3.Роль народної педагогіки етносів у національному вихованні молоді

Важливим у системі національного виховання є знання про наці­ональний характер, який формується у народу, етносу упродовж століть. Характер складається з таких компонентів: чесність, відвага, витривалість, лицарство, особиста гідність. Дані компоненти працюють у межах особистості та групи людей, як національні, етнічні. Проте у цьому плані в українського етносу є цілий ряд негативних рис, таких як, меншовартість, недостатнє відчуття єдності, рабська психологія, плазу­вання перед чинами та ін. Ці риси властиві певній частині українців, вони набуті історично, тому коли змінилися умови буття, доцільно їх позбутися, звертаючи увагу на це в процесі виховання.

Завдяки своєрідності світоглядних засад кожного етносу йде про­цес творення власних ідеалів і цінностей. Якщо для німців характер­ним є поглиблення теоретичне, абстрактно-філософське мислення, для представників Англії явно виражений практичний, раціональний склад мислення. Однак не слід бути категоричним. І.Нечуй-Левицький писав з цього приводу так: «Український народ у своїх міфах держиться міри, його фантазія не любить переступати за межі ненатуральних форм, вона любить правду і естетичність. Ось нутро характеру українського народу, етносу».

Національне виховання як система базується на таких принципах: природовідповідності, культуровідповідності, етнізації, гуманізму, де­мократизму, єдності сім’ї і школи, наступності та спадкоємності поко­лінь.

Впровадження національної системи виховання характеризується переходом на нові форми і методи, які відповідають потребам розвитку нації і держави. До основних методів слід віднести: метод довіри, по­ваги до людської особистості, пошанувань її гідності; метод переконан­ня; метод матеріального та морального заохочення, метод творчого та інтелектуального суперництва, метод колективного та індивідуального впливу та ін. Успішне впровадження національної системи виховання передбачає широку підготовку і перепідготовку кадрів вихователів та організаторів виховної роботи відповідно до потреб сьогодення.

Система національного виховання може успішно функціонує за наявності відповідної матеріальної бази, інфраструктури. Нова соці­альна ситуація потребує переосмислення мети виховання, провідних теоретико-методологічних принципів, змісту, форм організації, крите­ріїв ефективності.

Проблема національного виховання тісно пов’язана з рівнем роз­витку душі, духовним життям людини, бо підґрунтям поширення без­духовності є бездумність, що виявляється у примітивності почуттів, жорстокості, байдужості людини.

Характерною рисою української психології є високий гуманізм, шляхетне лицарство. Ведучи боротьбу за національне, соціальне визво­лення протягом чотирьох століть, українці ніколи не використовували свої сили на поневолення інших народів, ніколи не нищили чужої куль­тури, у них відсутні загарбницькі великодержавницькі інстинкти.

З цього приводу цікавими є думки Ю.Бромлея та Р.Подольського, які стверджують, що «національний характер існує, він не унаслідується від предків, але виробляється у процесі виховання, він значно сильніше виявляється у тих випадках, коли виявляється не в окремих членів від­повідного народу, у цілій його групі».

Характер складається з таких компонентів: чесність, відвага, ви­тривалість, лицарство, особиста гідність. Дані компоненти працюють у межах особистості та групи людей як національні, етнічні.

Софія Русова про важливість національного виховання для кон­солідації народу в державі писала: «Національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а навпаки, дадуть оригінальні самобутні скарби задля вселюдського наступу: воно через пошану до свого народу вихо­вує в дітях пошану до других народів і тим прирече нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між народами і націями».

Успішне впровадження національної системи виховання передбачає широку підготовку і перепідготовку кадрів вихователів та організаторів виховної роботи відповідно до потреб сьогодення.

Національна ідея — це духовна першооснова, джерело національного виховання та особистісного розвитку людини; соціально-психологічний механізм інтеграції соціальних груп, етносів, релігійних конфесій, пар­тій, рухів; джерело суспільного поступу того чи іншого етносу, його дер­жавотворчої енергії; механізм урівноваження та гармонізації життєдіяль­ності народів, що населяють певний ландшафтно-кліматичний простір і мають спільну історико-політичну долю, орієнтацію на майбутнє.

Національна ідея повинна працювати на формування демократич­ного мислення. Але для цього сама вона потребує розвитку та оновлен­ня. Національна ідея, належачи до розряду загальнолюдських цінностей, розвивається і набуває нових значень у контексті загальнолюдської духо­вності. Тому не може бути «вчорашньої» національної ідеї, вона завжди історична, вона потребує шанобливого ставлення, великого інтелекту та серйозного прогнозу в діях.

Витоки національної ідеї України закладені в історично складено­му єстві української культури та узагальненні у працях М.Костомарова, М.Грушевського, В.Липинського, Д.Чижевського, Л.Кульчицького, Я.Яреми, Г.Ващенка, С.Павлюка та ін. Вони повинні становити основу національного виховання і в українському війську. Першоосновою наці­ональної ідеї є такі чинники, які, на нашу думку, доцільно вирізнити:

1. Психічний стан українського народу, для якого характерні:

-- інтровертність вищих психічних функцій і сприйняття навколишньої дійсності, що виявляється у зосередженості особистості переважно на фактах і проблемах внутрішнього особистісно-індивідуального світу;

-- кордоцснгричність, що виявляється у сентименталізмі, чутливості, емпатії, любові до природи, пісенному фольклорі, яскравій обря­довості, естетизмі народного життя, культуротворчості;

-- анархічний індивідуалізм, що виявляється в різних формах від се- редкового, партикуляристичного, прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності, у відсутності ясних цілей, достатньої стійкості та витривалості, дисципліни й організації;

-- перевага емоційного, почуттєвого над волею та інтелектом.

2. Вселюдські потреби (фізіологічні, безпеки, соціальних зв’язків, самоповаги, самоактуалізації та вартості (істина, справедливість, любов, плюралізм, свобода думки, вибору та вчинку, свобода економічної, по­літичної, громадської діяльності, творчості).

3. Вічне прагнення людини до досконалості, довершеності, до за­своєння вселюдських цінностей, до усунення негативних рис етнічного менталітету в певних життєвих ситуаціях, духовного самовдосконален­ня, загальна тенденція до вивільнення себе від національної обмеже­ності, замкненості за умови, коли, по-перше, загальнолюдські цінності, чужий досвіт, світовий стандарт не бездумно переноситься на етнічне підґрунтя; по-друге, коли не перетягується з минулого народу в сучасне те, що стало анахронізмом.

4. Об’єктивну необхідність консолідації народу України в розбудові суверенної незалежності держави, бо саме вона тільки може забезпе­чити:

-- реалізацію потенцій менталітету народів України, що неминуче ушляхетнить життєдіяльність людини та поверне втрачену честь і гідність самоцінної особистості;

-- умови для задоволення матеріальних, соціальних і духовних по­треб;

-- соціальну ситуацію вільного розвитку кожної конкретної особис­тості, соціальної групи, національних меншин;

-- права громадянина як вільної особистості у вільній державі. Процес об’єктивізації національної ідеї довготривалий. У загально­му плані він має пройти кілька етапів.

Перший — етнічна самоідентифікація людини, розвиток національ­ної «я» — концепції як подолання спотвореної уніфікації усвідомлення людиною свого минулого, сьогодення і очікувань, пов’язаних з майбут­нім: необхідно відродити пам’ять народу, національну свідомість усіх етносів, що проживають в Україні. Якщо людина, втративши пам’ять, втрачає саму себе і перетворюється на субстрат, сирий матеріал для чу­жої творчості, так і нація, втративши самосвідомість, яка базується на історичній пам’яті, перетворюється на сировину, робочу силу, а інколи ту силу, якою маніпулюють недалекоглядні політики.

Другий етап — процес самовизначення окремих складових народів, що населяють певний ландшафтно-кліматичний простір та самовизна­чення людини в системі «я» — нація - держава - людство.

Прогресивна національна ідея має об’єднати людей, але не сило­міць, а через створення суспільних умов, які цінуються людьми і підтри­муються ними, бо виступають передумовою саморозвитку кожного інди­віду. Цілком актуальною залишається думка М.Грушевського: «Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе».

З таких позицій ми повинні виходити, коли розробляємо концепцію національного виховання. Україна — багатонаціональна держава, дуже важливо, щоб українські люди демонстрували високий рівень культури міжнаціонального спілкування, бо тільки таким чином можна побуду­вати цивілізовану державу і громадянське суспільство в ній. На нашу думку, сьогодні дуже важливо звертати серйозну увагу на національне виховання і в армійському середовищі, де враховувати історичні знання, досвід і сьогоднішні реалії прогресивного світового досвіду.

Кожний новий рубіж на шляху розвитку людського суспільства, ре­алії сьогодення потребують постійного творчого осмислення процесів, що відбуваються у сфері національного розвитку та у відносинах між націями і народностями.

Національний розвиток і міжнаціональні відносини у суспільстві, державі, регіоні слід розглядати як складний, суперечливий процес, який не тільки природно розвивається, але яким можна і необхідно свідомо управляти, бо це люди — індивіди зі своїм менталітетом та іміджем.

Конфліктність — фундаментальна характеристика буття.

Заглянувши у ретроспективу розвитку людського суспільства, ми скрізь бачимо проблеми, суперечки, конфлікти. Мають вони місце, без­сумнівно, і в системі етнічного розвитку.

Складнощі та протиріччя, що існують у системі міжнаціональних відносин і державній національній політиці, дісталися нам не тільки від минулого, вони породжуються кожен день. Тому в даний час на терені України важливо бачити не лише причини деформації чи складнощі в сфері міжнаціональних відносин, а й виявити нові тенденції розвитку, які мають місце зараз і будуть виявлятися в майбутньому.

М.Бердяев писав: «Можна бажати братерства й єднання людей: росіян, французів, англійців, німців і всіх народів землі, але немож­ливо бажати, щоб з обличчя землі зникли вирази національних облич, національних духовних типів і культур. Великий самообман - бажати творити поза національним».

Дане висловлювання великого філософа є аксіомою і нашого сьогодення. У час демократичних перетворень на терені України народи дістали можливість і право згадати про себе, відкрито поставити питання про долю, свою культуру, мову, історію, традиції, віру. Розпочався процес національного самопізнання, повернення до своєї історичної пам’яті, своєї віри, культури. Це достовірна реальність, проте проблемна, бо ми не маємо коштів на відродження і не вивчено всі специфічні особливості етносів на побутовому рівні.

У цьому процесі виділяються два важливі моменти, які при неувазі до національного можуть дати негативний резонанс, а саме: завищені і занижені самооцінки, які виявляються як у безнаціональності народів, так і у націоналістичних проявах — це два боки негативного, конфлік­тного, що мають місце у житті етносів, коли не працює у державі де­мократична національна ідея, не виховується національний інтерес, не утверджуються правові норми в житті етносів.

Україна — поліетнічна держава, тому в системі міжетнічних стосун­ків правомірно мають місце не лише позитивні моменти, а й елементи негативних проявів, особливо в людей з низьким рівнем свідомості, етнічної антипатії, звинувачення, незадоволення, ще ми називаємо ет­нічною проблемною ситуацію, яка призводить до етнічного антагонізму, після і до міжетнічних конфліктів.

Проблемні міжетнічні ситуації самі по собі не існують, вони ви­являються у процесі взаємодії представників етнічних спільнот. При­чини проблемних ситуацій можуть бути різні. У хворому українському суспільстві такими причинами можуть бути кризові фактори, нестабіль­ність суспільно-економічних відносин, змагання за престижні місця у суспільних нішах тощо.

Наприклад, у поліетнічних регіонах України, на місцях компактно­го проживання етносів, виникають проблемні ситуації з поділу ринку праці, за більш престижні місця разом із представниками домінуючої етнічної спільноти. Так, наприклад, у Криму, на півдні України, Закар­патті, Буковині, а також серед тих, що повернулися, депортованих при СРСР (кримські татари, українці, німці та ін.).

В Україні розпалювання міжнаціональної ворожнечі карається як кримінальний злочин за ст. 66 Кримінального кодексу України, про­те практики використання цієї статті республіканська юстиція май­же не має, це дає простір нездоровим, безглуздим діям деяких «горе- українців» — ненависників інших етносів в Україні.

Висуваються ідеологічні гасла на зразок - прояви шкідництва «ма­лого народу» проти «великого народу» — такий собі лозунг, але провокує проблемну ситуацію в поліетнічному українському суспільстві.

Ми переконані, що в людській природі не закладено ненависті одного народу до іншого на расовій чи національній основі. Імпульси протиставлення пробуджуються соціально-політичними обставинами, за якими стоять певні політичні сили, та за власними інтересами.

Перед українським суспільством, його етнополітикою в середині держави і між державами стоїть важливе завдання формування нової психології, яка базувалася б на демократично виважених принципах та нормах нової, перехідної епохи. XXI століття — століття етнічного ренесансу (за американським політологом А.Лоу), Українська держава та її народ повинні ввійти цивілізовано, безконфліктно, проте демокра­тично і проблемно, шукаючи нові форми міжетнічного партнерства та взаємовигідного співробітництва.

Наприклад, чому б нам не запропонувати світовому міждержавному співтовариству ООН та іншим міжнародним об’єднанням лозунг XXI століття - «Стимулювати творчі ідеолого-культурологічні політичні, економічні взаємини етносів України з їх титульними державами». Раз склалося так, що Україна стала батьківщиною для більш ніж 120 на­родів, то хіба це не гріх, щоб світові держави робили прикрість рідним по крові? Ні!

Тут і є проблемна ситуація: формувати нову психологію в етносів України як громадсько-відповідального населення своєї держави. Пси­хологію людини з громадянською позицією. Вважаємо, що така ідея усім підходить. Вона згуртовує наші етноси на будівництво нової, ци­вілізованої держави, в якій люди — найвища цінність, а їх етнічні над­бання — основа духовності, що слугує усім і збагачується взаємними надбаннями.

Залишимо минулі негаразди, вони стали нам уроком і досить! Бу­дуймо нове життя! Молодь пізнала, побачила інші стосунки, ми повинні їй допомагати, щоб будувати їх дружелюбно, безконфліктно, шляхетно. Наш менталітет цьому сприятиме, віками він з нашим народом, про це свідчать історичні реалії. Але порада: «Все робиться великим бажан­ням, зусиллями в праці та мисленні!» Без праці, з протягнутою рукою та критикою один одного, нічого не досягнемо! Соромно сьогодні по­винно бути нам, що іноземні компанії у нас бачать резерви, а чому ми не хочемо бачити їх? Резерви у нас є природні і побутово-культурні, бо кожен етнос має свій історичний досвід праці, культури родини, рин­кових стосунків тощо. Активізуймо інтерес до його вивчення і застосу­вання у практиці життя суспільства. Це проблеми, але не конфлікт, а інтерес до творчості.

Тоталітарна система, що мала місце в СРСР, була зацікавлена в тому, щоб якомога більше представників різних націй і народностей втрачали свою національну гідність, перетворювалися на принизливих смиренно поклонних «гвинтиків» великого соціального організму. Сьогодні життя диктує інші принципи і норми відносин між людьми різних національ­ностей, націями і представниками національних меншин.

Рівноправ’я, баланс інтересів, діалог - ось ключові принципи, перетворення в життя яких допоможе оптимально поєднувати націо­нальні традиції і процес демократизації, реалізувати права і соціальні можливості всіх громадян незалежно від національності, причому да­ти зрозуміти усім, хто проживає в державі, що людина свідомо мусить пам’ятати про те, що перед нею є велика відповідальність і обов’язок. Такий обов’язок однаковий для всіх, не тільки представників титульної національності, тобто гостро визріло питання культури громадянства, яка стає основою іміджу громадянина Української держави.

Важливою сьогодні в Україні є проблема національного вихован­ня, яка повинна мати національно-патріотичне звучання, спрямоване на формування таких рис особистості, як гордість бути представником своєї національності, передусім через високі якісні характеристики ді­йової особи, а саме: високу політичну зрілість, професійну майстерність і трудову активність, громадянську відповідальність та духовність.

Не можна любити свою батьківщину і не вірити в неї, проте ві­рити в неї може лише той, хто живе нею, разом з нею і заради неї, хто любить свій народ і вірить в те, що він справиться з усіма історичними випробуваннями, але це не означає, що можна закривати очі на його слабкості та недосконалості. Справжній патріот бачить не тільки про­гресивні моменти в життєдіяльності народу, а й його слабкі сторони, недосконалість. Національна гордість не повинна перетворюватися на самовпевненість, не повинна прищеплювати особі манію національної величі і непогрішимості,

Чи мають місце потенційні можливості конфліктів в Україні зараз? І так, і ні! Якщо скажемо «так», то слід дати конкретне бачення про­блем. Причини конфліктності закладені у нашому суспільстві. Люди­на — цілий індивідуальний світ зі специфічною культурою, психологією, коли мають місце приниження, зневага на національній основі, то це і є сигналом проблемної ситуації.

Хворе (кризове) українське суспільство дає свої негативні імпульси і на національний стереотип. Низький рівень політичної культури та етнокультури в Україні цьому теж сприяє. На даному етапі розвитку послаблені виховні важелі в суспільстві, особливо національного вихо­вання; не зовсім чітко відпрацьовані законодавчі акти, хоча і Консти­туція прийнята, аті законодавчі акти, що прийняті, погано доведені до практики життя та свідомості людей; неуніфіковані, теоретично слабо напрацьовані наукові поняття з етнологічних проблем (це є слабким місцем і у світовій науці). Не викладають у вузах, гімназіях, ліцеях дис­циплін, що сприяють етнокультурі (етнопсихологію, націологію, психолінгвістику), та інші причини, пов’язані з побудовою Української державності на даному етапі.

Щоб в Українській державі панував мир і злагода, потрібно лю­дей соціально забезпечити, також багато і творчо працювати з ними по формуванню позиції та соціальної відповідальності за справи у своїй державі. Українська держава та її нові структури повинні утверджувати в життя нові норми і принципи, які слугуватимуть нормальному стану життя та консолідації усіх етносів на єдність, творчість та розвій, щоб інтегруватися в європейські структури як цивілізований народ, здатний до співпраці, творчості, високих духовних переконань.

Запитання для самоконтролю та практичні завдання

1. Розкрийте основні форми виховання, притаманні українському народо­ві.

2. Проаналізуйте методи національного виховання — від доби козацтва до наших днів.

3. Яким чином слова Т.Г.Шевченка: «І чужому научайтесь, й свого не цу­райтесь» повинні бути покладені в основу виховання українців.

4. Проаналізуйте специфіку народної педагогіки етносів в національному вихованні молоді.

Завдання для самостійної роботи

1. У чому, на вашу думку, повинна полягати основна ідея сімейного ви­ховання.

2. Підготуйте виступ на тему «Українці очима іноземних дослідників».

3. Відвідайте музей українського побуту у Пирогові. За результатами екс­курсії підготуйте письмовий звіт.

Основна література

1. Баронин А.С. Этнопсихология: Учеб. пособие. - К.: МАУП, 2000. — 116 с.

2. Павленко В.М., Таглін С.О. Введение в этническую психологию. - Харьков, 1992.

3. Павленко В.М., Таглін С.О. Етнопсихологія: Навч. посібник. — К.: Сфера, 1999. - 408 с.

4. Пірен М.І. Основи етнопсихології: Підручник. - Вид. 2-е, доп. - К., 1998. - 436 с.

5. Потебня А. А. Мысль и язык. - К.: СИНТО, 1993.

Додаткова література

1. Афанасьев В.А. Українське радянське мистецтво 1960-1980 років. — К., 1984.

2. Белічко Ю.В. Українське радянське мистецтво періоду громадянської війни. — К., 1980.

3. Жумінський М.І. Із забуття — в безсмертя. - К., 1990.

4. Данилишин Б.М., Шостак Л.Б. Благосостояние наций: эволюция парадигмы развития: В 2 кн. - К.: ЗАТ «НІЧЛВА», 2002. — 356 с.

5. Історія України. Нове бачення. — К., 1996.