2.Цивілізована національна ідея — духовна першооснова національного виховання

Світованаукова думка щодо виховання стверджує, що справжнє виховання глибоко національне за суттю, змістом, характером та іс­торичним покликанням етносу, нації. Адже етнос, нація — це як спіль­ність людей, так і система різноманітних природних (біологічних, фізі­ологічних, психічних), історично зумовлених ознак тіла, душі, розуму, психології, характеру, інтелекту, певної культурно-історичної спільнос­

вітова наукова думка щодо виховання стверджує, що справжнє ви­ ті людей. Усе це слід враховувати в процесі національного виховання. Йдеться про наповнення виховного процесу самобутнім змістом, засо­бами, методами виховної роботи, які склалися в кожного етносу, нації протягом їх існування й є невід’ємною частиною буття народу.

Вивчаючи світовий історичний процес, доходимо висновку, що не­має людини взагалі (безликої, без конкретного роду, походження), а є лю­дина — представник спільності, держави, яка має свої стереотипи щодо віри, традицій, культури, способу життя і т.д. Ця думка чітко проходить у працях корифеїв науки виховання, таких як К.Ушинського, М.Бердяєва, Д.Донцова,. Г.Ващенка, С.Русової, Ю.Руденка, В.Сухомлинського, М.Стельмаховича, В.Цимбалістого, М.Костомарова, В.Яніва, Я.Яреми та ін.

Національне виховання виступає не лише фактором підвищення виховного впливу на особистість, а й як основний засіб успішного роз­витку нації. Г.Сковорода писав: «Кожен повинен пізнати свій народ і у народі пізнати себе... Якщо ти українець, будь ним... Якщо ти поляк, то будь поляком... Усе добре на своєму місці і у своїй мірі. Розвиток осо­бистості і розвиток нації — це дві сторони одного поступу суспільства. Тому правомірно вважати, що національне виховання містить у собі самобутній зміст, форми й методи впливу на особистість, які найпо­вніше відповідають її психологічним, соціальним, природним ознакам. Національне виховання є стрижнем прилучення молоді до пізнання і творіння національних надбань культури, традицій та мови, бо все це краплина за краплиною твориться народом історично. М. Бердяев писав: «Хто не любить свого народу, той не може любити людство..., людина входить у людство через національну індивідуальність, як національна людина, а не безлика людина».

Виходячи зі світової практики правових відносин кожна особистість має право на національне виховання і в рівній мірі повинна виховувати в собі обов’язок бути гідною свого народу, своєї нації, бути громадянином своєї держави, докладати зусиль розвивати її та захищати.

Структуру національного виховання становить філософсько-світо­глядна система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, напрацьованих попередніми поколіннями, яка повинна бути спрямо­вана на організацію життєдіяльності молодих поколінь нації. Це, так би мовити, пам’ять наша про цінність досвіду життєдіяльності наших предків у минулому і сучасна наша перспектива життя.

З нього приводу Г.Ващенко писав: «Основна функція пам’яті по­лягає в збереженні набутого досвіду..., коли б людина не зберегла по­передніх вражень, уявлень і думок, вона не тільки не рухалась би впе­ред, а взагалі не могла б існувати, бо тільки попередній досвід дає їй можливість з успіхом пристосуватися до умов життя й боротися за своє існування. Таке ж саме значення традицій у розвитку людства й окремих етносів, націй. Поступ можливий лише тому, що молодші покоління отримують від старших певні здобутки культури. Через це молодшим поколінням не треба започатковувати культурний рух. їм залишається продовжувати й удосконалювати те, що вже здобули предки. Важли­вим фактором традиційно-національного виховання було збалансування участі у вихованні чоловічого і жіночого (батьківського і материнського) елементів. Ідеться про наближення батька до дитини і про його актив­ну участь у вихованні. Вважають, що воно повинно бути помітною на третьому-четвертому роках життя дитини. У сучасній школі бажаним є ширше залучення чоловіків до педагогічної діяльності, як це характерно для інших народів.

Аналіз наукових джерел і практики національного виховання різних країн світу доводить, що справжнє виховання є глибоко національним за своєю суттю, змістом і характером. До прикладу, специфіка та ефек­тивність виховання дітей в Японії, Англії, Німеччині, Ізраїлі та інших країнах завжди ґрунтується на власній національній системі. В Японії, наприклад, завжди першочерговим завданням школи, сім’ї, громад­ськості було виховувати японця відповідно до історичних, географічних, економічних, етнографічних, психологічних особливостей японського етносу.

Національна система виховання не може бути створена декретним порядком. Це тривалий історичний процес, який базується на багато­віковій виховній практиці народу. Національне виховання корениться в природі народу, проте цікавим є те, що на кожному етапі суспільного розвитку ця система виховання вбирала в себе педагогічні надбання на­родів усього світу і передусім народів, що проживають в Україні.

Ядром національного виховання українця є родинне виховання, дитячі установи, середня школа, ліцеї, гімназії, вища школа, а також трудові колективи. Уже з часів трипільської культури в українців скла­лися чудові виховні традиції та звичаї зароджувалась писемність, аг- рокалендар, багатий фольклор. З глибини віків розвивалась народна творчість — пісенна, музична, танцювальна, декоративно-прикладна, а також хліборобська в діяльності наших предків, яка становила сутність історичного бутгя народу та його виховні впливи.

Коріння нашого національного виховання сягає глибин століть, що далеко до Руси-України, більш завершеної, класичної форми воно до- сягло за часів держави Б.Хмельницького. В епоху Галицько-Волинської держави, за часів Хмельницького система виховання набуває окреслених національних ознак. Функціонували такі її головні ланки: родинне ви­ховання, початкові училища, середня і вища школи. Величезна кількість шкіл, фольклор, міфологія, розвиток християнської моралі, духовності, мистецтво та ін. становили цілісну систему виховання, яка стверджувала культ людини-будівника і воїна.

Як засвідчують очевидці в Україні, всі населені пункти мали школи, де навчалися діти незалежно під майнового стану, статі. Поряд із зви­чайними світськими школами функціонували церковні, парафіяльні, козацькі школи.

Особливу увагу привертає досвід козацьких шкіл, у яких засвоював­ся козацький кодекс поведінки, норми християнської і народної моралі, культивувався національний дух українців, формувалися риси націо­нального характеру. Козацька виховна система через засвоєння норм мо­ралі, козацького братства і товаришування, лицарства і відваги сприяла формуванню патріотизму, безкорисливого служіння своїй державі. Після знищення Запорізької козацької республіки і закабалення українських земель Росією та іншими державами, національне виховання поступово було витіснено з освітянських, державних інституцій, зазнало відчутних гонінь. Нищилося усе національне, щоб зберегти своє панування.

Насамперед нищилися і перекручувалися історичні факти, оцінки події, національна культура та мова, віра, традиції і звичаї. Національне виховання, з його історичними традиціями було остаточно витіснено з офіційних установ, але все ж таки продовжувало жити у сфері по­всякденного життя народу, соціально-побутовій сфері і збагачувалося невичерпними джерелами народного таланту. Головна мета національ­ного виховання передбачає формування в молоді громадянської від­повідальності, свідомого ставлення особистості як члена держави до її вимог. Критерієм громадянської свідомості людини є її громадянська активність, яка виявляється як внутрішня спрямованість, зріла само­діяльність, пов’язана з реалізацією національних інтересів, виконанням вимог, які ставить держава.

Головна мета, яка об’єднує основні верстви населення України, це національне відродження незалежності соборної України, розбудова її державності, формування людини-громадянина, національно свідомої, духовно багатої та фізично розвиненої.