Відмінності між доіндустріальним, індустріальним та постіндустріальним суспільствами

Індикатор	Доіндустріальна фаза	Індустріальна фаза	Постіндустріальна фаза
Принцип, що управляє розвитком	Традиціоналізм	Економічне зростання	Освіта
Головний сектор виробництва	Заготівля сировини	Обробка	Послуги
Головний контингент робочої сили	Селянин, зайнятий освоєнням природного середовища	Робітник, зайнятий переробкою матеріалів	Службовець, що працює з інформацією, символами, знаннями
Головна виробнича одиниця	Родина	Завод, фабрика, підприємство	Дослідницький інститут, офіс
Технологія	Ручна праця	Механізована технологія	Інтелектуальна технологія
Стратегічний ресурс	Продукти харчування, сировина	Реальний капітал	Освіта, розумовий капітал
Рушійна сила	Природні ресурси, фізична сила	Створена енергія	Інформація, обробка знань
Управлінська група, що об'єднує ресурси	Господар, володар, хазяїн	Професійний керівник, підприємець	Дослідник, спеціаліст, провідний адміністратор
Суб'єкти соціальної комунікації	Людина — природа	Людина — машина	Людина — людина
Перспектива часу	Спрямованість у минуле	Адаптація до сучасності	Спрямованість у майбутнє, прогнозування
Вищий рівень потреб	Основні побутові потреби	Соціальні потреби	Потреби у знаннях, самореалізацїї
Метод, що управляє рішенням	Здоровий глузд, метод спроб і поми­лок, досвід	Дослідження, емпіризм	Модель, теоретична база прийняття рішень

У зв'язку з тим, що технічною базою сучасного суспільства є інформація, його ще називають інформаційним суспільством, в якому інтелектуальні технології, інформація, оброблення знань посідають дедалі важливіші місця. Термін цей запровадив японський вчений І. Масуда.

Інформаційне суспільство характеризується перед­усім розвитком виробництва інформаційних, а не мате­ріальних цінностей. Рушійною силою його еволюції є експлуатація обчислювальної техніки. Зростає не лише економічне значення інформаційного сектору, а й його соціальна та політична вага. Стратегічними ресурсами і головними чинниками розвитку цього суспільства є ро­зумовий капітал, концентрація теоретичного знання, оброблення інформації, освіта, кваліфікація і переква­ліфікація. Виникає нова інфраструктура: інформаційні мережі, банки, бази даних, масове виробництво інфор­мації. Принципом управління виступає погодження, а ідеологією — гуманізм.

Проте нові технології, що визначають особливості інформаційного суспільства, мають і негативні наслід­ки, позначені в соціології категорією «дуалістичне сус­пільство», яке поділяється на тих, хто програв, і тих, хто виграв: одні його сфери процвітають, інші потерпа­ють від труднощів; житлові райони забезпечених меш­канців різко контрастують з районами незаможних; со­ціальна диференціація виявляється у багатьох формах. Тому одні вчені називають таке суспільство «одномір­ним» (Г. Маркузе), вважаючи, що можливість задово­лення надпотреб пригнічує потенційні протести проти соціальної системи, робить діяльність і мислення інди­віда однобічними, людину одномірною, наділеною «не­правильною свідомістю», інші — «захищеною держа­вою» (Й. Хірш), маючи на увазі, що державний апарат контролює всі сфери суспільства; «дисциплінарним» суспільством (М. Фуко), твердячи, що соціальні інсти­тути є мережею примусових установ, а ті, хто має владу, підтримують дисципліну і здійснюють контроль за до­помогою цих інститутів і систем, роблячи суспільство «холодним та відчуженим»; «суспільством ризиків» (У. Бек), якому притаманні розвинуте виробництво, технологічний прогрес, економічне зростання, ефектив­ність. Характеристики мають двоякий зміст: з одного боку, прогрес і добробут, з іншого — скорочення робочих місць, забруднення довкілля, внаслідок чого сус­пільство стає беззахисним перед природними катастро­фами та соціальними проблемами. Але сучасне суспіль­ство, впроваджуючи новітні технології, створює нові ризики, від яких дуже важко застрахуватися (ядерна енергія, виробництво хімікатів, генна технологія, вики­ди та відходи виробництва тощо).

Перехід від однієї якості суспільства до іншої отри­мав назву модернізації, яку пов'язують передусім із за­родженням і розвитком капіталізму, поширенням цін­ностей і досягнень саме цієї формації. Водночас побутує широке тлумачення її. Вона може трактуватися і як на­укова теорія, і як процес вдосконалення суспільства.

Модернізація (франц. modernisation — оновлення) — система науково-методичних засобів дослідження особливостей і напря­мів соціальних змін; механізм забезпечення здатності соціальних систем до вдосконалення.

Поширеним є лінійне тлумачення модернізації як процесу трансформації суспільства від доіндустріального до індустріального, а потім до постіндустріального стану, який супроводжується кардинальними змінами в економічній, політичній, соціальній сферах.

У соціології розрізняють два види модернізації: ор­ганічну та неорганічну. Органічна модернізація відбува­ється завдяки ресурсам власного розвитку, підготовлена внутрішньою еволюцією суспільства (перехід Англії від феодалізму до капіталізму в результаті промислової ре­волюції XVIII ст.). Вона починається не з економіки, а з культури та зміни суспільної свідомості. Капіталізм у даному разі постає природним наслідком змін у тради­ціях, орієнтаціях, думках людей.

Неорганічна модернізація є реакцією на досягнення розвинутіших країн, формою «наздоганяючого розвит­ку» з метою подолання історичної відсталості. Наприк­лад, Росія неодноразово намагалася наздогнати розвину­ті країни (петровські реформи XVIII ст., сталінська інду­стріалізація 30-х років XX ст., перебудова 1985 p.). Така модернізація здійснюється завдяки заохоченню інозем­них спеціалістів, навчанню за кордоном, залученню ін­вестицій, імпорту обладнання і патентів, відповідним змінам у соціальній та політичній сферах. Однак в Япо­нії за короткий час вона трансформувалася в органічну.

Неорганічна модернізація починається з економіки та політики, а не з культури. її принципи не встигає усвідомити більшість населення, тому не мають достат­ньої підтримки. Саме такий вид модернізації властивий пострадянським країнам.

Теорія модернізації містить такі стрижневі ідеї:

а) розвинутою може вважатися тільки та країна, яка має значний рівень індустріалізації, стабільний еконо­мічний розвиток, віру суспільства у силу раціонального наукового знання як основу прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу в структурі населення;

б) суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до традиційних, або до перехідних;

в) зразком розвинутості є західні країни (саме тому теорію модернізації інколи називають теорією вестернізації);

г) модернізованість, розвинутість є комплексним фе­номеном, який має технологічні, політичні, економіч­ні, соціальні, психологічні аспекти; основою модерніза­ції є науково-технічний і технологічний прогрес.

Пізніше виникла теорія запізнілої модернізації. її автори виходять з того, що існує лінійний прогрес і пос­туповість стадій розвитку суспільства. Відповідно доіндустріальна фаза змінюється індустріальною, а потім постіндустріальною. А запозичення «раціональних» со­ціально-економічних моделей найрозвинутіших країн, не підкріплене відповідними соціальними інститутами, структурами, соціальними якостями людини, призво­дить до «ірраціонально-індустріального» суспільства, яке поглинає більше соціальних ресурсів, ніж прино­сить соціальної віддачі.

Усі ці аспекти важливі при аналізі трансформацій­них процесів в українському суспільстві. Слід брати до уваги й те, що:

— запізніла модернізація може поставити суспільст­во у зовнішню залежність;

— модернізація може бути успішною за різкого зро­стання чисельності середнього класу, його високої соці­альної мобільності;

— успіх модернізації залежить від організаційних зусиль центральної влади, її вміння локалізувати, бло­кувати соціальні конфлікти;

— успішна модернізація потребує широкої соціальної опори, мобілізації соціального потенціалу, здатності насе­лення спрогнозувати користь від неї, авторитету лідера.

Інший погляд на світову систему представлений у працях І. Валерстайна, на думку якого існують цен­тральні (індустріальні, розвинуті) і периферійні (слабо­розвинуті політично, економічно) країни. Пізніше Валерстайн почав використовувати поняття «напівпериферія» стосовно країн, які у XX ст. досягли певного рівня розвитку економіки, політичної організації. За його пе­реконаннями, у світовій системі завжди існуватимуть центр, напівпериферія і периферія, а перехід з периферії до центру неможливий, оскільки доки периферійні кра­їни розвиватимуть свою економіку і соціальну систему, центральні країни віддалятимуться від них ще більше.

Ідеї Валерстайна у деяких пунктах збігаються з тео­рією залежності, прихильники якої пояснюють бід­ність, політичну та економічну нестабільність, соціаль­ні проблеми окремих країн пануванням над ними бага­тих і сильних держав. Ця теорія була розроблена у 50-ті роки XX ст. на противагу уявленням про те, що країни «третього світу» можуть модернізуватися, наслідуючи індустріальний світ.

В Україні набуття державної незалежності відбува­лося одночасно із соціальним трансформуванням, перетворенням суспільних структур з авторитарно-бю­рократичних на демократичні, плюралістичні. Незале­жність часто сприймалася однобічно: як відокремле­ність від тодішньої спільності, а не як самостійність власного суспільного врядування, спрямованого на ра­дикальне оновлення глибинних засад суспільного жит­тя. Комплекс об'єктивних чинників, а також помилки у суспільному врядуванні зумовили глибоку економічну кризу, зниження рівня життя людей, загострення соці­альних проблем, занепад моральності. Негативно позна­чилися і відсутність концепції трансформації суспільст­ва, недооцінка складності системної трансформації. Усе це спричинило соціальну аномію (розпад системи цінно­стей в українському суспільстві). Український соціум перебуває у стані так званого посттоталітарного синдро­му. Його особливість полягає у гіпертрофовано запобіг­ливому, підневільному, властивому авторитарно-тоталі­тарному суспільству, ставленні мас до влади і у владній інерції еліти розпоряджатися, контролювати та регулюва­ти розвиток суспільства. На думку К. Фрідріха та амери­канського соціолога Збігнева Бжезинського (нар. 1928), посттоталітарний синдром характеризують:

— переважання ролі окремих інтересів над загаль­ним (раніше було навпаки);

— встановлення ідеологічного вакууму;

— протести населення проти насильства та ігнору­вання натиску згори (як наслідок масового терору);

— демілітаризація суспільства (противага мілітариза­ції економіки, політики, свідомості за радянських часів);

— інформаційний плюралізм.

Серед вітчизняних вчених відсутня єдина думка що­до сутності сучасного українського суспільства і напря­му його трансформації. За словами А. Гальчинського, Україна поступово просувається до так званого соціалі­зованого капіталізму (Японія, Швеція). За іншими оцінками, сутністю українського суспільства є феодалізований капіталізм, який «поєднав у собі модернізовані відносини позаекономічного примусу, неринкові зв'яз­ки як ознаки-атрибути феодальної системи з економіч­ною міжіндивідуальною і міжкорпоративною конкуре­нцією та вільним ринком як ознаками класичного, лібе­рального капіталізму» (Є. Суїменко).

Попри різнобій оцінок, майбутнє України — в осяг­ненні загальноцивілізованих засад суспільного буття.

Соціальна сфера життєдіяльності суспільства

Суспільство є живим організмом, що перебуває у постійному розвитку. Життєдіяльність суспільства (суспільне життя) є необхідною умовою його існування, реалізації його завдань і функцій.

Суспільне життя — реальний процес існування розвитку і взаємо­дії осіб, соціальних спільнот, інститутів, суспільства, що відбуваєть­ся в конкретно-історичних умовах і характеризується певною сис­темою форм діяльності.

Специфічною ознакою суспільного життя є єдність матеріального і духовного, стихійного і свідомого на­чал. Суспільне життя не є чимось раз і назавжди завер­шеним. Формування його систем відбувається разом з еволюцією суспільних відносин.

Основними сферами суспільного життя є:

а) економічна, яка охоплює матеріальне виробниц­тво, розподіл, обмін, споживання, відносини власності, економічну і технічну базу, науково-технічний прогрес, технологічну революцію;

б) політична, яка полягає в управлінні відносинами між людьми у суспільстві (національними, груповими, міждержавними), що можуть виявлятися у таких фор­мах, як революція, реформа, війна, класова боротьба, соціальне партнерство, консенсус тощо;

в) духовна, складовими якої є ідеї, теорії, погляди, уявлення, вірування, почуття, настрої, індивідуальне і суспільне усвідомлення життя, дія засобів масової ін­формації;

г) культурна, що об'єднує продукування культурних цінностей, передавання їх наступним поколінням;

ґ) соціальна, основою якої є діяльність з відтворення населення, його кількісних та якісних характеристик. Ця функція є однією з найважливіших для суспільства.

Соціальна сфера є простором реалізації соціальної функції суспільства.

Соціальна сфера — цілісна підсистема суспільства, стійка галузь діяльності людей з відтворення свого життя, простір реалізації їх інтересів, потреб, цілей і цінностей.

У соціальній сфері реалізуються соціальна політика держави, соціальні і громадські права людини. Вона іс­нує в певних взаємозв'язках з іншими сферами сус­пільства. Соціальна сфера, маючи своїм результатом людину, соціальні групи, пронизує всі інші сфери, бо в кожній з них діють люди, соціальні спільноти. Умовою її розвитку є функціонування інших сфер, оскільки у них продукуються матеріальні, духовні блага та ціннос­ті, реалізуються функції політичного управління сус­пільством. Завдяки цьому соціальна сфера ніби «пере­кривається» іншими сферами, збираючи всі передумови відтворення і розвитку суспільства. При цьому вона є відносно самостійною, має власні закономірності роз­витку, функції та структуру.

Інтегральними цоказниками соціальної сфери є:

1) рівень життя — ступінь задоволення матеріаль­них і культурних потреб людини. Компонентами його є розмір реальних доходів, рівень споживання матеріаль­них благ і послуг (задоволення потреб у їжі, одязі, жит­лі, засобах пересування), рівень освіти, стан довкілля;

2) якість життя — якісний аспект задоволення мате­ріальних і культурних потреб людей (зручність житла, якість продуктів харчування, можливість і ефектив­ність користування послугами тощо). Про якість життя можна судити і за рівнем стресових ситуацій, станом соціального самопочуття;

3) соціальна інфраструктура — умови, що забезпечують ефективну життєдіяльність людей в основних сфеpax суспільства, підтримання працездатності, здоров'я, освіти, соціального захисту, духовних потреб, дозвілля її характеризують кількість закладів, організацій, що забезпечують освіту, медичне, побутове, транспортне обслуговування, кількість місць у них, обсяг послуг. Рівень розвитку соціальної інфраструктури свідчить про задоволення потреб населення.

Основними мінімальними соціальними стандартами є:

а) соціальний мінімум — задоволення потреб на дос­татньому для нормального способу життя рівні;

б) прожитковий мінімум — задоволення потреб на рів ні, необхідному для виживання людини в суспільстві як соціальної істоти (продукти харчування, мінімальний набір предметів гардеробу, першої необхідності, санітарії, ліки, товари господарського призначення, нормативи житлово-комунальних, транспортних і культурних послуг). Індивідів, чий сукупний дохід нижче прожиткового мінімуму, відносять до категорії мало забезпечених;

в) фізіологічний мінімум — сукупність засобів існу­вання, достатніх для виживання людини як біологічної істоти.

Рівень розвитку соціальної сфери характеризується такими соціальними індикаторами, як величина про­житкового мінімуму; частка населення, що перебуває за порогом бідності; величина поляризації доходів; кіль­кість осіб, що навчаються; перелік медичних послуг, доступних всьому населенню; частка безробітних у за­гальній чисельності працездатного населення; середня тривалість життя; дитяча смертність; народжуваність.

На стан соціальної сфери впливають економічні (рі­вень соціально-економічного розвитку країни, регіону, тип власності), політичні (політичний режим, система влади), правові (правові норми, що регулюють соціаль­ні відносини), соціально-демографічні (чисельність на­селення, вікова та статева структура суспільства), еко­логічні (стан довкілля), культурні (система моральних, духовних цінностей, норм, традицій) чинники.

При цьому соціальна сфера зворотно впливає на кожну з цих сфер.

Сутність і роль соціальної сфери виявляються у функціях, які вона реалізує. Головною з них є соціаль­ні відтворення, життєзабезпечення різних груп населення. Ця функція є результатом реалізації соціорегулятивної (регламентує основні показники соціальної діяльності і відносин суб'єктів), соціоадаптивної (спри­нт узгодженості дій індивідів), соціопродуктивної (надає змогу задовольняти потреби людини, необхідні для відтворення суспільства), соціокультурної (узгодже­ність ціннісних орієнтацій й інтересів різних суб'єктів), соціодинамічної (підвищення якості життя населення, розширення потенціалу соціальної сфери), соціозахисної (соціальні гарантії і права, соціальна допомога та підтримка) функцій.

Отже, соціальна сфера охоплює специфічні соціаль­ні зв'язки і відносини, соціальні інститути, елементи інфраструктури, які безпосередньо забезпечують жит­тєдіяльність і розвиток людини. Вона покликана забез­печити достатній рівень добробуту, доступність основ­них життєвих благ для більшості населення; створити можливості соціальної мобільності; гарантувати необ­хідний рівень соціального захисту, можливість участі населення в управлінні підприємствами і державою; розвиток соціальної, трудової та підприємницької ак­тивності; забезпечувати свободу вибору, широкі можли­вості в реалізації людиною своїх здібностей.

Формування розвинутої соціальної сфери є основою соціальної держави.

Соціальна держава — держава, що прагне забезпечити кожному громадянинові гідні умови існування, соціальну захищеність, спів­участь в управлінні виробництвом, приблизно однакові життєві шанси, можливості для самореалізації.

Принципами соціальної держави є пріоритет прав людини, економічна свобода, самореалізація особистос­ті, визнання регулюючої ролі ринку, відповідальність держави за створення умов для розвитку особистості, солідарність. Головною метою її соціальної політики є вирівнювання можливостей для всіх громадян.

Осново­положні ознаки соціальної держави сформульовані ні­мецьким вченим Ф. Фабриціусом. Вони охоплюють обов'язок держави піклуватися про всі прошарки насе­лення, особливо про групи, які перебувають у гіршому соціально-економічному становищі, урівноважувати протилежні інтереси, створювати можливості для пристойного життя всіх громадян, забезпечувати соціаль­ний порядок, а також обов'язок населення брати участь у розв'язанні суспільних проблем.

Коли після Другої світової війни в конституціях ба­гатьох західноєвропейських країн з'явилося поняття «соціальна держава», дослідники вважали, що обов'яз­ки її зводяться лише до проголошення прав громадян на працю, відпочинок, соціальне забезпечення та роз­поділ соціальних виплат. Однак згодом утвердилося розуміння, що соціальна держава покликана вирішу­вати значно ширше коло питань, а саме: створювати умови для забезпечення громадян роботою, забезпечу­вати людям прожитковий мінімум, сприяти збільшен­ню кількості дрібних і середніх власників, охороняти найману працю, піклуватися про освіту, культуру, охо­рону здоров'я тощо.

Одним із головних напрямів розбудови соціальної держави є соціальна політика.

Соціальна політика — напрям внутрішньої політики держави, покликаної забезпечити відтворення населення, гармонізацію суспільних відносин, політичну стабільність, злагоду.

Реалізується вона через державні рішення, соціальні заходи, програми. Об'єктом соціальної політики є жит­тєві умови соціальних і демографічних груп, метою — підвищення добробуту населення, забезпечення вищого рівня та якості життя.

Основою соціальної політики є соціальна справедли­вість — надання рівних стартових можливостей, соці­альних гарантій усім членам суспільства, забезпечення рівної плати за рівну працю, подолання дискримінації будь-якої соціальної групи, підтримка пригнічених верств населення тощо. Суспільства з демократичним устроєм мають більше можливостей для реалізації соці­альної справедливості. Однак і в демократичних держа­вах не завжди цілком реалізовані принципи соціальної справедливості.

Критеріями оцінювання соціальної сфери є соціаль­ний настрій, соціальне здоров'я населення та ін.

Соціальний настрій. Цей феномен інтегрує у собі об'єктивні умови, суб'єктивні чинники життя людини і є результатом осмислення попереднього соціального досвіду. Формується він під впливом реальних еконо­мічних, політичних, духовних процесів, залежить від психофізіологічних (стан здоров'я), світоглядних (умо­настрій, переконання) чинників, соціального досвіду, інтересів і цілей індивіда чи групи, соціальних запитів та очікувань. Соціальний настрій завжди має суспільно значущий зміст, формується реальним життям, конс­труктивно чи деструктивно впливає на дійсність.

Структурними компонентами соціального настрою є:

а) соціальне самопочуття — сукупність емоцій, по­чуттів, настанов, на основі яких індивід оцінює ступінь благополуччя свого мікросередовища. Чим вищий рі­вень соціального самопочуття, тим більше людина від­чуває свою солідарність з суспільством, відповідаль­ність за конструктивне розв'язання соціальних проб­лем. Показники соціального самопочуття свідчать про адаптованість людини до свого соціального становища. Чим більше в суспільстві людей з високим рівнем соці­ального самопочуття, тим більше підстав для соціальної консолідованості і стабілізації системи. У людей з низь­ким рівнем соціального самопочуття будь-яка подія викликає протест і заперечення. Одним із найпрості­ших показників, за яким можна судити про соціальне самопочуття людини, є її самооцінка, задоволення сво­їм становищем у суспільстві;

б) соціальні очікування — прийняті в соціальній групі вимоги щодо форм соціальної поведінки, відно­син, установок. Очікування не є довільними, а відобра­жають ступінь обов'язковості, необхідності для групи таких форм поведінки, без яких вона не зможе функціо­нувати;

в) соціальна позиція — соціальний стан людей, з яким пов'язані їх права та обов'язки, які не залежать від їх індивідуальних особистісних характеристик; ус­відомлений вибір, світоглядна і моральна орієнтація людини, що підлягає моральній оцінці з боку групи, суспільства;

г) життєва та професійна задоволеність — оцінка та самооцінка соціального статусу індивіда на певний час, його життєві плани, уявлення про можливості їх досяг­нення.

Соціальне здоров'я. Як комплексний, інтегральний критерій він відображає процес взаємодії соціальних суб'єктів, унаслідок якої формується якість психічних, духовних, фізичних, репродуктивних і соціальних по­тенцій людей, а також їх активність, життєздатність,

здатність до ефективної інтеграції, витримування різ­номанітних навантажень, до соціальних змін. Змістом соціального здоров'я населення передусім є якість люд­ського життя, яке складається з фізичного і психічного здоров'я людини.

Соціальне здоров'я має кілька рівнів: індивідуаль­ний, груповий, рівень соціальної спільноти, рівень сус­пільства. На індивідуальному рівні воно означає імовір­ність досягнення кожним індивідом максимальної реалі­зації своїх фізичних, психічних, духовних і соціальних потенцій, характеризує його адаптивність до макро- і мікросоціальних умов; на рівні соціальної групи, спіль­ноти, населення — несе інформацію про їх життєздат­ність, особливості взаємодії з природним і соціальним се­редовищем. Завдяки цьому соціальне здоров'я дає змогу досліджувати здоров'я не тільки як фізичний (демогра­фічний) ресурс популяції, а й соціальний ресурс індиві­дів, окремих груп, спільнот, населення.

Запитання. Завдання

1. Визначте та охарактеризуйте етапи розвитку теорій суспільства.

2. Доведіть, що суспільство можна розглядати як систему, що має власну структуру, аргументуйте відповідь.

3. Охарактеризуйте теорії виникнення суспільства, їх слабкі та сильні сторони.

4. У чому полягають особливості поняття «дуалістичне суспільст­во»? Розгляньте основні дуалістичні моделі суспільства.

5. Охарактеризуйте теорії модернізації, теорію посттоталітарного синдрому з точки зору сучасного стану та розвитку українського суспі­льства.

6. Визначте характерні ознаки індустріального та постіндустріального суспільства на прикладі порівняння сучасного стану України з од­нією з розвинутих країн світу.