38. Експериментально-психологічні теорії інтелекту

Експериментально-психологічні теорії інтелекту орієнтовані на виявлення механізмів інтелектуальної активності. Формувалися вони відповідно до таких основних підходів: феноменологічного (інтелект як особлива форма змісту свідомості), генетичного (інтелект як наслідок адаптації до вимог навколишнього середовища у природних умовах взаємодії людини із зовнішнім світом), соціокультурного (інтелект як результат соціалізації, впливу культури), процесуально-діяльнісного (інтелект як особлива форма людської діяльності), освітнього (інтелект як продукт цілеспрямованого навчання), інформаційного (інтелект як сукупність елементарних процесів перероблення інформації), функціонально-рівневого (інтелект як система різнорівневих пізнавальних процесів), регуляційного (інтелект як фактор саморегуляції психічної активності людини) та онтологічного (інтелект як форма організації індивідуального ментального досвіду).

У межах феноменологічного підходу розроблено гештальтпсихологічну теорію інтелекту, що трактує природу інтелекту в контексті проблеми організації феноменального поля свідомості(В. Келер)

Особливості індивідуальної бази знань як основа інтелектуальної компетентності суб'єкта. На думку Р. Глезера, головна відмінність між людьми різного рівня інтелектуальних здібностей пов'язана з тим, що вони володіють неоднаково організованою системою знань - декларативних (про те, "що") і процедурних (проте, "як").

Порівняльний аналіз проявів інтелектуальної активності експертів і новачків.

На перший план у розумінні природи інтелекту було виведено змістові аспекти пізнавального відображення: предметний зміст образів сприйняття або понятійний зміст довготривалої семантичної пам'яті.

39. Проблема співвідношення мислення і мовлення

Мислення як вища психічна функція має чотири взаємозалежні ознаки, кожна з яких по-своєму характеризує роль мови й мовлення в його розвитку. 1. Власне людський розумовий акт є соціальним, “розділеним” між людьми, відображаючим суспільний характер трудової діяльності, і для його здійснення необхідна мова як засіб комунікації. 2. Мислення виникає як процес, опосередкований спочатку матеріальними знаряддями праці, а потім системою знаків, у тому числі усною й письмовою мовою, тобто засобами закріплення й передачі суспільно-історичного досвіду. 3. Понятійне, логічне мислення є довільним, і мова виступає як система засобів, опановуючи якою людина може свідомо керувати розумовим процесом, організовувати спільну розумову діяльність. 4. Мислення як вища психічна функція має системну будову, тобто побудована на матеріалі різних натуральних процесів (“ручного” інтелекту, мимовільної уваги, пам'яті, уяви й под.), і саме мова є той основний “інструмент”, за допомогою якого ця система організується й існує як єдине психічне утворення.

Л.С.Виготський вважав, що слово так само належить до мови, як і до мислення. Слово завжди характеризує предмет або явище узагальнено й, отже, виступає як акт мислення. Але слово – це також засіб спілкування, тому воно входить до складу мовлення. Саме в значенні слова, говорив Виготський, зав'язаний вузол тієї єдності, що іменується мовним мисленням.

Попри все вищезазначене мислення й мовлення мають різні генетичні корені. Спочатку вони виконують різні функції й розвиваються окремо. Вихідною функцією мови була комунікативна. Водночас при словесному спілкуванні зміст, переданий мовою, належить до певного класу явищ і, отже, уже тим самим припускає узагальнене їхнє відображення, тобто факт мислення.

У свою чергу, є види мислення, не пов'язані з мовленням, наприклад наочно-дійове або практичне мислення у тварин.