Культура україни хіх століття

1. Духовні пошуки ХІХ ст.:

• формування національної самосвідомості;

• роль творчості Т.Шевченка у становленні української культури.

2. Література, образотворче мистецтво, музика, театр.

Виникненню й поширенню української національної самосвідомості сприяло багато факторів суспільно-політичного і культурно-освітнього характеру. Зокрема, це – російсько-турецькі війни за Північне Причорномор’я та Крим (70-80-ті роки), ліквідація Запорізької Січі (1775 р.), скасування автономії козацької адміністративно-політичної системи на Слобожанщині та Лівобережжі і юридичне оформлення тут у 1783 р. загальноросійського кріпосного права, насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України, а Австрійською – Галичини і Буковини(70-90-ті роки).

Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості українців належить творчості першого класика вітчизняної літератури й драматургії І. Котляревського (1769-1838 рр.). Його перелицьована “Енеїда”, без волі автора видрукувана 1798 р., була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово. Своїми ж образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського життя вона сприяла зацікавленню ними широких кіл української інтелігенції. З-поза веселих і часом грубих жартів і глузувань поставали образи “вічної пам’яті Гетьманщини”. Поставало народне життя, змальоване з великою любов’ю і знанням, пробуджувались зацікавленість і співчуття до його проблем.

Славнозвісна “Енеїда” започаткувала нову українську літературу й відіграла величезну роль в усвідомленні себе українцями національно індиферентних людей.

Процес українського національного відродження на першому етапі(приблизно до середини 440-х років ХІХ ст.) охопив найбільші культурні центри українських земель, що перебували під владою Російської імперії, – Харків, Полтаву, Ніжин, а згодом досяг Перемишля та Львова на території Галичини, яка входила до складу Австрійської імперії.

Національно–визвольні сюжети з історії України привертали увагу й класиків російської літератури О. Пушкіна та М. Гоголя. Їхні твори української тематики, не тільки художньо розкривали освіченим російським читачам багатий віковічними традиціями український світ, а й сприяли піднесенню національної свідомості самих українців. Досить вагомий внесок в цю справу зробили декабристи, зокрема, К. Рилєєв. У своїй поемі "Войнаровський" він створює художні образи реальних історичних діячів – українського гетьмана Івана Мазепи та його небожа Андрія Войнаровського, яких зображує патріотами й героями національно-визвольної боротьби в Україні.

Та й інші його твори, в яких оспівувалася боротьба українського козацтва, козацьких героїв проти поневолювачів( "Наливайко", "Гайдамак", "Палей", "Богдан Хмельницький"), цілком імпонували тоді тим, хто дбав про утвердження й поширення української національної самосвідомості в масах. Серед них був М.Маркевич, який професійно займався вивченням історії України і став одним з перших авторів фундаментальної багатомовної узагальненої праці з цієї проблематики.

Вітчизняна війна 1812 р. безпосередньо зачепила й долю українського народу. Серед прогресивної російської громадськості( незалежно від національності її діячів) пробудила романтизований інтерес до мови, фольклору та побуту населення України. З цього інтересу народилися перші українознавчі лінгвістичні та фольклористичні праці( у світ їх випустили видавництва Москви та Петербурга). Це – граматика української мови, складена вченим-мовознавцем із Сумщини О. Павловським (1818 р.), збірники українського пісенного фольклору М.Цертелєва, грузинського князя за походженням(1819р.), та М. Максимовича – вихованця Московського і майбутнього першого ректора Київського університету (1827 р.). Відомий російський учений-славіст І. Срезневський в статті "Взгляд на памятники украинской народной словесности» (1834 р.) виступив на захист української мови, її права на необмежене використання в літературі й науці. "Надії на славу літературну" побачив Срезневський у творчості українських письменників, своїх сучасників – І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, І. Квітки-Основ’яненка.

Активним поширювачем української культури став М. Костомаров – вихованець Харківського університету. З перших кроків своєї вченої кар'єри він настільки досконало оволодів українською мовою, що писав нею художні твори.

* * * * *

Творчість Т. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократичний напрям.

Ім'я Шевченка вперше стало відомим на просторах Російської імперії, коли півтора століття тому в Петербурзі вийшла невеличка книжка "Кобзар". В історії України автор цього видання був винятковим явищем – він вийшов з найглибших надр трудового народу і здобув всесвітню славу. Тарас Шевченко був вірним народові, ніколи не розривав з ним зв’язку і в кінці життя з гордістю писав:"…я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу".

Природа дуже щедро обдарувала юнака – в нього було два покликання: художника і поета. Почав він творчий шлях як художник, здобув визнання вже в молоді роки, а в кінці життя йому було надано звання академіка.

Шевченко творчо використав багатющий досвід попередників і сучасників в українській, російській і зарубіжній літературах, але в поезію він прийшов сказати своє, нове слово.

Безперечно, у раннього Шевченка є дещо спільне з роматичною поетикою. Але ніколи, навіть у молоді роки, поет не втрачав своєї власної індивідуальності. Про це вагомо висловився І.Франко у статті про "Перебендю": "… геніальна натура нашого поета уміла впливи ті щасливо перетопити в одну органічну і глибоку поетичну цілісність" – у той сплав, ім’я якому – Шевченко.

Завжди відчуваючи нерозривний зв'язок з народом, поет сміливо черпав з усної творчості ідеї, сюжети, образи, ритміку. Це не "використання", властиве його попередникам і сучасникам - романтикам, це не стилізація під фольклор, до якої вдавалися численні поети до Шевченка, в часи його і після нього. Елементи усної народної творчості(певною мірою й несвідомо) впліталися у власні думи й слова поета. Інколи він міг запозичити з народної пісні навіть окремі рядки.

Засвоївши всі багатства передової людської думки, Шевченко піднісся на таку височінь, з якої міг повести за собою, показати йому шлях до визволення. Уже в ранніх творах поета виявились провідні риси всієї його творчості. Автор "Кобзаря" – передусім поет сучасності, який живе інтересами народу, поділяє його горе й радощі, протестує проти потворних явищ життя, закликає до волі ("Катерина", "Причина", "Тополя", "Утоплена", "Перебендя", ліричні поезії).

Невдоволення поета - патріота гнітючою дійсністю спонукало його звертатися думкою в минуле, до історичних тем.

Найвиразніше революційний характер романтизму поета виявився у поемі "Гайдамаки", що з'явилась через рік після виходу "Кобзаря". Назва говорила про те, що в ній буде оспівано широкі маси народних месників – борців проти феодально - кріпосницького й національного гніту. Хоча в поемі змальовані криваві картини покарання шляхти гайдамаками, весь твір проймає глибока людяність, гуманізм:

Болять серце, як згадаєш:

Старих слов’ян діти

Впились кров'ю…

У ліричних відступах Шевченко нагадував читачам, що два братні, слов’янські народи могли б жити в мирі й дружбі – "жити б та брататься". Як і інші історичні твори Шевченка, поема "Гайдамаки" міцно пов'язана з сучасністю. Змальовуючи минуле, поет раз у раз нагадує про сьогодення, висловлює невдоволення пасивністю селянських мас.

Дедалі більше Шевченко стає відомим як поет і художник. Його твори друкуються в журналі "Маяк" та альманасі "Молодик", виходять окремими виданнями: "Гамалія", "Тризна", "Чигиринський Кобзар", "Живописна Україна”. Він ще пильніше приглядається до життя народу, наполегливо шукає нових шляхів у творчості, в боротьбі з суспільним лихом.

Шевченко завжди залишався ніжним ліриком. І в сатиричних творах, і в поемах, сповнених інвектив, революційного пафосу, є чимало ліричних відступів, у яких виявляється щире серце поета, чистота його почуттів. Поруч з політичною поезією Шевченко створює ліричні шедеври: "Дівичії ночі", "Маленькій Мар'яні", балади("Лілея", "Русалка") і нарешті поему "Наймичка". Характеризуючи літературні достоїнства осінньої, І Франко підкреслив, що вона "…належить до найбільших тріумфів правдивої штуки і мусить уважатися за найкращий доказ великої геніальності Шевченка".

Каменяр написав це 1895р. Але ще за життя поета, в часи творення поезій "трьох літ", сучасники відчували те ж саме. Цікавий з цього погляду лист В. Білозерського до М. Гулака 1846 р. з приводу поеми Т. Шевченка "Іван Гус": "Я поневоле приятно задумался над тем – какого гениального человека мы имеем в Тарасе Григорьевиче; ибо только гений посредством одного глубокого чувства способен угадывать и потребности народа и даже целого века, – к чему ни приведут никакая наука, ни знания, без огня поэтического".

Незважаючи на весь тягар заслання, принизливість миколаївської солдатчини, революційний дух Шевченка не був зламаний: "Караюсь, мучуся… але не каюсь". І він пише нові визначні твори, в яких далі викриває несправедливий кріпосницький лад, але в більш типізованих образах ("Княжна", "П.С."). Новою була поява образів народних месників ("Варнак", "Якби тобі довелося"). Щє з більшою пристрастю поет бореться проти царату, закликаючи до відплати усім вінценосцям ("Царі").

Поруч з цими поезіями, сповненими революційного пафосу, Кобзарем були створені найніжніші перлини лірики – "Г.З." ("Немає гірше, як в неволі"), "За сонцем хмаронька пливе", "Зацвіла в долині", "У нашім раї на землі", "На великдень на соломі", численні пісні, що стали потім народними. У каторжних умовах не скам’яніло чисте, щире серце поета.

Кримська війна, смерть Миколи І спричинили певну відлигу в суспільному житті Російської імперії. Звільнений із заслання завдяки клопотанням російських друзів, Шевченко відновлює поетичну діяльність. У нових поемах та інвективах заяснів усіма барвами давній, уже широковідомий геній.

Т. Шевченко стає відомим поза межами Російської імперії, передусім серед своїх краян за кордоном. Через польську пресу Шевченко стає відомим у Франції. Важливим і знаменним фактом є вихід у Лейпцигу 1895 р. книжечки, в якій надруковано революційні поезії: "Кавказ", "Заповіт", "Розрита могила", "Холодний яр" та ін.

В ореолі слави повернувся поет із заслання до Петербурга. Він вживає енергійних заходів до надрукування великої книги "Поезія Т.Шевченка, т. І", але цензура дозволила видати тільки ранні, вже друковані твори під традиційною назвою "Кобзар". Проте поет невтомно працював для майбутнього.

Творчість останнього періоду життя стала найвищим етапом в розвитку поета. Як і раніше, жагуча революційна пристрасть поєднується в ньому з особливою, надзвичайною ніжністю, ліричною емоційністю ("Посажу коло хати", "Над Дніпровою сагою", "Тече вода з-під явора"). Безсмертя творчості Шевченка полягає в тому, що найпередовіші для того часу революційні ідеї було втілено в геніально просту поетичну форму.

В останні роки свого життя Шевченко не міг не відчувати, що вагомі зерна, посіяні ним, уже давали паростки ("Орю свій переліг – убогу ниву! Та сію слово. Добрі жнива колись-то будуть!"). Він бачив, як росте коло його соратників і однодумців, читав у пресі про визнання своїх заслуг перед народом. М. Добролюбов у рецензії на "Кобзар" назвав його першим справжнім народним поетом, а М. Чернишевський вважав Шевченка непохитним авторитетом, довів його світове значення.

Сама смерть Кобзаря і поховання на Чернечій горі біля Канева стали фактором революційного руху. Він був основоположником нової української літератури, нової української культури в цілому. Твори Шевченка перекладаються на російську, чеську, болгарську, хорватську, німецьку, французьку, англійську та інші мови.

Творчість великого Кобзаря належить до вічно живих явищ, які не спиняються на тій точці, на якій застала їх смерть, але далі розвиваються вже в свідомості суспільства. Кожна епоха висловлює про них свою думку, і як би вірно не зрозуміла вона їх, але завжди залишить наступній епосі сказати щось нове й вірніше, і жодна не висловить усього остаточно.

* * * * *

В 50-60-ті роки XIX ст. українська література йшла, в основному, шляхом реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок, Л. Глібов, С. Руданський, А. Свидницький, Ю. Федькович збагатили красне письменство новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі паралельно співіснує етнографічно-побутова традиція, представлена творами П. Куліша, Г. Барвінок.

Українська проза цього періоду позначена різноманітними жанрово-стильовими пошуками. Дебютує в жанрі оповідання М.Вовчок, пізніше з'являється соціальна її повість "Інститутка". Значне місце займають її антикріпосницькі оповідання соціальної та сімейно-побутової тематики ("Козачка", "Горпина", "Сестра", "Свекруха"). Майстерно використовуючи принцип контрастного зображення, письменниця протиставляє світлі поривання людей і жорстоку дійсність. Галерея жіночих образів – Олеся, Горпина, Одарка доносить до читача весь жах безправного становища жінки-кріпачки.

Соціальні проблеми визначають гострі конфлікти і в оповіданнях Ю. Федьковича ("Хто винен?", "Сафат Зінич", "Максим Чудатий"). Письменник звертається до психологічного аспекту в зображенні конфлікту. У його прозі переважають теми з жовнірського та селянського життя, і всі вони здійснені в оповідній манері. Залежно від особистості оповідача стиль оповідань Ю.Федьковича набуває певного забарвлення: якщо це селяни ("Хто винен?"), то в творі переважають глибокий ліризм і особливості усного мовлення.

Поряд з інтенсивним розвитком реалізму в літературі 50-60-х років продовжували жити певні традиції романтизму. М. Вовчок та Ю. Федькович розгортали деякий конфлікти в руслі саме цих традицій. Наділені надзвичайними пристрастями, герої оповідань "Максим Гримач", "Побратим", "Люба-згуба" – це романтичні характери, що ведуть гостру, непримиренну боротьбу.

У романтичному аспекті подають письменники й епізоди минулого (“Кармелюк”, “Невільничка” М. Вовчка, “Чорна рада” П. Куліша).

Роман П. Куліша повертає нас до складної історичної доби 1663 року, коли настав спад у героїчному піднесенні, коли більшість козацької старшини виявляла свою зрадницьку суть. Жанр історичного роману з його особливостями дає всеохоплюючу характеристику часу.

Висунутий Кулішем принцип “етнографічної правди”, стає настановою для Г.Барвінок (оповідання “Сирітський жаль”, “Нещаслива доля”), О.Стороженка (“Закоханий чорт”, “Не впусти рака з рота”).

Суттєвим кроком у розвитку великої епічної форми в українській літературі є створення соціально – побутового реалістичного роману.

У 70-90-ті роки ХІХ ст. в українську літературу вступають чимало нових прозаїків – П. Мирний, І. Нечуй - Левицький, І. Франко. В їхніх творах порушено глибинні проблеми епохи, художньо зафіксовано зрушення і зміни у всіх сферах народного життя. Значних художніх результатів досягли у своїх творах також Б. Грінченко, Н. Кобринська, М. Павлик, Т. Бордуляк, О. Маковей. Помітно змінюється форма оповіді – від усної до об’єктивно-побутової, соціально-психологічної, соціально-філософської.

Соціально-побутові романи, повісті та оповідання порушували найгостріші питання суспільного життя – безземелля, солдатчину, бурлакування. Зокрема, у творах І. Нечуя–Левицького, присвячених показу селянського життя, охоплено широкий історичний проміжок, починаючи від панських часів й закінчуючи розвитком капіталістичних відносин на початку нового століття.

“Микола Джеря” (1876 р.) несе гострий соціально-викривальний зміст, зображує жах часів кріпацтва, умови й характер праці втікачів-кріпаків, висуває, за словами І.Франка, “лицарський тип, що втілює невмирущість вільнолюбства українського народу”.

Одна з найталановитіших реалістичних соціально-побутових повістей І.Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я” насичена епізодами сімейного життя, які в сатиричній і гумористичній стихії розкривають егоїзм, бездуховність та черствість рідних між собою людей. Широко використано у творі арсенал фольклорних засобів, який допомагає глибшому розкриттю художніх образів.

Перший в українській літературі соціально-психологічний роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні ?”(1880) П.Мирного простежує розвиток характерів протягом цілих історичних епох, в умовах соціально-економічних змін і оновлень.

Соціально-філософську тенденцію в прозі представляють повісті П.Мирного “Лихі люди”, “На дні”, а також “Борислав сміється” І.Франка, “Пропащий чоловік” М.Павлика. Ці твори, викриваючи існуючий лад, у романтично піднесеному плані малювали окремі риси суспільного майбутнього.

Новою темою стало змалювання життя інтелігенції. Першими ще в 60-ті роки до проблеми “нових людей” звернулись О. Кобинський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, М. Коцюбинський. Тип діяча - культурника, який виступає за національну освіту, представляють твори О. Кониського (“Семен Жук і його родичі”, “Непримиренна”), Б. Грінченка (“Сонячний промінь”, “На розпутті”), І. Нечуя-Левицького (“Хмари”). Реалістичні образи українських інтелігентів в цих творах розгортають свою діяльність, незважаючи на урядові заборони, розвивають культуру, несуть в народ ідеї національної самосвідомості.

У повісті “Лихі люди” та оповіданні “Народолюбивець” П. Мирний виводить ще один тип “нових людей” – борців за соціальне та національне визволення. Ці люди – діячі часів народництва. Вони прихильники не тільки освіти серед народних мас, але й пропагандисти методів революційної боротьби, ідеалів нового суспільного ладу.

Стильова розмаїтість української прози другої половини ХІХ ст. відзначається розвитком, поряд з ліро-епічним та епічним, гумористичного й сатиричного стилів. Продовжувачем традицій І. Квітки-Основ’яненка був І. Нечуй-Левицький. Гумор в його повістях та оповіданнях “Кайдашева сім’я”, “Не можна бабі Парасці вдержатись на селі” не стільки розважає читача, скільки примушує його замислитись над життєвими проблемами та конфліктами, що викликають цей “сміх крізь сльози”. У сатиричному світі змальовує І. Нечуй-Левицький численних представників духовенства, викриваючи їхню убогість та бездуховність (“Афонський пройдисвіт”, “Старосвітські батюшки та матушки”, “Поміж ворогами”).

Чимало зразків гострої соціальної сатири є також у прозі І. Франка. Його гнівний погляд було звернуто до вищих верств суспільства – польської шляхти, духовенства, буржуазії. Нищівно викривав він також політику уряду Австро-Угорщини (“Свинська конституція”, “Опозиція”, “Звірячий бюджет”, “Свиня”).

Творчі здобутки українських прозаїків другої половини ХІХ ст. стали якісно новим етапом в літературі, збагативши її новими темами, стильовими напрямками. Кращі зразки творів П. Мирного, І. Франка, І. Нечуя-Левицького сягають світового рівня.

Багатством тем і мотивів відзначається українська поезія 70-90-х років. Поряд з громадянською ширше розвинулась у цей час лірика філософська, психологічно-рефлексійна, пейзажна та інтимна. Передові поети спрямовували свій погляд на зображення життя селянина, робітника, інтелігента.

Глибокий ліризм і громадянська пристрасність відзначають поетичні твори П. Грабовсько, Б. Грінченка, І. Манжури, в них знайшли відображення людські страждання й натонші ліричні почуття.

М. Старицький у творах “Темрява”, “Швачка”, “До Шевченка” засобом контрасту протиставляє поневіряння бідних розкошам багатих. Тема поета і його місця в суспільстві розробляється у віршах “Поету”, “В грудях вогонь, холодне повівання”, “На спомин Котляревського”. М. Старицький урізноманітнює лексичні засоби поезії, збагачує поетичний словник.

Але найпомітніше місце на цьому етапі належить, безперечно, І. Франку. Збірка його поезії “З вершин і низин” (1887) відзначилась новим поглядом на суспільні проблеми. У розділах “З глибин”, “Осінні думи”, “Скорбні пісні” постає образ поета-громадянина, що підноситься над буденним, прославляє все прогресивне і засуджує потворне. Справжніми шедеврами вважаються його “Вольні сонети” і “Тюремні сонети”. Невідповідність змістовного наповнення традиційній формі загострила і з більшою силою підняла важливі проблеми сучасності.

Поезія І. Франка, П. Грабовського, М. Старицького, Я .Щоголіва збагатила українську літературу розмаїттям тем, мотивів і ритмів, глибиною філософської думки, жанровою багатоплановістю.

Широтою охоплення життя, рівнем художньої майстерності, новаторством українське письменство другої половини ХІХ ст. посіло помітне місце у світовій літературі.

* * * * *

Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини ХІХ ст. було становлення його на позиціях реалізму, народності, життєвої правди. На розвитку художнього життя в Україні, на утвердженні демократичних тенденцій у живопису позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок (“передвижники”), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його були багато українських митців. В Одесі, Харкові, Києві відкрилися малювальні школи (згодом училища). Консолідації мистецьких сил України сприяли Товариство південноросійських художників у Одесі, Київське товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки у Львові, Товариство харківських художників та інші об’єднання.

В українському живопису чітко окреслились і набули специфічних ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у розвитку культури на перше місце висувається побутовий жанр. Тематичні рамки цього жанру розширюються, він збагачується на нові сюжети й міцніше пов’язується із суспільною проблематикою. Художники прагнуть осмислити нового героя часу, знайти й утвердити нові мистецькі цінності. Зростання інтересу до минулого України зумовило піднесення історичного жанру. Любов до рідного краю, відчуття природи як суттєвого чинника в понятті “батьківщина” було основою формування пейзажного жанру, який набуває самостійно ідейно-естетичного значення.

Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на високий рівень, були продовжувачі демократичних традицій Т. Шевченка – Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Трутовський. Творча діяльність Л. Жемчужникова пройнята щирою любов’ю до українського народу, його історії та культури. Він створив проникливі картини “Кобзар на шляху”, “Козак їде на Січ”, “Чумаки в степу” та інші, був видавцем альбому, присвяченого Україні і, в пам’ять шевченківського, названого також “Живописною Україною”. Найвище піднесення мистецьких здібностей І.Соколова, про якого Шевченко відгукнувся як про людину, що “любить наш народ і нашу країну”, виявилося в картинах “Повернення з ярмарку”, “Проводи рекрутів”, “Погорільці”, “Ніч напередодні Івана Купала”, “Ранок після весілля в Малоросії”, “Українські дівчата ворожать на вінках”. До золотого фонду українського живопису по праву належить творча спадщина К. Трутовського. Митець з глибоким знанням відтворював побут та звичаї українського і російського народів ( “Хоровод у Курській губернії”, “Весільний викуп”, “Сорочинський ярмарок” та інші), гостро засуджував суспільні порядки (“Рекрутський набір”, “У судді” та інші). Художник залишив багато ілюстрацій до творів Т. Шевченка, М. Гоголя та інших письменників.

Історичний жанр в українському мистецтві ще не відзначався широтою тематики. Художники здебільшого вдавалися до героїчної історії козацтва (“Сторожа запорозьких вольностей”, “Козачий пікет” С. Васильківського, “Проводи на Січ” О. Сластіона, “Запорожці викликають ворога на герць” А.Кандаурова, “Тривога” Г. Крушевського, “Похорон кошового” О. Мурашка та інші).

Пейзажний жанр представлений насамперед у творчості видатного українського художника–реаліста С. Васильківського. Найцікавіше у його доробку – твори, присвячені рідній природі, – “Козача левада, “Степ на Україні”, “Ранок” та інші.

Реалізм в українській скульптурі утверджувався повільніше. У найбільш поширених в тематично-жанровій скульптурі малих формах і жанрі портрета помітних успіхів досягли Л. Позен (“Кобзар”, “Переселенці”, “Запорожець у розвідці”), П. Забіла (бюст М. Гоголя, мармуровий портрет Т. Шевченка), Б. Едуарс ( “Катерина”, “Життя невеселе”, скульптурний портрет Луї Пастера) та інші.1888р. в Києві було відкрито пам’ятник Б. Хмельницькому (скульптор М. Микешин).

Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на розмах міського будівництва, сприяв удосконаленню будівельної техніки, появи нових матеріалів і конструкцій. В архітектурі переважав еклектизм – суміш елементів різних стилів. У другій половині ХІХ ст. у Києві було споруджено будинки Міської думи (архітектор О. Шілле), готелю “Континенталь”, політехнічного інституту, першої гімназії( архітектор О. Беретті), театру Соловцова та інші.

На західноукраїнських землях з’явилося чимало примітних споруд: у Львові – будинки політехнічного інституту (архітектор Ю.Захаревич), Галицького крайового сейму( архітектор Ю. Гохбергер), у Чернівцях – будинок резиденції митрополита Буковини(архітектор Й. Главка), на Закарпатті – мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітатський будинок у Береговому. Отже, в архітектурі України другої половини ХІХ ст. разом із поглибленням суперечностей у пошуках стилю мали місце помітні здобутки кращих архітекторів.

Завдяки зусиллям передових діячів культури великі зрушення відбулися і в галузі розвитку музичної культури. Один з таких поштовхів дали українські драматичні професійні трупи, що широко пропагували українські народні мелодії, здобутки професійної музики, самотужки ставили оперні спектаклі. Видатний театральний діяч М. Кропивницький набув широкої популярності також як співак і композитор.

Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М. Лисенка (1841-1912 рр.) – великого українського композитора, блискучого піаніста, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця і активного громадського діяча демократичного напряму. Йому судилося стати основоположником української класичної музики.

Починаючи з 70-х років М. Лисенко обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору. Зразком національної героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма Лисенка “Тарас Бульба”. На сюжети повістей М. Гоголя написані також опери “Різдвяна ніч”, “Утоплена”. Композитор створив музику до п’єси І. Котляревського “Наталка Полтавка”, оперету “Чорноморці”, дитячі опери “Коза-дереза”, “Пан Коцький”, “Зима і Весна”.

Незважаючи на адміністративно-цензурні утиски царського уряду, українська драматургія і театральне мистецтво також досягли високого рівня розвитку.

Українська драматургія розвивалася, спираючись на кращі здобутки усієї літератури, на драматургічні традиції І. Котляревського, Т. Шевченка, на досвід передової російської драматургії. Остаточно утвердившись на позиціях реалізму, українська драматургія збагатилася десятками нових п’єс, в яких порушувалися проблеми життя народу, висвітлювалися найголовніші конфлікти того часу.

Драматургічна спадщина М. Кропивницького – це понад 40 п’єс. Серед них: “Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Глитай, або ж павук”, “Дві сім’ї”, водевіль “Про ревізії”, жарт “Пошились у дурні” та інші. У постійних творчих пошуках драматург ішов шляхом поглиблення психологічних характеристик своїх героїв, використання скарбів усної народної творчості, розширення жанрів української драматургії.

Багатогранним був і талант письменника, драматурга М. Старицького, автора численних історичних романів (трилогія – “Перед бурею”, “Буря”, “Біля пристані”, “Руїна”, “Молодість Мазепи”, “Розбійник Кармелюк”). Дбаючи про розширення репертуару українського театру, Старицький вправно обробив ряд малосценічних п’єс різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських, російських, зарубіжних письменників – “За двома зайцями”, “Різдвяна ніч”, “Тарас Бульба”, “Сорочинський ярмарок”, “Утоплена”, “Юрко Довбиш”, “Циганка Аза” тощо.

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини ХІХ ст. є І.Карпенко-Карий (Тобілевич). Його драми та комедії поряд із п’єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. У плані психологічної соціально–побутової драми відомі його п’єси “Наймичка”, “Безталанна”. Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Хазяїн”, у яких висміяно гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію. Кілька п’єс Карпенко-Карий присвятив історичному минулому України (“Бондарівна”, “Сава Чалий” та інші). Творам драматурга притаманні незвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв’язків людини з її оточенням. “Я взяв життя,” – говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.

Драматичні твори писали також прозаїки І. Нечуй-Левицький (“Маруся Богуславка”, “На Кожум’яках”), П. Мирний (“Лимерівна”, “Перемудрив”), Б. Грінченко (“Степовий гість”, “Ясні зорі”) та інші.

Український драматичний театр по суті був під забороною. Згідно з горезвісним Емським указом 1876 р. зовсім не допускалися “різні сценічні вистави на малоруському наріччі”. 1881 р. царат дозволив ставити п’єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-губернатором. Цензура обмежувала тематику українських п’єс мотивами побуту або ж кохання. 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив діяльність українських театральних труп на території п’яти підвладних йому губерній. Ця заборона діяла десять років. Таким чином, театральним діячам України “дозволялося” діяти у надзвичайно важких умовах.

1882 р. М.Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До неї були запрошені актори - професіонали й аматори М. Садовський, Н. Жаркова, М. Заньковецька, Л. Максимович та інші. До її репертуару увійшли “Наталка Полтавка” І. Котляревського, “Назар Стодоля” Т. Шевченка, “ Чорноморці” М. Старицького, “Сватання на Гончарівці” й “Шельменко-денщик” Г. Квітки-Основ’яненка та інші. Вистави трупи різко виділялися на тлі тодішнього татру як змістом, так і виконанням. Кропивницький режисер прагнув до ідейно-художньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці.

У 1883 р. директором трупи став М.Старицький, а М.Кропивницький залишився режисером і актором. Об’єднання найвидатніших діячів українського театру благотворно відбилося на творчому зростанні трупи. Її склад поповнився новими талановитими акторами (М. Садовська - Барілотті, Г. Затиркекич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий та інші), а репертуар – новими постановами (“За двома зайцями” М. Старицького, “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака–Артемовського та інші). Безпосередню підготовку музичних та вокальних сил трупи здійснював М.Лисенко.

Розвиток суспільно-політичного і культурного життя України другої половини ХІХ ст. свідчив про зростання національної самосвідомості, яке, з одного боку, було найсуттєвішим проявом інтенсифікацій процесу становлення української нації, а з другого, й саме впливало на цей процес у сфері такої важливої ознаки будь-якої нації, як спільність її психічного складу, національного характеру.

Духовна культура українського народу у ХІХ ст. досягла значних здобутків. Саме в цей час було закладено міцний фундамент для дальшого розвитку української культури як непересічного утворення, а кращі мистецькі зразки цього періоду дозволяють говорити про нього певним чином як про класичну добу, коли риси національного характеру знайшли своє цілковите втілення у творчості видатних представників народу.