3. Дослідження української культури вченими

В осмисленні культурно-історичного процесу вагомий внесок вітчизняних учених. їхні суспільно-політичні, історичні, філософські погляди були тісно пов´язані з науковими надбаннями світової культурології. Вони створили ряд оригінальних концепцій, основною тезою яких була ідея самоцінності національної культури та її взаємозв´язку з культурами інших народів. Засади символічного трактування культури передбачив Григорій Сковорода (1722-1794), який висунув теорію, згідно з якою культура - це три світи: перший - світ природи ("макрокосмос"), другий світ - це людська спільнота і світ окремої людини, третій світ - це Біблія, або "світ символів". Філософ вважав, що все в світі, включаючи Біблію, має подвійну природу - зовнішню, видиму, або "матеріальну натуру", і внутрішню, або "духовну натуру", які являють собою дуалістичний світ вічного і тлінного, доброго і злого, піднесеного та приниженого тощо. На підставі такого аналізу Г. Сковорода дійшов висновку, що вся природа, тобто "макросвіт", переломлюється і продовжується у "мікросвіті" - в людині. Третій, символічний світ, у якому живе людина і частинами якого є мова, міф, релігія, мистецтво, наука, - це світ, який уособлює Бога, призваний допомагати людині пізнати себе, своє місце і роль у навколишній дійсності.

Новий етап у розвитку української культури розпочався наприкінці XIX - початку XX ст. Незважаючи на "пропащий час", яким для українства, за визначенням М. Драгоманова, стало XIX ст., на його заборони, утиски, а скоріше - всупереч їм формується феномен національної свідомості, стає виразнішою національна ідея, що поєднує навколо себе субкультури різних соціальних верств та прошарків у єдиний загальнонаціональний культурний потік. Цементуючою постаттю епохи, що минала, був Т. Шевченко, який прозорливістю свого творчого генія не лише об´єднав західно- і східноукраїнські землі, а й закликав до національного прориву з безнадії та відчаю до свободи національного духу та життя. Різні галузі національно-культурної сфери засвідчували рухливість та динаміку розвитку наукового гуманітарного знання. Значним досягненням XIX - початку XX ст. став вихід на авансцену наукового простору української історії як окремої, самостійної науки, представленої М. Грушевським. Становлення української культурологічної школи пов´язане насамперед з Володимиром Перетцем (1870-1935). Саме він згуртував навколо себе та виховав плеяду талановитих науковців, сформував засадні принципи дослідження українського літературознавства, став активним популяризатором унікальної та самобутньої української культури, в 1906 р. був ініціатором проекту реформування вищої освіти. Д. Антонович відстоював положення про те, що національна культура складається з декількох рівнів: народної культури та "культури інтелектуальної верстви". Помилково ототожнюючи елітарну культуру з цивілізацією, вчений припускався хибної оцінки української професійної культури як цивілізації І. Огієнко, глибоко вивчаючи історичний шлях, пройдений українською культурою, помітив, що навіть за умов бездержавного життя, коли національна культура слугувала "за етнографічний матеріал" для формування інших культур, були шляхи подолання кризових явищ у національній культурі. Заслугою І. Огієнка стало дослідження взаємовпливу мови і держави. Цей напрям, зокрема у вітчизняній культурології, глибоко не розглядався. Вчений указував на важливість розвитку єдиної загальнонаціональної літературної мови для прискорення формування національної свідомості та відновлення державної незалежності.

Нині українська культурологія вийшла з наукової кризи та депресії. Культура розглядається як духовно-культурний феномен, як система зовнішніх "предметних" та внутрішніх "суб´єктивних" цінностей. Теоретична і джерельна база "Історії української культури" є тим поштовхом, який спричинить сплеск культурологічних досліджень та появу новаторських ідей.

4.функції культури Основні функції культури:

1. адаптаційна

2. пізнавальна

3. аксіологічна (ціннісна)

4. інформаційна

5. комунікативна (діалог культур)

6. нормативна

7. гуманістична

8. людинотворча (соціалізація особистості)

9. виховна

10. світоглядна

Насамперед, слід відмітити адаптаційну функцію культури, яка дає можливість кожному індивідууму, який включається в процес функціонування і розвитку прилаштовуватися до існуючих в суспільстві оцінок і форм поведінки.

Наступною за значимістю є пізнавальна функція культури, суть якої полягає в ознайомленні людини зі знаннями, необхідними для «володіння силами природи І пізнання соціальних явищ, для визначення у відповідності з цим ціннісного відношення до світу

Комунікативна функція виконує передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображення і. д., які входять в скарбницю культурних цінностей.

В зміст нормативної функції культури входить відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується образ життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки.

Слід відмітити гуманістичну функцію культури. Саме її мав на увазі М. Хотдеггер, розглядаючи культуру як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування людської гідності.

Основу людинотворчої функції культури складає виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення і ушляхетнення.

Особливе місце належить виховній функції: культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища. Вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людства, людини. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості.

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

5. Стоянки первісних людей на території України

Історія людства починається тоді, коли високо розвинуті двоногі примати навчилися виготовляти і застосовувати знаряддя праці і тим самим почали відокремлюватися від тваринного світу. Первісні люди були подібними до сучасних людей. Вони почали ходити прямо, що сприяло розвитку рук, адже визволяло їх для трудової діяльності, зокрема для добування засобів існування та виготовлення й застосування знарядь праці. Залежно від матеріалу, з якого переважно виготовляється знаряддя праці, найдавнішу історію України вчені умовно поділяють на 6 періодів, тобто віків : давній кам’яний вік (палеоліт), середній кам’яний вік (мезоліт), новий кам’яний вік (неоліт), мідно-кам’яний вік (енеоліт), бронзовий вік та останній, залізний вік.

Первісна людина на території України з’явилась майже 1 мільйон років тому, в період раннього палеоліту. Залишки найдавніших на території України первісних людей були знайдені на одній з гір, над річкою Тисою біля села Королеве Виноградівського району на Закарпатті. Вісім культурних шарів засвідчують їх життя та діяльність в період від 1 млн. до 35 тис. рр.. до н. е. Знахідки в Королевому – найдавніші свідчення про життя та побут первісних людей не тільки в Україні, а й в усій Східній Європі. Інші стоянки первісних людей були знайдені також в місті Амвросіївка – Донбас та в селі Лука-Врублівецька на Хмельниччині. Всього на території України відкрито понад 30 стоянок доби раннього палеоліту. Архантропи жили невеликими групами, що утворювали первісне людське стадо. Така форма соціальної організації була найпершою і формувалась на основі кровнородинних стосунків. Господарство первісних людей періоду раннього палеоліту було присвоюючим , адже базувалось на збиранні плодів, ягід та їстівних коренів і полюванні на тварин. Близько 150 тис. років тому почалося чергове похолодання. Величезні льодовики, які насувалися з півночі континенту, поступово вкрили більшу частину Європи і досягли Північного Прикарпаття, Середнього Подніпров'я і межиріччя Дону та Волги. Поблизу льодовиків утворилися тундра і лісотундра, а на півдні — холодні степи і ліси по річкових долинах. Замість тварин, що існували в умовах теплого клімату, з'явилися тварини, які добре витримували холод,— мамонти, шерстисті носороги, північні олені, печерні ведмеді, песці та ін.У зв'язку з погіршенням кліматичних умов і зменшенням рослинної їжі, яку можна зібрати, збільшується роль полювання на великих тварин. Кам'яні знаряддя праці, насамперед мисливські, стали більш різноманітними і досконалими: рубило, гостроконечник (використовувався як наконечник списа та мисливський ніж), скребло (застосовувалося для розбирання туш тварин,обробки шкур, дерева, кісток). Поява знарядь праці різних типів свідчила про виникнення природного розподілу праці.Щоб урятуватися від холоду, люди поселялися в природних печерах, а також стали одягатися в шкури. Як і раніше, вони використовували вогонь, що виникав від блискавки. Але люди вже навчилися добувати його й штучно— тертям. Завдяки вмінню добувати вогонь і користуватися ним люди стали менш залежними від природних умов і розселилися на великих територіях Європи й Азії. Залишки тогочасних стоянок-поселень знайдені в багатьох місцевостях України — на дніпровському Надпоріжжі, на Волині і Наддністрянщині, в Криму і Приазов'ї. Найбільш характерними є стоянки, виявлені в печерах Криму,—у гроті Кіїк-Коба (поблизу м. Сімферополя) і в с. Старосоллі (в околицях Бахчисарая), в урочищі Круглик на Запоріжжі.Поступово змінювався і зовнішній вигляд людини, який став наближатися до сучасного. Це була так звана неандертальська людина (назва походить від долини Неандерталь, недалеко від Дюссельдорфа, в Західній Німеччині, де вперше були знайдені черепні кістки людини цього типу). Залишки неандертальця знайдені під час розкопок у Криму, в печері Кіїк-Коба, в 1924 p., у с. Старосіллі в 1953 р. і біля м. Білогірська в 1972 р. Мезоліт.Близько 11 тис. років археологи датують початок мезоліту — середнього кам'яного віку (від грецьких слів «мезос» — середній і «літос» — камінь), який закінчився приблизно 6 тис. років тому. У цей час почалося нове потепління, льодовики танули й відступали на північ. Природні умови змінювалися й поступово стали подібними до сучасних. Великі тварини або вимерли (мамонти й шерстисті носороги), або відійшли на північ. Замість них у лісах і степах люди стали полювати в основному на сучасні види тварин: благородного оленя, лося, бика, коня, ведмедя, кабана, вовка, лисицю, бобра, ховраха та ін. Для полювання на цих тварин і птахів люди почали застосовувати лук і стріли з крем'яними та кістяними наконечниками. Винайдення спису мало велике значення, бо завдяки їм дичина стала постійною їжею, а полювання — однією з звичайних галузей праці. Крім того щодня, люди займалися рибальством і збиранням рослинної їжі.Стоянки мезолітичної епохи, де родові общини жили в наметоподібних житлах і печерах недовгий час, після чого переходили в інше місце, виявлені в багатьох місцях Східної Європи. В Україні це Журавська-Стоянка на Чернігівщині, Гребениківська на Одещині, у навісі Фатьма-Коба поблизу Байдарської долини та скельному сховищі Мурзак-Коба на р. Чорній у Криму і багато інших. Неоліт. Розквіт первіснообщинного ладу. Близько 6 тис. років тому закінчився мезоліт і почався неоліт — ладу новий кам'яний вік, який на території України тривав приблизно до IV тисячоліття до н. є. Основною характерною рисою життя людей часів неоліту був перехід від присвоюючих до відтворюючих форм господарської діяльності. Скотарство виникло з приручення тварин— корів, овець, кіз, свиней, собак; землеробство — із збиральництва, коли люди, особливо жінки, спостерігаючи за виростанням зерна, що потрапляло в грунт, прийшли до думки самим сіяти його і потім збирати врожай. Люди також навчилися виготовляти знаряддя праці шляхом шліфування, свердління і розпилювання каменю (сокири, тесла, долота, мотики і т.д.). Виникало і примітивне ткацтво та вироблення ліпного глиняного посуду без гончарного круга. Люди продовжували жити матріархальними родами, які входили до складу племен, що, в свою чергу, інколи об'єднувалися в союзи племен.До археологічних культур періоду неоліту, що охоплюють значні території України, належать дніпроводонецька, буго-дністровська культури і культура ямково-гребінцевої кераміки. З окремих стоянок можна назвати Ізюмські в Харківській області, Сокільця Вінницької області, Віту-Литовську в Київській області.

6. Трипільська культура

Наприкінці 19 ст. видатний український археолог Вікентій Хвойка відкрив і почав досліджувати поселення стародавніх людей поблизу с. Трипілля на Київщині Згодом селища з подібними археологічними ознаками почали знаходити і в Інших районах України. Археологічні пам'ятки такого типу дістали назву трипільської культури.

Назва археологічної культури походить від с. Трипілля Київської області, наприкінці XIX cт. археолог В.В.Хвойка вперше відкрив поселення тоді ще невідомої культури. Племена трипільської культури були однією із найбільш розвинутих і самобутніх етнічних груп Європи епохи енеоліту. Вони, очевидно, з Балкан через Румунію і Молдавію просунулися на територію України і заселили майже все Правобережжя від Дністра до Дніпра, від Північного Причорномор'я до Полісся, змішавшись із місцевим населенням. На території Румунії пам'яткам трипільської культури відповідають пам'ятки типу Кукутені. Трипільці селились як на відкритих високих рівнинах, так і в долинах між ними, в ярах, на берегах невеликих річок. Характерно, що територія розташування трипільських селищ в основному збігається з територією поширення чорнозему в Україні. Селища були маленькі (до 10 жителів), середні (до ЗО жителів) й великі (1000 жителів). Протягом останніх десятиріч українські археологи дослідили ряд великих трипільських поселень, головним чином на Черкащині-Майданецьке, Доброводи, Тальянки. Подібні поселений вражають своїми розмірами, часто перевершуючи за масштабами сучасні села. Такі великі поселення вчені називають протомістами. Хліборобство становило основу господарства.. Трипільці вирощували ячмінь, пшеницю, просо, жито, бобові, льон, коноплі, різні городні культуру. Землю обробляли мотикою, а також ралом. Учені припускають, що трипільці вже знали перелогову систему землеробства й застосовували ярі та озимі посіви. Урожай збирали за допомогою серпів- дерев'яних або кістяних з кремінними вставками. Кістяний серп з кремінними вставками був досить продуктивним знаряддям землероба, працюючи таким серпом, один чоловік з одноденного ужинку міг одержати 10 кг зерна. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Значну роль у господарстві, відігравало скотарство. Трипільці тримали переважно велику (воли, корови) та дрібну (вівці, кози, свині) рогату худобу, коней було зовсім мало. Допоміжну роль у господарстві відігравали мисливство та рибальство. Ось уже майже сто років у науці дискутується питання про те, чи можна вважати трипільців попередниками сучасного українського народу. Частина дослідників вважають трипільців прямими предками нинішніх українців, інші заперечують це. Безперечно, трипільська культура мала виняткове значення у формуванні багатьох етнічних рис українського народу. В українському килимарстві, гончарстві, вишивках, писанках багато геометричних та рослинних орнаментів, які дуже нагадують орнамент неолітичної доби на Україні й зокрема- трипільців.

7. Культура скіфів

З європейських культур залізного віку одна з найяскравіших і найбільш цікавих для нас – скіфська культура (VII ст. до н.е. – III ст. н.е.). Скіфська культура – це культура багатьох кочових, напівкочових і землеробських племен, які жили на широкому просторі Євразії – в Північному Причорномор'ї, на Кубані і на Алтаї. Збереглася велика кількість скіфських могильників і городищ. Багато відомостей про скіфів залишили античні автори, особливо Геродот. Опис скіфських племен є в одному з творів Гіппократа. Скіфи–землероби отримували добрі врожаї пшениці, яка конкурувала на грецькому ринку з єгипетською. Високо цінувалися скіфські коні. У свою чергу, греки ввозили до Скіфії вино, кераміку, ювелірні вироби. Торгівля йшла через грецькі колонії: Ольвію (поблизу сучасного Миколаєва), Херсонес (Севастополь), Пантікапей (Керч) та інші. За свідченням Геродота, у скіфів був звичай за межами свого поселення викладати великі горби з хмизу, а на їх верхівку ставити меч. Такій споруді поклонялися, а потім спалювали. Скіфи зводили курганні насипи значних розмірів, іноді завершуючи їх кам'яними скульптурами чоловіків-воїнів. На Полтавщині декілька десятків років ведуться розкопки так званого Більського городища, яке, на думку деяких авторитетних фахівців, є залишками столиці Скіфії – легендарного міста Гелон. У похованнях скіфів знаходять чудові вироби прикладного мистецтва: прикраси, парадну зброю, кінську збрую, посуд. Всесвітню популярність отримала золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині. В орнаментах, дрібній пластиці, прикрасах побутових речей одне з головних місць займає тваринний світ, а саме: декоративні зображення тварин або окремих частин їх тіла (кіготь, дзьоб, голова). Такий напрям у прикладному мистецтві отримав назву “звіриний стиль”. Існували певні закономірності, наприклад, риба зображалася тільки на кінських налобниках. Це доводить, що зображення відігравали не тільки естетичну, але й магічну роль. Скіфський звіриний стиль має свої особливості, одна з яких – об'єднання реалізму з декоративними мотивами. Наприклад, на золотій прикрасі для щита з Костромського кургану на Кубані тіло оленя зображене реалістично, а роги – абсолютно неправдоподібної форми. Але композиційно виникає єдиний образ: завитки рогів, розташовані вздовж усієї спини тварини, підкреслюють легкість і стрімкість оленя. Унікальні пам'ятки культури скіфського часу знайдені на Алтаї, в Пазирикських курганах. Завдяки кліматичним та геологічним особливостям вода, що потрапила у внутрішньокурганний зруб, замерзла, і таким чином збереглися вироби з дерева, шкіри, хутра, тканини. Археологи змогли навіть вивчити татуювання на тілі похованого вождя. З появою сарматських племен скіфи були витіснені в Крим, де склалося державне утворення на чолі з царем Скілуром. Столицею став Неаполь Скіфський, який розташовувався на місці сучасного Симферополя. Загинуло місто у II ст. н.е., коли почастішали зіткнення з сарматами, а потім з готами.

8. Культура стародавніх слов’ян

Дати характеристику культури східнослов'янських племен надзвичайно важко. Відомостей про культуру стародавніх слов'ян дуже мало, а джерела її вивчення обмежені і в ряді випадків сумнівні. Часто буває важко встановити, які фрагменти в стародавніх історичних творах є вірогідними, а які є пізніми вставками різних переписувачів. Походження слов'ян та їх культури проблема досить складна і суперечлива. Слов'яни — це один з величезних давньоєвропейських етносів, що, на відміну від інших народів, з певним запізненням включився в сферу тих історичних подій. Ці події, як відомо, більш-менш повно висвітлені в літературних джерелах. Перша і найдавніша концепція пов'язана з ім'ям літописця Нестора. У "Повісті врем'яних літ" він писав, що "по довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов'ян розійшлися вони по всій землі і прозвалися іменами своїми, в залежності від того, де сиділи, на котрому місці". Друга концепція пов'язана з іменами польських вчених Ю. Костишевського та М. Рудницького, які пов'язують походження слов'ян з приморсько-підкльошовою і пшеворською культурами, що існували на території Польщі. Ця концепція дістала назву вісло-одерської теорії. Прихильники третьої концепції намагаються розширити межі території можливого проживання стародавніх слов'ян між Дніпром і Віслою. Матеріали археологічних розкопок підтверджують належність ряду культур цього регіону до слов'янського типу. Але ця подібність не виходить за межі першого тисячоліття н. е. Першими, хто залишив відомості про наших предків, були римські історики Тацит, Пліній, Птоломей, грецькі й арабські філософи, пізніше німецькі, польські, шведські купці та мандрівники. Достовірнішими, на думку дослідників історії культури, є археологічні, лінгвістичні, етнографічні джерела, аналіз яких дає підставу вважати, що формування східнослов'янських племен та їх культури почалося ще в кам'яному віці, тобто в другому тисячолітті до н. е. Письмові джерела фіксують культуру стародавніх слов'ян досить виразно і прив'язано до певної території. Але фіксація починається з того часу, коли наші далекі предки вийшли на історичну арену Європи як більш-менш сформована суспільно-політична сила (приблизно середина І тис. н. е.). Візантійські вчені в VI ст. (зокрема Йордан, Менандр Протиктор, Прокопій Кесарійський, Феофалій Сімокатта, Маврикій Стратег) пишуть про слов'ян, називаючи їх антами, венедами і склавінами. Вони характеризують слов'ян як численний, культурний і соціальноактивний народ, який бере участь у політичному й культурному житті Південно-Східної Європи. Останніми роками вивчення культури стародавніх слов'ян здійснюється шляхом ретроспекції від відомого до невідомого. Такий підхід, виявився досить плідним, особливо після відкриття поселень дзєдзіцької, колочинської, пеньківської і празької культур V—VII ст., що дозволило заповнити хронологічну прогалину між культурою першої і другої половини першого тисячоліття. Поселення стародавніх слов'ян густо покривали величезну територію. Їх географія охоплювала землі від верхів'я Дніпра і Прип'яті на півночі до Балканського півострова на півдні; потім від верхів'я Десни і Сейму на сході до межиріччя Ельби і Заале на заході. Відкриття поселень празької, колочинської, пеньківської й дзєдзіцької культур V—VII ст. вдалося пов'язати з письмовими відомостями про слов'ян. Густа мережа слов'янських поселень мала величезну географію, що подекуди виходила за межі Східної Європи. Знайдені пам'ятки слов'янської культури V—VII ст. грунтовно вивчаються, що дає можливість заповнити хронологічну нішу в ланцюгу пам'яток слов'янської культури першої та другої половини І тисячоліття.

9. Формування та основні риси кам’яної доби

Палеоліт. Епоха палеоліту (давній кам'яний вік) починається з початком антропогенезу, а закінчується в Х тисячолітті до н.е. Рання людина була повільнішою і слабкішою, ніж великі хижаки, не мала такої природної зброї, як ікла та кігті. Люди навчилися компенсувати ці недоліки, використовуючи камінь, кістку, дерево. Майстри раннього палеоліту створювали гострі знаряддя, сильно б'ючи каменем об камінь. Вибиралися тверді гірські породи, частіше за все кремінь. Найдавніша з відомих на Землі – це стоянка ранніх людей, яка знайдена Льюїсом Лікі в знаменитій Олдувайській ущелині в Танзанії. Вона має вигляд скупчення каменів і кісток тварин. Вік стоянки датують двома мільйонами років. Предки сучасної людини все більше відділялися і віддалялися від тваринного світу. Виготовлення знарядь праці, випрямлення постави, зміна ходи, спільні узгоджені дії, що вимагали сигнальної системи, м'ясна їжа вдосконалювали наших пращурів. Близько 200 тис. років тому почалася льодовикова епоха. Люди опинилися в дуже жорстких природних умовах, проте виявили себе гідними їм протистояти. Найістотніші зміни належать до останньої стадії палеоліту – так званого верхнього палеоліту (ХХХV–X тисячоліття до н.е.). На цей час сформувалася людина сучасного антропологічного типу – “людина розумна” – кроманьйонець. У виготовленні кам'яних знарядь з'явилася нова техніка: від кам'яного ядрища-заготовки (нуклеусу) відколювали вузькі кам'яні відщепи. Виникла спеціалізація знарядь – ножі, скребки, пилки, наконечники. Від майстра вимагалася віртуозна точність обробки каменю. Основним осередком, очевидно, була родова община, яка нараховувала біля сотні людей. Згуртованість родового колективу доводить складне полювання на бізонів, печерних ведмедів, биків, мамонтів, вовнистих носорогів. Мисливці заганяли тварин у ями–пастки, ущелини, прірви.

Мезоліт. Середній кам'яний вік – мезоліт (X–VI тисячоліття до н.е.) є яскравим доказом сильного впливу природного середовища на життя і еволюцію людства. Закінчився льодовиковий період, потеплішав клімат, оновилися флора і фауна. До цього часу належить важливий технічний винахід – лук і стріли. Відповідно великі общинні об'єднання змінилися на невеликі колективи мисливців. Після танення льодовиків з'явилися великі водні простори, поширилося рибальство. Змінився характер збиральництва – його основою став збір диких злаків. В якості матеріалу для виготовлення знарядь широко використовувалася кістка. Загальний характер образотворчого мистецтва порівняно з попереднім етапом зберігся, проте, на відміну від палеоліту, в мезолітичних розписах провідне місце належить людині, її діям. З'являються сюжетні композиції: полювання, танок тощо. Художник уже прагне передати внутрішній зміст, динаміку того, що відбувається. Це свідчить про нові завдання, які вирішувало мистецтво. Неоліт. Останній етап кам'яного віку – неоліт (новий кам'яний вік) – охоплює орієнтовно VI – IV тисячоліття до н.е. Відбулося докорінне перетворення життя людства, пов'язане з переходом від привласнюючих форм господарювання до відтворюючих. Цей процес в науці отримав назву неолітична революція. Для неоліту характерна поява багатьох технічних і технологічних новинок: свердлування, пиляння і шліфування каменю, ткацький верстат, гончарство і гончарний круг, спорудження човнів, зародження монументальної архітектури. Новими рисами позначено суспільне життя – материнську змінила батьківська родова община, виникла парна сім'я. перехід в епоху неоліту до відтворюючих форм господарювання сприяв поглибленню знань про навколишню природу, що вело до виникнення узагальнюючих понять, уявлень про світобудову. Життя людей неоліту залежало від доброго або поганого врожаю, від гарної або поганої погоди. Люди почали замислюватися про явища природи, виникла необхідність втілити в мистецтві небо, сонце, воду, вогонь, землю. З'явилися такі символи, як хрест, спіраль, трикутник, ромб, свастика. Фігури тварин, птахів, людей також перетворилися на символічні знаки, розгадати значення яких буває нелегко. В неоліті реалістичні зображення майже повністю змінилися на абстрактні мотиви, втілені в орнаменті. Енеоліт. Приблизно в IV–III тисячоліттях до н.е. люди почали використовувати для виготовлення прикрас і знарядь перший метал – мідь. Спочатку кували чисту мідь холодною, а згодом навчилися вилучати мідь з руди шляхом плавки. Появі плавильної печі, ймовірно, передувало будівництво гончарних печей. Але мідь поступається каменю в міцності і тому витіснити його не могла. Виділяють перехідний період – енеоліт (мідно–кам'яний вік). За формами життя, типом господарства він схожий на неоліт. Енеолітичною є дуже яскрава трипільська археологічна культура на території сучасної України. Мегаліти. Важливим і принципово новим явищем, що характеризує майже повсюдно пізній неоліт і зберігається потім в епоху бронзи, є мегалітична архітектура (мегаліт – від грецького – “великий камінь”). Це свідчить і про технічні можливості, що зросли, і про нові естетичні та ідеологічні потреби людей. Раніше люди вже придбали певний досвід будівництва житла: напівземлянки палеоліту, глиняні будинки трипільської культури. Але ті споруди носили суто утилітарний, практичний характер, мегаліти ж пов'язані з релігійним культом. Мегалітичні споруди були декількох видів: – менгір – вертикальний камінь, висотою іноді до 20 м; у Франції зустрічаються поля таких стовпів, що тягнуться на 2–3 км; вони були або об'єктом поклоніння, або позначали місце церемоній;

– дольмен – кам'яний ящик, найпростіший його варіант – два вертикально поставлені плоскі камені, перекриті третім; дольмени, як правило, служили місцем поховання членів роду; – кромлех – кам'яні плити або стовпи, розташовані по колу; в Україні знайдені кургани, оточені кромлехом.

Найбільш відома і складна мегалітична споруда знаходиться в Англії, біля Стоунхенджа. Кам'яні стовпи різного розміру розташовані декількома концентричними колами. Зовнішнє кільце складене з невеликих каменів, а внутрішнє – з дуже великих менгірів, які попарно перекриті плитами. У центрі споруди лежить квадратна плита. Деякі вчені вважають, що ця споруда могла використовуватися для астрономічних спостережень, оскільки через вертикально поставлені пари каменів зручно стежити за рухом Сонця, Місяця. Тому в літературі Стоунхенджський кромлех іноді називають обсерваторією.

10. Мистецтво кам. Доби на тер Укр Верхній палеоліт – це час народження мистецтва. Його поява була величезним прогресом у пізнавальній діяльності людей, осмисленні навколишнього світу. Мистецтво зміцнювало соціальні зв'язки, допомагало формуванню первісної общини, ставало засобом передачі досвіду. Види образотворчого мистецтва палеоліту досить різноманітні: петрогліфи (зображення тварин і людей, виконані на камені), гравюри на кістках і рогах, рельєфи, малюнки, глиняні і кам'яні скульптури. Більшість вчених пов'язує появу у людини потреби передати навколишній світ художніми засобами з релігійними магічними уявленнями, виникнення яких належить до того самого часу. Етнографія знає безліч прикладів, коли заклинання, танці навколо зображень вважалися засобом впливу на реальних тварин. Мистецтво танцю, ймовірно, також розвивається з імітації поведінки тварин, мисливських і військових вправ. Питання про шляхи становлення образотворчого мистецтва є складною науковою проблемою. Одні дослідники першим прагненням зобразити щось вважають смуги на наносному шарі глини на стінах печер (їх називають “макарони”) і “відбитки” рук. Інші ж доводять, що найдавнішим було “натуральне” мистецтво – виготовлення опудал тварин, на цій основі виникла скульптура, а вже потім – рельєф, гравюра, малюнок. Художники палеоліту зображували переважно тварин: зубрів, коней, оленів, мамонтів. Перші малюнки недосконалі, але згодом майстерність досягла вражаючого рівня. Фігури тварин стали малювати упевненою лінією, дотримувалися пропорції. З'явилася штриховка, суцільне розфарбування, застосування різних кольорів, що допомагало відображенню об'єму. Шедеври печерного живопису з печер Альтаміра (Іспанія), Ляско, Фон–де–Гом (Франція) передають тварин майже в натуральний зріст з великою життєвою переконливістю. Особливістю цих розписів є те, що між реалістично зображеними фігурами окремих тварин немає композиційного зв'язку, іноді вони навіть “находять” одне на одне. Характерними для палеоліту також є невеликі за розміром жіночі статуетки. Вони виконані завжди за одним загальним принципом: кінцівки ледве намічені, риси обличчя не позначені, проте різко підкреслені ознаки жінки–матері. Такі статуетки образно називають “палеолітичними Венерами”. Очевидно, що основна ідея цих зображень – ідея родючості, продовження роду. В Україні досліджено багато палеолітичних пам'яток. Одна з них – стоянка біля села Мізін на Десні, поблизу Чернігова. Там знайдені фігурки, які зображають птахів, цікавий кістковий браслет, покритий складним геометричним орнаментом, жіночі статуетки.

11. Біблія в культурі українського народу

Найвідоміша у світі книга - Біблія - існує вже понад 3000 років і перекладена 1200 мовами. За визначенням дослідників, вона посідає перше місце у світі за своїм значенням, кількістю видань, вдячних читачів і за величчю того впливу, який має на розвиток людства, на його культуру. По-перше, це пов'язане з тим, що Біблія є проголошенням Слова Божого; у яке вірять і християни, й іудеї. Друга причина полягає у її моральних цінностях, у гуманістичних глибинах, бо на сторінках Книги всіх книг сплелися у двобої правда і кривда, геройство і страх, гідність і рабська покора, добро і зло, прозріння і помилки, терпіння і бунтарство, каяття і гріх, прощення й помста, людське і звірине, духовне і плотське. Третя причина безсмертя Біблії криється в її витонченій словесності. У Книзі книг представлені міфи, легенди, епос, релігійно-ритуальні та юридичні кодекси, історичні хроніки, притчі, воїнські повісті, перекази, оповіді, житія, народні пісні, релігійні гімни, любовна лірика, молитви, повчання, пророцтва тощо. Тому, на мою думку, вона і є неповторною й цікавою для будь-якого читача незалежно від віку, статі, освіти, національності, власних уподобань.. Незважаючи на глобальний атеїзм суспільства XX століття, творчі доробки українських поетів подарували нам високодуховні поезії, які стали живими виявами вічної людської потреби в звертанні до Бога, незбагненного, неприступного і найдорожчого водночас. Через віки пронесли українці завдяки Святому Письму віру в свого Бога і в свій народ, в його життєву силу. Це Письмо зміцнювало надію на те, що вихід із неволі буде знайдено за умов дотримання наслідування Божих заповідей, і стверджувало любов до усіх як запоруку світової гармонії. Біблія також є невичерпним джерелом мудрості щодо покаяння, морального самовдосконалення і пізнання істини.

Біблія всіх слов'ян

(історія складання Острозької Біблії)

"Прийміте цю Біблію всіх слов'ян не яко річ земну, але як дар небесний", - написав у передмові до Острозької Біблії 1581 року князь Костянтин Острозький. Серед європейських народів саме українцям належить ідея першого повного видання Біблії церковнослов'янською мовою. Успішно втілити цю ідею, незважаючи на колосальні труднощі, судилося великому українському князю Костянтину Острозькому та зачинателю постійного друкарства в Україні Івану Федоровичу. Щоб скласти надзвичайно точний текст Святого Писання, яким би могли користуватися не лише українці, але й сусідні слов'янські народи, князь розіслав гінців до найближчих сусідів - у Чехію, Польщу, Росію. Вони повинні були привезти до Острога для перекладу всі наявні в слов'янському світі рукописні варіанти Біблії. Він звертається з проханням до вселенського патріарха Єремії надіслати й книги, і людей, що знають і тамтешні, і слов'янські мови. Цього разу вибір був ширший, і спеціальна комісія з перекладу Святого Письма, створена при Острозькій академії, із двох варіантів (староєврейського і грецького) вибрала останній. Завершення друку острозької Біблії, загальний обсяг якої становить 1256 сторінок, припало на 1581 рік. лава про неї швидко покотилася далеко поза Україною, на сотні літ зробивши її взірцем для всього православного слов'янства. Острозька Біблія стала основою для всіх книг Святого Письма, які і сьогодні використовуються як у церковному богослужінні, так і в приватному читанні практично у всіх слов'янських країнах.

12. Українські переклади Біблії

в січні 1904 року Біблія вийшла у світ під заголовком “Святе Письмо Старого і Нового Заповіту. Переклад О. П. Куліша, І. С Нечуя-Левицького та І. Пулюя. На початку нашого століття стала відчутною потреба в новому перекладі Біблії. Він повинен бути більш науковим і відповідати вимогам літературної мови, яка на той час уже майже викристалізувалася і заявила світові про довершеність у творах класиків української літератури. Щоб наново перекласти Біблію, потрібно було з’явитися людині, всебічно підготовленій до такої титанічної праці. Це мав бути справжній християнин, патріот. За це могла взятися високоосвічена, високо-культурна людина, яка любить Бога і свій народ. Такою людиною став Іван Огієнко. Хто ж він такий, де і коли народився, яким був його життєвий шлях? Народився Іван Іванович Огієнко 19 січня 1882 року в містечку Брусилові Київської губернії у простій селянській родині. Він був шостою дитиною у своїх батьків. На долю Івана Огієнка випало важке життя. Всі ті зміни і катаклізми, що відбувалися в Україні в першій половині нашого століття зачіпили його своїм крилом, а інколи втягували в шалену круговерть. Проте за всіх обставин, де б не опинявся І. Огієнко, він завжди залишався людиною чесною, порядною, безкорисливою, бо служив Богу, істині, добру, правді й своєму народові. За словами самого І. Огієнка, намір здійснити новий переклад Біблії українською мовою визрів у нього ще в дореволюційний час, тоді ж він розпочав підготовку до цієї роботи. Під час перебування в еміграції Іван Іванович знову повернувся до праці над перекладом Біблії. В 1937 році були перекладені і надруковані чотири Євангелії, а в 1939 р. – весь Новий Заповіт. У той самий час завершено переклад книг Старого Заповіту, але його перевірці, упорядкуванню й друкуванню перешкодив початок Другої світової війни. З різних причин перший примірник української Біблії в перекладі Івана Огієнка вийшов у світ тільки 12 червня 1962 року. Саме ім’я Івана Огієнка, його твори – а це майже 2000 праць – донедавна були заборонені в Україні.

13. Античний світ та характерні риси його культури

Античність разом із цивілізаціями Стародавнього Сходу є складовою частиною культури Стародавнього світу. Термін «античний» (від лат. antiquus — давній), було введено італійськими діячами культури епохи Відродження для означення давньої греко-римської культури з XII ст. до н. є. до V ст. н. є. Прийнято вважати, що грецький період античної культури закінчився падінням міста Коринфу у 146 р. до н. е., а римський — під натиском варварів у 475 р. н. є. Історія античної культури — це історія формування, розвитку, розпаду та загибелі стародавніх суспільств, які існували в умовах рабовласницького ладу в районі Середземного моря, Причорномор´я та суміжних країн у період з III тис. до н. є. до середини V ст. н. е., які у світовому культурному контексті вважаються носіями культурних цінностей, порівняно найбільш близьких до сучасної європейської культурної традиції. В основі давньогрецької культури лежала міфологія. Як перша історична форма культури вона досягла у Стародавній Греції особливого розвитку. В усі часи вона була невичерпним джерелом сюжетів та образів для поетів та скульпторів. У безсмертних поемах «Іліада» та «Одіссея» завершився процес розвитку епічної поезії, а Гесіод у своїй «Теогонії» дав систематичний виклад головних міфологічних вірувань греків. Давньогрецька лірична поезія, що також зародилася з гімнів богам, стала зразком для вираження цілої гами почуттів і настроїв людини. Як і інші народи, стародавні греки поклонялися силам природи, що уособлювали окремі боги, шанували душі померлих. Боги, за уявленнями греків, жили на високій горі Олімп у Фессалії, час від часу беручи участь у людських справах. Главою олімпійської сім´ї був верховний правитель богів і людей Зевс, якого римляни шанували під іменем Юпітера. Наділені особливо тонким художнім відчуттям, стародавні греки особливої уваги надавали розвитку естетичної сторони свого культу, тому провідні мистецькі форми та стильові напрями у розвитку стародавньої культури Греції відігравали роль їх духовного єднання. Складаючи гімни на честь богів, що виконувалися під акомпанемент ліри (кіфари), кларнета або флейти, греки створили оригінальну релігійну музику та численні обряди, відтворюючи драматичні епізоди з життя міфологічних персонажів, які пізніше стали основою театрального мистецтва. Жертвопринесення у греків перетворювалося на свого роду бенкети, у яких начебто брали участь самі боги, свята — у забави з танцями, кулачними боями, бігом наввипередки і т. ін. Такі змагання на честь богів називалися агонами. Агони влаштовувалися у різних місцях, але найбільшою популярністю користувалися такого роду свята в Олімпії. Друге місце за масштабами та значенням посідали Піфійські змагання у Дельфах. Оскільки елліни не проводили межі між мистецтвом та спортом, спершу тут відбувалися лише конкурси музикантів, де під акомпанемент кіфари учасники виконували хвалебні пісні на честь Аполлона, а згодом до них було додано змагання співаків, флейтистів, атлетів та вершників, тут змагалися навіть поети. У Немей-ській долині поблизу міста Клеон відбувалися Немейські ігри, де водночас змагалися атлети з бігу, боротьби та кінних змагань, а пізніше виборювали першість і музиканти. У Істмійських іграх, що проводилися на Корінфському перешийку, також виступали атлети, музиканти й поети. Крім дельфійського оракула та Олімпійських ігор, в духовному відношенні греків єднали сказання про героїв, що виникли у результаті поетичної обробки творів місцевої міфології народними співаками-декламаторами — рапсодами, які переробляли й доповнювали їх, розвиваючи первісний химерний зміст і розповсюджуючи ці твори по усій Елладі. Найбільш знаменитими поетичними оповіданнями загальнонаціонального значення були перекази про Троянську війну, зібрані у дві великі поеми «Іліада» й «Одіссея», що приписуються сліпому співаку Гомеру. Для освічених греків усіх поколінь вони були найулюбленішими книгами, на яких виховувалися цілі покоління, формуючи почуття загальнонаціональної свідомості.

14. Монументальний живопис……

В давньогрецьких полісах розвивається система регулярного планування міст, з прямокутною мережею вулиць, площею – центром торговельного та суспільного життя. Культовим та архітектурно–композиційним ядром міста був храм, який будувався на вершині акрополя – високої й укріпленої частини міста. Елліни виробили абсолютно інший, ніж давньосхідні цивілізації, тип храму – відкритий, світлий. Він прославляв людину, а не викликав страх. Характерно, що в архітектурі присутнє людське метричне начало. Математичний аналіз пропорцій храмів довів, що вони відповідають пропорціям людської фігури. Класичний грецький храм був прямокутним у плані, з усіх боків оточеним колонадою. Дах будували двосхилим. Трикутні площини, які утворювалися з фасадів – фронтони, – як правило, прикрашалися скульптурами. Характерною рисою грецької архітектури є чистота і єдність стилю. Було вироблено три основних архітектурних ордери (“ордер” – у перекладі з грецького “порядок”) – вони розрізнюються типами колон і перекриттів, пропорціями, декоративною прикрасою. Дорійський та іонічний стилі виникли в полісний період. Найошатніший – корінфський ордер – з'явився у часи еллінізму. Найбільш довершеним архітектурним ансамблем класичної Греції є афінський Акрополь. Він був споруджений у другій половині V ст. до н.е., у період найбільшої могутності Афін. Архітектура елліністичних полісів продовжувала грецькі традиції, але більше уваги стало приділятися громадському будівництву – архітектурі театрів, гімназій, палаців еллінських правителів. До цього часу належить споруда таких прославлених “чудес світу”, як гробниця царя Мавзола в Галікарнасі і Фароський маяк на вході в Александрійську гавань. Образотворче мистецтво . Улюбленим видом мистецтва еллінів була скульптура. Статуї богів ставилися в храмах і на міських майданах, споруджувалися переможцям Олімпійських ігор і великим драматургам. Оволодіння, дуже поступове, досконалістю у цьому виді мистецтва сходить до архаїчних часів. Археологами знайдено десятки дуже схожих одна на одну архаїчних статуй двох типів: так звані куроси – статуї оголених юнаків і кори – жіночі статуї. Ці фігури виглядають ще дуже скуто, можна побачити поки тільки спроби передати живий рух. Поліклету належить цикл статуй атлетів – переможців Олімпійських ігор. Найбільш знаменита фігура – “Доріфор” (юнак зі списом). Поліклет теоретично узагальнив досвід своєї майстерності в трактаті “Канон”. Найславетнішим творцем жіночих скульптурних образів був Пракситель. Його “Афродіта Кнідська” має безліч наслідувань. До цієї традиції належить і знаменита “Афродіта Мілоська” невідомого майстра. Пропорційність класичних скульптур стала зразком для майстрів багатьох епох. Епоха завоювань Олександра Македонського, подальшого краху його імперії, сповнена пристрастей, злетів і падінь людських доль, цілих держав, привнесла нову атмосферу в мистецтво. Якщо порівнювати скульптури епохи еллінізму з попереднім, класичним періодом, то їх вигляд втратив незворушність, спокій. Художників стали цікавити душевні пориви людей, їх стан у трагічні моменти (наприклад, скульптурна група “Лаокоон”). З'являються скульптурні портрети, які передають індивідуальні риси. Яскравою була творчість Лісіппа (до нас дійшов скульптурний портрет Олександра Македонського). Успіхи науки розширили технічні можливості мистецтва. Одне з “семи чудес” світу – Родоський колос, що являв собою бронзову статую бога сонця Геліоса (висота колоса була близько 35 м).

Живописні твори (фрески, картини) не збереглися, але судити про їх рівень дає можливість чудовий вазовий живопис. З удосконаленням керамічної технології зростав і художній рівень: для архаїки характерний так званий чорнофігурний стиль зображення (малювалися темні фігури на світлому фоні), у класичну епоху з'явився червонофігурний стиль, який зробив зображення більш реалістичними. З політичною і воєнною поразкою Греції та елліністичних держав від Римської держави антична культурна традиція не перервалася, почався її новий етап.

15. Українські ск-ри (Архипенко, Кавалерідзе)

Олександр Архипенко

Він був одним із тих, хто, наслідуючи Прометея, вийшов за канони загальноприйнятого, розширив межі сприйняття людиною оточуючого світу. Він став величиною світового масштабу, майстром, який набув планетарного визнання. Історики культури називають його генієм серед скульпторів XX століття, ім'я якого згадується у товаристві з Матіссом, Пікассо, Браком, Леже, Дюшаном, Мондріаном, Малевичем, Кандинським, Філоновим. Його творами пишаються найславетніші музеї світу: Центр Помпіду в Парижі (знаменитий Бобур — Beau Bourge), музей Modern Art та галерея Соломона, Гуенгайма в Нью-Йорку, музеї Москви, Стокгольма, Берліна, Тель-Авіва. За життя і після смерті він мав кілька сотень виставок у Європі та Америці, де визнаний чарівником скульптури. Перший кубіст у цьому виді мистецтва, свого роду Пікассо від скульптури, Архипенко був незаперечним авторитетом для багатьох авторів. Після його новаторських здобутків скульптура вже не могла залишатися такою, якою була досі. Усією своєю творчістю він стверджує кредо Жоржа Брака, першого ідеолога кубізму: «Почуття руйнують, розум будує».

Провчившись чотири роки у Київському художньому училищі, він вирушає до Москви, а через рік, у 1908-му, до Парижа, де його друзями стають Пікассо, Брак, Леже, Модільяні. Завдяки інтуїції Гійома Аполлінера, знаного відкривача талантів, Архипенко став відомий як неординарний художник, який заявив про себе у Салоні незалежних митців у 1910—11 роках. У залах Лувру його зворушила зовсім не Венера Мілоська, не Джоконда, не Роден... Він знайомиться зі світом архаїчного африканського мистецтва, наївного і відкритого гімну життєствердній силі еросу, жаги до життя, торжества чистих стихій, руху, землі, води, вогню. Візуальний веселковий потік свідомості, насичений матеріалізованим медитативним джойсівським кипінням думок, полонив його, присоромивши тодішній колірний аскетизм європейського живопису. Майстер, вихований на багатовікових традиціях європейського мистецтва, як ошелешений неофіт, усвідомлює, що саме цей емоційний вихор і має право зватися чистим мистецтвом. Адже він не стриножений химерними умовностями і штучними схемами знудженої західної культури, яка шукає витонченого декору своєму клінічно приреченому збоченству, на кшталт викличних ганчірок та пудових шарів «штукатурки» для оздоби своїх нікому не потрібних істерій.І головне, що усвідомив молодий скульптор, — саме таємниця світу, його невичерпність і є стимулом до пізнання. Навіть ціною ризику для життя. Це і є свобода, яка встановлює закони спілкування митця зі світом. Вони долають прагнення світу отримати від митця усе викладеним, як на долоні.Недомовленість, загадка, символ, емоційне переживання незвіданого. Саме це і стає імпульсом для творчості, пошуку, дерзання, яке, зрештою, і робить нас кращими. Винайдений ним стиль поліхромної скульптури, пластики, вкритої веселкою кольорів, — скульптомалярство, динамічний кутастий кубофутуризм, надає формам і кольорам не лише просторового, а й часового виміру. А це споріднює його скульптуру з музичною композицією, розширює до чотиривимірності світ музично-кольорових асоціацій Чурльоніса чи Скрябіна. Цей стиль стає ілюстрацією звукового наповнення світу, Модуляції світла й прозорості стали одним із головних методів архітектури XX століття. Одним із найпопулярніших образів його скульптури стало дзеркало, символ загадковості буття, яке має своє задзеркалля — потойбічне буття. У 1921—1923 роках Архипенко жив у Берліні, де, як і в Парижі, заснував мистецьку школу. Потім, до кінця життя, — США. У 1949 році його твори комусь із конгресменів навіть здалися інспірованими марксизмом, небезпечними для суспільства. Гітлер просто знищив їх. Водночас у СРСР влада вилучила його твори з музеїв, оголосивши їх «буржуазною примхою». У 1952 році було знищено дві картини і скульптуру з Львівського зібрання, презентованого автором, який став членом Львівської асоціації незалежних українських митців. Небагато з робіт, які збереглися- таки в Україні, вціліли завдяки мужності й кмітливості тодішніх музейників: їх представили, як роботи невідомого автора.

16. Особливості античної міфології Боги, за уявленнями греків, жили на високій горі Олімп у Фессалії, час від часу беручи участь у людських справах. Главою олімпійської сім´ї був верховний правитель богів і людей Зевс, якого римляни шанували під іменем Юпітера. Зевс мав дружину Геру та братів: Посейдона — володаря морів, Гадес, або Аїд, володів підземним царством. У Зевса від Гери та інших богинь було декілька дітей, головними серед яких були Афіна та Аполлон. Аполлону, як богу сонця, відповідала богиня місяця Артеміда — покровителька лісового звіра та птахів. Аполлона оточували музи — покровительки мистецтв: Кліо — історії, Евтерпа — ліричної поезії, Талія — комедії, Мельпомена — трагедії, Терпсіхора — танців, Ерато — еротичної поезії, Полігімнія — пантоміми, Уранія — астрономії, Калліопа — співів, а тому друге ім´я Аполлона було Музагет. Дітьми Зевса були також Гефест — бог вогню й небесний коваль і богиня краси Афродіта. Землю-матір греки шанували під іменем сестри Зевса Деметри. її дочку Персефону викрав Аїд, після чого вона стала царицею підземного царства. Кожної весни, коли Персефона поверталася на землю для побачення зі своєю матір´ю, природа починала оживати. Богом виноградної лози й виноробства був Діоніс або Вакх. Свята на честь цього божества супроводжувалися несамовитим розгулом, що доходив до нестями. Міф розповідає про те, як шанувальниці Діоніса, перебуваючи в екстазі, навіть роздерли його на шматки. Однак релігійна єдність греків сформувалася не відразу: вона формувалася від поклоніння силам природи та шанування предків на домашньому та родовому рівні до утворення загальнонаціональних культів. Однак жодний культ не дістав такого визнання усіма греками, як культ бога сонця Аполлона у фокідському місті Дельфах біля підніжжя гори Парнас. Своєю славою дельфійське святилище зобов´язувалося оракулу, віщуну, що пророкував майбутнє. Біля ущелини у скелі, звідки виходили одуряючі випари, сиділа жриця Аполлона піфія, втрачаючи свідомість, вона починала промовляти незв´язні слова, які вважалися віщуванням самого бога, а жерці уже по-своєму тлумачили сказане. Дельфійський оракул, до якого зверталися і представники інших народів, прославився далеко за межами грецького світу, завдяки чому жерці дельфійського Аполлона знали про все, що відбувалося не тільки у Греції, а й у всьому світі, завдяки чому набули великого авторитету в міжнародних політичних питаннях. Наділені особливо тонким художнім відчуттям, стародавні греки особливої уваги надавали розвитку естетичної сторони свого культу, тому провідні мистецькі форми та стильові напрями у розвитку стародавньої культури Греції відігравали роль їх духовного єднання. Складаючи гімни на честь богів, що виконувалися під акомпанемент ліри (кіфари), кларнета або флейти, греки створили оригінальну релігійну музику та численні обряди, відтворюючи драматичні епізоди з життя міфологічних персонажів, які пізніше стали основою театрального мистецтва. Жертвопринесення у греків перетворювалося на свого роду бенкети, у яких начебто брали участь самі боги, свята — у забави з танцями, кулачними боями, бігом наввипередки і т. ін. Такі змагання на честь богів називалися агонами. Агони влаштовувалися у різних місцях, але найбільшою популярністю користувалися такого роду свята в Олімпії.

17. слов’янська міфологія

Як і інші давні багатобожні (політеїстичні, язичницькі) вірування, вірування давніх слов'ян були тісно пов'язані з обожненням явищ і сил природи. Кожне з них мало певне надприродне пояснення та пов'язувалось з певним божеством чи таємничою істотою. Вірування усіх давніх народів були тісно пов'язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Таким чином сили природи уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли у казки. Таким чином з'явилися поняття богів, янголів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок тощо. На європейських і слов'янських землях поняття єдиного Бога поширилося в першу чергу завдяки християнству. Тому досить часто політеїстичні вірування у європейській і слов'янській літературі називають дохристиянськими, поганськими або язичницькими. Народні дохристиянські вірування чи язичництво — це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть. Для язичників немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там, де вони перебували, навколо і в середині них. Суть стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок. Слов'яни вірили у багатьох богів. Сучасні вчені мають думку, що язичницькі боги, яких вважають виявом початкової міфології, насправді були уявленнями наших предків про Всесвіт. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов'ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.

Головні східнослов'янські боги:

• Перун - В перекладі означає блискавка, був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися в Україні, змальовують його стрільцем.

• Дажбог — сонячний бог, покровитель Руської землі.

• Стрибог — бог вітру.

• Волос (Велес) — покровитель скотарства та поезії.

• Ярило — бог родючості і плодючості.

Важливою пам'яткою є «Велесової книги» — літературної пам'ятки нібито дохристиянських часів, вік якої точно не встановлено. Вона проливає світло на певні сторони вірувань і життя східних слов'ян. В ній приводяться назви багатьох богів, а також повідомляється як велика таємниця, що насправді всі ці боги — це одне, стверджуючи таким чином ідею єдинобожжя в досить незвичному вигляді.