2. Метафизика как основная альтернатива диалектики

Диалектика является не единственной теорией о развитии всего сущего. Наряду с ней существуют и другие теории со сходным предметом философского интереса (развитие), которые также являются философскими методами.

Совокупность философских идей, по-иному (не диалектически) объясняющих первоначала всего сущего, стали духовной основой антидиалектики. Одной из главных форм антидиалектики является метафизика, представляющая собой противоположное диалектике мировоззрение, эволюция которого обеспечивалась и поныне происходит за счет самых различных идей.

Философские идеи, систематизирующие метафизику, можно свести в две группы. В первую группу входят идеи “жесткой оппозиции” диалектике. Этими идеями отрицается всеобщая связь явлений, абсолютизируется покой, другими словами, диалектика отрицается в исходном принципе - принципе развития. Оценивая данные метафизические идеи, Ф.Энгельс писал, что метафизика рассматривает процессы “вне их великой общей связи, и в силу этого - не в движении, … а как вечно неизменные”.

В процессе эволюции метафизика признала идею развития. Соответственно во вторую группу входят философские идеи, объясняющие мир из принципа развития, но интерпретирующие его метафизически. Данными идеями либо отрицается принцип противоречивости развития, а если и признается противоречивость, то не внутренняя (саморазвитие), а внешняя; развитие сводится или исключительно к эволюционизму (отрицаются скачки), или к катастрофизму (абсолютизируются скачки, отрицается эволюция).

Таким образом, метафизика противостоит диалектике, во-первых, как мировоззрение, отрицающее развитие; во-вторых, как противоположная диалектике концепция развития. Эволюция метафизики от первого ее значения ко второму, от исторического ее образа к современному показывает, с одной стороны, идейную силу диалектики, в борьбе против которой метафизика была вынуждена, ведя спор с диалектикой, признать ее исходную позицию - принцип развития. С другой стороны, способность к обновлению показывает и достаточные силы самой метафизики.[3]

Также можно выделить следующие конкретные отличия метафизики от диалектики. По вопросу связей старого и нового — если диалектика признает наличие связей между старым и новым, то метафизика полностью отвергает их, считая, что новое целиком вытесняет старое. По вопросу о причине движения — согласно метафизике движение не может исходить из самой материи, причиной движения является внешний первотолчок. По вопросу взаимосвязи количества и качества — сторонники метафизики не видят взаимосвязи между количеством и качеством; по их мнению, количество изменяется благодаря количеству (увеличение, уменьшение и т. д.), качество изменяется благодаря качеству (то есть само по себе улучшается, ухудшается). По вопросу направленности движения, развития - если диалектика считает, что развитие происходит, главным образом, по восходящей спирали, то метафизика признает развитие либо по прямой, либо по кругу, либо вообще не признает направленности развития. В системе мышления — если динамический способ мышления сводится к шагам "тезис — антитезис — синтез", то метафизический опирается на формулы "или — или", "если не то, значит — это", то есть метафизическое мышление негибкое и однобокое. В отношении к окружающей действительности — диалектика видит мир во всем его многообразии ("цветное видение мира"), а метафизика — однообразно, по принципу "черное — белое". В отношении к познанию — согласно диалектике познание есть постепенный и целенаправленный процесс к абсолютной истине, через последовательное постижение пока познаваемых (относительных) истин (то есть от простого к сложному и абсолютному с учетом их единства); согласно метафизике абсолютную истину можно познать сразу, с помощью надчувственных и сверхопытных приемов, носящих "умозрительный" характер. В отношении к окружающему миру - диалектика видит мир целостным и взаимосвязанным, метафизика - состоящим из отдельных вещей и явлений. [4]

Жизненные проявления метафизики разнообразны. Она обнаруживает себя как в мышлении, так и в практическом действии. Наиболее жизнестойкими формами метафизики являются догматизм, софистика, эклектика.

Выводы

Диалектика как общая теория развития дает ключ к пониманию его сущности, отображает реальные процессы в природе, обществе и мышлении такими, которыми они есть в действительности. Поскольку весь окружающий мир находится в движении, изменению и развитию, диалектика в своей основе неизбежно должны выходить из этой всеобщности. Она и воссоздает в мышлении все процессы действительности в обобщенной форме с учетом их противоречивости, изменений, взаимопереходов, становление нового. Поэтому диалектика и имеет категоричный аппарат, законы и принципы, которые адекватно отображают в мышлении изменения и взаимопереходы. поскольку самые являются подвижными и сменными. Без понимания этого, без учета диалектики разногласий и движущих сил развития в любых естественных и общественных системах объективной действительности истинное познание невозможное.

Диалектика, в отличие от других концепций развития, рассматривает предметы и явления не изолировано один от другого, а в их взаимной связи, а, итак, и во взаимодействии, и противоречивости. Процесс развития можно понять и воссоздать в мышлении только с учетом этого. Таким образом, если рассматривать диалектику как теорию развития, то ее антиподами является метафизика и "отрицательная" диалектика; если рассматривать диалектику как логику, то ее альтерантивами есть софистика и эклектика. Если же рассматривать диалектику как теорию познания, то ее альтернативами выступают догматизм и релятивизм. Поэтому диалектика является альтернативой всех теорий, учений, течений и направлений, которые отбрасывают, игнорируют или фальсифицируют объективные принципы связи, развития, разногласия, возражение, такие, как метафизика, софистика, догматизм, релятивизм, "отрицательная" диалектика.

81 –

82 - І.Кант родоначальник німецької класичної філософії. Його вчення про

пізнання та єтичні погляди.

Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант. У центрі

філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється

підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попередніми

представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив

перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Головне, за Кантом,

не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної

діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати

своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот

філософії до людини. Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в

собі», а явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини.

«Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір-

час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність,

реальність та ін.), тобто таким формам, які мають позадосвідне походження.

Наступна сходинка пізнання – це розум, який, за Кантом, завершує мислення і

при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених

протиріччях – так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких

антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що

складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У

своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до

розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова

розвитку знання.

У філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об'єктивного існування

«речей в собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і

розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об'єктивної дійсності).

Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом. Дуже глибокі

думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він багато

пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання,

а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант

ставив питання про співвідношення понять людина і особистість. Відомий

Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя,

загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий

категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як

Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу

і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для

суспільства.

83 - Та частина

філософії, яка займається пізнанням, називається гносеологією. Як відомо,

питання про можливість пізнання світу є зворотною стороною основного

питання філософії – про відношення мислення до буття, свідомості до

матерії, до природи. Наукова філософія вважає, що світ можна пізнати таким,

яким він є, що в реальній дійсності немає нічого такого, чого не міг би

рано чи пізно збагнути розум людини. Напрям у філософії, що заперечує або

піддає сумніву можливість пізнання природи, суспільства, називається

агностицизмом. Таке твердження агностиків обґрунтовується головним чином

посиланням на наявну різницю між тим, яким наш світ здається і яким він є

насправді.

Пізнання як процес являє собою діалектичну єдність суб'єктивного й

об'єктивного. Суб'єктом пізнання є не свідомість сама по собі, а

матеріальна істота, яка має свідомість – суспільна людина.

Об'єктом пізнання є фрагменти об'єктивної реальності, які потрапили в коло

практичної і пізнавальної діяльності людини. З розвитком суспільства

об'єктом пізнання стає й саме пізнання, мислення людини. Процес пізнання

має суспільно-історичний характер. Усі людські пізнавальні здібності, і

насамперед мислення, не дані людині від природи, вони сформувалися на

основі праці, суспільного виробництва. Окрема людина навчається мислити

разом із засвоєнням мови й набутих людством знань.

Существуют различные виды познания: обыденное, основанное на

повседневном опыте и здравом смысле, художествен-ное, характеризующееся

чувственно-образным отображением действительности, научное, основными

чертами которого яв-ляются системность и обоснованность, применение

специально разработанных методов исследования

84 – Исследование человеческого общества с позиции цивилизационного подхода позволило уже в XIX веке рассмотреть всемирную историю как «единство в многообразии», когда одновременно сосуществуют в историческом пространстве и времени разнообразные локальные цивилизации и близкие к ним общественные образования. В отличие от формационного подхода цивилизационный предполагает, что локальная цивилизация представляет собой полифакторное образование, в котором взаимодействуют на различных этапах его эволюционного развития различные факторы вне действия (беспрекословного и однозначного) одного монофактора, каким в марксистской парадигме являлся способ производства, а более широко — экономика и экономические отношения. Последние в системе учения о цивилизациях вполне равнозначны другим факторам или, как мы называем, алгоритмам развития локальных цивилизаций.

Локальные цивилизации представляют собой, с одной стороны, качественно различные и реально существующие (или существовавшие) на Земле общественные образования, а с другой, методологической — это, безусловно, важнейшие категории, позволяющие по-новому изучать в диахронии (исторически эволюционно) и синхронии (одновременно) структуру человеческого общества. Собственно, цивилизации могут быть определены как «устойчивые системы оснований для объединения людей, их общностей и культур, опирающиеся на преобладающее единство технологии, информаций и ценностей». Подобное понимание локальной цивилизации предполагает, что оно не совпадает по содержанию и по сущности с понятиями «общественно-экономическая формация», «общество», «государство», «страна», «глобальная цивилизация». Локальная цивилизация — это общественная система, соединяющая в себе различные основания: общецивилизационные, культурные, экономические, технологические, ценностные, коммуникативно-информационные, этнопсихологические, религиозно-этические и другие, объединенные воедино и, таким образом, соединяющие между собой людей, их общности (семьи, этносы, племена) и их культуры в нечто единое и неповторимое в многообразии человеческого мира.

При этом их национальные культуры обогащаются и развиваются во многом за счет культур входящих в них, но не являющихся «матрично-образующими» этносов, например угро-финские или япетические этносы народов Северного Кавказа в «российской» («русско-православной») цивилизации.

Отметим в заключение, что исследуемая концепция достаточно дискуссионна, однако она позволяет более глубоко выявить взаимосвязи, существующие между экономикой и культурой различных типов общества, избегая их изучения по принципу «одно определяет другое».

Жизнедеятельность различных цивилизаций многогранна и многолика, и она должна полноценно исследоваться современной научной мыслью.

85- Кант виступає як стихійний матеріаліст і діалектик, який обґрунтовує ідею саморозвитку природи.

Проте власне кантівська філософія, яка стала основою всієї німецької класичної філософії, сформувалась у критичний період, у його працях «Критика чистого розуму» (1781 р.), «Критика практичного розуму» (1788 р.), «Критика здатності судження» (1790 р.). Усі ці праці пов'язані єдиним задумом і становлять послідовні ступені обґрунтування системи трансцендентального ідеалізму (так Кант називав свою філософську систему). «Критичним» період називається і тому, що філософ поставив завдання провести критичний аналіз усієї попередньої філософії: протиставити критичний підхід догматичному, що панував раніше.

• Предметом філософії Кант робить специфіку суб'єкта, що пізнає, який, на його думку, визначає спосіб пізнання і контролює предмет знання. Зробивши припущення, згідно з яким не думка узгоджується з предметом, а предмет з думкою, Кант робить висновок, що пізнання є не спогляданням, а конструюванням предмета, тобто предмет виявляється не вихідним, а кінцевим продуктом пізнання. Пізніше це стали називати «коперниканським переворотом у філософії» (коли Коперник з'ясував, що гіпотеза про обертання небесних тіл навколо Землі не до кінця пояснює рух цих тіл, він спробував досягнути успіху, припустивши, що Земля з планетами рухається навколо Сонця, а зорі залишаються нерухомими).

Теорію пізнання Канта можна подати так: існують речі самі по собі, які діють на органи чуттів людини і породжують різноманітні відчуття. Такі відчуття упорядковуються апріорними формами чуттєвості -простором і часом, фіксуються як протяжність. На основі цих перетворень формуються сприйняття, які мають суб'єктивний та індивідуальний характер. Діяльність розсудку на основі форм мислення - понять і категорій - надає цим сприйняттям всезагальний і необхідний характер. Отже, річ сама по собі через канали органів чуттів, форми чуттєвості і розсудку стала здобутком свідомості суб'єкта, «з'явилася йому», і він може зробити про неї певні висновки. Речі, як вони існують у свідомості суб'єкта, називаються феноменами (ті, що являються). Людина може знати тільки феномени. Які ж речі самі по собі, тобто які їх якості, властивості, взаємовідношення поза свідомістю суб'єкта, людина не знає і знати не може. Тому речі самі по собі для людини стають «речами в собі» - ноуменами (недосяжними для раціонального пізнання), непізнанними, нероз-критими. Предметний світ, незалежний від свідомості (відчуттів, мислення), впливає на органи чуттів. Але світ сутностей - це світ «речей у собі», тобто не пізнається розумом, є предметом віри (Бог, душа, безсмертя). Отже, «речі в собі» трансцендентні (від лат. transcendens - той, що виходить за межі), існують поза часом і простором Кант підкреслює неможливість пізнання «речі в собі» і можливість пізнання тільки «явища». Така позиція дістала назву агностицизму (від грец. agnostos - незнаний).

86- .Поняття практики, її форми та роль в пізнанні

Практика (від грек. – діяння) – є матеріальна, чуттєво-спрямована

діяльність людини по освоєнню і перетворенню природних та та соціальних

об’єктів.Пізнання носить суспільний характер, який зумовлюється працею і

мовою. Пізнання відображає реальну дійсність не прямо, а опосередковано –

через матеріально-практичну діяльність. Практика породжує потребу в нових

матеріалах, джерелах енергії і т. п., і це стимулює розвиток пізнання.

Отже, історичний розвиток практики є рушійною силою пізнання. Та частина

філософії, яка займається пізнанням, називається гносеологією. Як відомо,

питання про можливість пізнання світу є зворотною стороною основного

питання філософії – про відношення мислення до буття, свідомості до

матерії, до природи. Наукова філософія вважає, що світ можна пізнати таким,

яким він є, що в реальній дійсності немає нічого такого, чого не міг би

рано чи пізно збагнути розум людини. Напрям у філософії, що заперечує або

піддає сумніву можливість пізнання природи, суспільства, називається

агностицизмом. Таке твердження агностиків обґрунтовується головним чином

посиланням на наявну різницю між тим, яким наш світ здається і яким він є

насправді.

Пізнання як процес являє собою діалектичну єдність суб'єктивного й

об'єктивного. Суб'єктом пізнання є не свідомість сама по собі, а

матеріальна істота, яка має свідомість – суспільна людина.

Об'єктом пізнання є фрагменти об'єктивної реальності, які потрапили в

коло практичної і пізнавальної діяльності людини. З розвитком суспільства

об'єктом пізнання стає й саме пізнання, мислення людини. Процес пізнання

має суспільно-історичний характер. Усі людські пізнавальні здібності, і

насамперед мислення, не дані людині від природи, вони сформувалися на

основі праці, суспільного виробництва. Окрема людина навчається мислити

разом із засвоєнням мови й набутих людством знань.

87 - Поняття, види та функції правової культури

Однією з форм прояву правосвідомості є правова культура, яка являє собою особливий різновид загальної культури народу. Правова культура складається з духовних і матеріальних цінностей, які належать до правової дійсності. Формування правової культури не є відокремленим процесом від розвитку інших видів культури, вона обумовлюється історичними, соціальноекономічними, політичними умовами, які об'єктивно складаються у суспільстві, ступенем гарантованості державою та громадянським суспільством прав і свобод людини.

Правова культура — це сукупнсть правових знань та цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством становища у правовій сфері, правильне розуміння приписів норм права та свідоме виконання їх вимог.

Основними показниками рівня правової культури вважають:

1) досягнення якісного стану юридичної охорони та захисту прав і свобод людини і громадянина;

2) ступень впровадження у практику суспільного і державного життя принципів верховенства права і закону;

3) рівень правосвідомості громадян та посадових осіб, тобто ступень засвоєння ними цінностей права, знання права, їх переконаності діяти згідно вимог правових приписів;

4) якість систеи законодавства, яка характеризується науковою обґрунтованістю, демократичною і гуманістичною спрямованістю, справедливістю, відсутністю прогалин і внутрішніх суперечностей правових приписів, використанням оптимальних методів і способів регулювання правових відносин тощо;

5) стан законності у суспільстві, тобто закріплення вимог законності у системі законодавства, реальність їх здійснення, а також функціонування у державі системи правової освіти та правового виховання населення;

6) рівень ефективності роботи правозастосовних, зокрема, правоохоронних органів та їх посадових осіб;

7) стан розвитку юридичної науки, залучення вченихюристів до розробки проектів нормативноправових актів і удосконалення їх змісту, програм боротьби зі злочинністю тощо, застосування передового правового досвіду інших країн. Залежно від носія (суб'єкта) правової культури її поділяють на види:

1) правова культура суспільства, яка характеризується та визначається станом загальної культури населення, рівнем розвитку правосвідомості та правової активності суспільства, якістю системи права і чинного законодавства, існуванням гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, станом правопорядку і законності, юридичної практики і правової науки. Вона охоплює сукупність усіх правових цінностей, створених людьми у правовій сфері. Високий рівень правової культури суспільства є однією з важливих ознак правової держави;

2) правова культура окремих професійних або соціальних груп, яка є своєрідним поєднанням правової культури суспільства та правової культури окремих людей, які утворюють ці професійні або соціальні групи, має свої фактори і специфічний характер;

3) правова культура людини нерозривно пов'язана з правовою культурою суспільства, є похідною від неї, залежить від досвіду людини, рівня її освіти, знання і розуміння права, здатність людини тлумачити зміст норм права та визначати сферу його дії; поваги людини до права, її переконаності у необхідності і соціальній корисності нормативноправових актів; вміння людини використовувати у практичній діяльності правові знання, реалізовувати та захищати свої суб'єктивні права і законні інтереси, виконувати юридичні обов'язки; наявності правових навичок і правомірної поведінки. Правова культура людини передбачає її високу правосвідомість і правову активність у сприянні реалізації правових приписів, розуміння нею необхідності протидіяти правопорушенням.

Правова культура людини існує на буденному, професійному та теоретичному рівні.

Буденний рівень характеризується невисоким рівнем оволодіння і усвідомлення правових знань, які використовуються людиною у повсякденному житті, під час реалізації нею суб'єктивних прав і ви­конання юридичних обов'язків.

Професійний рівень характерний для людей, які безпосередньо займаються правовою діяльністю, їм властиві глибокі знання чинного законодавства, розуміння принципів права і механізму правового ре­гулювання, професійне ставлення до права в цілому і практики його застосування. Від професійного рівня юристівпрактиків залежить ефективність функціонування правотворчих та правозастосовних, зокрема, судових та правоохоронних органів держави.

Теоретичний рівень характерний для науковцівправознавців, які здобувають, узагальнюють, систематизують і використовують наукові знання про правові явища, розробляють засоби та методи їх застосування у сфері практичної юриспруденції.

Буденний, професійний і теоретичний рівні правової культури тісно взаємопов'язані і взаємообумовлені, вони формуються у процесі правового виховання населення шляхом набуття відповідних правових знань, уявлень, поглядів, емоцій.

Правова культура у повсякденному житті виконує одночасно декілька функцій, а саме:

1) пізнавальну, яка спрямована на оволодіння людиною правовими знаннями та правовим досвідом попередніх поколінь з метою їх застосування у практичній діяльності та повсякденному житті;

2) регулятивну, яка спрямована на забезпечення ефективного функціонування всіх елементів правової системи та відповідність поведінки людини правовим приписам на підставі отриманих правових знань і сформованих власних правових переконань;

3) цінніснонормативну, яка спрямована на визначення рівня розвитку чинного законодавства, стану законності і правопорядку в державі при оціночному ставленні людини до різних фактів пра­вової дійсності шляхом зіставлення з відповідними правовими цінностями;

4) комунікативну, яка спрямована на забезпечення спілкування людей у юридичній сфері, дає їм змогу на підставі набутих знань та досвіду зорієнтуватися у правовому просторі з метою забез­печення безконфліктного співіснування з іншими людьми;

5) виховну, яка спрямована на забезпечення свідомого та поважного ставлення людини до вимог чинного законодавства, формування у неї правових якостей та загальнолюдських цінностей, активізації процесів самовиховання.

Отже, функції правової культури передбачають збереження духовних цінностей у галузі права і їх засвоєння майбутніми поколіннями, постійне підвищення рівня правової свідомості населення.

88 – Философская система Гегеля

Философская система делится Гегелем на три части: логика философия природы философия духа Логика, с его точки зрения, есть система «чистого разума», совпадающего с божественным разумом. Однако откуда Гегель смог узнать мысли Бога, да еще до сотворения мира? Этот тезис философ просто постулирует, т.е. вводит без доказательств. Фактически же свою систему логики Гегель черпает не из священных книг, я из великой книги самой природы и общественного развития. Поэтому самая, казалось бы, мистическая часть его философии – логика – опирается на огромный естественнонаучный, исторический материал, который был в распоряжении энциклопедически образованного мыслителя. «Мыслями Бога» оказываются наиболее общие законы развития природы, общества и мышления. Диалектический идеализм Гегеля именно в логике ближе всего стоит к диалектическому материализму. По сути дела это перевернутый и поставленный с ног на голову материализм. Дело разумеется нельзя сводить к простому «переворачиванию». Между диалектикой Гегеля и материалистической диалектикой имеются существенные различия. Исходным пунктом философии Гегеля выступает тождество мышления (сознания) и бытия. Вещи и мысли о них совпадают, поэтому мышление в своих имманентных определениях и истинная природа вещей – это одно и то же.

89 - Наукрве поняття матерії , його світоглядне та метологічне значення.

Сучасна наука про будову матеріального світу.

Все розмаїття форм буття звично зводять до двох ного аспектів: буття

матеріального і буття ідеального. Виходячи з цього, сутність матеріального

буття розкривається через поняття матерії та форм її існування.

Категорія матерії є фундаментальним філософським поняттям, яке

розвивалось, уточнювалось упродовж всієї історії філософії. Матеріалісти,

античності ототожнювали її з першоосновою буття всіх речей, останнім

неподільним елементом – «дном», за межами якого нічого не існує. Зрештою в

межах діалектичного матеріалізму сформувалось таке поняття матерії, яке не

ототожнювалось з жодною з фізичних форм і видів, а включало лише дві вимоги

– бути об'єктивною реальністю і відображуватись у людській свідомості та

відчуттях, існуючи незалежно від них.

Зберігаючись у будь-яких змінах і перетвореннях речей, властивість бути

об'єктивною реальністю свідчить про нестворюваність і незнишуваність

матерії, про її вічне і нескінченне існування. Матерія наділена і рядом

інших властивостей: вона скінченна і нескінченна, перервна і неперервна,

структурна, перебуває у стані руху, існує в просторі і часі. У неї є і така

фундаментальна властивість, як. можливість відображення, з якої в ході

тривалої еволюції на базі суспільної практики виникла свідомість.

Нині відомі кілька видів матерії – речовина, поле, фізичний вакуум.

Розрізняють також ряд структурних рівнів її організації: мікросвіт,

макросвіт і мегасвіт. Ці структурні рівні диференційовані у відповідності з

масштабами людини, її світосприйняттям та світо-відчуженням. Існують

концепції структурування матерії на засадах її складності: системи неживої

природи (елементарні частки, молекули, мікроскопічні тіла, космічні системи

різних рівнів тощо) і біологічні системи (вся біосфера від мікроорганізмів

до людини), соціальне організовані системи (людина, сім'я, різні форми

колективності, об'єднання і організації, класи, партії, нації, держава,

суспільство, людство в цілому).

90 - Коли ми замислюємося над глибинним змістом слів «Схід» і «Захід», то перед нами, як правило, виникають естетично відмінні між собою явища, корені яких сягають у близьке або далеке минуле. Перед нашим внутрішнім поглядом виникають, зокрема, пагоди й ієрогліфи Китаю та Японії, готичні собори і латинський алфавіт Європи.

Ці явища так не схожі одне на одне. Але якщо від початку історії ми будемо підніматися до сучасності, то разюча несхожість Заходу і Сходу стає все більш примарною. Хмарочоси Нью-Йорка дивовижно нага¬дують хмарочоси Токіо, а шкіл карате в Америці, ма¬буть, не менше, ніж у Японії. І все ж, відмінності між Сходом і Заходом зберігаються і сьогодні. Це відмінності в моралі і в глибинній мотивації вчинків — ментальні відмінності. Ментальність безпосередньо виражає дух народу, який може бути прихованим у привнесених іззовні естетичних формах. Ментальність є найбільш глибинною течією буття народу.

Відмінності західного і східного буття є відмінностями різних ментальностей. І ці відмінності пронизують усю людську історію, зберігаючи свою силу і у XXI ст. У чому найяскравіше виявляється ментальність народу, культури, регіону? У їх міфології і релігії. Вони є духовно-онтологічними основами культури — у них закладено її вищі сенси та цінності. Західний спосіб буття закорінений в античній і християнській культурах, пронизаних спадкоємністю. Водночас Захід об'єднує велику кількість різних національних культур. Він є метакультурою, що сформувалася на грунті національних міфологій під впливом античних і християнських цінностей. Поняття «метакультура» може нести в собі два фундаментальні сенси: 1) буття, що виходить за межі культури як такої; 2) буття, що виходить за межі однієї культури й об'єднує кілька культур. Ми використовуємо поняття «метакультура» в цьому останньому значенні.

Отже, у широкому смислі Захід — це та частина нашої планети, на якій утвердилися християнська й антична культури. У строгому смислі Захід — це Західна Європа в її історичних межах, розділена на романський і германський світи. Надалі, розглядаючи історію філософії Заходу, ми будемо вживати поняття Заходу переважно в строгому смислі, бо саме Західна Європа породила найбільш значні філософські вчення про людину в західному світі.

Для східного способу буття визначальними є буддійська культура у її взаємодії із конфуціанством і даосизмом (Китай), різноманітними течіями індуїзму (Індія), а також із різноманітними національними міфологіями.

Чи входить до поняття Сходу мусульманська культура? Так, якщо Схід тлумачиться широко й ототожнюється з Азією. Однак при цьому варто пам'ятати, що мусульманська культура сформувалася на межі Заходу і Сходу і несе в собі риси як першого, так і другого.

Отже, Схід, як і Захід, також можна розміти у строгому і широкому смислі. Далі ми будемо розглядати Схід насамперед у строгому смислі — як Далекий Схід — метакультуру, що об'єднує культури Індії та Китаю, а також культури, які історично пов'язані з ними і несуть на собі риси їхньої ментальності — японську, тибетську, індокитайську та ін. Саме на Далекому Сході сформувався спосіб буття, що протистоїть західному.

Міркуючи про Захід і Схід, не можна обминути світ слов'янства. Цей світ дуже непростий. Слов'янський регіон, як і мусульманський, займає проміжне положення між Заходом і Сходом і є неоднорідним. У тій мірі, в якій слов'янство є християнським регіоном, воно належить Заходу.