Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

панування класу феодалів була земельна власність. Велике феодальне землеволодіння зростало та розвивалося насамперед у таких формах, як князівські домени та боярські вотчини. Велика феодальна вотчина, в якій застосовувалася праця феодально залежних селян та холопів, давала змогу організовувати багатогалузеве орно-промислове господарство, розширяти ниви, впроваджувати дво-та трипільну систему сівозміни, удосконалювати знаряддя виробництва, що їх виготовляли ремісники в містах1. Найбільшими власниками землі були князі, що помітно вирізняло їх з-поміж інших феодалів. Князівський домен («отчина») був найважливішим джерелом прибутків, які забезпечували існування князя, а також його численних слуг, давали можливість утримувати надійний апарат управління та збройні сили, які безпосередньо перебували у віданні князя. Водночас процес подрібнення князівств на уділи призводив до звуження кордонів князівських землеволодінь, що, однак, не впливало на правове становище князівського домена як такого.

З розвитком феодальних відносин пов’язано кількісне зростання, подальше зміцнення економічної могутності та політичного становища такої групи феодалів, як бояри. Про бояр XII ст. свідчать літописи. Про боярських тіунів, рядовичів, холопів, а також про боярський спадок ідеться в Поширеній редакції Руської Правди2.

Бояри були власниками великих вотчин. У XII ст. у літописах для позначення боярських маєтків використовувався насамперед термін «село». Багато бояр були вихідцями з князівської дружини, які отримали від князя земельні дарування3. Потім розмір вотчин зростав за рахунок насильницького захоплення общинних земель. Інша частина великих землевласників була представлена так званими земськими боярами — нащадками родоплемінної знаті. Частина представників як однієї, так і іншої групи боярства перебувала на службі у князя. За термінологією Руської Правди, це — «князі мужі», тобто найвищий розряд службовців у князя.

Серед бояр посилювалася диференціація. Як випливає з низки статей церковного статуту князя Ярослава, дія якого в землях та князівствах XII— XIII ст. не викликає сумніву, бояри поділялися на «великих» та «менших». За образу членів їхніх родин передбачалися неоднакові судові штрафні санкції. т зрия СССР с древнейших времен до конца XVIII в. / Под ред. Б. А. Рьібакова. — М.. 1983. — С. 90. 1 Рсссийское законодательство X—XX

веков. — ТІ. — С. 64, 67.

3 Горский А. А. Дружина и генезис феодализма на Руси // Вопр. истории. —

1984. — І — С. 24, 28.

95

221

Розділ 3. Держава і право феодально роздробленої Русі

222

1. Розвиток суспільно-політичного ладу

223

224

Важливу частину виробничої основи вотчинного господарства становила праця залежних від феодала селян. Феодальне законодавство XII—XIII ст. створювало феодалам необхідні умови для за-кабалення дедалі нових груп селянства. Про це свідчать норми Поширеної редакції Руської Правди, насамперед «Статут про закупи», який, на думку дослідників, яскраво характеризує один з поширених способів установлення феодальної залежності вільного сільського населення Давньої Русі від феодалаземлевласника. Аналіз норм цього акта дає змогу зробити висновок, що ця правова пам’ятка Давньої Русі була переважно «боярським законодавством»1.

Робити висновки про становище інших груп світських феодалів у XII—ХНІ ст. на основі наявних з цього питання писемних джерел неможливо, хоча сам факт існування таких груп у багатьох дослідників не викликає сумніву. Початок створення умовного служилого володіння землею виявлено вже в XII ст.2 Є всі підстави вважати-, що помісна система на Русі все ж існувала. На матеріалах Галицької землі М. Ф. Котляр обгрунтував існування станового землеволодіння в ХНІ ст. та прошарку «тримувачей» земель, які відбували за наділи військову службу3.

Великим феодалом була церква. У XII ст. продовжували зростати її землеволодіння (кафедральні та монастирські вотчини). Джерелом зростання цих землеволодінь були передусім князівські дарування. Так, уставна грамота князя Ростислава Мстиславича Смоленській єпархії 1136 р. свідчить, що князь дарував церкві два села4. У 1158 р. дочка Ярослава Ізяславича подарувала Печерсько-му монастирю п’ять сіл з челяддю. Подібні дарування землі ставали одним з головних джерел збагачення церкви. Іншим таким джерелом у XII—XIII ст. була ще раніше встановлена десятина. Збагачувалася церква і за рахунок церковного суду, у віданні якого перебувало широке коло справ, визначених церковними статутами князів Володимира та Ярослава. Монастирі збагачувалися також внаслідок того, що монастирські землі не подрібнювалися як землі князівські або боярські під час одержання спадщини, а також за рахунок торгівлі та лихварства5.

1Рьібаков Б. А. Общий обзор явлений русской истории IX — середини XIII в. //

Вопр. истории. — 1962. — № 4. — С. 49.

2История Украинской ССР. — Т. 1. — С. 365.

3Котляр М. Ф. Джерела та форми феодального землеволодіння в феодальній Русі // УІЖ. — 1984. — № 2. — С. 34.

4Российское законодательство X—XX веков. — Т. 1. — С. 213—216.

5Рьібаков Б. А. Мир истории: начальньїе века русской истории. — М. 1984. — С. 229.

225

В умовах XII — першої половини XIII ст. панівний клас феодалів являв собою ієрархічну структуру, яку очолювали представники князівського роду. Нижче на цій драбині перебували бояри-землевласники1. Ця ієрархічна система у середині панівного класу була саме тією організацією, яка забезпечувала відтворення та збагачення феодалів Давньої Русі, сприяла експлуатації дедалі ширших верств феодально залежного населення. Основну масу вільного населення і в період феодальної роздробленості становили ще селяни-общинники. Водночас розвиток феодальних відносин супроводжувався подальшим наступом феодалів на права селян-общинників. Одним із головних засобів зака-балення вільних селян, як і раніше, було пряме насилля над ними, здійснюване феодалами. Дедалі більшого поширення набувала й така форма перетворення вільних селян у феодально залежних, як закладництво. Селяни «закладалися» за яким-небудь «сильним» (тобто знатним та багатим) феодалом з метою отримання заступництва, а за це деякою мірою втрачали свою волю. Необхідність за-кладництва селян, які з огляду на ті чи інші обставини були позбавлені захисту з боку общини, зумовлювалася безперервним розбоєм і грабежем з боку феодалів. Водночас не тільки окремі селяни, а й цілі общини були змушені, «чтобьі спастись от сильньїх людей насильства», ставати «под защиту» найсильніших з них, погоджуючись при цьому виконувати численні феодальні повинності. Тоді феодал припиняв неорганізоване грабування та захищав общину від інших феодалів, вимагаючи та отримуючи за це феодальну ренту. Отже, закладництво було наслідком позаекономічного тиску феодалів на селян. Дедалі більшу роль відіграє закабалення селян за допомогою економічних важелів. Збільшується кількість таких залежних селян, як закупи та рядовичі. У XII—XIII ст. широко застосовуються норми Руської Правди, що регулюють відносини закупництва.

Основною формою експлуатації феодалами залежного населення Давньої Русі періоду феодальної роздробленості була продуктова рента. Мало місце й відпрацьовування залежних селян у господарстві феодалів2. Важким тягарем як для феодально залежних, так і для ще вільних селян був їхній обов’язок утримувати князівську дружину, брати участь у ремонті та будівництві шляхів і мостів, виконувати інші численні повинності.

История Украинской ССР. — Т. 1. — С. 365.

С. 91.

История СССР с древнейших времен до конца XVIII в.

226

227

96

228

97

229

Розділ 3. Держава і право феодально роздробленої Рус

230