в цілому, не використовує і не керується розробками і висновками науки в організації локальної, регіональної і національної економіки. Проте треба зазначити, що регіональним державним органам регулювання тепер відводиться важлива роль в організаційно - правовому оформленні регіонального ринкового механізму. Зокрема, вони розробляють програми приватизації об'єктів, які розміщені на їх території і переведені в їхню власність, визначають порядок і умови продажу майна, що їм ми лежить, проводять місцеві аукціони і укладають угоди на передачу Пою у приватну власність, оренду з наступним викупом іт. д. Регіональні органи влади можуть стимулювати розвиток території через фонди майна. інвестиційні фонди і холдингові компанії. Наприклад, фонди майна у складі територіальних утворень України могли би виступати чиновниками акціонерних товариств, розвиток яких визначається Інтересами населення їх регіонів.

Регіональні органи управління, опираючись на свою власний, бюджет і спеціальні бюджетні фонди, валютні фонди, цінні папери щ інші фінансові активи повинні сприяти розвиткові підприємницької діяльності на їхній території, використовуючи право надання податкових чи інших пільг і переваг, наприклад, визначати квоту на розробку покладів корисних копалин, установлюють плату з;і щ використання. Вони можуть об'єднувати засоби різних підприємці и і місцевих бюджетів для фінансування будівництва і утримання об'єкті виробничої і соціальної інфраструктури. Розширюючи експорті можливості регіону, регіональні управлінські органи цілком можуть створювати різні регіональні зовнішньоекономічні організації.

При допомозі системи пільг і стимулів, зокрема, зниження тарифні податків, плати за сировину і матеріали, електроенергію і воду, оренди території чи приміщення на відповідний термін і т. д., регіональні органи влади можуть стимулювати діяльність тих підприємств, які найбільш важливі для економічного і соціального розвитку регіону Але цьому повинна би передувати паспортизація території регіону, глибокий соціально - економічний аналіз ситуації з виділенням основних проблем. Паспортизація території регіону поможе точно визначити ефективну промислову спеціалізацію, обсяги незавершеною будівництва, вільні виробничі потужності, стан споруджених об'єкті к. не використовувані машини і устаткування, незадіяні обробні землі та інші сільськогосподарські угіддя, житлові і не житлові площі тощо. Розроблений на основі соціально - економічного аналізу цих даних науково обґрунтований прогноз розвитку регіону дозволить вибрати найефективніший варіант дій і визначити зміст майбутніх довгострокових внутрірегіональних і міжрегіональних угод. Адже в даний час багато важливих економічних рішень, нажаль. приймаються без ґрунтовного і кваліфікованого аналізу та під впливом емоцій чи політичної кон'юнктури, що приводить до кризових ситуацій Необхідно зважено і професійно підходити до вирішення важливих економічних і соціальних проблем на усіх рівнях управління господарством, а це вимагає, зокрема, тісного співробітництва з науковими організаціями, яке може здійснюватися на госпдоговірній основі. При регіональних органах управління було б доцільно створювати і консультативні ради із залученням як консультантів і експертів наукових і господарських спеціалістів. Велике значення для регіонального розвитку буде мати і визначення регіональними органами влади ефективних напрямів пріоритетного створення малих підприємств. Саме від цього в значній мірі буде залежати насичення споживчого ринку товарами широкого вжитку і збільшення обсягу послуг, можливість регулювання процесів працевлаштування населення, раціонального використання вільних і 11 вдових ресурсів. Таким чином, у нових умовах функціонування нашої економіки система регулювання територіального розвитку стає переважно системою стимулювання, координації і узгодження взаємних інтересів.

Функції регіонального управління і регулювання

в умовах ринку повинен звужуватися всюдисущий вплив держави і поширюватися самоуправління підприємств і органів самоврядування. На територіальному рівні держава впливає на діяльність місцевих органів самоврядування через свої регіональні державні адміністрації. Останні виконують контрольні, орієнтуючі і деякі інші функції господарського змісту. Існуюча система організації влади в Україні дозволяє зберегти Виконавчу вертикаль через органи державної виконавчої влади. Але завдання полягає в тому, щоби побудувати систему місцевого самоврядування на демократичних засадах і господарській ініціативі власників праці і капіталу.

Ідеї і прагнення місцевого самоврядування знайшли своє відображення в таких документах, як Всесвітня Декларація та Європейська Хартія про місцеве самоврядування. На їхній підставі можна стверджувати, що основна його суть полягає в гарантованому державою праві територіальних спільностей громадян та їх органів вирішувати значну частину місцевих справ і управляти нею, діючи у межах закону, ПІД свою відповідальність і в інтересах місцевого населення.

Важливими ознаками органів місцевого самоврядування є їх автономія: правова, організаційна, фінансова.

Сутність правової автономії полягає в тому, що вони мають свої владні, повноваження, визначені Конституцією або Законом. Як зазначено в Європейській Хартії, органи місцевого самоврядування мають повну свободу дій для здійснення власних ініціатив з будь якого питання, яке не виключене з їх компетенції і не віднесене до компетенції іншого органу влади. Сутність організаційної автономії полягає в тому, що органи місцевого самоврядування повинні мати можливість самі визначати свою внутрішню структуру для того, щоб вона відповідала місцевим потребам і забезпечувала ефективне управління. Діючи в межах Закону; органи місцевого самоврядування не підпорядковані іншим органам, а бум. - який адміністративний контроль за його діями може здійснюваним лише для дотримання законності та конституційних положень.

Сутність фінансової автономії органів місцевого самоврядування полягає в тому; що вони мають право в межах державної політики володіти і вільно розпоряджатися власними коштами при здійсненні своїх повноважень. З цього приводу Європейська Хартія зазначає, що частина вказаних коштів повинна надходити за рахунок місцевих податків і зборів. Їх ставки мають визначати самі органи місцевою самоврядування в межах закону. Навіть, якщо держава надає фінансову підтримку регіонові, то це не повинно обмежувати свободу дій органні місцевого самоврядування.

Основним завданням автономії регіональних органів самоврядування є ефективність функціонування регіональної праці і капіталу, піднесення добробуту населення.

Підходи регіонального управління і регулювання. Механізм регіонального управління господарськими і соціальними процесами повинен бути адекватний механізмові регіонального розширеного відтворення. Це означає, що регіональна система управління економікою повинна бути сформована за такою логічною схемою:

1. Глибоке пізнання і усвідомлення дії об'єктивних економічних законів, розуміння їх вимог з метою пристосування до них функціонування управлінської системи;

2. Створення адекватної до вимог об'єктивних, економічних і соціальних законів правової бази стимулювання ефективності виробництва, раціонального використання усіх видів ресурсів, соціального захисту незахищених верств населення тощо;

3. Відповідно до виробничих, соціальних, ринкових, фінансових, економічних і інших проблем створити адекватні структури регіонального управління, які повинні забезпечити ефективне функціонування механізму регіонального розширеного відтворення.

Висвітлена логічна схема формування регіональної системи управління економікою викликає із завдань, які має вирішувати регіон через Механізм розширеного відтворення, а саме виробництво, регіонального продукту для задоволення життєво необхідних потреб населення регіону.

Важливим принципом побудови моделі регіонального управління є розподіл зайнятих і незайнятих за джерелом фінансування: - з власних прибутків; - з бюджету регіону чи держави.

Звісно, що цей принцип спонукає враховувати особливості дії механізму розширеного відтворення і поділу праці на зайнятих в сфері виробництва матеріальних цінностей, де й створюється регіональний додатковий продукт, та на зайнятих у сфері послуг, яка може функціонувати лише за рахунок частини створеного регіонального прибутку.

Чим більший обсяг створеного регіонального продукту і чим менша частка потрібна для відтворення сфери виробництва, тим більша частина може бути використана для відтворення невиробничої сфери послуг, соціального захисту і підтримки непрацюючих.

Але найважливіше те, що рівняння визначає об'єкти регіонального управління і можливі управлінські структури. Такими об'єктами управління є:

• по-перше, регіональний капітал - трудовий, основний і оборотний;

• по-друге, регіональний продукт - товари, послуги, роботи;

• по-третє, регіональний бюджет - дохідна і витратна частини.

Висвітлені об'єкти управління в значній мірі визначають типи управлінських функцій і відповідних структур. Розглянемо кожен з об'єктів окремо і спробуємо обґрунтувати тип управління.

По-перше, регіональний капітал є об'єктом власності, приналежністю певного суб'єкта. Власник капіталу, особливо приватного, зацікавлений в раціональному використанні оборотного капіталу, ефективному використанні трудового капіталу та оновленні і якісній роботі основного капіталу. Результатом ефективного використання усіх видів капіталу є самодостатній рівень прибутку і його зростання, що приводитиме до самозростання капіталу. Звісно, що даний об'єкт управління, тобто капітал вимагає самоуправління зі сторони його суб'єкта.

По-друге, регіональний продукт, тобто товари, послуги, роботи є результатом функціонування приватного і неприватного капіталу і об'єктом інтересу не лише робітників, але й споживачів регіону, які зайняті в управлінні і які незайняті взагалі. Виробник-власник зацікавлений в прибутку, найманий виробник - в заробітній платі, а інші споживачі - в товарах, послугах, роботах, якими задовольняють свої потреби. Власник продукту відчужує його на ринку шляхом продажу щоб відшкодувати виробничі затрати і отримати чистий дохід, а спожівач привласнює купівлею товар щоб задовольнити свої виробничі чи соціальні потреби. На ринку зустрічаються інтереси виробника і споживача, де вони можуть збігатися, або розходитися. На ринку діють вимоги закону товарообміну, які повинен врахувати власник капіталу в своїй системі самоуправління і суб'єкт теріторіального управління в системі соціального захисту і підтримки мало захищених верств населення. В рухові регіонального продукту від виробника до споживача діє механізм ринкового управління, важелі якого в руках як в суб'єктів самоуправління, так і в руках органів теріторіального управління. Узгоджені і взаємодоповнюючі дії цих двох суб’єктів і рівнів управління неминуче сприятимуть реалізації інтересів виробників і споживачів. Мова йде про узгодженість задіяння важелів для стимулювання обсягів, структури і якості товарів, робіт і послуг у сфері виробництва та за діяння важелів для зростання рівня платоспроможності споживачів і стимулювання споживчого попиту в регіоні.

По-третє, регіональний бюджет, тобто основний територіальний фінансовий документ є інструментом управління відтворення і функціонування сфери послуг і соціального захисту малозабезпечених верств населення. Формування бюджету, тобто його дохідної частини пов'язане відносинами з сферою виробництва, сферою послуг, власниками різних видів майна, діяльності тощо. Фактично формування дохідної частини бюджету регіону є процес територіальний і пов'язаний і розподілом для бюджету прибутків підприємств, власників капіталу у вигляді податків, платежів за майно і інше. Для вирішення питань відтворення і функціонування сфери послуг, соціальної підтримки незайнятих важливою є проблема розподілу дохідної або витратної частини регіонального бюджету. Це теж процес територіальний і пов'язаний з життєзабезпеченням об'єктів соціальної інфраструктури та відповідним рівнем життя населення молодшого і старшого від працездатного віку. З цього випливає, що регіональний бюджет є об'єктом територіального управління і прямою функцією органу регіонального управління.

Управління і регулювання виробництвом регіонального продукту

Економічну систему розглядають через призму щонайменше трьох В напрямів розвитку: - функціональну: - територіальну; - галузеву.

В умовах ринкових відносин чітко простежується зростання пріоритету функціональних її аспектів, які розкривають подальші можливості розвитку як окремих регіонів, так і цілих галузей. Річ у тому, що функціональні аспекти розвитку економіки визначають рівень ефективності використання кожного з її чинників, зокрема прані і трудового капіталу основного або продуктивного капіталу і обігового капіталу. Принцип ефективності використання капітани на рівні підприємства має декілька важливих економічних переваг:

• по-перше, ефективно функціонуюче підприємство є самодостатнім з можливостями нагромаджувати власний інвестиційний і обіговий капітал, власно розраховувати з бюджетами усіх рівнів;

• по-друге, регіональні і державні бюджети отримують необхідну дохідну частину, а відповідні органи управління і влади можливість вирішувати регіональні і державні економічні і соціальні проблеми;

• по-третє, економічна самодостатність підприємств окремого регіону є важливою передумовою соціально-скономічної самодостатності як окремих галузей, так і цілого регіону.

Отже самодостатнє виробництво є основою реалізації економічних соціальних програм підприємства, галузі і регіону.

Рівняння виробництва регіонального продукту з погляду самодостатності функціонування підприємств виявляє деякі його властивості:

• по-перше, вартісна структура продукту кожного підприємства обов'язково повинна містити усі чотири елементи рівняння, оскільки це буде передумовою самодостатності функціонування регіону;

• по-друге, частка продукту для відшкодування усіх видів капіталу повинна зменшуватися, a - зростати у величині регіонального продукту, оскільки це впливатиме на зниження рівня малозабезпечених, соціально незахищених тощо;

• по-третє, величина повинна відносно зменшуватися, a - відносно зростати, оскільки це впливатиме на зростання капітало озброєнності одного зайнятого, його продуктивності праці і загального обсягу виробництва регіонального продукту ;

• по-четверте, наявність і регіоні підприємств, вартісна структура продукту яких не містить , рівня або менша від потреб на відшкодування усіх видів капіталу свідчить про їх збитковість, створює передумови зниження рівня самодостатності регіону та необхідності його субсидування.

Рівняння виробництва регіонального продукту є дуже важливим чинником формування і проведення політики економічного управління і регулювання в регіоні. Функціональні аспекти розвитку економіки дозволяють швидко виявити фінансові труднощі окремих підприємств, сприяти їх інвестиційному і фінансовому оздоровленню, збалансовувати регіональне виробництво, споживчий ринок, виробничу і соціальну інфраструктуру. Приватна власність на капітал, лібералізація підприємницької діяльності в поєднанні з осмисленим використанням закону ефективності їх використання створюють гранично ефективний механізм управління виробництвом і соціальною інфраструктурою І регіону. З його допомогою легко і просто можна приводити в рух усі наявні ресурси і капітали регіону з метою забезпечення людям найсприятливіших умов для життя і праці. Головна якісна відмінність Нікого механізму регіонального управління полягає в тому, що він позволяє досягти високих кінцевих результатів мінімальними засобами.

Головне в управлінні економікою регіону - це підтримувати оптимальну пропорційність між виробничим і невиробничим капіталом і розподілом виробленого регіонального продукту на виробниче і не виробниче споживання, яка випливає із властивостей рівняння регіонального продукту. Управління працею. Це один з найважливіших аспектів управлінні підприємством загалом. Воно повинно забезпечити вирішенні) наступних основних завдань: - стабільне підвищення продуктивності праці; - удосконалення системи оплати праці та підвищення її впливу на посилення особистої і колективної зацікавленості в зростанні продуктивності праці; - забезпечення твердої залежності рівня заробітної плати від кількості і якості праці, тобто реальних результаті праці. Управління працею повинно охоплювати такі основні напрями: заходи підвищення продуктивності праці; - заходи формування і використання висококваліфікованої праці; - заходи удосконалення onлати праці.

Заходами управління працею на підприємстві повинна послідовно проводитися лінія на заробляння трудовим колективом загалом і кожним його учасником зокрема засобів для оплати їхньої пращ перебудови системи її оплати виходячи з завдань різкого підвищений продуктивності та ефективності, посилення зацікавленості виробними у виконанні більших обсягів робіт з меншою чисельністю розробляючи, заходи найму на працю і здійснюють її оплату. Проте вони повинні орієнтуватися на результати праці, ціни на продукцію (послуги) ти спроможність відшкодувати матеріальні витрати, оплатити праці зайнятих і отримати прибуток. Важливим при цьому є продуктивність, праці найманих працівників.

Показники продуктивності праці. Продуктивність регіональної праці (національної праці) розраховується відношенням обсягу виробленого в регіоні (країни) продукту до числа зайнятих в регіоні (країні). Показник індивідуальної (локальної) продуктивності праці розраховують на основі натуральних показників. Ефективність праці розраховують як обернену функцію продуктивності через трудомісткість одиниці продукції.

Треба зазначити, що при розрахунку ефективності праці більш обгрунтованим є використання вартісних показників праці і капіталу. Завдання з підвищення продуктивності праці у вартісному вираженні формуються у відповідності до специфіки тої чи іншої галузі і її підприємств в регіоні на основі показників, що найбільш точно відображають виробництва, роби та послуг, і середньорічної чисельності працівників, необхідних для їх виконання. У кожному регіоні розміщені підприємства різних галузей. Продуктивність праці доцільно розраховувати і сприяти її зростанню у галузях матеріального виробництва.

У промисловості регіону показник продуктивності праці розраховують відношенням обсягу чистої продукції до середньоспискового числа працівників промислово-виробничого персоналу Т або іншого показника чисельності, який більш точно відображає в окремих галузях регіону (підприємства, країни) зміни в затратах праці.

У будівництві регіону показник продуктивності пращ розраховується відношенням виконаного власними силами річного обсягу робіт на середньоспискове число працівників зайнятих на будівельно-монтажних роботах. Обсяг виконаних робіт може вимірюватися кошторисною вартістю будівельно-монтажних робіт, нормативною чистою продукцією чи іншими показниками, що найбільш повно відображають зміни затрат праці.

В сільському господарстві регіону продуктивність праці розраховуються за обсягом валової продукції рослинництва, тваринництва і всього сільськогосподарського виробництва у вартісному вираженні і в порівняльних цінах на одиницю праці (людино-година, людино-день і т.д.), а також на одного середньорічного працівника, зайнятого в сільському господарстві. В цій галузі широко використовують і натуральні показники , зокрема виробництво основних видів продукції рослинництва і тваринництва в натуральному виражені на одиницю прямих затрат праці .

На транспорті продуктивність праці розраховується не у вартісному, а в умовно-натуральному вираженні відношенням обсягу транспортної роботи в тонно-кілометрах (пасажиро-кілометрах) до середньорічної чисельності працівників , зайнятих на перевезеннях

Підвищення продуктивності праці залежить від багатьох чінних (факторів), які діють в різних напрямах і з різним ступенем інтенсивності. Чинники, що впливають на продуктивність праці, здебільшого поділяють на три великі групи: народногосподарські, регіональні, місцеві (виробничі).

До першої (народногосподарської) групи відносяться чинники зумовлені перебудовою управління економікою країни, зокрема відміно к і вертикальної (галузевої) системи управління, створення умов поширсння горизонтальної промислової політики, лібералізації організації видів діяльності і торгівлі, ціноутворення, зменшення податкового тиску, передбачувана промислова політика загалом.

До другої (регіональної) групи відносяться чинники, пов'язані і функціями регіонального управління органами місцевого самоврядування. На регіональному рівні керівництво забезпечує організаційно і за оновлення техніки, технологій, поглиблення спеціалізації, кооперації, комбінування, розміщення капіталовкладень, створення нових робочих місць тощо.

До третьої (виробничої) групи належать чинники, які комплексно впливають на зростання продуктивності праці. Вибір кожного чинника необхідно обґрунтовувати. У даний час в усіх галузях промисловості і на підприємствах з метою аналізу і обґрунтування зростання продуктивності праці застосовується наступна класифікація чинників:

структурні зрушення у виробництві - зміна питомої ваги (частки) окремих видів продукції чи виробництва в загальному обсязі продукції;

підвищення технічного рівня виробництва - впровадження нових технологічних процесів, більш продуктивних машин і устаткування, механізації і автоматизації праці;

удосконалення управління, організації виробництва і праці - удосконалення управління виробництвом, впровадження наукової організації праці, недопущення втрат реального фонду робочого часу;зміна обсягу виробництва - розрахункова чисельність умовно-постійного персоналу, яка необхідна для валового випуску бізнес-планового обсягу виробництва;

галузеві чинники - зміна природних умов праці в добувних галузях і галузях, що переробляють сільськогосподарську сировину;

введення в дію і освоєння нових виробничих площ, об'єктів.

До поданого переліку груп чинників міністерства, управління міст і регіонів, підприємств можуть вносити доповнення щодо особливостей регіону, підприємства і використовуваного показника продуктивності праці. У даний час в зв'язку з переходом на ринкові відносини, з метою забезпечення узгодженості інтересів підприємства з інтересами регіону і держави загалом, запроваджена плата за використання праці у вигляді податку на заробітну плату зайнятих. Тим самим відшкодовуються витрати регіонального і державного бюджетів на підготовку школярів і студентів середніх і вищих навчальних закладів до праці, соціально-культурне і комунально-побутове обслуговування митників цих закладів.

Потреба в кількості зайнятих розраховується різними методами в залежності від особливостей підприємства і аспекту (галузевого, відомчо-територіального), в якому вона розглядається. В галузях виробничої сфери, де встановлюються завдання зростання продуктивності праці, загальна потреба в чисельності зайнятих розраховується відношенням бізнес-планового обсягу виробництва до середньорічної бізнес-планової продуктивності праці одного зайнятого.

Чисельність непромислового персоналу міністерств, управління регіону, міста тощо розраховуються за їхніми посадовими функціями При тому кількість управлінських функцій і операцій на одного зайнятого має зростати до оптимального рівня, а число зайнятих управлінням - відповідно зменшуватися до оптимального рівня. Оптимальним вважається той рівень зайнятості в управлінні і обсяг функцій які забезпечують продуктивне і ефективне функціонування усіх суб'єктів виробництва товарі в і послуг в регіоні(країні).

У сфері послуг потреба в числі зайнятих розраховується у відповідності до завдань обсягу робіт, обслуговуючих контингентів, розвитку мережі установ, діючих штатних розписів і нормативів обслуговування. Так, потреба в працівниках охорони здоров'я в розрізі окремих категорій персоналу (лікувальний, середній і молодити) розраховується виходячи із завдань з розвитку мережі методичній установ і нормативів обслуговування одним працівником. Потреба професорсько-викладацькому складі у вищих навчальних закладів розраховується за кількістю студентів і нормативами навантаження на одного викладача і т.д. Загальна потреба і в числі зайнятих для реготун (країни) розраховується як сума зайнятих усіх підприємств, відомств виробничої сфери та сфери послуг.

При розрахунку додаткової потреби в числі зайнятих в основу потрібно брати показники зростання обсягу виробництва товарів, робіт і послуг з врахуванням завдань зростання продуктивності парці одною зайнятого , або зниження трудомісткості одиниці продукції (робіт, послуг). Додаткова потреба в числі зайнятих розраховується не лише у відомчому, але й регіональному розрізі, що дозволяє органам управління регіонами краще організувати функціонування місцевого ринку праці.

Показники оплати праці. Головним джерелом доходів зайнятих в економіці є оплата їхньої праці. У зв'язку з тим необхідно постійно удосконалювати систему заробітної вдати, щоби вона повною мірою відповідала принципові оплати за кількістю і якістю праці, враховувала її умови і результати, стимулювала підвищення кваліфікації працівників, продуктивності праці, якості продукції, раціональне використання економію усіх видів ресурсів. Це однаковою мірою стосується зайнятих у сфері виробництва товарів, послуг і особливо в системі бюджетного фінансування. Перебудова системи заробітної плати – одне з найважливіших завдань ринкової трансформації загалом. Головною відмінною рисою сьогоднішньої перебудови оплати праці має стати підвищення тарифів і окладів на принципово новій основі - за рахунок засобів, що заробляються самими трудовими колективами, а міністерства, міські та регіональні органи управління - за результатами економичного зростання їх галузей і територій. Якщо тарифна система на виробництві повинна стати основним результати заробітної плати через співвідношення темпів зростання продуктивної праці і тарифних ставок , то у сфері послуг і управлінні оплата праці повинна зростати лише за умови, якщо темп зростання бюджетних доходів вищий за темпи зростання посадових окладів.

Головним джерелом формування заробітної плати на підприємстві, регіоні і країні загалом є підприємства, що виробляють товари, виконують роботи, надають послуги і реалізують на ринку. З отриманих ними доходів формуються їхні фонди оплати праці, заохочення та сплачуються податки до бюджетів усіх рівнів, з яких теж формуються фонди оплати праці усіх працівників бюджетної сфери. В у мовах роботи підприємств на повному господарському розрахунку (самоокупності і самофінансуванні) бізнес-плановий фонд заробітної плати розраховується з нормативного приросту (зменшення) базового фонду на приріст (зменшення) обсягу виробництва чи робіт за показником, що використовують для розрахунку продуктивності праці.

Базовий фонд заробітної плати розраховується за показником фактичного витраченого фонду заробітної плати і всієї заробітної, але к використаної економії. Перевитрата фонду заробітної плати не враховується при розрахунку базового фонду.

У сфері послуг фонд заробітної плати установлюється, здебільшого виходячи з бізнес-планової чисельності працівників у відповідності до обсягу робіт, обслуговуючих контингентів і середньої заробітної плати одного працівника. Розміри останньої розраховуються з кожного виду діяльності на основі діючих умов праці. В деяких галузях фонд заробітної плати розраховується і іншими методами. Наприклад, в торгівлі він розраховується у відсотках до обсягу роздрібного товарообороту.

Особливе місце у здійсненні оплати праці посідають розрахунки середньої заробітної плати. Вона включає усі види оплати праці зайнятих - тарифні ставки, посадові оклади, почасові розцінки, премії доплати, виплати з фонду матеріального заохочення тощо, - що включаються до спускового складу підприємства, об'єднання, установи. При розрахунку середньої заробітної плати необхідно враховувати співвідношення трьох важливих індексів: індексу зростання (спаду) обсягу виробництва, індексу цін на товари і послуги і визначати індекс зростання середньої заробітної плати.

Важливе значення має диференціація рівня заробітної плати ш видами діяльності в залежності від обсягу виконуваних функцій і впливу на результати виробництва, складності, привабливості та інших умов праці. На підприємствах з гіршими умовами праці рівень середньої заробітної плати повинен бути більш високим, щоби на основі матеріальної зацікавленості забезпечити їх живою працею.