4.4. Розвиток освіти й культури наприкінці XIV — в середині XVI ст.

Складні соціально-економічні процеси не завадили розвитку освіти і культури на теренах України.

Освіта і література. Розвиткові освіти сприяли великі церкви й монастирі. За підручники правили «Часослов» і «Псалтир». Навчалися українські студенти і за кордоном, у Європі, де в ті часи почалося культурне піднесення. У середи­ні XV ст. Сорбонна мала вже кілька докторів-українців. Діти шляхтичів і міщан навчалися також у Паризькому та Болонському університетах. У другій половині XV — на по­чатку XVI ст. значну роль у культурно-освітньому русі Ук­раїни та Польщі відіграв магістр Краківського університету Павло Русин, який видавав і коментував твори Овідія, Сенеки та ін., ректор Болонського університету Юрій Дрогобич.

Юрій Дрогобич (Котермак) (прибл. 1450—1494) — астроном, математик, доктор медицини. Репрезентував Україну в Західній Європі. Народився в Дрогобичі, де й розпочав свою освіту, яку продовжив у Львові. У Краків­ському університеті отримав ступені бакалавра й магіс­тра. Після переїзду до Італії продовжив освіту і став док­тором медицини і доктором філософії. У 1481—1482 рр. Юрій Дрогобич став першим українським ректором цього університету. Потім повернувся до Краківського універ­ситету, звідки не раз приїздив до України. У основній праці «Прогностична оцінка 1483 року» вчений постав і як перший гуманістичний поет України. Ця книга — перший друкований твір українського автора. Його учнями були багато європейських учених, в тому числі поль­ський астроном Миколай Коперник.

Розвивалась і народна творчість. Обрядова поезія звільнялася від культових елементів. У ній з'явилися ан­тифеодальні мотиви (жнивні та обжинкові пісні). Народ­ною мовою створювали прислів'я, приказки, перекази, казки. Наприкінці XIV — на початку XV ст. зародилася епічна поезія — історичні пісні та думи. Доносили їх до людей співці-кобзарі. Це явище української культури пов'язане із зародженням козацтва.

Разом з ідеями гуманізму, що проникали із Заходу, Ук­раїна відчула і вплив Реформації. Це сприяло наближенню літературної мови до народної.

Такою мовою перекладали книги Святого Письма, зокрема «Пересопницьке Єванге­ліє» (1556—1561).

У 1406 р. єпископ Арсеній Тверський, який був ченцем Києво-Печерського монастиря, створив Арсеніївську ре­дакцію «Києво-Печерського патерика». Книга була допов­нена новими оповіданнями про життя Феодосія, про зас­нування монастиря тощо. У XV ст. у Києво-Печерському монастирі з'являються дві нові Касьянівські редакції па­терика. Касьянівську редакцію прийнято вважати пере­хідним етапом від літературних традицій Давньої Русі до нових південнослов'янських культурних впливів. Вплив української мови позначився і на «Четьї-Мінеї» (1489), яку вважають родоначальницею перекладів церковних книг так званою простою мовою.

Помітним явищем оригінальної літератури було літо­писання. Це литовсько-руські літописи і «Короткий Київ­ський літопис» XIV — початку XVI ст.

Поряд із церковною розвивалася світська література, зокрема збірник «Ізмарагд», у якому вміщено майже сто «слів» на морально-побутові теми: про книжну мудрість, про багатих і бідних, про гріхи тощо. У XV ст. з'явилися перекладені повісті про Александра Македонського («Александрія»), Троянську війну та ін.

Архітектура і живопис. Мистецтво значною мірою продовжувало традиції попередніх часів. Водночас в ар­хітектурі виникли й нові елементи, пов'язані з війнами. Замки у Кременці, Хотині, Луцьку та інших містах, збу­довані з каменю або цегли, були неприступними форте­цями.

Для будівництва дерев'яних церков характерними бу­ли тридільний і хрещатий типи об'ємно-просторових ком­позицій. Зокрема, церква Святого Духа в Потеличі, собор Благовіщення в Ковелі та ін. Кам'яні храми зберігали дав­ньоруські традиції: Богоявленська церква в Острозі, Троїцька церква в Межиріччі, Успенський собор у Києві. 1470 року, після нападу татар, Києво-Печерський монастир відбудовано коштом київського князя Семена Олелькови­ча. Успенський собор було прикрашено готичними ступін­частими фронтонами (лат. — передня сторона) — архітектурними елементами на верхній частині будинку, зроблено скатні дахи та багато контрфорсів (франц. — протидіюча сила) — вертикальних виступів у стінах, що посилювали їх міцність. Того ж року на замов­лення князя Семена Олельковича створено рельєф-трип-тих із зображенням Богоматері Оранти і засновників мо­настиря Антонія і Феодосія. Цей триптих знаходився в апсиді (грец. — дуга) — півкруглому виступі Успенського собору (наприкінці XIX ст. його було перенесено і вмуровано в стіни Великої лаврської дзвіниці).

У живописі того часу втілювалися народні мотиви. Найкращими його зразками є сюжети «Різдва Христово­го» та «Успіння Богородиці» стінопису Кирилівської цер­кви в Києві (заснована у 1140 р. Всеволодом II в урочищі Дорогожичі), розписи вірменського собору у Львові (XIV— XV ст.). Петро Ратенський майстерно виконав на дере­в'яних дошках ікони («Богородиця» у Володимирі-Волинському, «Петровська» в московському Успенському собо­рі). Києво-Печерський монастир зберігав традиції іконо-писання давньоруського майстра Аліпія та його школи. Згідно з їхніми особливостями печерським іноком Антонієм у 1409 р. виконано розписи Троїцького собору у Пскові. У 1521 р. іконописець Олексій Малий написав на замов­лення псковських купців Василя і Федора «...образ Пречистия Богородицьі честнаго и славнаго ея Успения». Цю ікону, яка не поступається кращим зразкам живопису іта­лійського Відродження, купці пожертвували в Успенсь­кий собор Печерського монастиря.

Удосконалювалося мистецтво книжкової графіки. Вра­жають майстерністю мініатюри рукописних творів, зокре­ма, «Житія Бориса і Гліба», «Радзивілівського літопису».

У літописах є описи народних ігор, мистецтва скоморо­хів, згадки про народну музику й танці, хорову й танцю­вальну музику, які продовжували розвиватись і вдоскона­люватись.

Іван Огієнко у праці «Українська культура» писав: «Татарський погром не спинив культури нашої, і коли Ук­раїну запосіла Литва (з початку XIV ст.), то не змогла вони знести культури вкраїнської і сама швидко перейнялася культурою нашою, і ця культура мала спроможність йти

собі вперед. І ми бачимо, що мова вкраїнська зробилась то­ді державною мовою, — нею вчили по школах, нею вчили по церквах, нею суд вели і нашою мовою балакали тоді і вища старшина, і в королівськім дворці».

Кормич.

Це додано

Церковні міські братства.

Провідну роль оборони віри і нації перебрали на себе міські братства. Вони дісталися нам у спадок від західноєвропейського середньовіччя. В ті часи особистість постійно потребувала підтримки і захисту з боку общини, корпорації, братства. Тому людина не могла усвідомити себе в достатній мірі, бо її обмеж­ували рамки організації. З іншого боку, такі організації, як братства, ставали часто для народу, землі якого були загарбані чужинцями, єдиним засобом збереження своєї культури.

їх історію вивчали І. Огієнко, Н. Полонська-Василенко та Я. Ісаєвич. На їх думку, братства поступово з церковних об'єднань перетворювались на могутні культурні і освітні осередки зі своїми школами і друкарнями. Братства існували в Україні з глибокої давнини, але розгорнули вони свою діяльність головним чином з XVI ст.

Братства були організовані на засадах моральної і матеріальної взаємодопомоги при православних храмах. Взагалі-то, вони були звичайною формою організації культурних сил до цього і в Польщі. Тут були і ремісничі братства або цехи, братства монахів, братства милосердя. В Україні, крім того, були воєнні - запорізьке «товариство», «младенчеські» або студентські братства. В члени братства приймали українців, православних і не бідних людей. А в німецькому місті Кельні були навіть братства багатих (КісЬеггеспе) - союз патриціїв.

У 1570 р. львівські міщани добились того, що представники братства входили до так званої колегії сорока мужів, яка контролювала магістрат. Братські школи почали конкурувати з католицькими і протестантськими, тим самим зберігаючи для України найбільш освічену молодь. Після Берестейської церковної унії 1596 р. справу захисту православ'я перебирають на себе клірики, братства, козацька старшина і «люд посполитий». Українські магнати стали переходити в латинський обряд, а народ без митрополита та інших князів церкви напівлегально створює братства, друкарні, школи та виступає захис­ником віри предків. Боротьба в Україні в цей час велась не стільки станова, як національна. Православ'я стає вірою хлопською. Тільки

«худі і неславні» залишились в старій вірі. Братства стають звичайною формою організації культурних і національних сил в Україні.

Найстаріше з братств - Львівське отримало від патріарха т.зв. право ставропігії, тобто церковної автономії, за якою це братство підлягало лише владі безпосередньо патріарха. Саме ж братство отри­мало право нагляду на іншими братствами - в Луцьку, Києві, Черні­гові, і взагалі над релігійним життям громадянства.

В XVI — першій половині XVII ст. майже по всій Європі по­чалась боротьба між протестантськими церквами та католицтвом. В Україні набули поширення такі протестантські церкви: кальвініс­ти, соцініани. Соцініанське вчення, засноване в Польщі італійцем Фаустом Соціном (1539-1604), відкидало вчення про трійцю, вважа­ло Христа людиною, яка вказала шлях до спасіння та набула божественних властивостей після Воскресіння. Соцініани вважали Святе Письмо єдиним джерелом віровчення, але лише тоді, коли воно не суперечило здоровому глузду. Соцініан в Україні назива­ли ще аріанами.

У кінці XVI ст. в Хмельнику заснована соцініанська школа, яка готувала борців з католицтвом. В Панівцях під Кам'янцем за спри­яння Яна Потоцького поселились кальвіністи, які в 1590 р. відкрили школи — нижчу та вищу (академію). Тут було відкрито друкарню, з якої в 1608-1611 рр. вийшло принаймні 7 видань, що були направле­ні проти папства. Із однієї з цих книг дізнаємось про існування протестантського єпископа для Руського та Подільського воєводств. Але після смерті Я. Потоцького новий володар Панівців виганяє кальвіністів.

На допомогу католицькому духовенству, яке після періоду роз­губленості знов увійшло в силу й почало змагатися з «протестанта­ми», прийшли в Польщу ченці-єзуїти. Єзуїти навернули знов до ка­толицтва тих панів, що було одпали від нього, вони засновували школи, друкували книжки.

Виступ православних в оборону своєї віри можна побачити в реакції на реформу календаря римського папи Григорія XIII, коли в 1282 р. король Стефан Баторій розпорядився впровадити календар без огляду на віру. Констянтинопольський патріарх Єремія через своїх представників наставляв українців на неприйняття засад нового календаря. Доходило навіть до сутичок. Тому польський король змушений був піти на поступки.

Українські шляхтичі, які дорожили королівською ласкою й на­магались не відрізнятися від польського панства, переймали польську мову, звичаї й релігію. Велика частина української шляхти полонізу­валась і покатоличилась.

Православні архиєреї побачили, що панство схиляється до като­лицтва, а православ'я зостається вірою людей простих, тому дехто з них почав схилятись до того, щоб визнати владу Римського Папи та прийняти деякі положення з католицтва. В 1596 р. у Бресті скликано собор духовенства й мирян. Він розколовся на дві частини: одні сто­яли за унію, інші — проти неї. Єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький, а за ними й митрополит київський Михайло Рогоза пере­йшли в унію. Але не все духовенство згодилось на унію. Простий люд, а почасти й шляхта виступили на захист православ'я.

При церквах здавна засновувались братства для взаємної допо­моги, для спільного обходу під час важливих церковних свят, підтримання свого храму в належному вигляді. Вони взяли у свої руки справу оборони православної віри. Братства в Києві, Львові, Луцьку мали велику силу й вплив. З ними мусили рахуватись не лише архієреї, але й навіть сам польський уряд.

Львівське Успенське братство належало до найбільш шанова­них. Воно було Ставропігійським, тобто непідвладним місцевим церковним ієрархам. Основними напрямками діяльності братства були шкільна та видавнича. Іван Федоров продав свою друкарню, її негайно придбало братство та перетворило на справжню зброю про­ти наступу католицизму. В школі братства викладали знані авторитети: Зезаній Тустановський, Кирило Ставровецький, Іов Борецький (майбутній митрополит) та ін.

На початок XVII ст. провідною стає Київська братська школа. Н її стінах працювали: І. Борецький, М. Смотрицький, К. Сакович. У 1632 р., завдяки заходам Петра Могили, Братська школа об'єдналася з Лаврською. Пізніше цей заклад став називатися Києво-Могилянською колегією.

У 1589 р. патріархом Єремією було дозволено братство при церкві Святої Трійці в Кам'янці-Подільському.

Виникали братства і в інших містах: Ярославі, Холмі, Рогатині, Летичеві, Меджибожі й навіть у деяких селах. Для Південної Волині головним осередком освіти була Острозька академія.

Прославилися тогочасні діячі культури. Відомий у першій половині XVI ст. Ісайя Кам'янчанин потрапив до Москви за царя Івана Грозного. За те, що він не схилявся перед деспотизмом царя, той заслав його до монастирської в'язниці, де він пробув кілька десятків років. Збереглися його твори цього періоду: «Плач» («Якийсь монах диякон з Кам'янця-Подільського плакав і сам себе втішав у землі Московській в містечку Ростові в темниці року 1566...») та «Скарга».

Перший ректор Острозької школи Герасим Данилович Смотрицький народився в містечку Смотричі. До 1576 р. він був місь­ким писарем у Кам'янці-Подільському, а в 1580 р. очолив Острозь­ку школу. Герасим Смотрицький — автор першої друкованої пам'ятки полемічної літератури («Ключ царства небесного», Ост­рог, 1587). У своїх творах він висміював і таврував Папу Римсько­го та єзуїтів.

Син Герасима Смотрицького — Максим (після прийняття чер­нецтва — Мелетій) народився у 1578 р. в Смотричі, навчався в Острозькій школі та Віденській єзуїтській колегії. У 1605-1608 рр. вчився в університетах Вроцлава, Лейпціга, Нюрнберга, Віттенберга. В 1617 р. постригся в ченці, з 1620 р. — архиєпископ полоць­кий, єпископ вітебський і мстиславський. Найвідоміші його пра­ці: «Тренос» («Плач») (1610) та «Граматика словенська...» (1618). Він був високоерудованою людиною, справжнім гуманістом, гаря­че вболівав за простий народ, був прихильником єднання христи­янських церков. Саме цими обставинами зумовлено його перехід до унії в 1627 році.

В кінці XVI — на початку XVII ст. багато вихідців з України навчалось в університетах Західної Європи, де знайомились з гуманістичними вченнями. Наприклад, Авраам та Христофор Сенюти (власники Тихомля та Ляхівець) у 1603 р. вступили до Гейдельберзь­кого університету в Німеччині, а в 1605 р. перейшли до Лейденсько­го університету в Голандії (повернувшись на батьківщину, прийняли у себе соцініан). У Падуанському університеті в Італії навчався шлях­тич Станіслав Мрозовицький (відомий під час Визвольної війни як легендарний козацький полковник Морозенко).

Культура України XVI—XVIII ст.