Поэтический Альманах 2

Муштровані й до бою звичні, Без ласки божої й батьків, Вони не чули неньки кличу, Не колисав їх рідний спів.

Лише пробуджувалось шило Сумління слабкого в душі У час «святий» - ковтання з сиром Вареників й рясних борщів.

Та от, коли доба настала, Й постав на вирішальний бій Той, кого доля переграла Але хто програш не стерпів,

Стрункі загони перевертнів - У перших лавах ворогів. Накинулись вони на мертвих Героїв, їх живих синів…

Й не ясно, як би все скінчилось… Ба, в небі, в хмарах грозових, Сірка обличчя проявилось І нагадало долю тих

91

Нещасних бранців після бою: Колись відпущені були За їх проханням не до дому Вони - в невольничі краї.

Там, серед незнайомців долю, Й нову сім’ю вони знайшли І, за життя продавши вволю, Зреклися власної землі.

Сірко тоді в жахливім смутку, Передбачаючи наш день, Віддав наказ здогнати хутко Й зрубати зрадників у пень.

Ціна незлої тої зради - То батьківських осель буття Тому так сумно і не радо Манкуртам нині. Як сміття

Вони за буревієм пнуться Історії палких подій Не в змозі к хатам повернутись Своїх загублених родин.

Підступність їх усім відома За їх плечима – забуття, Чужа історія і мова, Чужі могили і рідня.

92

Тож викрите зрадливців плем’я До смерті рушить крок у крок, А за життями їх у двері Не видно Місяця й зірок.

Там пусто. Зрадники – бездітні. Нема у яничар сім’ї - Батьки у боротьбі їх вбиті, А для синів вони чужі.

От і зриває люту злобу Манкурт на постатях святих, Свій зрадницький вінець на лобі Перекладаючи на тих

Героїв мертвих і повсталих, Що з попелу злинають знов, І відкривають брами слави У вічність світу, і в любов.

93

Частина 4. ШЛЯХ У ВІЧНІСТЬ

94

Коли відчув старий Мазепа поклик Збиратися у дальню путь, То справам дати лад рішив, аж поки Спроможний повернути Суть

Із плутаних шляхів життя брудного До схованої правди і бажань, В останнє вибачитись перед Богом, І дати бій останній без вагань

За тих, хто боронив катовану свободу І землю рідну від поневірянь.

Чи гетьман старий довіряв тоді народу, І гетьману тоді народ чи довіряв? -

Було в цю мить усім вже однаково. За крок до вічності і вироку Небес Мазепа гучно мовив ждане слово

Мов грім, мов Дух, що до життя Воскрес.

Йпочули призабуте козаки «Братіє! Ми стоїмо поміж проваллями двома…» І всі гріхи в ту мить Мазепі відпустили,

Йнарод весь врятував Мазепа від гріха,

Від розпачі, зневір’я, від провини Батьківських заповітів забуття, І долі рабської згибати мовчки спини

Нащадкам славних бойових звитяг.

95

І було далі і нестрашно зовсім Приреченим до шибениці йти. Відміряли козацькі білі кості Полтавські і батуринські шляхи.

Ау Бендерах, в вересневих зливах, Що розкололи світ на два путі, Одним пішов Мазепа у могилу

Аіншим – хто беріг його в душі.

…Роки потому царські зброєносці Шукали рештки праведних мощей, Та череда щасливих мироносиць Про диво зрадувала всіх людей.

І от тепер, відкривши дома двері, Раптово чутно - в гостях хтось впізнав Мазепу в образах Петлюри, то Бандери, То в рисах непідвладного Махна.

Вінцем, дарунком справжнім Бога, Відплатою за віру і добро, Свобода українського народу Прикрасила Мазепине чоло.

Гетьманський час мов діорама світу Земною кулею прямує у віка І тінню купола церков його покриті Святого Духу з неба висока.

96

Частина 5. УРОК ІСТОРІЇ

97

Історія замовкла, проспівавши Злощасну пісню про війну В якій, свободу відібравши, Козацький край звели до сну.

Приспали, зморений й безсилий Пальбою де лихих рушниць, А де обманом про щасливий Рай серед сала й паляниць.

У мерехтливих снах імперських Усі - пригнічені й раби, Боролись разом. Й суперечки Лихої давньої пори

Їм не псували настрій дружній, Хоча у мріях кожний з них Свій ідеал плекав потужний Життя свобідного від снів.

Та ось, коли прийшла година - З в’язниць на волю вийшов люд, Штовхати став його у спину Зрадливий шепіт звідусюд:

«Навіщо нам оті проблеми Від самостійного життя?! Вернемо до старих гаремів, Поринемо у сни без тям!

На їх небачених доріжках - Сліди гетьманів і царів. Згадаймо ми, коли ті нишком У купі їли пироги.

98

Й усім усього вистачало, Хай інші - в заздрості жили У нас ж хліб був, і було сало І з сиром пироги були!»

Коротка пам'ять – розум малий: Коли всі вчились, він дрімав. Та, хай спитає він гетьманів Яких Сибір замордував!

Та, хай згадає тих гетьманів, І як знайти нелегко з них

Того, хто царським бусурманам Не позначав перстом поріг!

Та, хай нарешті, той бездуха, Який відрікся від Христа, У злі часи, заліпить губи І прийде в храм по каяття…

…Колись євреїв Визволитель На сорок літ звів на Синай

Ітам в пустелі, точно митар, Ганяв їх з краю в край, й ганяв.

Ів блуді викупнім померли Всі ті, хто рабства злидні знав, Й тоді обіцяні він землі Нащадкам їх подарував.

99

ЕПІЛОГ

100