11.3. Київ як центр культури і освіти в Україні

Поступово центром культурного і духовного життя знову стає Київ — великий економічний і культурний центр, населення якого на зламі XVI—XVII ст. становило майже 15 тис. осіб. Політичне значення міста зумовлюва­лося і підтримкою запорозького козацтва.

У 1620 р. гетьман Запорозького Війська Петро Сагайдачний за підтримки та з участю єрусалимського патріар­хи Феофана відновив Київську митрополію і всю православну ієрархію, яка 25 років після Берестейської унії не діяла. Отже, Київ знову став центром православ'я. Київським митрополитом був тоді Іов Борецький — перший ректор Київської братської школи. Виникали культурні осередки Київського братства учених при Києво-Печер­ській лаврі на чолі з архімандритом лаври Єлисеєм Плетенецьким. За допомогою П. Сагайдачного Плетенецький повернув лаврі відібрані уніатами землі. З його ім'ям пов'язане і книгодрукування в Києві. У 1606 р. він купив Стрятинську друкарню львівського архієпископа Ф. Бала­бана і перевіз її до Києва. За роки архімандритства Плетенецького лаврська друкарня видала 11 книг. Того ж року він заснував у лаврській вотчині Радомишлі паперову фаб­рику, кілька шкіл.

Навколо Плетенецького гуртувалися діячі україн­ської літератури, вчені, філософи: Захарія Копистенський — автор «Палинодії» й «Густинського літопису»; Памво Беринда — лінгвіст, письменник; Лаврентій Зизаній — автор підручників для братських шкіл, Тимофій Петрович; Тарасій Вербицький та ін. Вони друкували книжки слов'янською та українською мовами. У друкарні було видано «Часослов» (1616—1617) як посібник для братських шкіл. 1619 року у Києво-Печерській лаврі вий­шла книга «Анфологіон» — збірник святкових богослу­жінь з коментарями Іова Борецького, Захарії Копистенського, Памво Беринди. Зокрема, Беринда протягом ЗО ро­ків укладав свій «Лексикон», у якому подав до майже 7 тис. церковнослов'янських слів їхні українські відпо­відники. Такі книги сприяли розвиткові рідної мови. Зростала популярність поезії. До найкращих зразків цього жанру належать «Вірші» К. Саковича, присвячені П. Са­гайдачному та П. Могилі. У школах ставили п'єси, які містили елементи народної творчості.

Книговидавнича справа розвивалася в Лаврі і за наступ­ників Плетенецького, зокрема Захарії Копистенського, який, будучи архімандритом, сприяв виданню 9 книг. Се­ред них «Лексикон славеноросский и имен толкование» — перший вітчизняний словник.

Визначним центром культури в Києві було місцеве братство зі своєю школою, що виникло 1615 р. при Богоявленській церкві Братського Богоявленського училищного монастиря й навколо якого об'єднувалися представники різних верств населення з метою протистояння католицькій експансії. Головою братства і першим ігуменом Братсько го монастиря був Ісайя Копинський. До розвитку цього осередку культури значних зусиль доклали представники Лаврської вченої дружини (3. Копистенський, Т. Земнії, згодом П. Могила та ін.). Київському братству забезпечим вагому підтримку вступ до його лав усього очоленого Сагайдачним Запорозького Війська. Козаки відкрито оголо­сили: «Ми підтримуємо православ'я і духовенство, яке не зрадило нашої старої віри».

Києво-Могилянська академія. У 1615 р. Київське братство заснувало Києво-Могилянську колегію, що запо­чаткувала розвиток вищої школи в Україні. Для заснуван­ня школи й монастиря було використано кошти і землю православної шляхтички Галшки (Єлизавети) Гулевичівни, яка призначала її «всім благочестивим християнам». В організації школи взяли участь і просвітителі осередку Єлисея Плетенецького. Вагому підтримку отримало братс­тво від гетьмана Сагайдачного та козаків. Сагайдачний став ктитором (опікуном) школи і надав їй значну матері­альну допомогу. Саме на його прохання у 1620 р. Патріарх Єрусалимський Феофан благословив новозакладену цер­кву святих «Богоявлений и Благовещения Пресвятой Богородицы, странноприимный двор братства церковного и при них "школу наук еллино-славенского и латино-польського письма", где желающие и особенно дети учились твердому исповеданию веры...». Основою навчання були слов'янська, грецька, латинська, польська мови, а також «сім вільних наук». У нижчих класах вивчали мови, осно­ви точних наук, музику. Учням вищих класів, яких нази­вали студентами, викладали поетику, риторику, філосо­фію, астрономію.

Першим ректором був відомий церковний і культур­ний діяч Іов Борецький.

У 1619—1620 рр. цю посаду обіймав Мелетій Смотрицький — відомий педагог і пись­менник,

у 1621 —1624 рр. — Касіян Сакович — знавець мов, один із засновників київської поетичної школи.

Ки­ївська братська школа була відкрита для всіх верств населення.

Восени 1631 р. в Києві виникла лаврська школа, заснована видатним просвітителем П. Могилою, де навчалося приблизно 100 осіб.

Про рівень викладання в ній свідчить той факт, що філософію там викладав Ісайя Трохимович-Козловський — перший в Україні доктор богослов'я, з 1638 р. — ігумен Пустинно-Микільського монастиря; ри­торику — Сильвестр Косов — соратник Петра Могили, автор «Патерика», історик. Професором риторики і ректо­ром був вихованець братської школи Стефан Почапський.

М ініціативи Київського братства і за підтримки митро­полита Іова Борецького, а після нього — митрополита Ісайї Копинського і гетьмана Війська Запорозького Івана Петражицького лаврську школу було об'єднано з братською. Вона отримала назву «колегія» (так у Європі нази­валися навчальні заклади вищого типу з навчанням ла­тинською і грецькою мовами). її філіями були колегії у Вінниці та Кременці. Діяльність і розквіт Києво-Могилянської колегії щонайперше пов'язані з ім'ям видатного просвітителя періоду духовного відродження України Петра Могили.

Могила Петро Симеонович (1596—1647) — політич­ний, церковний і культурний діяч України, Молдови та Ру­мунії. Походив із давнього і знатного молдовського роду. Освіту здобув у Львівській братській школі та у Західній Європі. У 1625 р. прийняв чернечий постриг. З 1627 р. — архімандрит Києво-Печерської лаври, з 1631 р. —митропо­лит київський і галицький. Активний борець з уніатством. Добився у польського короля відновлення православної церкви в Україні, а також передачі їй деяких церков, за­хоплених уніатами (Софійського собору, Києво-Видубицького монастиря та ін.). За його участю створено Київський колегіум (1632) та його філії в Кременці, Вінниці, Гощі, першу румунську вищу школу в Яссах (1640). Понад 20 ро­ків керував книговидавничою справою в Україні, Румунії та Молдові. Автор багатьох книг, написаних слов'янською, латинською і польською мовами. Своєю діяльністю зміцнив і поширив роль православної церкви в Україні, сприяв формуванню національної свідомості.

Хоча Київська колегія як вищий навчальний заклад гуманітарного типу фактично була академією, польський уряд так і не надав їй цього звання, оскільки вона вихову­вала захисників української духовності, культури, ідеоло­гічно неприйнятних для католицької Польщі. Проте су­часники іменували її академією. Ці права було офіційно підтверджено царськими грамотами 1694 і 1701 рр.

Курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років. У граматичних класах вивчалися слов'янська, українська, «книжна», грецька, латинська та інші мови. З академії вийшли відомі елліністи XVII—XVIII ст. Єпифаній Славинецький, Симон Тодорський та ін. За даними Ф. Титова на початку XVIII ст. в академії навчалося понад 2000 осіб, у 1715—1717 рр. — до 1000 осіб. Серед учнів бу­ли як діти духовенства, так і діти української козацької старшини (Кулябки, Скоропадські, Ханенки, Маркевичі та ін.), а також діти простих козаків (Симон Тодорський) та ін. Протягом 1701—1750 рр. академія висунула із своїх рядів до 70 архіреїв, в тому числі місіонерів Інокентія Ір­кутського, Філофея і Павла Тобольських та ін.

Протягом тривалого часу Києво-Могилянська академія залишалася центром української культури. На її прикладі можна простежити, як розвивалися культурні процеси в Україні від другої половини XVII та у XVIII ст. Адже Пра­вобережжя було під чужоземним гнітом. Навіть Львів­ський університет, заснований 1661 р., став знаряддям ко­лонізації. Поступово занепадали братські школи. І хоч у другій половині XVIII ст. з'явилися гімназії у Кременці, Чернівцях, семінарія в Мукачевому, та все ж у них над ос­вітніми цілями переважали ідеологічні, що гальмувало розвиток культури України.

На Лівобережжі була дещо сприятливіша ситуація. Тут у середині XVIII ст. майже в усіх містах і селах діяли початкові школи (на Лівобережжі — 866, на Слобожанщи­ні — 129). Середню освіту давали Чернігівська, Харків­ська й Переяславська колегії. Працювали друкарні. Лише Київська друкарня випустила до кінця XVIII ст. понад 100 книг, серед них відомий «Синопсис». З'явилося багато рукописної літератури різних жанрів. Популярними були лі­тописи Самовидця, Грабянки, Величка та ін.

Надбанням культурного розвитку України другої поло­вини XVII—XVIII ст. було і те, що, хоча на Гетьманщині, на Правобережжі та на землях Західної України він відбу­вався за різних умов, збереглася єдність національної культури.

На розвиток української культури цього періоду безпо­середньо вплинула визвольна війна 1648—1657 рр. та її суспільно-політичні й соціально-економічні наслідки. Од­не те, що на значній частині українських земель було лік­відовано магнатсько-шляхетський феодальний гніт і крі­посництво, стимулювало творчі сили українського народу. Звільнення від національно-релігійного гніту та консолі­дація народних мас в ході визвольної війни сприяли підви­щенню національної свідомості українців, що виявилося у культурному житті. Патріотизм і героїка визвольної бо­ротьби українського народу стали лейтмотивом багатьох жанрів літератури і мистецтва. Характерною ознакою культури цього періоду було і те, що культура нації зазна­ла впливу культур держав, до яких належали дві частини України, водночас впливаючи і на розвиток культури цих держав.

Отже, саме Київ став центром розвитку освіти, культу­ри, науки, книгодрукування, головним осередком право­слав'я в Україні.

Гупан