2.3 Персонал підприємства і ефективність його використання

1. Склад, чисельність та структура персоналу підприємства

Персонал підприємства - це його працівники, які зайняті на підприємстві і пройшли певну професійну підготовку та мають досвід практичної діяльності.

Основним показником чисельності персоналу підприємства є спискова чисельність працівників (списковий склад). Вона виз­начається на підприємстві на певну дату. До спискового складу працівників включаються всі постійні, сезонні та тимчасові пра­цівники, котрі прийняті на роботу строком на один день і більше. До списковою складу підприємства не включаються працівни­ки, які залучаються для виконання випадкових разових робіт.

Для характеристики чисельності працівників підприємства за певний період часу визначається середньоспискова чи­сельність персоналу за цей період. Середньоспискова чи­сельність працівників підприємства, наприклад за місяць, визначається відношенням суми спискової чисельності працівників за всі дні місяця, в тому числі за вихідні та святкові дні, до числа календарних днів місяця. Спискова чисельність праців­ників за вихідні та святкові дні вважаються рівною списковій чисельності за попередній робочий день. В середньоспискову чисельність працівників не включається число людино-днів жінок за період відпустки по догляду за дитиною.

В основу класифікації персоналу підприємства покладено принцип участі окремих груп працюючих у виробничій діяль­ності, тобто характер робіт, що виконується на виробництві ок­ремими категоріями працівників.

На промислових підприємствах насамперед виділяється група промислово-виробничого персоналу і група працівників, які зайняті працею непромислового характеру, що є в складі про­мислового підприємства.

До промислово-виробничого персоналу відносяться праці­вники:

- зайняті виконанням основних операцій по виготовленню продукції підприємства;

- зайняті обслуговуючими і допоміжними операціями, необхідними для нормального протікання основного виробництва;

- підсобного і побічного виробництва, які зайняті перероб­кою відходів виробництва;

- заводських лабораторій, дослідних установок, дослідниць­ких підрозділів, що обслуговують виробничу діяльність підприє­мства;

- апарату заводоуправління, включаючи працівників конструкторських бюро, нормувальних станцій тощо, які обслу­говують виробничу діяльність підприємства, всі види охорони.

До промислово-виробничого персоналу підприємства не відносяться працівники, зайняті у невиробничій сфері підприєм­ства: обслуговуючі житлові будинки, амбулаторії, дошкільні ди­тячі установи, клуби, підсобні сільськогосподарські господар­ства, які знаходяться на балансі промислового підприємства, тобто всі вони виконують роботи, які не відносяться до про­мислової діяльності.

У будівельних підприємствах розрізняють такі групи пер­соналу: персонал зайнятий на будівельно-монтажних роботах (персонал основної діяльності), персонал, зайнятий не основною діяльністю, а саме: персонал підсобних виробництв, обслугову­ючих та інших господарств.

В залежності від виконуваних функцій у процесі виробництва персонал підприємства поділяється на робітників, керівників, спеціалістів і службовців.

До категорії робітників відносяться особи, що безпосередньо зайняті на створенні матеріальних цінностей, приводять в основні засоби виробництва підприємства.

До категорії керівників і спеціалістів відносяться особи, що очолюють організацію і керівництво виробничим персоналом. До них відносяться директор підприємства, головний інженер, їх заступники, головний економіст, головний механік і головний енергетик, начальники дільниць і цехів, їх заступники, інженери, економісти.

До службовців відносяться працівники, що займають посади, які не віднесені до керівників і спеціалістів, та технічні виконавці. Це бухгалтера, працівники матеріально-технічного за­безпечення і збуту тощо.

Структура персоналу підприємства зумовлена специфічними особливостями підприємств, технологією виробничого процесу тощо. У структурі персоналу підприємства переважа­ють робітники (біля 80 відсотків), керівники та спеціалісти ста­новлять 12-15 відсотків.

Робітники в залежності від характеру виконуваних ними функцій у виробничому процесі поділяються на категорії основ­них і допоміжних.

До основних відносяться робітники, що приймають безпо­середню участь у здійсненні виробничого процесу при виготов­лені продукції.

До допоміжних відносяться робітники, що обслуговують виробничий процес.

В залежності від характеру зміни чисельності працівників (персоналу) при зміні обсягу виробництва в одиницю часу увесь персонал підприємства поділяється на умовно-змінний і умов­но-постійний склад.

Умовно-змінний склад - це та частина персоналу підприємства чисельність якого за інших рівних умов змінюється практично прямо пропорційно зміні обсягу виробництва. До цієї частини персоналу відносяться в основному робітники, що працю­ють на відрядній оплаті праці.

Умовно-постійний склад - це та частина персоналу підприє­мства, чисельність якого за інших рівних умов практично не залежить від зміни обсягу виробництва продукції в одиницю часу. До цієї групи працівників відносяться ті, що працюють на умовах почасової оплати праці.

Слово умовно додається до цих двох груп працівників тому, що під впливом зміни обсягу виробництва продукції в одиницю часу (рік) як змінний склад працівників не змінюється у суворо прямій пропорції, так і постійний склад не залишається цілком незмінним.

Зміни чисельності персоналу підприємства під впливом зміни обсягу виробництва продукції в одиницю часу визнача­ються за формулою

Чп пл=Чп б (А К + В),

Де Чп пл і Чп б - чисельність персоналу підприємства відповідно при базовому і планованому обсягу виробництва: А - доля чи­сельності умовно-змінного персоналу, В - доля чисельності умов­но-постійного складу персоналу, К - коефіцієнт зміни обсягу виробництва продукції.

Наприклад. В поточному році підприємство забезпечило випуск продукції на суму 5 млн. грн. при чисельності працівників 250 чоловік. Доля чисельності умовно-постійного складу персоналу дорівнювала ЗО відсотків. В наступному році заплановано збільшення річного обсягу виробництва продукції на 10 відсотків.

Чп пл =250 (0,7*1,1+0,3)= 267 чол.

В зв'язку з розподілом праці і наявністю у виробничо» процесі різних видів робіт на підприємстві працівники поділяються за професіями, спеціальностями і кваліфікацією.

Професія характеризує певний вид роботи, який вимагає особливого комплексу знань і практичних навиків, необхідна для її виконання. В середині професії розрізняють спеціальності які вимагають додаткових знань і навиків для виконання роботи в певній галузі виробництва. Наприклад, професія слюсар поділяється на спеціальності - слюсар-збирач, слюсар-інструментальник тощо.

Під кваліфікацією розуміється сукупність знань та умінь виконувати роботи різної складності на окремих ділянках виробництва. Чим вищий технічний рівень виробництва, складніша система машин і технологічних процесів, тим вищі вимог до кваліфікації робітника. Він повинен не тільки володіти певними прийомами виконання виробничої операції, але і знати конструкцію машини, властивості використовуваних сировини і матеріалів, розуміти теоретичні основи виробництва-технології економіку і організацію виробництва на підприємстві, де він працює.

2. Поняття про продуктивність праці

Виходячи із ролі праці у процесі виробництва споживчої вартості, поняття продуктивності праці як економічної категорії означає ступінь плодотворності, здатності конкретної робочої сили виробляти споживчу вартість або виконувати корисну роботу. Вона показує співвідношення між витратами робочого часу та кількістю виробленої продукції. Чим більше виробляється продукції за одиницю робочого часу або чим менше витрачаєть­ся робочого часу на виробництво одиниці продукції, тим вище продуктивність праці, тим праця є більш плодотворною і еконо­мічною. Таким чином, під продуктивністю праці розуміємо здатність конкретної праці виробляти певну кількість продукції за одиницю робочого часу.

Ефективність (продуктивність) праці - величина змінна, яка залежить від багатьох факторів: професійної майстерності виконавців різниці у засобах виробництва, організації виробниц­тва та праці робітників, колективної та особистої зацікавленості працівників у збільшенні випуску продукції; від природної обда­рованості людини фізичною і розумовою енергією тощо.

В умовах суспільного поділу праці створення споживчої вартості є результатом діяльності не тільки конкретної праці. але й витрат минулої (уречевленої) праці. Тому слід розрізняти продуктивність конкретної (живої) праці і продуктивність сусп­ільної праці.

Продуктивність живої (конкретної) праці на підприємстві виміряється кількістю продукції, що виготовляється за одини­цю робочого часу, або величиною витрат праці, що витрачаєть­ся на виготовлення одиниці продукції. В цьому випадку чим більше виробляється продукції за одиницю робочого часу або менше витрачається робочого часу на виготовлення одиниці продукції, тим вища продуктивність живої (конкретної) праці на підприємстві.

Для народного господарства дуже важливим є показник, що характеризує ефективність суспільної праці, що відображає ефективність живої праці та економію суспільної праці, що втілена у засобах виробництва.

3. Економічне та соціальне значення росту продуктивності праці

Підвищення продуктивності праці означає такі зміни у про­цесі праці, котрі скорочують робочий час, який необхідний для виробництва одиниці продукції. Економія живої праці, тобто ро­бочого часу на виробництво продукції у масштабі підприємства, означає підвищення продуктивності праці працівників даного підприємства, а економія сукупних витрат живої та минулої (уре­чевленої) праці означає підвищення продуктивності суспільної праці.

Як відомо, в процесі виробництва витрати живої та уре­чевленої праці в неоднаковій мірі змінюються. Підвищення продуктивності праці заключається в тому, що доля витрат живої праці зменшується, а доля витрат уречевленої праці збільшуєть­ся, але збільшується таким чином, щоб загальні витрати праці на виготовлення продукції зменшувалися, тобто витрати живої праці зменшуються в більшій мірі, ніж збільшуються витрати уречевленої праці. Виходячи з цієї залежності, необхідно забезпечувати не тільки економію живої праці, але і здійснювати економію минулої праці, що матеріалізована у засобах виробництва. Проте доля минулої праці в сукупних витратах збільшується.

Підвищення продуктивності праці має насамперед економічне значення, яке виражається у наступному:

- забезпечує збільшення виробництва продукції;

- забезпечує скорочення витрат живої праці на виробництво продукції та економію робочого часу;

- створює передумови для скорочення робочого дня;

- забезпечує скорочення витрат на оплату праці з розрахунку на одиницю продукції, а за умови випереджувальних темпів росту продуктивності праці у порівнянні і ростом середньої за­робітної плати забезпечує здешевлення продукції;

- сприяє підвищенню ефективності використання та еко­номії витрат матеріалізованої праці;

- виступає вирішальним мотивом поліпшення матеріаль­ного добробуту працівників підприємства.

Можна виділити кілька варіантів зростання продуктивності праці на підприємстві:

- збільшення виробництва продукції випереджає ріст вит­рат праці;

- виробництво продукції збільшується, а витрати праці змен­шуються;

- виробництво продукції залишається незмінним, а витрати праці зменшуються;

- виробництво продукції зменшується, але ще більш висо­кими темпами зменшуються витрати праці.

4. Методика визначення рівня продуктивності праці

Для планування та аналізу рівня продуктивності праці на підприємстві використовують різні методи його вимірювані (визначення). В методиці визначення рівня продуктивності праці важливе значення має вибір показника (вимірника).

Ефективний показник (вимірник) рівня продуктивності праці повинен відповідати таким вимогам: - достовірно характеризувати результативність витрат праці на виробництво одиниці продукції;

- бути вільним від впливу факторів, не пов'язаних із трудо­вими зусиллями колективу підприємства;

- правильно відображати динаміку рівня продуктивності праці, забезпечувати порівняльний аналіз темпів росту продук­тивності праці;

- спонукати колективи підприємств до економії як живої, так і уречевленої праці;

- бути наскрізним, тобто дозволяти порівнювати рівні продуктивності праці різних підприємств.

Для визначення рівня продуктивності праці використову­ють два показники: виробіток та трудоємкість.

Виробіток представляє собою кількість продукції, що ви­робляється за одиницю робочого часу або на одного середнь­оспискового працівника. Виробіток - найбільш поширений і уні­версальний показник рівня продуктивності праці. В залежності від того, в яких одиницях виміряється обсяг продукції, розрізня­ють два методи визначення виробітку: в натуральному і варті­сному виразі.

Натуральний метод визначення виробітку застосовується у випадках, коли обсяги виробленої продукції виміряються у натуральному виразі (м², т тощо). Виробіток у натуральному виразі визначається як відношення обсягів виробленої продукції у натуральному виразі до витрат праці.

Визначення рівня продуктивності праці у натуральному виразі застосовується для визначення продуктивності праці окремих робітників або окремих бригад у тих випадках, коли вони виконують один вид робіт. Цей показник дозволяє об'єктивно і точно визначити виробіток і проводити порівняння результатів праці окремих робітників, бригад, виявляти невикористані резерви на кожному робочому місці.

Якщо бригада або підприємство виготовляють декілька видів продукції або виконують декілька видів робіт, то в такому випадках виробіток визначається у вартісному (грошовому) виразі як відношення обсягів виготовленої продукції у грошовому виразі до витрат праці, які витрачено на виготовлення продукції.

Виробіток у вартісному виразі в основному визначають за вартістю валової продукції, величина якої залежить від вартості сировини та матеріалів, із яких виготовлена продукція. Тому визначення виробітку у вартісному виразі має ряд недоліків. Це зумовлено тим, що рівень продуктивності праці в цьому випадку залежить не тільки від ефективності праці колективу підприємства, але і від вартості виробленої продукції. Виходячи з цього за величиною виробітку у грошовому виразі не можна достовірно оцінити рівень продуктивності праці не тільки різнорідних підприємств, але і однорідних.

Чиста продукція кількісно дорівнюю вартості валової продукції за вирахуванням матеріальних витрат, тобто дорівнює сумі заробітної плати та чистого доходу. Визначення рівня продуктивності праці за обсягами чистої продукції проводиться як відношення обсягів чистої продукції до витрат праці.

Цей показник рівня продуктивності праці більш достовірно і об'єктивно характеризує ефективність витрат праці, бо є вільним від впливу на його величину матеріалоємності продукції.

Трудоємкість як показник рівня продуктивності праці виз­начається як відношення витрат праці до обсягів виготовленої продукції, тобто визначає рівень трудових витрат на виготов­лення одиниці продукції (в натуральному виразі)

Основою визначення рівня продуктивності праці за трудоємкістю є облік виготовленої продукції у натуральному виразі і витрат робочого часу на виготовлення цієї продукції. Розрізняють такі види трудоємкості продукції:

- технологічна трудоємкість - трудові витрати робітників що здійснюють технологічний вплив на предмети праці;

- внутрівиробнича трудоємкість - включає технологічну трудоємкість і трудові витрати допоміжних робітників основних цехів і усіх робітників допоміжних цехів і служб, зайнятих обслуговуванням виробництва;

- виробнича трудоємкість - включає внутрівиробничу трудоємкість і витрати праці працівників, зайнятих організацією управлінням підприємством;

- повна трудоємкість - включає виробничу трудоємкість продукції і позавиробничі витрати праці працівників, зайнятих дослідженням ринку і реалізацією продукції.

Основним обліковим показником рівня продуктивності праці на підприємстві є річний виробіток у грошовому виразі з розра­хунку на середньоспискового працівника.

де Ч_п - середньоспискова чисельність працівників, які приймають участь у виробництві продукції.

5. Підвищення продуктивності праці як фактор зростання ефективності виробництва

Підвищення продуктивності праці на підприємстві означає економію витрат праці на виготовлення продукції (виконаних робіт).

Рівень продуктивності праці на підприємстві та темпи його зростання насамперед визначаються багатьма факторами. До основних факторів росту продуктив­ності праці відносяться матеріально-технічні, організаційні, економічні, соціальні, природні тощо.

До матеріально-технічних факторів підвищення продуктивності праці відносяться: склад і технічний рівень знарядь праці, пристосувань, види і якість предметів праці, ступінь механізації виробництва, прогресивності і інтенсифікації, технологічних процесів.

До організаційних факторів росту продуктивності праці належать ступінь ритмічності виробництва, удосконалення управління виробництвом, організація робочих місць і їх обслуговування, створення здорових, безпечних та естетичних умов праці.

До економічних факторів підвищення продуктивності праці відносяться матеріальна зацікавленість колективу і кожного працівника в підвищенні ефективності виробництва, в рості продуктивності праці, створенні фінансових та інших економічних стимулів, що сприяють росту продуктивності праці.

До соціальних факторів підвищення продуктивності праці відносяться рівень кваліфікації працівників, умови праці тощо.

До природних факторів відносяться стан навколишнього природного середовища (температура повітря, його вологість, атмосферні опади), якість земельних та водних ресурсів тощо.

Підприємства, виходячи із наявних факторів підвищення продуктивності праці, вишукують відповідні резерви її росту. Під резервами росту продуктивності праці розуміють невикористані можливості підприємства щодо підвищення продуктивності праці які забезпечують ефективність виробництва.

За місцем впливу і використання розрізняють резерви росту продуктивності праці на робочому місці, в бригаді, на підприємстві, в галузі.

За часом використання резерви поділяються на поточні та перспективні. Поточні резерви можуть бути використані негайно або у ближчий час без серйозної перебудови організації та технології виробництва, вони не вимагають значних додаткових витрат (поточних чи капітальних). Перспективні резерви росту продуктивності праці, як правило, вимагають суттєвої перебудов організації і технології виробництва на основі досягнень науки та техніки. Приведення їх в дію пов'язане із часом та значний витратами.

В економічній теорії розрізняють два шляхи підвищення продуктивності праці:

- екстенсивний, який здійснюється тільки за рахунок зни­ження трудоємкості виробництва продукції при незмінному або навіть меншому обсягу продукції;

- інтенсивний, який супроводжується збільшенням вироб­ництва продукції. При ньому витрати праці можуть скорочува­тися, залишатися незмінними або навіть зростати, але менши­ми темпами ніж виробництво продукції.