Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

- ПВЛ. — Ч. 1. — С. 14.

: Хачатуров Р. Л. Некоторьіе методологические и теоретические вопросн становлення древнерусского права. — Иркутск, 1974. — С. 142—154.

3 Витоки цього світського феодального права беруть початок у племінних «Правдах» східних слов’ян, текст яких, на жаль, до нас не дійшов. Наступним етапом у процесі становлення давньоруського законодавства стала уніфікація цих «Правд» у «Закон руський», норми якого враховувалися під час укладання державних договорів київських князів з Візантією у X ст. У першій половині XI ст. «Закон руський» був розвинутий у «Руську Правду».

71

151

Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі

152

4. Право Київської Русі

153

154

деної після повстання у Новгороді 1015 р., завадило включенню до неї більшості норм усного звичаєвого права, що існували на той час. Про них лише згадується в деяких літературних пам’ятках і договорах Русі з Візантією X ст.

Русько-візантійські договори 911, 944 і 971 рр., які свідчать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі. Це міжнародно-правові акти, в яких відбиті норми візантійського й давньоруського права. Значна увага в них приділялася регулюванню торговельних відносин, визначенню прав, якими користувалися руські купці у Візантії. Водночас руськовізантійські договори чітко фіксують правове становище і привілеї феодалів1.

У них можна знайти і норми, запозичені від давнього усного звичаєвого права. Пізніше деякі з них потрапили у Правду Яросла-вичів, а потім — у Поширену редакцію Руської Правди (наприклад про убивство господарем злочинця, котрого спіймали на місці злочину і котрий чинив опір — статті 21, 38 К. П.; ст. 40 П. П.), або тільки у Поширену редакцію (статті 90—109 — правила про спадщину, значна частина яких заснована на звичаєвому праві та своїм корінням сягає в глибочінь століть).

Питання про законодавчу діяльність великих князів кінця IX—X ст. досить спірне. Одні вчені вважають, що в період княжіння Олега діяло тільки звичаєве право («законьї») і лише за часів князя Ігоря воно доповнюється новими князівськими законами — «статутами» і «локонами». При цьому, на думку О. О. Зиміна, князівські узаконення першої половини X ст., ймовірно, складалися з окремих «казусів», що не мали правил і докорінно руйнували правові підвалини общини. Для цього князівська влада ще не відчувала себе досить сильною. І тільки княгиня Ольга в «статутах» і «уроках» підвела юридичну основу під князівське господарство і ввела закон, котрий визначав особливий порядок охорони князівських дружинників. Законодавство з питань князівського господарства, розпочате Ольгою, продовжив Володимир Святославич в «Уставе земленом»2. Інші вчені вважають досить сумнівною законодавчу практику Ольги й Володимира. Правотворчість цих князів, на їхню

1Детальніше про походження, природу, джерела, зміст руськовізантійських дого ворів див.: Хачатуров Р. Л. Мирньїе договори Руси с Византией. — М., 1988;

Хачатуров Р. Л. Становление права (на материалах Киевской Руси). — Тбилиси

1988. — С. 100—120.

2Зимин А. А. Феодальная государственность и Русская Правда // Ист. зап. — 1965. — № 76. — С. 234—244.

155

думку, не йшла далі прийняття рішень з окремих «казусів» і лише доповнювала звичаєве право.

Принципово інша й аргументованіша позиція групи дослідників, які вважають, що законодавча діяльність великих князів була досить активною і що на початку X ст. на Русі вже існував правовий кодекс («Закон русский» або «Устав и закон русский») — прототип пізнішого збірника права — Руської Правди. Зокрема, на думку Л. В. Черепніна, «Устав и закон русский»

—це збірник права ранньофеодального суспільства, яке перебувало на нижчому ступені процесу феодалізації, ніж той, за якого виникла Коротка редакція Руської Правди1.

На основі аналізу Руської Правди і змісту русько-візантійських договорів Л. В. Черепній визначив сферу дії норм цього збірника права, який уже виходив із принципу поділу людей на вільних і челядинів. Серед вільних він розрізняв заможних («имови-тьіх») і бідняків («неимовитьіх»). «Устав и закон русский» стояв на сторожі феодальної приватної власності та інтересів «имовитьіх» людей, охороняв право власника розпоряджатися своїм майном і визначав порядок його переходу у спадщину. Закон піклувався про те, щоб члени сім’ї померлого «имовитого» не позбавлялися того, що йому належало за життя, якщо відсутній заповіт. «Устав и закон русский» був готовий навіть виправдати убивство «имовитою» людиною того, хто хотів її пограбувати2. Упорядкування збірників права («уставов»), що призначалися для здійснення судочинства, здійснювала також княгиня Ольга, яка, за свідченням літопису, вводила «устави» й «уроки». Після загибелі Ігоря і своєї перемоги над древлянами вона упорядкувала данину, що збиралася з древлян, ввела її норми, вказала строки одержання й пункти, де збиралася данина, — «погости» і місця, де зупинялися князі, які ходили в полюддя — «становища»3. «Уставьі» уроки» Ольги частково визначали і життя князівського господарства. Цей порядок незабаром був поширений на інші землі і мав загальнодержавне значення.

‘• Черепний Л. В. Общественно-политические отношения в Древней Руси и Русская Правда // Древнерусское государство и его международное значение.

—С. 143— 144.

2Про «Закон русский» див. також: Свердлов М. Б. От Закона русского к Русской Правде. — М., 1988; Максимейко Н. А. Опьіт критического исследования Русской

Правдьі. — X., 1914. — Вьш. 1.

3ПВЛ. — Ч. 1. — С. 43.

73

156

Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі

157

4. Право Київської Русі

158

159

Літописець відзначив законодавчу діяльність князя Володимира наприкінці X

— на початку XI ст., який, «любя дружину, и с ними думая о строе земленем и о ратех», прийняв «Устав земленой».

У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Судовим рішенням надавалося значення загальної норми. Посилання на конкретні судові рішення можна знайти, наприклад, у ст. 23 К. П. Стаття 2 П. П., в якій говориться: «Так судив Ярослав, так вирішували і його сини», у загальній формі підкреслила велике значення судового прецеденту як джерела права Київської Русі.

Руська Правда не тільки розкриває процес становлення права. Вона сама є визначною пам’яткою права Київської Русі, з якої починає своє існування більшість даних про його зміст. Текст Руської Правди знаходимо в літописах, а також у пізніших юридичних збірниках («Мерило праведное», кормчие). До нас дійшло понад 100 її списків, які мають відповідну класифікацію і назву. Наприклад, залежно від місцезнаходження списку він називався Синодальним (бібліотека Синоду), Троїцьким (Троїце-Сергієва лавра), Академічним (бібліотека Академії наук). Назви списків Руської Правди були пов’язані також з особами, котрі їх знайшли (Карамзінський, Та-тіщевський). Список Археографічний був знайдений Археографічною комісією.

Усі списки Руської Правди залежно від їх змісту діляться на три редакції: Коротка Правда, Поширена Правда і Скорочена Правда. Остання, що являла собою пізнішу редакцію Поширеної Правди, позбавлена характеру законодавчої пам’ятки.

Найдавніші і вірогідні списки Короткої редакції Руської Правди — це Академічний і Археографічний. Вони поміщені у так званий Новгородський перший літопис Молодшого ізводу. Найдавнішим списком Поширеної редакції Руської Правди, що дійшов до нас, є Синодальний, поміщений у Синодальну Кормчу книгу 1289 р.

Давньою редакцією Руської Правди є її Коротка редакція, яка відображає соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право періоду становлення феодального ладу. її текстологічний аналіз дає змогу відновити фрагменти давньоруського права. Коротка Правда поділяється на кілька частин: Правду Ярослава (статті 1—18), Правду Ярославичів (статті 19—41), Покон вірний (ст. 42), Урок мостників (ст. 43). Часом появи Правди Ярослава вважають 10—30-ті роки XI ст. Правда Ярославичів була ухвалена на князівському з’їзді, який міг відбутися, здогадно, між 1054 і

74

160