Поэтический Альманах 2

А я шла по этим лужам, По ковру листвы опавшей

И мне кто-то был так нужен...

За природой увядавшей,

Я спешила встретить солнце, Что уже почти не грело, Огоньком в твое оконце В этот день войти хотела.

Ты прости меня, быть может Не во сне тебя встречала. Знаю, что теперь поможет, Надо все начать сначала.

Ты+я

Боль в душе - наплевать Стая птиц - не поймать За окном - холода Делят нас - города

Напишу: "Ты+я..." А напротив "...друзья" Это сложно понять Но не стоит менять

Все слова - это звук Ты идешь - сердца стук Столько слез на пути Я люблю - ты прости...

71

Было ли?

Было ли все это? Или только снилось? Как найти ответы, где с пути я сбилась? Нашу книгу нежно вновь сниму я с полки.

Та же что и прежде! Стерта надпись только...

Пролистаю главы, сноски, эпилоги, Заново пройду я все эти дороги. Иллюстраций сотня, все они знакомы, Но найду сегодня сто деталей новых.

Огорчусь, что прежде их не замечала,

Улыбнусь в надежде все прочесть сначала...

Задержу дыханье, прочитав развязку,

В комнате молчанье, я же будто в сказке...

Но финал так скоро, и немного грустно, Что герой в своих ей не признался чувствах. Может так и лучше, что они не вместе?

О разлуке снова заиграет песня...

Что, если подумать, их объединяло? Месяц только вместе. Много это? Мало? Вот конец рассказа... До последней точки Дочитать осталось две коротких строчки.

Слезы от волненья, все слова смешались.

Не прочесть концовку. Вместе ли? Расстались? Кто они друг другу? Почему сейчас Между ними снова оборвалась связь?

Думаю, не стоит мне спешить читать, то, что еще можно в книге поменять. Думаю, согласен как соавтор ты, Пусть героя книги сбудутся мечты.

А она счастливой будет, если он Тоже будет счастлив, может и влюблен...

Не в нее? Ну ладно... Это не беда. За окном так сильно воют холода.

И ее согреет лишь один звонок В новогодний вечер, словно огонек.

72

Вдохновение приходит в тишине...

В душевной, внутренней, от быта огражденной...

Когда тревожит душу боль извне,

Иль внутренним ударом осажденной...

Строка к строке ложится новый стих, И с каждым штрихом новая картина. В раздумье истина рождается для них, А «в значит» - золотая середина...

Но гром эмоций шквал души порывов Затмит твой разум, свяжет по рукам...

И в мишуре блестящей и игривой Легко терять все что привычно нам.

Как алый парус манит неизвестность, Мечты и грезы нас к себе влекут В любви всего главнее - это честность,

Когда друг с другом встречи люди ждут.

Мы ничего судьбе не обещали. Не требовали ничего взамен. Мы искренне любили и страдали.

Не раз сдавались нашим чувствам в плен.

Все мы ошибки в жизни совершаем. И прошлое подчас нас тяготит.

Мы порознь рассвет сейчас встречаем. А сердце от разлуки так болит.

73

Считаю дни, часы до нашей встречи.

Иверю, что все так же ждешь и ты. Обнять бы мне скорей тебя за плечи,

Иутонуть в порыве страсти и мечты...

74

З ВІРШІВ ВАЛЕРІЯ БАБЕНКА

75

Про Автора

Бабенко Валерій Михайлович, народився 14 вересня 1958 року у м. Маріуполь. Там же закінчив середню школу після чого поступив на навчання до Київського державного університету ім. Т.Шевченка. Отримавши диплом історика, з 1981 року працював лаборантом у МИСИ (сьогодні – ДонНАБА), старшим науковим співробітником у Донецькому обласному краєзнавчому музеї, викладачем суспільних дисциплін Донецького педагогічного коледжу. Одночасно з роботою продовжував навчання в аспірантурі ДІШІ (м. Донецьк), Українському католицькому університеті (м. Львів), Українському вільному університеті (м. Мюнхен). Віршувати почав ще в студентські роки, але перші публікації з’явились в альманасі «Академічна ліра» за 2011 рік.

76

МАЗЕПА

(поетичне есе)

77

ПРОЛОГ

Підпілля розуму і таємниця серця Приховують людське життя Від поглядів очей і безрозсудства герця Тих душ, які не знають каяття.

З прадавніх літ, з глибин далеких думки Нашарування болі і страхів В броню глуху перетворило муки

На неприкаяних направивши жахи.

І от на теренах засмучених Вітчизни В умовах неперервної війни Козацьке плем’я бунтівне і грізне Зросло, як пошесть сарани.

До серця цих людей - невольників обставин, Було не важко підібратись, і сльоза Не рідко заступала жахливі їх забави, Й здригалася від плачу голова.

Та в пам’яті із тих посіпуванців в сумі Відразу образи героїв постають Вони приховані в землі знаходять клуні З них ящики Пандори дістають.

Мить - й вже злинає в небо ціла зграя Примар далекого минулого життя! Мазепа їх веде. Безпечних він лякає До смерті лиш одним своїм ім’ям.

78

Його блідий та вишуканий привід Властивість дивну має серед всіх: Він може враз перемінити Тих, хто його побачить лик.

І хто в очах його сумних, бездонних Спізнає зрадника тавро Той сам згорить в пекельнім горні Христопродавцем, як багно.

Його з’їдять важких сумлінь терзання І він уже не зможе довести Нікому і ніколи, що всі його бажання Благої прагнули колись мети.

А той, хто в погляді жахливого Мазепи Побачить відчайдушний крок Приреченого долею до смерті Здолати страхітливий шок,

Той для себе важкі відкриє двері В нове життя без моторошних снів Де волею вимірюються сфери

Довічних прагнень до довічних мрій.

79

Частина 1. СТРАСТІ ПО МАЗЕПІ

80