Тема 1.2. Закономірності, принципи і фактори розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів.

В темі розглядаються закономірності розміщення виробництва та формування економіки регіонів, їх об’єктивний характер.

Розміщення продуктивних сил – це результат дії об’єктивних законів і закономірностей. Закон – це необхідне, істотне, стійке, повторюване відношення між явищами у природі і суспільстві. Закономірність – це об’єктивно дійсний, повторюваний, істотний зв’язок явищ природи з громадським життям. Між законами і закономірностями існує найтісніший взаємозв’язок. Саме тому зустрічаємо в літературі ототожнення цих двох понять.

Закономірності розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів являються відношеннями між виробничою діяльністю людей і територією, на якій ця діяльність проходить. Пізнання і практичне використання закономірностей дозволяє вибрати найефективніші варіанти розміщення виробництва, цілеспрямовано організувати територію відповідно до вимог регіональної політики.

До найвідоміших закономірностей розміщення продуктивних сил і формування економічних регіонів належать наступні.

Закономірність територіального поділу праці. Територіальний поділ праці є процесом спеціалізації певної території (групи країн, однієї країни чи її регіонів) у виробництві певних видів продукції і послуг на основі розвиненого обміну. В результаті територіального поділу праці (ТПП) в народному господарстві формується така територіально-галузева структура, яка відповідає природним, демографічним, економічним і соціальним умовам регіону і потребам міжрегіонального ринку. Розміщення продуктивних сил з урахуванням територіального поділу праці і спеціалізації регіонів знижує витрати виробництва і веде до підвищення ефективності народного господарства.

Закономірність комплексно-пропорційного розміщення продуктивних сил. Це одна із фундаментальних закономірностей територіальної організації продуктивних сил, формуванню і розвитку регіонів, що відповідає економічному закону комплексного, пропорційного розвитку господарства в цілому.

Комплексне розміщення виробництва – це об’єктивні економічні відносини щодо формування суспільних потреб у територіальному аспекті. Комплексність територіальної організації виробництва можна визначити як усвідомлений, безперервний, узгоджений розподіл на території країни всіх елементів продуктивних сил з метою забезпечення ефективного розвитку виробництва і підвищення добробуту всіх членів суспільства країни і регіонів.

Конкретною, об’єктивною формою комплексності є комплексне розміщення виробництва. В умовах перебудови економіки підхід до комплексності має передбачати таку схему: галузь – матеріальне виробництво – господарський комплекс. Це дає можливість повніше виявити ланки комплексного розвитку, яких не вистачає, і своєчасно доповнити ними господарський комплекс регіону.

Пропорційність розміщення – співрозмірність, певне співвідношення між окремими елементами і сферами суспільного виробництва та існуючими можливостями. Пропорційність має забезпечуватися між усіма елементами суспільного виробництва - соціальними, економічними, природними в будь якому регіоні. Це стосується також пропорцій в середині міста, між містами, між економічними регіонами, в середині них тощо.

Комплексність і пропорційність перебувають в тісній органічній єдності. Однак у сучасних умовах найменш керованими є територіальні пропорції на різних рівнях.

Раціональне, ефективне розміщення продуктивних сил. Це закономірність має забезпечити постійне зростання продуктивності суспільної праці на основі її всебічної інтенсифікації, інноваційних процесів за найменшими сукупними витратами.

Результатом реалізації цієї закономірності є поліпшення соціальних умов життя населення країни і регіонів, забезпечення оптимального природокористування, вирішення національних, політичних, соціальних та інших проблем.

Закономірність територіальної концентрації продуктивних сил. Відображає об’єктивну тенденцію суспільного виробництва до зосередження в обмеженому просторі і проявляється у підвищенні виробничого навантаження на одиницю площі. Дія цієї закономірності географічно проявляється у формуванні територіальних утворень - елементів виробництва, а економічно – у формуванні агломераційного ефекту (взаємне розміщення сумісних об’єктів в одній точці).

Територіальна концентрація дозволяє підвищити коефіцієнт забудови території, створювати міжгалузеві допоміжні виробництва, єдині очисні споруди; формувати цілісну виробничу інфраструктуру і групові форми розселення. Вона сприяє розвитку важливих напрямків науково-технічного прогресу, інноваційному розвитку сучасного виробництва. Концентрація виробництва в межах певної території - це база формування територіально-виробничих комплексів різних форм.

Закономірність зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів. Дія цієї проявляється в процесі територіального поділу праці, територіальної концентрації продуктивних сил та інтеграції виробництва. Оскільки між регіонами країни існують досить значні відмінності у забезпеченні природними ресурсами, матеріально-технічною базою, трудовими ресурсами, економічними і соціальними умовами - рівні їх соціально-економічного розвитку різні. Закономірність полягає в тому, що рівні соціально-економічного розвитку регіонів у процесі посилення взаємозв’язків між ними мають тенденцію до зближення. Основним показником рівня розвитку регіону прийнято вважати величину національного доходу на душу населення.

Закономірність регіональної інтеграції господарства. Передбачає встановлення тісних економічних зв’язків між районами. Вона реалізується шляхом поєднання елементів суспільного господарства – локальних і регіональних форм територіального зосередження людської діяльності в процесі територіальної організації виробництва. Внутрірайонна інтеграція означає поєднання елементів суспільного господарства району в єдину цілісну систему – територіальну систему продуктивних сил. Її результат – формування суспільно-господарського комплексу регіону, що має складну структуру і міцні виробничо-економічні зв’язки.

Закономірність глобалізації і регіоналізації розміщення і розвитку продуктивних сил. Сучасний етап розвитку економіки характеризується наявністю двох протилежних процесів – глобалізації та її регіоналізації. Глобалізація економіки проявляється через світовий ринок, який стирає межі між країнами, а регіоналізація розвивається завдяки децентралізації господарювання як особливого типу територіального управління економічними відносинами. На наднаціональному рівні регіоналізація спрямована як на захист інтересів певного регіону від руйнівної дії глобальних процесів, так і на позитив здійснення глобальних процесів.

Регіоналізація в національних межах виражається у зростанні самоуправління розвитком регіональної економіки, зосередженні владних повноважень і господарської самостійності регіонів.

Закономірність сталого розвитку. Сталий розвиток продуктивних сил і економіки регіонів як одна із закономірностей визначає стратегічний напрямок досягнення збалансованості економічної, соціальної і екологічної складових країни та регіональних господарських систем. Сталий розвиток України можливий лише на основі кардинальної структурної перебудови економіки, інноваційних процесів переозброєння виробництва, інтенсивного розвитку наукомістких галузей, екологізації усіх сфер суспільного життя. Основна ідея сталого розвитку щодо продуктивних сил і регіоналізації полягає: в забезпеченні раціонального природокористування; відтворенні ресурсної бази виробництва; реструктуризації господарського комплексу країни і регіонів у зв’язку з новими інформаційними умовами; ефективному використанні трудового та виробничого потенціалу.

На основі пізнання закономірностей розробляються принципи розміщення продуктивних сил – правила діяльності та управління економікою, економічна політика держави в реалізації законів розміщення. Це означає, що принципами слід керуватися при розміщенні виробництва.

Крім того, принципи розміщення виробництва мають сприяти пропорційному розміщенню продуктивних сил, поглибленню поділу праці між регіонами, їх комплексному розвитку та встановленню раціональних міжрайонних зв’язків. Таким чином, принципи розміщення продуктивних сил – це керівні положення, що відображають об’єктивні потреби й умови соціально-економічного розвитку в територіальному аспекті. Одним із головних принципів в регіональної економіки виділяється принцип раціонального розміщення виробництва, який випливає з закономірності «раціональне, ефективне розміщення продуктивних сил». Зміст його полягає в розташуванні виробництва, яке б забезпечувало високу ефективність розвитку народного господарства регіону. Раціональність означає вибір найкращих варіантів розміщення виробництва. Він реалізується завдяки комплексу певних заходів:

• наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких галузей до джерела палива, енергії і води. При цьому, заощаджуються не лише транспортні витрати, але й створюється можливість комплексно та економно використовувати сировину, палива, енергії і води;

• наближення працемісткого виробництва до районів і центрів зосередження трудових ресурсів за статтю, віком, кваліфікацією – це, перш за все, трудомісткі галузі виробництва;

• наближення масового виробництва малотранспортабельної продукції до місця її споживання (виробництво цільномолочної продукції);

• уникнення зустрічних перевезень однотипної продукції, сировини і палива;

• обмеження надмірної концентрації промисловості у великих містах, переважне розміщення нових об’єктів у середніх і малих містах;

• охорона навколишнього середовища і забезпечення екологічних нормальних умов проживання населення.

Перелічені заходи визначають зміст принципу раціональності у вузькому розумінні. У широкому розумінні поняття «раціональність» обіймає низку і інших принципів, які забезпечують ефективне (комплексне, пропорційне тощо) розміщення народного господарства.

Принцип збалансованості і пропорційності розміщення виробництва. Цей принцип передбачає дотримання збалансованості між виробничими потужностями, обсягом виробництва з одного боку, та наявністю сировинних, енергетичних, земельних, трудових, фінансових ресурсів регіону з іншого. Збалансованість дотримується також між галузями спеціалізації, допоміжними та обслуговуючими, між добувною та обробною галузями виробництва, між виробничою і соціальною сферами.

Принцип комплексного розміщення виробництва спирається на однойменну закономірність. Він реалізується:

• у комплексному використанні природних ресурсів, включно з відходами (на приклад гірництво чи лісопиляння), видобування усіх корисних компонентів;

• у раціональному використанні трудових ресурсів шляхом створення в регіоні такої структури господарства, за якої надається праця усім контингентам робочої сили;

• у налагодженні ефективних виробничих зв’язків між підприємствами регіону;

• у створенні єдиної інфраструктури.

Принцип комплексності полягає у визначенні найвигіднішої спеціалізації регіону з урахуванням територіального поділу праці.

Принцип внутрішньодержавного та міжнародного територіального поділу праці. За цим принципом країна та її регіони повинні розвивати такі галузі й різновиди виробництва, для яких вони мають найкращі умови і продукція яких користується попитом та світовому ринку і є конкурентоздатною. Цей принцип в комплексі вирішує питання збалансованості експорту та імпорту і дозволяє лібералізувати імпорт товарів, які в країні не виробляються, що пов’язано з природними і кліматичними умовами.

Принцип різноманітності форм господарювання. Поряд з державними і кооперативно-колективними формами рівноправного розвитку набувають кооперативна, орендна, акціонерна, приватна (індивідуальна) форми господарювання. Це потребує нового підходу до відомих (традиційних) форм суспільного виробництва – концентрації, спеціалізації, кооперування, комбінування і територіальної організації. На території регіонів набувають нового розвитку діалектично взаємопов’язані процеси територіальної концентрації та деконцентрації, територіальної спеціалізації та кооперування, агломерування та деагломерування тощо.

Принцип сталості територіальних соціально-економічних систем. Цей принцип доцільно використовувати в екстремальних умовах виробництва. Умови життєзабезпечення в цих системах доцільно створювати з урахуванням можливості відносно автономного соціально-економічного розвитку і раціонального функціонування.

Принцип обмеженого централізму передбачає органічне поєднання інтересів країни та її регіонів. При цьому потрібно створити умови для розвитку продуктивних сил у регіоні з метою підвищення рівня його соціально-економічного розвитку. Однак розвиток кожного регіону не повинен суперечити державній регіональній політиці, яка розробляється з урахуванням загальнодержавних інтересів.

Принцип вирівнювання рівнів економічного і соціального розвитку регіонів та областей. Він передбачає зближення територій за інтегральними показниками, що характеризують кінцеву результативність їх господарської діяльності, зокрема виробництво внутрішнього валового продукту на душу населення. Реалізація цього принципу ґрунтується на всебічному розвитку регіональної інтеграції, використанні переваг територіальної концентрації виробництва.

Крім зазначених принципів, у розміщенні виробництва враховуються й інші, зокрема принцип оздоровлення екологічної ситуації, здійснення ефективних заходів з охорони довкілля та раціонального природокористування, принцип регулювання росту великих міст, активізації розвитку малих та середніх міст тощо. Дотримання принципів розміщення продуктивних сил є основою регіональної політики держави. Принципи в різних країнах можуть буди неоднаковими. Важливість кожного з них визначається стратегією і завданнями, що конкретизовані у регіональній політики країни, на приклад, на сучасному етапі розвитку національної економіки в Україні пріоритетними є соціально спрямовані принципи.

Факторами розміщення продуктивних сил називають всю сукупність аргументів (причин), що зумовлюють вибір місця для окремих підприємств, їх груп і галузей. При зміні складу факторів повинні змінитися і місця розміщення об’єктів.

Фактори розміщення можна згрупувати за п’ятьма напрямами (групи): природно-екологічний, демоекономічний, науково-технічний, соціально-економічний та геополітичний.

Природно-екологічний напрям. Цей напрям утворює сукупність умов розміщення продуктивних сил на конкретній території. До групи природно-географічних факторів входять мінерально-сировинні, паливно-енергетичні, водні, лісові, біологічні, земельні, кліматичні та інші ресурси. Ці фактори охоплюють якісну та кількісну характеристику і мають важливий вплив на розміщення галузей видобувної промисловості, гідроенергетики, галузей промисловості, що переробляють сільськогосподарську продукцію. Кількісна та якісна характеристика корисних копалин, їх фізико-технічні властивості, характер залягання визначають розмір підприємств, методи видобутку і рівень техніко-економічних показників (собівартість, продуктивність праці, фондо- і капіталомісткість, рентабельність тощо).

Найбільш важливі фактори з групи природно-географічних факторів це - сировинний фактор, паливно-енергетичний, водний та ін.

Демоекономічний напрям включає чисельність населення, його розміщення, кількісну та якісну оцінку трудових ресурсів регіонів і областей. Демографічні фактори найбільше впливають на розміщення трудо- та наукомістких галузей промисловості (приладобудування, інструментальної, електронної, радіотехнічної, електротехнічної). Розміщення підприємств цих галузей залежить переважно від наявності кваліфікованих кадрів.

Техніко-економічний напрям. Сюди зараховують науково-технічний прогрес (інноваційну складову), транспортні умови, форми суспільної організації виробництва. Головним і вирішальним фактором виступає науково-технічний прогрес. Він впливає на розміщення підприємств і галузей в результаті наукових винаходів та змін в технології промислового і соціально-господарського виробництва, в розвитку соціальної сфери. Його прискорення послаблює вплив природно-географічних і демографічних факторів. Впровадження результатів науково-технічного прогресу і сучасних інновацій, особливо нових передових технологій, сприяє зниженню праце-, матеріало-, фондо- і капіталомісткості, а це, в свою чергу, - створенню відносно однакових умов для прискоренню розвитку виробництва економічних регіонів та рівномірного їх розміщення.

Соціально-економічний напрям. Дана група факторів пов’язана з рівнем розвитку соціальної інфраструктури, галузі якої задовольняють потреби населення в освіті, охороні здоров’я, науці, культурі, сфері послуг та житлово-комунальному обслуговуванні. Ці фактори покликані забезпечити подолання соціально-економічних відмінностей між містом і селом, промисловістю і сільськогосподарським виробництвом, раціональну зайнятість населення тощо. З ростом виробництва роль соціально-економічного фактору постійно підвищується.

До соціально економічних факторів можна зарахувати споживчий фактор. Він при територіальній диференціації природних ресурсів та населення діє в напрямку протилежному сировинному та паливно-енергетичному. До районів і центрів споживання продукції переважно тяжіють ті галузі, які зайняті обслуговуванням населення (виробництво товарів народного споживання та послуг), або, які виробляють малотранспортабельну продукцію.

У сучасних умовах на розвиток і розміщення виробництва великий вплив має геополітичний фактор - географічне положення території, конкурентні переваги вітчизняних товаровиробників у системі світового господарства; інтеграцію в світовий економічний простір. Геополітичні фактори впливають на розвиток інтеграційних економічних зв’язків України з іншими країнами, на посилення її участі у міжнародному поділу праці. Під їх впливом формується модель виробничо-інвестиційних зв’язків, які поряд із зовнішньою торгівлею посилюють співробітництво і, перш за все, у розвитку науково-технічної співпраці.