Поэтический Альманах
.pdf
Поглинутий хвилями з моря дивлюсь
На берега сонячну стрічку Між морем і небом затиснутий б’юсь За подиху радість одвічну.
Ковтаю повітря безцінне життя В полоні безмежної сили.
Що наше тут варте пусте маяття ? - Ми тільки комахи на хвилі.
Аж скільки нелічених часом століть Гойдають моря небосхили.
Де ж ті, хто з’явились тут ледве на мить Й богами себе уявили?
Багато сміливців з початку буття Прозріли у хвилях солоних, І небо благали в пустих каяттях, Й повітря хапали з долоні.
Але все даремно. Мов стрічка землі Життя за край неба ховалось, Зникаючи мовчки у хвилі ночі Комусь, але знов починалось
Для інших. До берега в смутку гребу Хоч знов не прохав я нічого І тільки прощався. Та може доб’юсь Колись я той суті від Бога.
91
Відведений час на життя промайне
Потоп все навколо поглине
Ітіло на дно океанське впаде
Ізнову розчиниться в глині.
Що пестила мати в сльозах по ночам, З чим так я носився зухвало Піде на сніданок морським хробакам Тож, як же буттю треба мало!
Ісаме тоді, в ту хвилину і мить, Я вірю, що хаос упертий На темряву знов розпадеться і світ,
Й життя повернеться із пекла.
Ія заспокоюсь, й зірчастий намет
Утемряві зблисне кромішній.
Рай вислизне з вічності міцних тенет Й засяє мов світ нетутешній!
92
З рання немов надвечір
Усутінках весь світ. Тремтять повітря плечі.
Ухмарах Сонце спить.
Як не дивись у гору – Дна око не знайде: Чи-то природа хвора, Чи-то життя старе.
Чи-то в нашаруваннях І літ, і довгих зим Іде до нас в блуканнях
Вогонь й небесний грім.
Навколо марять речі.
Десь поруч - вічність. Й мить
Зрання немов надвечір
Зкосою вже стоїть.
93
Невже було колись і літо,
Була відпустка, вільний час, І я неспішно, і відкрито Лежав у моря, хвилі пас.
Пісок гарячий тіло ніжив, А душу – теплий вітерець.
Як швидко ж йшов за тижнем тиждень! Як швидко підійшов кінець!
Іпромайнуло все, скінчилось. У кригах море, пляж в снігу. Чи-то було, чи-то наснилось Минуле літо - сон в Раю.
Ітам, де вчора ще, здається, Ти черепашки витягав Із теплих хвиль, тепер несеться По льоду снігова вуаль.
Той теплий час зрадливі хвилі Сховали нагло у пісок.
А наді мною - тільки вирій Та кременистий світ зірок.
94
Чужий, чужий цей світ для нас
Його тепло не гріє, не лоскоче А світло ледве з Сонцем серед Ночі У вічності з’являється на час.
Хвилина, рік, життя, - і знову Ніч Безмежність і відчуженість. Все тихо Здавалось жити ворухнулась річ – Здавалось тільки… - й уже не диха.
Ніхто чужого болю не несе На кінчику проміння золотого Зірками мертвими рясне
Життя - що цвинтар неба вороного
І навіть діти, навіть і батьки, Хай спалахнув на мить, на мить засяяв, Теплом своїм не відведуть руки Сумної правди забуття і марев.
МОЛИТВА
Заспокоїтись не можу Білий світ тремтить в очах Похитнулась в силу Божу Віра - думати аж жах!
95
Де ж Твоя Любов та Правда? Де ж обіцянки Твої Щодо Раю, щодо Саду Щодо вічної Зорі?
Над моїм вже сивим дахом Сходить Місяць і зірки Промінь Сонця пізнім птахом Заховався у Душі.
А попереду не бачу Крізь туман нічого я.
Тільки страшний голос плачу Чує десь душа моя.
Боже милий, Боже любий! Не губи мого життя - Хай ієрихонські труби Так жахливо не сурмлять!
Якщо ж зовсім вже не можна Заспокоїти їх галс, То відразу, милий Боже, Забери той зайвий час.
Жах тортур земних щоденних Вже немає сил знести Якщо мало цих запевнень То… пробач мене й прости!
96
Скінчився шлях. Окраєне життя.
Було воно, чи ні? – До неба лине голос. Порожній світ мовчить. І наче з забуття Померлого встає перед очима образ.
Встає, як мара, казка, дивний сон Невже ж було? Ні, це не може бути! - Самі тенета з почуттів і забобон, Легенда, міф, солодкий як отрута
А день до ночі йде. І ніч спішить до дня - Нічого не було - хода секунд незмінна. На купу комашиного буття Похмуре світло лине і все лине.
Ніякої надії, ніяких сподівань До ями тло несуть - копають і копають…
Опісля матірних нездоланих вагань - Як гірко, боляче народжені волають.
Волають все життя. Що ж було на Землі? Та прямо на ходу спиняє час минуле.
Імить буття зникає, як марево в імлі,
Ія закам’янів, і все в душі поснуло.
97
У ТОЙ СВІТ…
Той світ, з якого вороття нікому вже нема Все ближче тулиться до мене Його привабливо-утаємничене життя Гукає тихо: Йди-но, Леле!
Мій ум, чуття, засов тілесних ґрат Зриваються під ковдрою обставин Я в цім житті вже видно емігрант Воно проходить мимо і намарно.
Все марно! І немов віщав Еклезіаст Я пророкую, покладаючись на душу - Вона останньою надією щораз Урівноважує буття - і жити мушу.
Але все швидше невблаганний час Летить й до прірви наближає тіло
Іось вже нажитий скидається баласт Безжалісно, і боляче, й безслідно.
Ісвіт, в який вже вороття нема, Проноситься щосили є від мене
Ідалі, далі все моє життя
Івирієм лунає: Йду-но, Нене!.
98
ВІДЧУТТЯ ОСІНІ
Тримається листва на тонких гілках ще І навіть не пожовкла по під сонцем. Але в ночі під ранішнім дощем Дерева чорними здаються під віконцем.
Гойдає вітер їх у місячній імлі
Іхолод пробирає зір туманний
Ібачаться замети снігові
Ічується в тім долі день останній.
Готується життя уже до сну А може і до смерті – хто це знає?
Шепоче лист бурхливо щось листу Й зриваючись все молиться, й прощає.
Я вийшов з хати у осінній сад Над ним у вирій місяць рушив синій І хоч не наступив ще листопад
Та вже скував все серце чорний іній.
Оратай я. Вертаюсь з поля пішки
Навколо ще світло хоч осінь на дворі Крадеться сонце в небі нишком Сльозами повні хмари дощові.
99
І хай далеко ще до надвечір’я Цвіркун цвіркоче сумне «Прощавай!»
В полях спустошених. І пусто на подвір’ях. Благає світ Життя – «Не залишай!
Не відлітай, не покидай нас, Любе! Візьми з собою всіх у заповітний Рай!» Той тихий шепіт над землею блудить А з ним і я тягнусь у даль, за небокрай!
ОСІННІ ВИДІННЯ
Минулий вересень вже жовтень заступа
Іліто бабине ховається по хатам. Червоно-жовта падає листва
Іковдра з них стає м’яка як вата.
М’яка і повна літнього тепла І літніх спогадів, і літньої вологи
Дощів веселкових, і радістю рясна Очікуваних ранків круторогих.
Але в очах щось сум, і хай блискоче ліс, Прозоре небо наповняє сонцем Блакитні небеса - холодний вогкий ніс Шморгає на відчинене віконце.
100