2.2. Поняття та ознаки господарських товариств

Попри всесвітню відомість господарських товариств та використання їх організаційно-правової форми у більшості країн як домінуючої в економіці країни і навіть при організації транснаціональних організацій, єдності у визначенні поняття господарського товариства не існує. Законодавець кожної країни розкриває це поняття по-своєму (або взагалі не дає визначення), акцентуючи увагу на тих чи інших рисах цих організацій. Однак спільність основних рис за законодавством різних країн дозволяє говорити про використання саме форми господарського (торгового) товариства. Оскільки останні належать до складних соціальних систем, що постійно еволюціонують, слід спочатку зупинитися на традиційних (класичних) рисах цих організацій.

Господарські (а в традиційному варіанті – торгові) товариства є колективним підприємцем, девізом яких, за словами А. І. Камінки, є: «в єднанні спільних зусиль – запорука успіху кожного» [657 – С. 160]. Саме для об’єднання особистих та майнових зусиль кількох осіб для здійснення господарської діяльності (виготовлення продукції/товарів, виконання робіт, надання послуг) з метою отримання прибутку була віднайдена і застосовувалася протягом кількох століть форма торгового (господарсь­кого) товариства. Ця «класика» і була відтворена українським законодавцем у Законі «Про господарські товариства» різними способами (використанням множини щодо засновників товариства, що свідчить про мінімальну їх кількість у складі 2-х осіб [18 – Ст. 1], для деяких видів товариств – 3-х осіб¹ і навіть більше (для фондових бірж, що створюються як акціонерні товариства, мінімальна кількість засновників становить 20, а учасників 10 осіб зі спеціальним правовим статусом торговців цінними паперами [16 – Ч. 2 ст. 33, ч. 1 ст. 36]). Однак класичний варіант торгового/господарського товариства передбачав об’єднання фізичних осіб, тоді як розвиток економіки і збільшення в ній ролі господарських організацій зумовили можливість включення останніх до складу засновників і учасників товариства, а в певних випадках лише за участю юридичних осіб законом допускається створення та функціонування господарських товариств, що спеціалізуються на певних видах господарської діяльності (вищезгадані фондові біржі), чи здійснюють управлінські/регулюючі функції щодо певного кола суб’єктів та/або в певних сферах діяльності (холдингові та фінансові групи [13 – Статті 11, 12], Національний депозитарій [52 – Ч. 2 ст. 2]).

Не відповідає класичному варіантові торгового (господарського) товариства як колективного підприємця і товариство однієї особи, легалізоване (у той чи інший спосіб) законодавством більшості держав і Україною, однак (до прийняття нового ЦК і ГК) це мало місце не в загальному законі («Про господарські товариства»), а в спеціальному законодавстві (про приватизацію державного майна [24 – Частини 1 і 2 ст. 15, статті 17-18; 43 – Статті 2, 5, 21] та корпоратизацію підприємств [99, 101; 102; 104]). Відкритим залишається питання, на підставі якого закону створювалися шляхом заснування державні (національні) акціонерні товариства та холдингові компанії, кількість яких збільшується?

Господарське/торгове товариство історично виникло як форма організації підприємницької діяльності його засновників (учасників), якій притаманні основні ознаки суб’єкта підприємництва: а) безпосереднє здійснення діяльності щодо виготовлення продукції (товарів), виконання робіт, надання послуг для задоволення потреб інших осіб, (б) що відбувається систематично, на професійній основі (в) у вигляді промислу (г) з метою отримання прибутку, (д) на власній майновій базі, яка відокремлена від майна засновників/учасників (що не виключає використання чужого майна на підставі договору майнового найму), (е) під власну майнову відповідальність³. Однак зміни, що сталися в економічному житті протягом останнього століття, зумовили використання форми господарського товариства для здійнення некомерційної господарської діяльності, основною метою якої є задоволення інших інтересів засновників/учасників (щодо координації або сприяння їх діяльності, здійснення управлінських функцій) або публічних інтересів – досягнення певного соціального ефекту в сфері економіки.

Фондові біржі – приклад некомерційної господарської організації, що відповідно до закону є організаційно оформленим, постійно діючим ринком, на якому здійснюється торгівля цінними паперами. Здійснення управління, координації, регулювання діяльності інших суб’єктів також не належать до комерційної діяльності, однак для певних категорій господарських товариств (холдингових, фінансових груп, Національного депозитарію та деяких ін.) вона є основним або навіть виключним предметом діяльності.

Однак некомерційна господарська діяльність в більшості таких то- вариств зазвичай поєднується з комерційною, оскільки господарське товариство як учасник ринкових відносин має забезпечувати якщо не прибутковість своєї діяльності, то принаймні – самоокупність, аби не збанкрутувати. Підтримання платоспроможності товариства за рахунок додаткових внесків його учасників до статутного капіталу (фонду) – є надзвичайним заходом, застосування якого можливо лише за згоди всіх учасників [18 – Статті 59, 65, 68, 77, ч. 1 ст. 80], а в акціонерному товаристві взагалі виключається у зв’язку із встановленою законом забороною випуску акцій з метою покриття збитків, пов’язаних з його господарською діяльністю [18 – Ст. 34].

За відсутності доходів залишається чи не єдиний варіант підтримання платоспроможності товариства, що забезпечує покриття видатків від його некомерційної діяльності: благодійні внески, пожертвування або інші форми безповоротної допомоги (останні зазвичай використовує держава щодо державних або національних акціонерних та холдингових компаній). Оскільки за законом взаємності (еквіва­лентності) за благодійність у сфері господарювання доводиться розплачуватися зазвичай залежністю від благодійника, закон (в більшості випадків) передбачає можливість надання платних послуг, пов’язаних з основною діяльністю для так званих некомерційних товариств. Так, фондові біржі вправі надавати на платних засадах послуги, пов’язані з їх основною діяльністю [16 – Пункти “з” та “и” ч. 3 ст. 34].

Сучасним суспільним життям витребувана форма господарського (як правило, акціонерного) товариства для організації та здійснення суто некомерційної діяльності, що потребує відповідного правового забезпечення. В країнах традиційно розвинених ринкових відносин подібна проблема вирішується шляхом прийняття спеціального закону на зразок Модельного Закону США від 1987 р. «Про некомерційну корпорацію» [297], який є зразком для законодавців штатів, оскільки регулювання господарської діяльності здійснюється зазвичай на рівні суб’єктів федерації, якщо це безпосередньо не зачіпає інтереси останньої. В Україні також широко використовується притаманні акціонерним товариствам принцип та схема управління (наявність спостережної/наглядової ради як органу, що визначає стратегію організації, здійснює регулюючий контроль за виконавчим органом, включаючи й призначення та відкликання його членів) щодо організацій господарського та іншого спрямування¹.

Закріплення за класичним торговим/господарським товариством репутації колективного підприємця [1270 – С. 277], що створюється і діє у складі певної кількості осіб, вимагає оформлення відносин між ними у формі специфічної угоди, що іменується і в законодавстві, і в літературі по-різному: установчий [18 – Ст. 4; 637 – С. 767-771; 1188] або засновницький [92 – Статті 120, 134] договір, договір простого товариства [1283 – С. 85], договір про товариство [287/2 – Параграфи 109, 161], договір засновників про спільну діяльність по створенню товариства [18 – Ч. 2 ст. 26], договір про створення [92 – Ч. 2 ст. 153] чи заснування товариства [92 – Ст. 142]. Подібний договір має відповідати: 1) загальним правилам укладення угод (правочинів), що забезпечують їх дійсність [3 – Статті 42– 61; 92 – Статті 203, 228] (дотримання вимог закону щодо змісту угоди/правочину, який не повинен суперечити публічним інтересам; наявність у сторін необхідного обсягу право- і дієздатності; вільного виявлення при укладенні угоди/вчиненні правочину; дотримання передбаченої законом форми угоди/правочину; спрямованість останньої на реальне настання обумовлених нею наслідків), 2) спеціальним вимогам, що ставляться до засновницького (установчого) договору господарського товариства взагалі та певного його виду зокрема [18 – Статті 4, 37, 51, 65, 67, 76; 91 – Ст. 82; 92 – Статті 88, 120, 134, 142, ч. 2 ст. 153].

Договір між засновниками традиційного господарського товариства (за винятком акціонерного з огляду на залучення ними коштів численних підписчиків, захист інтересів яких у разі зловживань з боку засновників має здійснюватися за допомогою комплексу заходів, в т. ч. формалізації угоди між засновниками) за законодавством деяких країн (США [294 – П. 5 розділу 101; 295 - П. 9 розділу 101 ст. 1], зокрема) може укладатися в будь-якій формі – усній чи письмовій, що має давню традицію, віддзеркалену в римському та середньовічному праві¹.

На відміну від вимог законодавства країн з традиційно розвиненими ринковими відносинами з притаманною їм соціальною відповідальністю підприємців, що дозволяє залишати на розсуд засновників вибір форми договору щодо заснування товариства, такий договір в Україні має укладатися в письмовій формі, що значною мірою забезпечує захист інтересів як засновників товариства, так і третіх осіб у разі порушення його положень. Подібна вимога в умовах становлення цивілізованих правил ринкового господарювання цілком виправдана, оскільки попереджає виникнення конфлікту інтересів між згаданими особами, а також забезпечує їх розв’язання у формі цивільного або господарського спору.

Отже, договір між засновниками торгового/господарського товариства має відповідати загальним та спеціальним вимогам, встановленим законодавством. Особливості відносин між засновниками, в т. ч. пов’язані з цим права та обов’язки, що не суперечать вимогам закону, включаються в договір після прийняття спільного, узгодженого всіма сторонами, рішення. Однак неясним залишається питання щодо назви договору між засновниками товариства.

Зазначена обставина значною мірою зумовлена, по-перше, різними функціями такого договору залежно від виду товариства (об’єднання капіталів чи персональне об’єднння) і, по-друге, відсутністю єдиної точки зору з цього питання у дослідників¹: одні з них вважають його різновидом договору про спільну (сумісну) діяльність; інші – особливим (унікальним) договором, який не можна ототожнювати з договором про спільну (сумісну) діяльність, оскільки в результаті укладення першого (установчого) виникає юридична особа як самостійний суб’єкт права і власник майна, сформованого за рахунок вкладів його засновників (учасників), тоді другий (про спільну/сумісну діяльність) спрямований на узгодження дій декількох осіб – самостійних суб’єктів права щодо провадження певної діяльності із збереженням за кожним із його учасників права власності на належну йому частку майна, що використовується або створюється в результаті такої діяльності.

Справді, мета кожного з цих договорів різна, однак вона є спільною для учасників і спосіб досягнення її – однаковий: узгодження дій сторін договору. Спільність мети, необмежена (повна) відповідальність перед третіми особами за заподіяні в результаті такої діяльності збитки (статті 8, 26, 66–67, 74–75 Закону «Про господарські товариства») дозволяють визнати положення, передбачені статтями 1131, 1138 Цивільного кодексу України [92] (статті 430–433 Цивільного кодексу УРСР 1963 р.) щодо договору про спільну (сумісну) діяльність, прийнятними і для установчого (засновницького) договору.

Відсутність договору між засновниками може мати місце лише у разі заснування товариства однією особою, що передбачено законодавством значної кількості країн світу², а також українським законодавством (до набуття чинності новим ЦК та ГК) щодо випадків (1) створення акціонерних товариств і холдингових компаній у процесі приватизації та (2) корпоратизації державних підприємств (об’єднань) [24 – Частини 1-3 ст. 7, частини 1-2 ст. 18; 69 – Розділи ІІІ і ІУ; 136; 142], а також (3) заснування державних (національних) акціонерних товариств та холдингових компаній [102; 123; 124; 135; 143-145; 159; 160; 161]. Якщо перше регулюється на рівні законів і прийнятих у відповідність з ними підзаконних нормативних актів різних рівнів, друге – указами Президента України загальної сфери дії, то третє – постановами Уряду про створення певних державних суб’єктів господарювання (виключити), що не забезпечує послідовність та повноту регулювання цього процесу з метою захисту публічних інтересів, для задоволення яких і створюються державні (національні) акціонерні товариства (компанії).

Зазначені обставини обумовлюють прийняття спеціального Закону «Про підприємства (господарські організації) публічних форм власності», який би визначав особливості створення та правового становища таких акціонерних товариств, а також закріплення в загальному законі (Господарському кодексі [91], Законі «Про господарські товариства») можливості створення господарських товариств, що належать до об’єднань капіталів (як це передбачається в ЦК [92 – ч. 2 ст. 114, ч. 1 ст. 140, ч. 4 ст. 153]), однією особою. Більш грунтовно це питання розглядатиметься в наступному підрозділі цієї глави, а також в третій главі.

Дійсність (чинність) договору між засновниками господарського товариства, як вже зазначалося, значною мірою залежать від наявності у них відповідного обсягу право- та дієздатності (правосуб’єктності). Традиційне товариство як колективний підприємець зумовлює наявність у його засновників статусу суб’єктів підприємницької діяльності, якщо вони після створення товариства від його імені вступатимуть у відносини з третіми особами та безпосередньо вестимуть справи товариства. Згодом це правило залишилося для засновників та учасників персональних (повного товариства та командитного товариства) і закріплюється законодавством країн як традиційно ринкової [531 – С. 128, 132], так і перехідної [272 – Ч. 4 ст. 66, ч. 2 ст. 82] економіки.

До засновників об’єднань капіталів (особливо акціонерних товариств) пред’являються вимоги щодо їх спроможності сплатити свої вклади, якщо товариство є відкритим і засновники взяли на себе обов’язок сплатити значну частину статутного капіталу чи товариство має займатися видами діяльності, що потребують відповідних гарантій для забезпечення інтересів їх клієнтів, вкладників, інвесторів.

Вітчизняний законодавець традиційне ставлення до засновників торгових/господарських товариств врахував фрагментарно, не взявши до уваги особливості правового статусу засновників та учасників повного товариства, повних учасників командитного товариства. За загальним правилом, засновниками господарського товариства в Україні можуть бути громадяни (фізичні особи), які законом визнаються суб’єктами цивільних правовідносин і можуть бути стороною в договорі, а також підприємства, установи та інші організації зі статусом юридичні особи [18 – Ст. 1].

Однак засновництво не належить до суто цивільно-правових відносин, оскільки через нього здійснюється участь (пряма або опосередкована) у підприємницькій діяльності, в процесі якої виникають організаційно-майнові відносини. Підприємництву притаманні не лише позитивні (ініціативність, новаторство, самостійна відповідальність за результати діяльності та ін.), але й негативні риси (ігнорування законних інтересів інших осіб задля отримання більшого прибутку). Саме з метою захисту публічних та законних приватних інтересів встановлюються обмеження для окремих категорій осіб щодо можливості здійснення ними підприємницької діяльності. Однак характер та ступінь участі в такій діяльності може бути різним. Якщо персональна участь відіграє вирішальну роль і позначається на долі всієї справи, то майнова, попри її важливість, сама по собі не забезпечує здійснення такої діяльності.

Це зумовлює поширення зазначених обмежень на осіб, які беруть персональну участь у здійсненні підприємницької діяльності – в ролі індивідуальних підприємців, тих учасників персональних товариств, які мають право діяти від його імені, а також посадових осіб органів товариств, які належать до об’єднань капіталів (оскільки зазначені особи також беруть безпосередню участь у веденні справ товариства). Відтак за практикою, що склалася протягом багатьох віків у сфері комерційної (підприємницької) діяльності, законодавець поширює обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності лише на осіб, які беруть у цьому безпосередню участь і від дій яких залежить доля справи.

Проте вітчизняний законодавець вирішив це питання інакше, не врахувавши багатий досвід – як власний, набутий до запровадження засад планово-розподільчої економіки, і протягом останнього десятиліття запровадження ринкових відносин в економіку країни, так і зарубіжний досвід – країн традиційно розвинених ринкових відносин і тих країн перехідної економіки, успіхи яких у процесі трансформування економічної системи країни більш значні, ніж в Україні. Не останню роль в непослідовному вирішенні питання щодо статусу засновників відіграли позиції прибічників ринкової ейфорії з притаманній їй гіпертрофєю та ідеалізацією приватних інтересів підприємців і відповідно – висновком про вирішальність (пріоритетність) питання щодо захисту інтересів осіб, які бажають займатися підприємницькою діяльністю.

Відтак українське законодавство містить положення, що, з одного боку, обмежують можливість здійснення підприємницької діяльності особами, які уповноважені виконувати функції держави або своєю поведінкою дали привід для недовіри до них з боку держави, суспільства, учасників господарського життя, а з іншого – дозволяють уникнути зазначених обмежень, безпосередньо здійснюючи підприємницьку діяльність не під власним іменем, а від імені господарського товариства (насамперед, повного і командитного). Перше (обмеження для посадових осіб) було закріплено в ст. 1 Закону України «Про підприємництво» [11], передбачається ст. 23 Закону «Про господарські товариства» [18], а також низкою законів, що визначають правовий статут органів держави і місцевого самоврядування та встановлюють вимоги до їх посадових осіб. Відповідно до цих нормативно-правових актів заборонено зайняття підприємницькою діяльністю для військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, господарського суду, державного нотаріату, державної безпеки, внутрішніх справ, а також органів державної влади та управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств [11 – Ч. 3 ст. 2], державних службовців, народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів органів місцевого самоврядування та голів рад усіх рівнів [38/1 – Ст. 2, пункти “б”, “в” ст. 5], а також осіб, що мають непогашену судимість за корисливі злочини [11 – Ч. 5 ст. 2]).

На практиці (зокрема, під час державної реєстрації господарських товариств) зазначені обмеження нерідко розповсюджувалися й на засновників господарських товариств будь-яких видів. Як слушно зауважує ряд авторів [429; 555 – С. 29-30; 954 – С. 37-48], підприємницьку діяльність не можна ототожнювати із засновництвом та участю в господарських товариствах будь-якого виду: якщо учасники персональних товариств (повного командитного), безпосередньо ведуть справи товариства, спільно здійснюючи під його ім’ям підприємницьку діяльність (в зв’язку з чим за усталеною в законодавстві багатьох країнах світу практикою вони повинні мати статус підприємця [531 – С. 128, 132]), то учасники інших видів господарських товариств можуть обмежитися іншими формами участі (майнової, в загальних зборах). Згідно з включеною 22.02.2000 р. до ст. 1 Закону України «Про підприємництво» новелою [64], засновництво та участь у господарських товариствах не визнаються підприємницькою діяльністю, з чим, з огляду на вищезгадані обставини, можна погодитись лише щодо господарських товариств, основним обов’язком учасників яких є майнова участь, а персональна – взагалі необов’язкова (АТ) або незначна (ТОВ, ТДВ).

Згадана ж новела не враховувала основну мету створення та діяльності персональних товариств (об’єднання підприємницької діяльності їх учасників), характер участі в товаристві (обов’язково персональний, майнова відіграє допоміжну роль), а також інтереси кредиторів (контрагентів, споживачів), зацікавлених у співробітництві з добросовісними учасниками господарського життя, інтересів держави – щодо дотримання встановлених нею правил господарювання з боку учасників, які діють від імені товариства, та невикористання цими особами можливостей подвійного статусу – уповноваженого на ведення справ учасника персонального товариства і особи, уповноваженої виконувати функції держави.

Користуючись згаданою новелою Закону «Про підприємництво», особи, яким закон забороняв займатися підприємницькою діяльністю, фактично отримали це право через закріплену в тому ж законі можливість бути засновниками та учасниками персональних товариств. Відтак встановлені з метою захисту публічних інтересів та законних приватних інтересів учасників господарського життя обмеження щодо зайняття підприємницькою діяльністю нівелювалися. Особи, що скомпрометували себе грубим ігноруванням публічних інтересів та приватних майнових інтересів інших осіб, відразу після відбуття покарання отримують нічим не обмежену можливість здійснювати підприємницьку діяльність, створивши для цього господарське товариство. Так само державні службовці, яким заборонено підприємництво і участь в органах управління господарських товариств, через засновництво і участь в повному товаристві отримали можливість займатися підприємницькою діяльністю, прикриваючись іменем товариства. Положення нових кодексів (ЦК та ГК) з цього питання суперечливі: перший не містить спеціальних вимог до засновників персональних товариств, другий – їх закріплює з врахуванням світового досвіду [92 – Ч. 7 ст. 80].

Намагання вітчизняного законодавця протягом останніх років «дерегулювати» приватно-ко­лективне підприємництво з метою його стимулювання здійснюється без врахування не лише публічних, але й законних приватних інтересів учасників господарського життя, що розраховують на цивілізовані «правила гри» на ринку та добросовісність його учасників. Це стосується і рівня публічності (у формі опублікування в єдиному загальнодержавному офіційному органі преси) та повноти (включаючи і наявність судимості у засновників та уповноважених учасників товариства, а також їх попередня участь у збанкрутілих товариствах) відомостей державної реєстрації та результатів фінансово-господарської діяльності товариств для забезпечення прозорості ринку і запобігання випадкам ввведення в оману учасників ринкових відносин з боку несумлінних посадових осіб та уповноважених учасників товариства.

Вимоги до засновників, які мають статус юридичної особи, менш значні, оскільки сам факт створення організації, що засвідчується її державною реєстрацією, презумує її, так би мовити, добросовісність, якщо інше не буде доведено в установленому законом (як правило, судовому) порядку. Встановлення обмежень (спеціальних вимог) до засновників – юридичних осіб виправдано у тих випадках, якщо в результаті цього може мати місце зловживання своїми можливостями на шкоду іншим учасникам господарського життя або характер чи спеціальний предмет діяльності господарського товариства вимагає від його засновників певних знань, навичок, дозволів, підтверджених в установленому законом порядку. Це стосується підприємств-не власників, за якими майно закріплюється на праві повного господарського відання чи оперативного управління.

Так, законом у засновницьких повноваженнях обмежені державні (за деякими винятками [97]) та казенні підприємства, яким заборонено не лише засновництво, а й участь у підприємницьких структурах [12 – Статті 4, 6, ч. 1 ст. 37; 14 – Статті 5, 9, 10, 37–39; 24 – Частини 2, 3 ст. 7, ч. 1 ст. 18; 95 – Статті 1, 2; 96 – Статті 1, 2; 106 – П. 2; 1282]; щодо комунальних підприємств подібні обмеження встановлюються органом місцевого самоврядування; щодо решти підприємств-невласників – власником майна кожного з них¹. При цьому обмеження засновницьких повноважень для підприємств публічних форм власності (державних та комунальних) встановлюються з метою захисту публічних інтересів відповідних рівнів, щодо решти підприємств-невласників – для забезпечення прав власника майна підприємства.

Обмеження засновницьких повноважень може обумовлюватися іншими чинниками: необхідність забезпечення приватних інтересів (споживачів/клієнтів господарських організацій щодо належної якості товарів, робіт, послуг¹, учасників господарської організації щодо виконання останньою своїх обов’язків перед ними), а також публічних інтересів – національної економіки і відповідно – попередження вирішального впливу на господарське життя країни з боку іноземних інвесторів, що здійснюють певні види діяльності (наприклад, банківську²), запобігання реприватизації комерційних структур шляхом участі в їх заснуванні державних та комунальних організацій [95].

Важливою ознакою класичних торгових/господарських товариств є значний ступінь узгодження приватних інтересів їх засновників та учасників. Це проявляється не лише в поєднанні особистих і майнових зусиль, але й у добровільному покладенні на учасників обов’язків, спрямованих на досягнення спільного результату, певного підпорядкування приватних (особистих і групових) інтересів спільним інтересам всього колективу, носієм якого стає товариство. Г. Ф. Шершеневич зазначав, що сама ідея товариства передбачає для кожного учасника обов’язкове сприяння досягненню спільного результату особистими силами чи майновим вкладом або тим і другим разом [1270 – С. 278-279]. При цьому форми особистої та майнової участі можуть бути різними.

Так, майновий вклад може виражатися в речах, грошах, цінних паперах, майнових правах (в т. ч. і в праві на інтелектуальну власність) [18 – Ст. 13; 91 – Ст. 86]. Засновники/учасники товариства можуть вибрати і правову підставу передачі майна товариству – право власності або право користування. Зазначена обставина відіграє важливу роль, окільки внесення майнового вкладу шляхом передачі товариству права власності на нього означає втрату засновником/учасником повноважень власника щодо переданого майна на користь товариства, що стає повноправним власником. Водночас частина майна (майнових прав) може бути передана товариству його засновниками (учасниками) на праві користування (право користування землею та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, устаткуванням тощо). Однак правова підстава (титул) передачі майна товариству його засновниками (учасниками) має бути чітко визначена у відповідному договорі, аби майнові інтереси зазначених осіб і самого товариства набули відповідної реалізації та захисту, зокрема при визначенні розміру частки учасника в статутному фонді (капіталі) або складковому майні товариства, а також форми (натуральна чи грошова) повернення учасникові його вкладу у разі виходу з товариства (натуральна форма застосовується щодо майнових вкладів, переданих у користування, а грошова – як загальне правило, щодо вкладів, переданих товариству на праві власності).

Вибір правової підстави передачі майнових вкладів товариству може бути обумовлений не лише інтересами засновника, його компаньйонів, встановлених законом обмежень щодо відчуження певних видів майнових цінностей, але й від виду майна. Так, речі, що споживаються (гроші, сировина, паливо), повинні передаватися учасниками товариству на праві власності, а щодо індивідуально визначених речей (земельні ділянки, будинки, споруди тощо) можливе застосування як права власності, так і права користування.

Наявність власного майна, відокремленого від майна учасників, забезпечує товариству значний рівень самостійності, необхідний для здійснення підприємницької діяльності. Це дозволяє йому самостійно здійснювати господарську дціяльність і відповідати за її результати, що є важливою гарантією для кредиторів товариства щодо задоволення їх обґрунтованих вимог за рахунок цього майна.

Рівночасно учасники товариства, втративши право власності на свій майновий вклад, отримують своєрідну компенсацію. Це не лише право участі в розподілі прибутку товариства та його майна у разі ліквідації, але й право участі у виконанні повноважень власника майна товариства, що перевищує вартість вкладу окремого учасника. Майно ж товариства, як це передбачається законом, формується не лише за рахунок вкладів всіх його учасників, але й з інших джерел, зокрема за рахунок виготовленої продукції, отриманих доходів, різноманітних угод, не заборонених законом [18 – Ст. 12; 91 – Ст. 85].

Форма участі в управлінні майном товариства (і відповідно – справами товариства щодо використанням цього майна) може бути різною залежно від виду товариства, правового статусу учасника (що притаманно для командитного товариства та акціонерного – у разі випуску ним двох і більше класів акцій), розміру частки учасника в статутному фонді (капіталі), його професійних і ділових навичок та ін. Не останню роль відіграє і форма права власності товариства – колективна [12 – Ч. 1 ст. 20] (або, за визначенням деяких економістів, які орієнтуються на відсутність у Конституції України згадки про колективну власність,– корпоративна форма [589 – С. 10-11] приватної власності). Про помилковість застосування до характеристики права власності товариства положень щодо спільної часткової власності (що нерідко знаходимо в економічних джерелах) свідчить порядок управління майном (не спільно всіма, а зазвичай уповноваженими учасниками – в персональних товариствах або органами товариства – в об’єднаннях капіталів), заборона звернення стягнення на частку учасника до її виділення, порядок відчуження частки, який не пов’язується зі складом майна (рухоме чи нерухоме).

Виходячи з товариства, учасник зазвичай не має права на отримання певної частки майна товариства у натурі, а може вимагати лише грошового еквівалента своєї частки, тобто (як зазначав Г. Ф. Шершеневич) «вимагати винагороди за залишення ним участі у вигодах спільного підприємства» [1270 – С. 285]. Учасники товариства не вправі вимагати розподілу майна товариства між собою (як це має місце за сумісної власності) до погашення заборгованості товариства перед кредиторами та іншими особами, що в установленому порядку заявили свої обгрунтовані вимоги¹. Для цього їм необхідно пройти процедуру ліквідації товариства – добровільну (на підставі прийнятого загальними зборами учасників відповідного рішення), примусову (в судовому порядку) [18 – Статті 19-22; 91 – Ст. 91] чи спеціальну ліквідаційну процедуру, що застосовується у разі визнання товариства банкрутом [27 – Статті 22-34].

Продаж або відступлення частки учасника відбувається за правилами відчуження рухомого майна незалежно від складу вкладу (рухоме чи нерухоме майно), за рахунок якого формувалась така частка. Зазначена обставина дозволила французському науковцеві ХІХ століття Рено прийти до висновку, що частка учасника належить до категорії рухомого майна [657 – С. 184-185]. Це також свідчить не на користь прибічників спільної часткової власності як правової підстави закріплення майна за товариством, оскільки частка в такому випадку зазвичай виділяється в натуральній формі і за правилами того виду майна, до якого вона належить (рухоме чи нерухоме).

Закріплення сплаченого майнового вкладу засновниками/учасниками на певній правовій підставі за товариством (праві власності або праві користування) свідчить про відокремленість майна товариства від майна його учасників і тягне відповідні наслідки: пріоритетність задоволення за рахунок майна товариства інтересів товариства (та його кредиторів) перед інтересами учасників (та їх кредиторів). Крім того, товариство не може компенсувати пред’явлені до нього вимоги про сплату боргу боргами цієї третьої особи одному з учасників товариства; так само учасник не може протиставити вимозі свого кредитора борг останнього товариству.

Однак інтереси кредиторів учасників не залишаються без відповідного захисту, включаючи й випадки приховування учасником товариства від своїх кредиторів частини майна, яке він вкладає в статутний капітал (складкове майно) товариства. У разі недостатності майна учасника для покриття боргів перед своїми кредиторами останні вправі вимагати виділення частки учасника-боржника, що призводить до зменшення статутного фонду (складкового майна) товариства [18 – Статті 56-57, 73; 92 – Статті 131, 149], і виключення такого учасника з товариства, оскільки майнова участь у ньому зазвичай є обов’язковою.

Майнова відокремленість і відповідно – статус власника майна забезпечує товариству значний рівень майнової стабільності та незалежності.

Наявність у торгового (господарського) товариства статусу суб’єкта господарської діяльності, включає і визнання його юридичною особою, що має місце за законодавством значної частини країн ринкової і перехідної економіки незалежно від виду товариства. Водночас у ряді країн світу (Німеччина, США, Велика Британія та ін.) зберіглася стара традиція невизнання за персональними товариствами (повне і командитне товариства та їх аналоги за англо-саксонським правом – партнершіп і партнершіп з обмеженою відповідалністю) прав юридичної особи, хоча їм притаманна значна частина рис, що характеризують останню (вони визнаються носіями прав і обов’язків, необхідних для здійснення ними господарської діяльності [531 – С. 150, 152, 156, 159]). Основна обставина, що є аргументом для прибічників невизнання за персональними товариствами статусу юридичної особи, полягає в неможливості провести чітку межу між майном товариства і окремих його учасників. Борги товариства покриваються не лише за рахунок його майна, а й у разі недостатності останнього – майном його учасників; в свою чергу заборгованість учасника персонального товариства може призвести до виділення (на вимогу кредиторів) його частки зі складкового майна товариства для покриття боргу або до ліквідації товариства [18 – Ст. 73]. Однак, як слушно зауважував Г. Ф. Шершеневич [1270 – С. 286], це свідчить лише про юридичний зв’язок між майном товариства і майном його учасників, який передбачає (як і будь-який інший зв’язок) самостійність першого і другого. Роздільність майна в даному випадку не повинна викликати сумніву. В особі господарського товариства встановлюються права і обов’язки (в т. ч. і майнові) окремо від його учасників. Це є характерною рисою юридичної особи [3 – Ст. 23; 92 – Ст. 80; 768 – С. 16-17] і свідчить про самостійність господарського товариства як суб’єкта права, що виступає в правових відносинах, так би мовити, через голови своїх учасників, тобто без їх обов’язкової участі в усіх діях товариства. Однак відсутність у товариства статусу юридичної особи не пов’язує його кредиторів обов’язком звертатися з вимогою покриття боргу до товариства-боржника. В даному випадку кредитори товариства вправі діяти «через голову» останнього, обираючи на власний розсуд товариство чи котрогось з його учасників для звернення вимоги про повну сплату боргу товариства.

Перевага відсутності у товариства статусу юридичної особи полягає також у тому, що воно не сплачує так званого корпоративного податку, зменшуючи у такий спосіб податковий тягар і на учасників, які мають лише сплачувати податок на розподілений між ними прибуток (чого може і не бути, якщо прибуток спрямовується на розширення виробництва, інновації та інші господарські потреби товариства). Інакше вирішуються і проблеми, пов’язані з неплатоспроможністю товариства, за що може розплатитися на вимогу кредиторів навіть один учасник товариства, спроможний це зробити.

Визнання господарського товариства юридичною особою не можна назвати усталеною традицією, оскільки подібна тенденція виникла з появою об’єднань капіталів (насамперед акціонерних товариств), в яких особа учасника не відігравала вирішальної ролі, а зазвичай обмежувалася майновою участю. Великий капітал потребував спеціальних процедур управління ним з метою забезпечення інтересів не лише самої організації, а й численних акціонерів, найманих працівників, менеджерів, які мали щодо товариства не лише спільні (участь у вигодах товариства), але й особливі (відмінні, конкуруючі, взаємодоповнюючі) інтереси, більш-менш збалансоване узгодження яких вимагало високого ступеня формалізації цієї складної соціальної системи, аби вона набула цілісності і виражала власний інтерес у зовнішніх відносинах (з третіми особами, в т. ч. іншими соціальними системами).

Щодо персональних товариств зазначене питання не має вирішального значення, а тому вирішується по-різному залежно від національних особливостей, що відбивають римську традицію договірного товариського об’єднання (societas) чи сучасні тенденції стосовно формалізації господарських систем, що особливо характерно для країн пострадянського простору, Франції (з її революційними традиціями, в результаті однієї з яких і був прийнятий Торговельний кодекс з подібними положеннями).

Відтак, торгове (господарське) товариство в його традиційному варіанті є більш-менш формалізованою соціальною системою, створеною на добровільних засадах громадянами шляхом об’єднання їх майна та особистої участі з метою здійснення підприємницької діяльності.

В основі діяльності господарського товариства, як і будь-якої іншої соціальної системи, лежить система інтересів, носіями яких є саме товариства, його засновники та учасники, а також інші особи, які безпосередньо або опосередковано причетні до створення та фунціонування цієї організації. Зазначена обставина зумовила формування теорії держателів інтересу, відповідно до якої товариство (корпорація) розглядається як згусток різноманітних інтересів, що не лише збігаються, але й конкурують [885 – С. 35].

Подібне розмаїття інтересів може уживатися в господарському товаристві завдяки механізмам (а) стримання негативних їх сторін, (б) противаг – щодо протилежних або конкуруючих інтересів, (в) сприяння спільним інтересам (інтересам більшості), в результаті чого складається певна система інтересів. В основі цієї системи лежать збалансовані інтереси зазначених категорій осіб, в результаті чого викристалізовується інтерес товариства, що значною мірою віддзеркалює інтереси його засновників та учасників як основних діючих осіб в долі товариства, однак повністю не збігається з ними [1127 – С. 45]. Це стосується зокрема питанння використання отриманого прибутку: якщо учасники зазвичай зацікавлені в його розподілі у формі дивідендів, то товариство як суб’єкт господарських відносин – в поповненні за рахунок прибутку своєї майнової бази (відповідних фондів) для розширення, модернізації виробництва, застосування новітніх технік та технологій.

Приватні інтереси окремого учасника – за загальним правилом – підпорядковуються інтересам товариства, що в більшості випадків збігається з інтересами більшості (в об’єднаннях капіталів), або інтересами всіх учасників, що мають право вести справи товариства (в персональних об’єднаннях). Товариство має діяти в інтересах учасників (якщо ці інтереси законні), а учасники, своєю чергою, не повинні перешкоджати діяльності товариства.

Можливість реалізації учасниками своїх інтересів забезпечується закріпленням за ними відповідних прав (участі в управлінні справами товариства, в розподілі прибутку товариства та його майна у разі ліквідації, на інформацію про діяльність товариства) та механізмів їх захисту у разі порушення, а також покладенням на органи товариства, його посадових осіб кола обов’язків, спрямованих на забезпечення діяльності товариства в інтересах його учасників, якщо останні не суперечать встановленому державою в сфері господарювання порядку і законним інтересам товариства та інших учасників.

Інтереси товариства також забезпечуються не лише його правами, обов’язками щодо нього учасників, посадових осіб, найманих працівників, контрагентів, територіальної громади, держави, а також закріпленням у законі певних обмежень (щодо згаданих категорій осіб), відповідних правових механізмів: формування та зміни статутного капіталу/фонду, інших фондів та резервів (якщо такі передбачені законом як обов’язкові), порядку розподілу прибутку, управління справами товариства тощо.

Різноманітні також механізми реалізації публічних інтересів. Одні з них стосуються всіх суб’єктів господарювання (державна реєстрація, ліцензування певних видів господарської діяльності, патентування, ведення бухгалтерського обліку і звітності, дотримання встановлених стандартів, норм, правил щодо технологічних процесів, екологічної, пожежної, радіаційної безпеки та ін.), другі – суб’єктів, що здійснюють певні види господарської діяльності (банківську, страхову, спільне інвестування, біржову та ін.), треті – господарських товариств.

Вищезгадані механізми реалізації та захисту законних інтересів товариства, його учасників, кредиторів є комплексними, що поєднують публічно-правові і приватно-правові механізми правового регулювання, без чого неможливо забезпечити ефективність функціонування господарського товариства як окремої соціальної системи і рівночасно – важливої складової (елемента, підсистеми) економіки, оптимальний стан якої значною мірою залежить від стану її складових.

Класичне торгове (господарське) товариство є організацією корпоративного типу, що створюється на договірних засадах двома і більше особами (зазвичай фізичними), об’єднуючи при цьому частину свого майна в спільне майно (якщо за товариством законодавець не закріплює право власності) або передаючи його у власність товариства-юридичної особи для використання у процесі здійснення підприємницької діяльності; ведення справ товариства (управління) забезпечується на колегіальних засадах – за участю всіх або уповноважених учасників (повне і командитне товариство), а в об’єднаннях капіталів – через систему органів, у вищому з яких мають право брати участь усі учасники (однак їх права при цьому в акціонерному товаристві можуть відрізнятися залежно від приписів закону, статуту та виду акцій, якими вони володіють).

Основними складовими системи такого товариства є: а) учасники; б) майнові ресурси; в) нормативна підсистема товариства, тобто локальні нормативні акти (договір, статут, положення, інструкції, регламенти та ін.), що визначають порядок функціонування товариства, взаємовідносини між ним і учасниками, а також між останніми; г) система управління товариством (уповноважені учасники чи органи з відповідним розподілом повноважень між ними); д) інформаційна система, яка забезпечує взіємозв’язок учасників з товариством, вирішуючи подвійне завдання: захист інтересів товариства (щодо збереження комерційцної таємниці, конфіденційної та інсайдерської інформації) та приватних інтересів учасників – щодо ознайомлення з необхідною для участі в управлінні справами товариства внутрішньофірмовою документацією (установчим та внутрішніми документами, бухгалетрською звітністю, протоколами загальних зборів та засідань інших колегіальних органів). Зовнішнім середовищем для господарського товариства є соціальні системи, до складу яких воно входить, і нормативна база кожної з них, насамперед – національна, в правовому полі якої мусить діяти товариство.

Зміни в соціально-економічному житті протягом останнього століття зумовили значні зміни у внутрішній та зовнішніх системах господарського товариства. Щодо першої – вони торкнулися:

– демократизації законодавчих вимог стосовно (а) кількісного складу учасників товариства (за загальним правилом, об’єднання капіталів можуть створюватися і однією особою), (б) вимог до засновників/учасників (зазвичай ними можуть бути фізичні та юридичні особи, які мають відповідний обсяг правосуб’єктності, й навіть концентровані структури у формі господарських об’єднань, холдингових компаній);

• майнової бази: з одного боку вона стала різноманітнішою завдяки новим видам цінностей, в т. ч. так званого «безтілесного майна» [531 – С. 198-199]: корпоративних прав, цінних паперів, фінансових документів, прав на використання об’єктів інтелектуальної власності й навіть усталених ділових зв’язків – клієнтели), а з іншого – до її складу, кількісних, якісних характеристик та напрямів використання можуть встановлюватися спеціальні вимоги, якщо того вимагає захист публічних інтересів та приватних інтересів клієнтів/споживачів/інвесторів товариства;

– мета діяльності сучасного господарського товариства (на відміну від його класичного варіанту з виключно комерційною орієнтацією) може бути різної спрямованості, а саме: отримання прибутку від безпосереднього здійснення товариством господарської діяльності чи від участі в інших господарських товариствах; координація діяльності учасників товариства з наданням їм пов’язаних з цим послуг; виконання функцій власника щодо створених ним дочірніх підприємств унітарного типу; виконання (за наявності відповідних повноважень) окремих функцій регулювання на загальнодержавному рівні в певній сфері діяльності та ін.;

– ускладнюється інформаційна підсистема товариства (крім відкритої інформації, вона включає і закриту – конфіденційну інформацію, комерційну, професійну, службову таємниці та навіть інформацію з ускладненим правовим режимом – інсайдерську, яка охороняється як закрита до моменту її обов’язкового оприлюднення відповідно до вимог закону [1061 – С. 5, 13-15]).

Зазначені зміни приводять до трансформації відносин всередині системи господарського товариства, класичний варіант якого (за вищенаведеною оцінкою Г Ф. Шершеневича) не передбачав залежності товариства від особи окремого учасника. Актуальною проблемою протягом останніх 50 років стали відносини залежності товариства від одного з його учасників, що зазвичай забезпечується використанням різноманітних економіко-правових механізмів, в т. ч. через володіння контрольним пакетом акцій (відповідною часткою в майні товариства), більшістю голосів на загальних зборах товариства, участю в об’єднанні типу концерна. Національне законодавство ряду країн (Німеччини, Франції, Бразилії, Російської Федерації та ін.) передбачило відповідні положення захисту інтересів залежних товариств, їх акціонерів та кредиторів від зловживання з боку осіб, що контролюють товариство. Актуальність цього питання для України спонукала і наукові дослідження з даної проблеми [433; 444; 446 – С. 44-47, 257; 457; 478 –С. 182] і включення за їх результатами відповідних положень в перший [1237 – Ст. 170] і другий варіанти проекту Господарського кодексу України [91 – Ст. 126]. У зв’язку з наявністью численних опонентів останнього, в т. ч. зазначених його положень, це питання більш грунтовно розглядається в наступному розділі.

Еволюція класичного торгового (господарського) товариства також зумовлена кардинальними змінами, що відбулися у зовнішньому середовищі – економічних системах вищого рівня, до складу яких або у відносинах з якими перебуває система господарського товариства. Насамперед, це стосується національної системи господарства, що з простого товарного, а згодом – індустріального виробництва перетворилася на постіндустріальне з його новітніми (передусім інформаційними) технологіями, запровадження та вдосконалення яких вимагає вкладення комплексу різноманітних ресурсів багатьох суб’єктів господарювання. Це значною мірою спонукало створення суперсистем у формі пірамід з господарських товариств (з материнської, дочірніх, внучатих і т. і. компаній), що забезпечують акумуляцію таких ресурсів і водночас – використання цих технологій лише всередині такої суперсистеми з метою отримання від їх застосування максимальної вигоди/прибутків.

Відтак і ускладнюється система інтересів як у зовнішньому, так і внутрішньому середовищі господарських товариств, збалансування яких з метою оптимального функціонування цих соціальних систем вимагає все більших зусиль законодавця, застосування новітніх підходів до правового регулювання.

Регулювання класичного господарського товариства спочатку задовольнялося локальним рівнем, торговими звичаями певної країни, згодом – Торговими чи Цивільними кодексами, спеціальними законами. Однак в умовах сучасного глобалізованого суспільно-економічного життя відповідно змінилася національна система законодавства про господарські товариства, в якій виділяються нормативно-правові акти загального (щодо господарських товариств без врахування сфери та видів їх діяльності) та спеціального (щодо банків, страхових організацій, інститутів спільного інвестування, фондових бірж, публічних корпорацій) характеру і яка зазнає істотного впливу міжнародно-правових норм у зв’язку з участю (реальною чи потенційною) країни у відповідних міжнародних організацій та/або міжнародних договорах/конвенціях, гармонізуючи власне законодавство з міжнародним [89; 531 – С. 32-35; 461; 840].

Хоча, враховуючи вищезазначені обставини, стисле визначення сучасному господарському товариству як складній (часом – надскладній) соціальний системі дати важко, однак подібна спроба може зробити певний внесок до результатів досліджень правового становища господарських товариств, зроблених численними авторами (насамперед, науковцями і практичними працівниками).

Отже, господарське товариство – це господарська організація, що створюється на договірних засадах кількома фізичними та/або юридичними особами шляхом об’єднання майна та особистих зусиль з метою отримання певних вигод від господарської діяльності товариства та/або виконання певних функцій щодо управління господарською діяльністю інших суб’єктів. Якщо діяльність товариства не передбачає об’єднання особистих зусиль кількох осіб, таке товариство може створюватися однією особою на підставі розпорядчого акта останньої з обов’язковим зазначенням в ньому характеристик майнового вкладу засновника.

Господарському товариству притаманна також ціла низка інших характерних рис, а саме:

– відокремленість майна товариства від майна його учасників (членів) і закріплення за товариством майна, сформованого за рахунок вкладів учасників та інших не заборонених законом джерел) на праві власності, що забезпечує йому значний рівень самостійності; оскільки майно, створене за рахунок внесків учасників (а згодом збільшене або зменшене наступними операціями), є власністю товариства, то кредитори останнього мають виключне право на задоволення своїх обгрунтованих (безспірних) вимог з власного майна товариства у разі банкрутства останнього і усувають тим самим вимоги кредиторів окремих учасників (членів) товариства;

– наявність у господарського товариства статусу юридичної особи дозволяє йому діяти як самостійному суб’єкту права, в т. ч. і укладати угоди з третіми особами незалежно від окремих учасників і навіть укладати угоди з самими учасниками;

– роздільність (відокремленість) майна господарського товариства і його учасників робить неможливим зарахування боргів товариства (за термінологією дореволюційних юристів, «загальних боргів») і боргів окремого учасника (окремих учасників) товариства. Відтак кредитори товариства не можуть звертатися безпосередньо («через голову товариства») до його учасників з вимогою про покриття такого боргу, тоді як відсутність статусу юридичної особи (у персональних товариств за законодавством Німеччини, Англії, США та ін. держав) забезпечує кредиторам таку можливість [287/2 – Параграфи 128-130а; 531 – С. 131-133];

– можливість виступати у зовнішніх відносинах (відносинах з третіми особами) від власного імені, бути позивачем і відповідачем у суді (незалежно від позиції національного законодавства щодо визнання чи невизнання товариства юридичною особою);

– включення до категорії осіб, які можуть бути суб’єктами банкрутства (у зв’язку з наявністю у господарського товариства статусу суб’єкта підприємницької діяльності [27 – Абз. 3 ст. 1; 531 – С. 444-445).

Аналіз правового становища господарських товариств та історії їх становлення свідчить, що вони виникли як організаційно-правова форма здійснення підприємницької діяльності кількома особами шляхом поєднання, узгодження їх інтересів та підпорядкування їх спільній меті – отримання прибутку від діяльності створеного у такий спосіб нового суб’єкта господарських правовідносин. Хоча останній має діяти в інтересах своїх учасників, однак у нього (товариства) формуються власні інтереси щодо забезпечення ефективної його діяльності на більш-менш значну перспективу, що може не збігатися з короткостроковими інтересами учасників на найшвидше отримання частини прибутку товариства.

Інтереси товариства як самостійного суб’єкта права забезпечуються низкою заходів: закріпленням за ним на праві власності переданого засновниками (учасниками) майна у формі їх вкладів і відповідно – відокремлення його власного майна від майна учасників; визнання за товариством господарської правосуб’єктності, включаючи і наділення його правами юридичної особи; відокремленість відповідальності товариства за власними зобов’язаннями від відповідальності його учасників; визнання за останніми не лише зобов’язальних прав щодо товариства, але й обов’язків перед ним; здійснення управління справами товариства у заздалегідь встановленому законом та/або установчим документом порядком, якого мусять дотримуватися учасники; встановлення обмежень щодо вилучення частки учасника з майна товариства у зв’язку з його виходом або зверненням стягнення на його майно.

Господарське товариство як суб’єкт господарської діяльності ринкового типу має забезпечувати її самоокупність, що зумовлює необхідність здійснення товариством комерційної господарської діяльності навіть за умови, якщо основною метою його створення та функціонування є досягнення певного соціального результату. Успішна діяльність товариства не лише відповідає інтересам різних категорій осіб (самого товариства, його учасників, найманих працівників, кредиторів, споживачів, держави, територіальної громади), але й є можливою за умови збалансованого врахування цих інтересів. Можливість отримання товариством прибутку пов’язана не лише з приватною ініціативою його засновників/учасників та самого товариства, але й дотриманням ним певних правил, що встановлюються державою для загального блага і спрямовані на забезпечення публічних інтересів, законних інтересів різних категорій учасників ринкових відносин (споживачів, найманих працівників, контрагентів, кредиторів, облігаціонерів тощо), що прямо або опосередковано забезпечують більш-менш успішну діяльність товариства. Відтак діяльність товариства, приватні інтереси його учасників на отримання максимальних прибутків, має узгоджуватися з інтересами названих категорій осіб та публічними інтересами різних рівнів. У разі виникнення конфлікту між приватними інтересами товариства (його учасників) і публічними інтересами зазвичай має діяти пріоритет останніх¹, за винятком випадків, коли такі конфлікти виникають в результаті дії колізійних норм (тобто з вини держави, що не спромоглася забезпечити відповідну якість правового регулювання).