Тема 2. СтарОдАвня культура

Частина 1. КУЛЬТУРА СТАРОдАВНЬОГО СВIТУ

Стародавнiй Свiт це означення першого i найбiльш тривалого перiоду

iсторй лiодства вiд початку формування людини i людського суспiльства

(2 млн рокiв до н.е) до початку середньовiччя i фео дального ладу (У ст. н.е.).

Це поняття охоплюс три великих епохи — первiсне суспiльство, Сiнародавнiй

Схiд i Античнiсть (Старо дания Грецiя i Стародавнiй Рим).

Пропощтсмо такий план викладу:

1. Основнi риси культурного прогресу первiсного суспiльства.

2. Особливостi культури Стародавнього Сходу.

3. Антична культура.

4. Загальнi висновки.

1. Основнi риси культурного прогресу первiсного суспiльства.

Первiсний лад охоплюс епоху вiд виникнення людини i людського суспiльства до становлення класових вiдносин i виникнення держави. Тсторiя i культура первiсного ладу вiдновлюсться за археологiчними та антропологiчними джерелами. Етнографiя подас ширшi вiдомостi, але вони вiдносяться до вiдсталих племен нового часу i тим самим мають лише побiчне значення. В наших знаннях про первiсне суспiльство поряд з чiтко встановленими основними положеннями с ще чимало гiпотез i спiрНих моментiв.

Археологiчна перiодизацiя iсторiТ первiсного ладу заснована на дослiдженнi знарядь виробництва, що постiйно вдосконалювалися. За матерiалами, з яких робили знаряддя працi, археологи подiлили найдавнiший i давнiй етапи iсторiУ людського суспiльства на три великих епохи: кам’яний вiк, бронзовий вiк i залiзний вiк (словом у цьому випадку вiдзначають вiдрiзок часу, що тривав не сто, а тисячi рокiв. Слово потрiбно розумiти як тривалий перiод в життi людства).

1.1. Кам’яний вiк характеризусться використанням кам’яних знарядь працi i вiдсутнiстю металевих. Бронзовий вiк — появою мiдних i бронзових знарядь, якi, однак, повнiстю не витiсняють кам’янi. Залiзний вiк — появою i вдосконаленням знарядь iз залiза i сталi i остаточним щезненням кам’яних знарядь. Кам’яний вiк тривав сотнi тисяч рокiв, а бронзовий i залiзний — всього близько б тис. рокiв.

Кам’яний вiк за технiкою виготовлення кам’яних знарядь подiлясться на палеолiт, мезолiт i неолiт, якi в свою чергу подiляються на епохи i культури. Слово “палеолiт” походить вiд грецьких слiв “палайос” — давнiй i лiтос — камiнь; “мезолiт” — вiд грецьких слiв “мезос” — середнiй i “лiтос”, “неолiт” — вiд грецьких слiв “неос” — новий i “лiтос”. У палеолiтi вiдповiдно розрiзняють три епохи: раннiй, середнiй i пiзнiй (або верхнiй) палеолiт.

Для нас не менш важлива перiодизацiя первiсного суспiльства. Первiснообщинний лад подiляють на три основних перiоди: 1) первiсне людське стадо; 2) перiод родового ладу, який подiлясться на двi стадii: матрiархат (материнський родовий ладу i патрiархат (батькiвсъкий родовий лад); 3) роэклад родового ладу i становлення вiйськово демократi. Пiсля перiоду вiйськовоi демократi вiдбувасться перехiд до держави.

Часом iснування первiсного людського стада був раннiй i середнiй палеолiт. Раннiй палеолiт був часом iснування таких типiв людей, що формуються, як Ношо ЬаЫiiз, пiтекантроп, сiнантроп, атлантроп, гейдельберська людина. Нойю 1iаЫ1i (“людина вмiла”) з’явився 2 млн рокiв до н.е., пiтекантроп — 400 тис рокiв н.е. Епоха середнього палеолiту (мустьс) охоплюс перiод вiд 100 тис рр. до 30 тис рр. до н.е. i пов’язана з появою ново людини — неандертальця. Людина винаходить способи добування вогню, будус перше житло.

Пiзнiй палеолiт (30-13 тис. рр. до н.е.) характеризусться тим, що з’являсться нова людина — Ногтю арiеп, тобто розумна людина сучасного вигляду. В пiзньому палеолiтi виникають сучаснi раси. Вченi подiляють людство на три раси: свропеоiдну, негроТдну i монглодну.

В цей час встановлюсться родовий лад — матрiархат. Рiд — це екзогамний колектив родичiв. Часом появою родового ладу вважають рубiж мiж середнiм i пiзнiм палеолiтом. Тодi i з’явився новий вид людини — кроманьйонець. Здатнiсть до абстрагування виявилася у розвитку форм мистецтва.

Найбiльш важливим у культурi пiзньопалеолiтичних племен с Тхнс мистецтво. Воно представлено скульптурою i живописом. З бивнiв мамонта, кiсток тварин вирiзували фiгурки людей i тварин; отримав розвиток орнамент. Скульптурi i малюнкам притаманний реалiзм — людина добре знала фауну. Одначе, це був первiсний реалiзм, точнiше — натуралiзм. Статуетки жiнок реалiстичнi у зображеннi зрiлЫ жiнки

— матерi. Обличчя, руки, ноги мало цiкавили первiсного скульптора, i тому вони виконанi схематично. В живописi вже трапляються схематичнi зображення напiвлюдей-напiвтварин, що свiдчить про виникнення абстрактних уявлень. Звiрiв шанували, над Тхнiми фiгурками здiйснювали обряди, щоб забезпечити успiх полювання. Мисливська магiя, примiтивний культ звiрiв були основою, на якiй эгодом вирiс тотемiзм, складна форма шанування тварин.

Важливе мiсце серед палеолiтичних скульптур займають фiгурки з пiкресленими ознаками жiночоТ статi: жiнка з пишними формами, оголена, стоть, опустивши руки на випуклий живiт. Природньо, що центральним образом палеолiтичного мистецтва була продовжувачка людського роду — жiнка — мати. Адже в ранньому родовому суспiльствi рахунок родства йшов по материнськiй лiнi — рiд був материнським.

Живопис з’являсться наприкiнцi пiзнього палеолiту. Вiн зустрiчасться на скалах, в печерах i виконаний мiнеральними фарбами. Зображенi мамонти, зубри, кабани, оленi, конi. Малюнки робили у глибинi печер й, щоб Iх нанести, користувались лампами. Живопис-реалiстичний, тварини зображенi в русi. Вперше такий живопис вiдкрили в Пiренеях у печерi Альтамiра; подiбнi малюнки пiзнiше були знайденi в Каповiй печерi у Башкирi (Росiйська федерацiя). Про те, що первiсне мистецтво було пов’язано з магiсю говорить живопис печер. На багатьох фiгурках тварин намальованi списи, що встромились в них — живопис повинен був забезпечити успiх реального полювання. В зображеннях птахiв, риб i змiй вбачають зародок мiфологiт — основу уявлень про стихiйнi сили, що оточували давню людину.

Процес малювання був священнодiйством: над малюнками здiйснювалися магiчнi акти. Тому печери з роэписом вважають родовими святилищами. Мезолiт — час великих переселень людства, винайдення луку i стрiл. Вiн тривав з 13 до 5 тис. до н.е. Розвивасться мiкролiтична технiка: для виготовлення знарядь людина почала використовувати дрiбнi кремневi вкладення — мiкролiти. В творах мезолiтичного мистецтва вiдображенi старi мисливськi обряди. З ‘являються масовi сцени полювання, що були вiдсутнi у палеолiтичному мистецтвi, в якому не було i зображень людей. Сугггсво, що мисливцi зображенi з луками. Важливе i зображення геометричного орнаменту-свiдчення розвитку абстрактних уявлень.

Неолiт — був останнiм етапом кам’яного вiку. Вiн починасться з 5 тис. i завершусться на Пiвднi в 4 тис. до н.е., а на Пiвночi — у 2 тис. до н.е. Неолiт — це перш за все етап виробничого господарства. Етап неолiту характеризусться революцiсю”. Ми бачимо в цей час низку нових величезних досягнень людства. Саме тодi почалося освоення виробничо-вiдтворюючих типiв господарства — землеробства i скотарства. Керамiку вважають другою основною ознакою неолiту. Керамiчний посуд вперше з’явився у Переднiй АзiУ (тепер цей регiон називасться Близький Схiд) на початку УI тис. до н.е. до нашого часу керамiка супроводжус людину. Люди винайшли ткацтво, що стало третьою основною ознакою неолiту, почали носити зручну одежу з тканин. Посуд орнаментували нарiзним вiзерунком, що робився паличкою на сирiй глинi. Комбiнацi вiзерункiв вiдображали символiку племенi. За ними вченi встановлюють спорiдненi вiдносини племен.

1.2. Бронзовий вiк.

В III тис. до н.е. людина эробила надэвичайно важливе вiдкригггя — була винайдена бронза (сплав мiдi i олова). Новi бронзовi знаряддя працi i зброя були твердiшi i гострiшi за мiднi. Завдяки цьому з’явилась можливiсть розвивати землеробське i скотарське господарство у степовiй i лiсостеповiй зонi. Тому ця епоха в iсторi людства називасться бронзовим вiком.

Майбутнс вiдкривалося перед металом, а камiнь вiдходив у минуле. iii i все II тис. до н.е. — час розвитку культури металу (насамперед, бронзи). Прогресивнi зрушення, пов’язанi з появою металу очевиднi: мiдь i бронза — були першими в iсторй матерiальноУ культури металами, якi вступили у суперництво з каменем як основний матерiал для виготовлення знарядь працi i збрЫ. З Тхнiм поширенням у технiцi i матерiальнiй культурi почалася епоха металiв.

Час, коли з’явилися знаряддя з мiдi, треба вважати першим перiодом бронзового вiку. Перший перiод епохи металу називасться енолiтом. Цей термiн складасться iз латинського слова — мiдь i грецького слова “лiтос” — камiнь. Термiн переводиться як мiднокам’яний вiк. Цим пiдкреслюють, що в енеолiтi з’являються мiднi знаряддя, але переважають кам’янi.

В цей перiод, який вiдкривас бронзовий вiк, широко роэповсюджусться землеробство, яке у багатьох племен стас основною формою господарства. Воно панус на величезний територi Пiвдня — вiд Сгипту до Китаю. Головний змiст прогресу в енеолiтi — винайдення металургiТ, подальше розселення людства 1 поширення виробничого господарства.

В ранньому бронзовому вiцi скотарство у багатьох племен стае основною формою господарства. Вiдбувасться вiдокремлення скотарських племен вiд землеробiв — це був перший великий суспiльний подiл працi, що викликав багато рiзноманiтних змiн. Вiдбулися кардинальнi змiни суспiльних вiдносин. Збiльшилася роль чоловiчоУ працi в металургi i скотарствi. Це привело до того, що на змiну матрiархату прийшов патрiархат (батькiвський родовий лад). З’являсться i починас все бiльш iнтенсивно зростати майнова нерiвнiсть.

Через змiни у господарствi i виникненням патрiархату вiдбувасться друге важливе соцiальне явище — нагромадження багатств у скотарських племен, що веде до мiжродових зiткнень. Вперше зброi вiдводиться важлива роль, i перемогу отримував той, у кого дя зброя була бронзовою. Посилення мiжродових зiткнень сприяло розвиТковi збро. Ще в енеолiтi виникас такий важливий вид зброi, як меч. Бронзовi мечi були сильним засобом нападу i захисту. З’являються бронзовi знаряддя працi насамперед ударно i рублячо дi.

У бронзовому вiцi мiж рiзними територiями виникас економiчна i культурна нерiвнiсть. Це, з одного боку, вже бiльш посилюс нерiвномiрнiсть розвитку суспiльства на рiзних територiях, з другого ще бiльш сприяс розвитку обмiну мiж ними. Подiбнi зв’язки залежали вiд засобiв сполучення, якi вдосконалюються у бронзовому вiцi. Рiки були засобом комунiкадiТ мiж племенами. В бронзовому вiцi на доповнення до весел з’явилося вiтрило, а ще в енеолiтi було винайдено колесо i, вiдповiдно, вiз.

В епоху бронзи вiдбуваються прогресивнi змiни соцiально-полiтичних форм житгя. Патрiархальний рiд, що виник ще в енеолiтi, мав в собi зародки роэкладу первiснообщинного ладу. В умовах суспiльного подiлу працi i розвитку обмiну це приводило до майново диференцiацй. Видiлясться племiнна верхiвка, яка намагасться збiльшити сны багатства. В той же час зростання населения i зв’язки мiж племенами приводять до створення союзiв племен. Частiшими стали зiткнення мiж племенами, мiж союзами племен. Тому на чолi кожноУ племенноУ органiзацiУ — стоТть восниий вождь або рада воснних вождiв. Восначальняк, рада, народнi эбори утворюють органи родового суспiльства, яке розвивасться у восину демократiю. Военну тому, що вiйна i органiзацiя для вiйни стають тепер регулярними функцiями суспiльного життя.

Воснна демократiя — це перехiдна форма до держави, i характерна особливо для свропейських народiв.

1.3. Висновки.

Пiзнiй палеолiт завершус початковий етап людськоТ iсторi: завершусться становления людини, з’явився Нолю арiеп8. Виникли духовнi уявлення, що вiдобразилися в релiгii та мистецтвi. Посилення iсторичного розвитку стае все помiтнiшим. В той час Передня Азiя випереджас Свропу.

Мезолiт — час пошукiв нових основ культури. Велике значения мало поширення новы технiки — мiкролiтiв — складових знарядь. Прогресивний розвиток людських колективiв мав свом пiдсумком створення племiнны органiзацiТ — важливоТ суспiльноТ ступенi. Скульптурнi зображення тварин, жiночих фiгурок, численнi орнаментованi предмети, рiзноманiтнi прикраси говорять про наУвний реалiзм художникiв. Тхнс мистецтво повною мiрою вiдбивас особливостi того часу. В ньому химерно посднуються елементи реального житгя i первiсноУ фантастики. двi основнi його теми

— жiнка-мати i тварина — нерозривно пов’язанi з мисливською магiсю, з культом плодючостi i тотемiзмом.

Неолiт завершив кам’яний вiк i пiдвiв людство до рубежу нового житгя. Неолiт був часом становлення з вiдтворюючого господарства, перш за все землеробства. Розвиваються уявлення про оточуюче середовище, в т.ч. про небеснi свiтила. Досягас зенiту родовий лад, який в подальшому буде схилятися до занепаду. У бронзовий вiк людство пройшло величезний шлях технiчного i культурного прогресу. Вiн полягав у подальшому розвитку вiдтворюючого господарства. Землеробство стало основою вiвидкого эростання культурних досягнень низки племен. Вiдтвортоiочi форми господарства стали основою розвитку металургi мiдi i бронзи. Прогрес матерiальноУ культури привiв до эростання населения Землi. Включения нових великих мас людей привело до небаченого до того часу прискорення економiчного, соцiального i культурного розвитку.

Багатство i влада зосередилися в руках чоловiка. Вiдбувся перехiд вiд материнського роду до батькiвського, встановився патрiархат. Накопичення багатств викликало небачене збiльшення мiжродових зiткнень. Перемогу в них отримував той рiд, плем’я, якi володiли бронзовою збросю.

Створилися умови для виникнення найдавнiших держав, низка племен i союзiв племен пiдiйшли до рубежу державоутворення — форми воснно демократi.

2. Особливостi культури Стародавнього Сходу.

iсторiя культури Стародавнього Сходу охоплюс культурний розвиток найдавнiших схiдних держав, що iсНували на величезнiй територi Пiвнiчно-СхiднЫ Африки, Передньо, ПiвденноТ i СхiдноТ АзiУ. Вивчення культури чисельних народiв, що створили цi держави, дас можливiсть з’ясувати одну з найважливiших проблем в iсторiТ людства — проблему зародження та становлення цивiлiзацiТ.

Однiсю з визначальних характерних рис суспiльного ладу схiдних народiв було тривале збереження давньо, спочатку сiмейнЫ, а потiм сiльськоТ общини. Рабовласництво розвивасться на давньому Сходi повiльно, не виходячи за межi пайдавнiшого, зазвичай домашнього рабства. Саме цим рабство на Сходi вiдрiзнясться вiд швидкого i повного розгортання рабства в античних суспiльствах Грецi та Риму.

держава на Сходi набувас особливо форми схiднЫ деспотi, за якоТ вся верховна влада зосереджусться в руках деспота (фараона, царя). Вся земля вважасться власнiстю держави. В цьому — джерело матерiальноТ могутностi деспотiТ.

У родючих долинах великих рiк Тигру i Свфрату, Нiлу, iнда, Гангу, Хуанхе благодатнi природнi умови сприяли вже в iУ тис. до н.е. розвитку землеробського господарства, заснованого на штучному зрошуваннi. Там виникли найдавнiшi i найважливiшi першi цивiлiзацiТ — Месопотамiя, Сгипет, iндiя, Китай. Найранiше цивiлiзацiТ сформувалися у МесопотамiТ та Сгиптi (IУ тис. до н.е.).

2.1. Месопотамiя.

Серед кратн ПередньоУ АзiТ найбiльш зручною для розвитку землеробства була краТна мiж р. Тигр, Свфрат — Мiжрiччя, яку греки називали Месопотамiсю. В пiвденнiй частинi Мiжрiччя жили шумери, якi вперше створили iригацiйну систему. Наприкiнцi IУ тис. до н.е. на Пiвднi дворiччя iснувало 20 дрiбних мiст-держав. Шумер став основою i джерелом вавилонськоТ культури.

У центральнiй i пiвнiчнiй частинi Мiжрiччя проживали семiтськi племена, що прийшли з АравiТ — аккадцi. Наприкiнцi III тис. до н.е. семiтськi кочовi племена амореТв створюють сильну державу зi столицею у Вавилонi. Вавилон перетворився на найбiльший торговельний i культурний центр ПередньоТ та ЦентральноТ Азi, эберiгаючи снос значення упродовж двох тисячолiть. Вавилоняни сприйняли культурний спадок шумерськоТ епохи. Найвидатнiшим культурним досягненням шумерiв було винайдення писемностi, яка виникла з малюнку. Эгодом зображувальний принцип поступово замiнюсться принципом передавання за допомогою писемних знакiв звуку слова (фонеми). З’являсться велика кiлькiсть складових знакiв i декiлька алфавiтних знакiв. Необхiднiсть нанесення знакiв на глиняних табличках приводить до ще бiльшоУ схематизацi знакiв i до вироблення системи клинопису. Шумерський клинопис був запозичений вавилонянами, ассирiйцями, персами та став мiжнародним.

Найбiльшим досягненням культури Фiнiкi було створення алфавiту (ХIII ст. до н.е.). З розвитком торгiвлi спочатку в ФiнiкiУ в серединi II тис. до н.е., а потiм в Персi в серединi 1 тис. до н.е. клинопис набув досконалу фонетичну форму, поступово перетворившись на найдавнiший алфавiт. Виникнення алфавiтного письма пов’язано з торговельними операцiями i потребою у численному i швидкому оформленнi дiлових документiв. Фiнiкiяни використали сгипетську iсроглiфiчну писемнiсть i вавилонський клинопис, створивши алфавiт з 22 знакiв, що слугували для означення лише приголосних звукiв. Фiнiкiйський алфавiт лiг в основу грецького, а отже, i всiх пiзнiших алфавiтних систем письма.

З появою деспотичноТ держави стародавнiй культ природи змiнюсться. Боги, що були уособленням сил природи, стають втiленням сили, небесними суддями, могутнiми повелителями. Мардук, давнiй землеробський бог, перетворюсться у неба i землi”, верховного бога Вавилону.

Усi галузi культурного життя — вiд лiтератури до науки — знаходились пiд сильним впливом релiгiТ. Релiгiйна iдеологiя наскрiзь пронизувала всю лiтературу. Бiльшiсть лiтературних творiв були художнiм оформлениям мiфiв, легенд, догматiв. Велике мiсце у вавилонськiй лiтературi займав епос, виникнення якого сягас шумерсько? доби. Сюжети шумерських епiчних поем тiсно пов’язанi з мiфами, в яких описусться “золотий вiк” давнини, створення богiв, свiту, людини, потоп i сходження бога землi Енлiляв у загробний свiт.

Найбiльш видатним твором вавилонськоТ лiтератури с прекрасна “Поема про Гiльгамеша”, в якiй з великою художньою силою поставлено вiчне питания про сенс житгя i неминучостi смертi людини, навiть такого уславленого героя як Гiльгамеш.

У Вавилонi було эроблено першу в свiтi спробу кодифiкацi? законiв. Цар Хаммурапi (1792-1750 рр. до н.е.) уславився не лише як завойовник, при ньому був розроблений знаменитий звiд законiв — кодекс царя Хаммурапi. Кодекс, висiчений на базальтовому стовпi, складасться з 282 статей i зберiгся до нашого часу (Париж, Лувр). Знайомство з кодексом дас нам уявлення про економiчну i полiтичну структуру давньовавилонського суспiльства. Законодавство охороняс права власностi жерцiв, торговцiв, рабовласникiв, проте рабство за борги обмежусться трьома роками.

З господарських потреб виникли давнi початки науки, особливо математики i астрономiТ. Необхiднiсть пiдраховувати кiлькiсть i вагу продуктiв, товарiв, визначати об’см будiвель, обчислювати поверхню дiлянок землi привели до зародження арифметики i геометрiТ. Ще в шумерську епоху iснувала шестидесяткова система числення, вiд якоТ до наших днiв залишився подiл кола на 360 градусiв. Були вiдомi чотири правила арифметики, простi дроби, пiднесення у квадрат, куб.

Значними були астрономiчнi знания вавилонян. Шумерськi i вавилонськi жерцiастрономи спостерiгали за небом з висоти своТх обсерваторiй, що розмiщувалися на верхнiх частинах семиступеневих храмових башт-зiккуратiв. Астрономи видiлили з зiрок п’ять планет i обчислили Тхнi орбiти. Зiрки були розподiленi по сузiр’ях.

Встановили еклiптику, яку подiлили на 12 частин i вiдповiдно на 12 зодiакальних

сузiрь, назви яких эбереглися до нашого часу.

Отже, вавилонська культура, що сягас свом корiнням шумерсько давнини, до початку IУ тис. до н.е., спадкосмно розвивалась протягом чотирьох тисячолiть i досягла високого рiвня. Культура Вавилону отримала в давнину широке розповсюдження серед усiх народiв ПередньоУ Азi i здiйснила помiтний вилив на культурний

розвиток античного свiту.

2.2. Стародавнiй Сгипет.

У Пiвнiчно-Схiднiй Африцi колискою найдавнiшоТ цивiлiзацiУ була долина Нiлу —

одна з найбiльших рiк свiту (6.500 км). Недарма у давнину Сгипет називали “даром

Нiлу”. Ще сгипетський першосвященик Манефон подлив всю iсторiю Сгипту на 30

династiй. Посилаючись на це iсторiю Стародавнього Сгипту подiляють на три великих

перiоди: давнього, Середнього i Нового царства.

Сгипет являв собою велетенський оазис, затиснений пустелями ПiвнiчноТ Африки

i Сiнаю. Iзольованiсть Сгипту пояснюс велику свосрiднiсть египетськоТ культури. Сгипетська культура сформувалася за 4000 рокiв до н.е. Тому Гi, разом з шумерською, вважають найдавнiшою у свiтi. Поряд iз свосрiднiстю, другою характерною особливiстю давньосгипетськоТ культури, с неподiльне панування релiгiйних уявлень у свiдомостi египтян, релiгiйних iдей i мотивiв — у культурi. Всеохоплюючий релiгiйний

вплив визначив традицiйний характер давньосгипетськоТ культури, що становить П третю характерну особливiсть.

У житгi сгипетського суспiльства величезну роль вiдiгравали мiфологiя i релiгiя. Серед египетських мiфiв центральне мiсце займають основнi цикли: створення свiту,

покарання людства за грiхи, боротьба Ра з силами темряви i особливо — смерть i воскресiння Озiрiса. Змiна пiр року, розквiт i в’янення природи, посiв i збирання врожаю вiдобразилися в мiфi про бога Озiрiса, що вмирас i воскресас. Культ Озiрiса

особливо шанувався землеробами, простим людом.

Релiгiя давнiх сгиптян зароджусться у родових общинах i проходить тривалий шлях до складних теологiчних систем схiдноТ деспотiТ. для релiгiТ характерне эбереження давнiх вiрувань, зооморфiзм (культ тварин). На пiзньому етапi простежув сться антропоморфiзацiя божеств, однак, старi уявлення не щезли. Так, богиня Баст

зображувалася у виглядi жiнки з головою кiшки, бог Тот — у виглядi чоловiка з

головою iбiса, бог Анубiс — у виглядi чоловiка з головою собаки. Широке розповсюдження отримав культ мертвих, що стало другою характерною рисою давньоТ сгипетськоТ релiгiТ. Сгиптяни вiрили, що досягнути вiчного божества мiг той, у кого тiло збережено. Звiдси — звичай мумiфiкацiТ тiл. для збереження мумiТ будувались гробницi. Особливо пишно ховали фараонiв в епоху давнього i Середнього царств. Тм

будували грандiознi споруди-пiрамiди.

Об’сднання Сгипту в одну деспотiю у 3.200 р. до н.е. (фараон Мiна) привело до

створення загальнодержавного культу. На перше мiсце висувасться бог сонця — Ра. Ще однiсю, третьою характерною рисою релiгiТ було обожнення фараона, який оголошувався втiленням бога, живим богом, сином Ра.

В IУ тис. до н.е. в Сгиптi з’явилась писемнiсть. Сгипетське письмо було iсроглiа фiчним. На початку III тие. до н.е. в Сгиптi створили алфавiт з 24 приголосних лiтер,

проте всi три види iсроглiфiчних знакiв (iдеограми, фонограми, лiтери) спiвiснували.

Сгиптяни пiдiйшли до створення алфавiту, але в силу свого традицiоналiзму не створили його. Iхнiй набуток використали фiнiкiяни. Матерiалом для письма був папiрус, який донiс до нашого часу багато лiтературних, релiгiйних текстiв.

У Стародавньому Сгиптi розвинулася архiтектура, для якоi характерна велична монументальнiсть, геометричний конструктивiзм. Символом Сгипту стали пiрамiди — величезнi кам’янi гробницi, якi ще за житгя будували фараони (починаючи з ХХУIII ст. до н.е., iii династй). Найбiльш велика i знаменита — пiрамiда Хуфу (Хеопса — грецькою мовою). Ii висота — 146,5 м, довжина кожного боку — 230 м, на и спорудження пiшло 2,3 млн. кам’яних блокiв. Пiрамiду будували 20 рокiв, на роботи залучалось все сiльське населення по 100 тисяч кожних три мiсяцi. Пiрамiди, грандiознi храми Нового царства (храми Карнак i Луксор у Фiвах) виражали iдею могутностi влади фараона.

Давньосгипетська наука носила емпiричний характер. Звичай бальзамування тiл сприяв вивченню анатомiТ, розвитку хiрургiУ, досягнення яких були запозиченi авторами медичних трактатiв античного свiту.

2.3. Стародавня Iндiя.

Iндiя вiдiграс у свiтовiй полiтицi все помiтнiiлу роль, що посилюс важливiсть давньоiндiйськоТ культури. Корiнним населенням IндiТ були дравiди, тому найдавнiший перiод iсторiТ ‘иди називають дравiдським.

У серединi II тис. до н.е. (ХУ ст. до н.е.) Пiвнiчна Iндiя була завойована арiйськими племенами. Це був союз дев’яти племен, серед яких найбiльш значним було плем’я бхаратiв. Эгодом арiТ пiдкорили населення i пiвденноi Iндi?. З вiдносин мiж корiнним населенням i завойовниками-арiями склалася система каст (вари). Все населення подiлялося на чотири головних варни, першi три з них об’сднували вiльне населення. Вищою варною були жрецi — брахмани, потiм йшли кшатрii (вЫни), за ними

— вайшьТ (селяни-общинники, ремiсники, торгiвци) i, нарештi, шудри (слуги, раби). Варна шудр була неоднорiдною, найбiльш упослiдженими з них були пари.

В IндiТ надэвичайно розвинулася мiфологiя, тiсно пов’язана з релiгiсю. Священними книгами арiТв були релiгiйнi збiрники-Веди. Тому перший перiод в iсторiТ релiгiТ iндiйцiв називасться ведичним. Веди подiляються на чотири великих збiрки — Рiгведа (найдавнiша i найважливiша священна книга), Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа. Веди дають багатий матерiал для вивчення мiфологiТ, релiгiТ, поезiТ арiТв. Слово у давньоiндiйськiй мовi (санскрит) означас: гарноТ сiм’Т”, родний”.

Мiфологiя iндiйцiв вiдображена у Рiгведi (II тие. до н.е.). Боги Рiгведи являли собою персонiфiкацiю рiзних сил i явищ природи. Богiв уявляли за подобою людей, однак антропоморфiзм не розвинувся до iндивiдуальноТ характеристики. Найважливiший бог Вед-Iндра — уособлiовав грозу i бурю, Агнi — був богом вогню. Главою богiв вважався Варуна, який вiдiгравав роль охоронця порядку й справедливостi. На початку 1 тис. до н.е. в IндiТ поширюсться брахманiзм — друга iсторична форма релiгiТ iндiйцiв. Головними богами стають Брахма — бог творець, Шина i Вiшну. Iндра став другорядним, хоча й могутнiм богом. Ведичнi боги увiйшли у брахманiстський пантеон. З Брахмою пов’язанi мифи, якi виправдовують iснування вари. Розвиток брахманськоТ iдеологiТ був тiсно пов’язаний з утворенням мiцноТ касти жрецiвбрахманiв.

У УI ст. до н.е. виникас опозицийна по вiдношенню до брахманiзму релiгiя — буддизм, який згодом перетворився у найдавнiшу свiтову релiгiю. Давньоiндiйська мiфологiя мала сильний вплив на лiтературу, мистецтво i фольклор Тндi. В 1 тие. до н.е. в IндiТ були створенi двi великi епiчнi поеми “Махабхарата” i “Рамаяна”. Сюжетом першо поеми “Махабхарати” (“Велике сказання про боротьбу нащадкiв Бхарати”), автором яко вважасться легендарний мудрець В’яса, с оповiдъ про боротьбу за верховну владу мiж двома родинними царськими родами. У це основне сказання вставлено багато мiфiв, легенд, казок, пончальних оповiдань, що мiстять елементи усно народно творчостi.

У “Рамаянi” (авторство поеми приписують поету Валмiкi, складалася з УI ст. до н.е.) розповiдасться про подвиги iндiйського улюбленого героя — Рами. А сам вон Рама

— одне з втiленъ (аватар) бога Вiшну.

З буддизмом пов’язаний розквiт iндiйсько архiтектури. Надзвичайно цiкавi будцистськi храми, висiченi у скелях.

Величезний внесок у скарбницю свiтовоУ науки внесли давньоiндiйськi математики. iндiйцi, незалежно вiд iнших народiв створили десяткову систему числення, загальноприйняту в наш час систему роэташування чисел (позицiйна система) i цифри, в тiм числi i нуль, запозиченi арабами. Цi цифри стали вiдомими в Свропi пiд назвою “арабських цифр”, хоча самi араби х називали iндiйськими цифрами”.

Отже, давньоiндiйська культура здiйснила свiй оригiнальний вклад у скарбницю свiтовоТ культури; Iндiя стала батькiвщиною найдавнiшоТ свiтово релiгi — буддизму.

2.4. Китай.

Найдавнiший перiод iсторй культури Китаю називасться Шан-Iнъ (ХУI-хII ет. до н.е.). Як бачимо, китайська цивiлiзацiя бiльщ “молода”, порiвнюючи з iндiйською, не говорячи вже про давньосгипетську i месопотамську. Однак давньокитайська культура, писемнiсть, яка сягас витокiв давньокитайськоУ державностi, зберегла безперервну лiнiю iсторико-культурноУ традицii, на вiдмiну вiд МесопотамiТ, що i становить характерну особливiсть культури Китаю.

Ще в iнську епоху виникас китайська самобутня писемнiсть. Iсроглiфiчна китайська писемнiсть була надэвичайно складною: вiдомо 30 тис. знакiв цього давнъого письма (щоб оволодiвати знаниями потрiбно знати не менше 1 500 iсроглiфiв). За Цинь Шi-хуандi (246-2 10 рр. до н.е.) введено спрощене iсроглiфiчне письмо, починасться будiвництво Велико китайськоТ стiни на пiвночi для захисту вiд кочiвникiв (3 тие. км).

Ключову роль у формуваннi культури i свiтогляду китайського суспiльетва вiдiграла релiгiйно-моральна система Конфуцiя (Кун-Цзи, 55 1-479 рр. до н.е.). Конфуцiанство виникло як етико-полiтичне вчення на рубежi УI-У ст. до н.е. i отримало в подальшому широке роэповсюдження. Конфуцiанцi виступали за збереження патрiархально-родових принципiв i общинного землеволодiння, негативно вiдносилися до эбагачення людей неродовитих. Згiдно аченню Конфуцiя, кожна людина в суспiльствi повинна займати строго визначене мiеце: “Iмператор повинен бути iмператором, пiдданий — пiдданим, батько-батьком, син-сином”. Найбiльш характерною рисою його релiгiйно-етичноТ сиетеми була вiрнiсть традицiТ. Конфуцiй iдеалiзував патрiархальну монархiю, основи патрiархальноТ сiм’Т, роль батька. Вiн надавав величезного значения системi виховання, самовиховання, закликав до помiркованостi. Типовий його вислiв: “У всъому середина — ось що складас доброчиннiсть”. В КитаТ також отримали роэповсюдження: релiгiйно-етична система даосизму — “основа свiту”), заснована мудрецем Лао-Цзи на рубежi УiУ ст. до н.е., i буддизм, що проникас з IндiТ у 1 ст. н.е.

У давньому КитаТ були винайденi папiр, порох, компас, сейсмограф, фарфор, культура шовку, якими користусться людство.

Конфуцiанство наклало свiй вагомий вiдбиток на всю китайську культуру i эберегло незмiнними багато форм духовноТ культури протягом тисячолiть.

2.5. Висновки

На Стародавньому Сходi виникають найдавнiшi, раннi цивiлiзацiТ, держави, яких не знала первiснообщинна епоха. Повiльно, але неухильно прогресус матерiальна i духовна культура давньосхiдних народiв. Релiгiя панус над свiдомiстю людей давньосхiдного свiту. Першi початки науки виникають повiльно, науковi знання нарощуються дуже поступово.

Необмежена влада деспота у давньосхiдних державах освячусться релiгiсю, яка оголошус царя (фараона) живим втiленням бога на землi. давнi боги природи з утвердженням держави перетворюються у богiв влади i панування, покровителiв держави i царськоТ влади.

Вавилонська культура мала великий вплив на культурний розвиток багатьох давньосхiдних народiв, головно, в Переднiй АзiТ. Шумеро — вавилонський клинопис був запозичений ассiрiйцями, хеттами, мiтаннiйцями, урартами, iранцями. У знаменитiй поемi про Гiльгамеша вперше викладасться легенда про всесвiтнiй потоп.

Епохальне значення мало створення фiнiкiянами найдавнiшого алфавiту. З фiнiкiйського алфавiту згодом виник давньогрецький алфавiт. Отже, фiнiкiйський алфавiт лежить в основi бiльшостi сучасних систем писемностi.

Стародавнi сгиптяни не тiльки пiднесли монументальну архiтектуру, iм належить честь створення лiтератури. Протягом майже чотирьох тисяч рокiв египтяни створили багато лiтературних творiв рiзних жанрiв: мiфи, релiгiйна поезiя (гiмни на честь фараона i уславлення богiв), пончання, свiтська поезiя, описи мандрiвок, казки.

Свого найвищого пiднесення давньоiндiйська культура досягла у 1 тис. до н.е. Культура IндiТ вплинула на культуру сусiднiх народiв, що особливо знайшло снос вираження у поширеннi буддизму в Пiвденно-Схiднiй АзiТ.

давньокитайська культура постiйно впливала на культурний розвиток чисельних народiв, що населяли у давнину територiТ Iндокитаю, МонголiТ, Тiбету, МаньчжурiТ, КореТ i особливо ЯпонiТ.

3. Антична культура

Античнiсть — термiн, що походить вiд лат. апЁiс’иiа$ — давнiсть, старовина. Вiн мае особливе застосування: у тому ж значеннi давнiй, але спецiально по вiдношенню до СтародавньоТ ГрецiТ i Стародавнього Риму. В iсторiТ культури пiд Античнiстю розумiсться перiод стародавньоТ культури (з 1 тис. до н.е. до У ст. н.е.), що охоплюс iсторiю культури грецького i римського суспiльств (у тiм числi еллiнiстичнi держави).

3.1. Культура СтародавньоТ ГрецiТ

Iсторiю культури стародавньоТ ГрецiТ можна подiлити на п’ять перiодiв:

Крито-мiкенський перiод (3-2 тие. до н.е.) — час ранньо-класового суспiльства, характеризусться високим розвитком усiх видiв образотворчого мистецтва. Гомерiвський перiод (ХI — IХ ст. до н.е.). Цей перiод називасться гомерiвським за iм’ям легендарного спiвця Гомера, автора поем “Iлiади” та “ОдiссеГ’. У зв’язку з дорiйським переселенням i поверненням до родових вiдносин знижусться рiвень образотворчого мистецтва.

Архаiчний перiод (УIII - УI ст. до н.е.) — час становлення антично цивiлiзацiУ, утворення полiсiв (мiст-держав).

Класичний перiод (У —IУ ст до н.е.) — найвищий розвиток давньогрецькоТ культури.

Еллiнiстичний перiод (друга половина IУ — середина 1 ст. до н.е.) — поширення грецькЫ культури на широких просторах Передньо Аэй (Близького Сходу) пiсля походiв Олександра Македонського. Цей перiод скiнчився завоюванням захiдноi частини еллiнiстичного свiту Римом, а схiдноТ — Парфiсю.

давньогрецька мiфологiя i релiгiя

давньогрецька мiфологiя — це сукупнiсть сказань давнiх грекiв про богiв, демонiв i герЫв, що являла собою спробу людини осмислити оточуючу дiйснiсть. Давньогрецька мiфологiя не являла собою застигло картини i повинна розглядатися в постiйному розвитковi.

У межах первiснообщинного ладу, поки давньогрецька мiфологiя була наТвною iдеологiсю, безпосередньою вiрою в богiв i демонiв, основними перiодами П розвитку були матрiархат з його тотемiзмом, фетишизмом, магiсю i стихiйним анiмiзмом та патрiархат з його антропоморфiзмом, художньо розробленим полiтезмом (багато божжям) i прагненням до гармонiйних форм. У межах антично цивiлiзацi давньогрецька мiфологiя пройшла перiод класики, коли нона була носiсм полiсно iдеологiТ i еллiнiстично-римський перiод, коли нона перетворилась у лiтературний i мистецький прийом, в алегорiю або сюжет.

Перехiд вiд матрiархату до патрiархату на о. Критi вiдбувся у III тис. до н.е. Шведський вчений М. Нiльссон довiв наявнiстъ мiфiв i культiв у Грецi середини II тис. до н.е. Можна говорити про iснування у ГрецiГi в II тис. до н.е., т.в крито-мiкснський перiод олiмпiйськоУ мiфологiт. Колишнi володарi свiту: Уран (небо) i Гея (Земля), Титани на чолi з Кроносом, а також все жахливе — вiдтiсняються на другий план. У УIII ст. до н.е. давньогрецька мiфологiя i релiгiя набули повнiстю розвинутЫ форми. Iхньою характерною рисою був антропоморфiзм, коли першу роль вiдiграс людина, П боротьба з давнiми чудовиськами, момент захисту родово общини.

Головним верховним богом, батьком богiв, громовержцем стас Зевс Олiмпiйський (вiд назви гори Олiмп на кордонi Фессалi i МакедонiТ). Иого дружиною стала Гера — покровителька шлюбу. Посейдон був богом моря, деметра — богинею родючостi, Гестiя — богинею домашнього вогнища, АУд — богом пiдземного свiту.

Антропоморфiзм у грекiв — це обожнення людини, уявлення про богiв як про людей — безсмертних i вiчно молодих. У Зевса було багато дiтей-богiв. Афiна — богиня мудростi i законноТ вiйни, покровителька Аттiки, Аполлон — бог свiтла й мистецтва, Гефест — бог вогню i ковальськоТ справи, Артемiда — богиня полювання, Арес — бог вiйни заради самоТ вiйни, Афродiта — богиня краси i кохання. Особливо вшановували бога виноградарства i виноробства дiонiса. Його уявляли прекрасним юнаком. На його честь греки влаштовували снята — дiонiсiТ.

для давньогрецькоТ мiфологiТ притаманна також поява в нiй напiвбогiвнапiвлюдей, героУв, що походили, на думку грекiв, вiд шлюбу богiв i людей. Герої творять волю Зевса на Землi, очищують Землю вiд колишнiх чудовиськ i ставлять перед собою завдання правильноТ органiзацiТ людського жигггя. Такими с загальногрецькi героТ — Геракл i Тезей. Особливо пiдносили Геракла, який здiйснив 12 подвигiв. Геракл був образом благородства, що бореться iз злом i перемагас його. Нащадок Титанiв — Прометей також стае покровителем цивiлiзацй, вiн забирас небесний вогонь i передас його людям.

Давньогрецька релiгiя на раннiх етапах розвитку була тiсно пов’язана з мiфологiчними уявленнями стародавнiх грекiв. Мiфи пояснювали встановлення культу рiзних богiв. В гомерiвський перiод олiмпiйська релiгiя продовжувала розвиватись як система. В час розквiту рабовласницькоТ демократiТ полiсна релiгiя об’сднувала всiх вiльних громадян; раби не допускалися до участi у загальнополiсних обрядах i культах. У повсякденному життi релiгiя мала форму культу богiв. Святилища, де здiйснювався культ, знаходилися у найбiльш важливих мiсцях мiст, держав. З розвитком антропоморфiзму в священних мiсцях почали споруджувати храми, якi вважалися житлом бога. Найбiльш важливi грецькi святилища знаходилися на о. делос, в Дельфах, ОлiмпiТ, Епiдаврi.

давньогрецькi снята i Олiмпiйськi iгри

У стародавнiх грекiв iснували такi культурнi установлення, якi посднували рiзнi мiста полiси в одне цiле i об’сднували давньогрецький народ. Це — снята, iгри, оракули. Влаштовувалися спецiальнi снята на честь богiв. Але вони мали не лише релiгiйний характер, оскiльки на них вiдбувалися змагання, а також танцi, пiснi. До загальногрецьких снят вiдносилися Пiфiйськi на честь Аполлона, Iстмiйськi на честь Посейдона, Нiмiйськi — на честь Зевса. Уславилися Панафiнет — снята на честь Афiни в Афiнах. до Афiн приТэдило багато людей з рiзних мiсць ГрецiТ. Вiдомими стали процесiТ жiнок в Афiнах. Зазвичай, жiнки сидiли вдома i майже нiде не бували. Але пiд час ПанафiнеТ жiнки, святково одягненi, брали участь в урочистих процесiях на честь богинi Афiни.

Одним iз найвидатнiших досягнень СтародавньоТ ГрецiТ стали Олiмпiйськi iгри, якi вiдбувалися в ОлiмпiТ на Пелопоннесi. Iх влаштовували на честь Зевса Олiмпiйського. В ОлiмпiТ стояв його Храм, в якому була величезна статуя батька богiв.

Олiмпiйськi iгри вiдбувалися щочотири роки, i згодом почали вести грецькi лiточислення за олiмпiадами. Перша олiмпiада вiдбувалася у 776 до н.е. За переказом, Олiмпiйськi iгри заснованi Гераклом.

На час олiмпiйських iгор мiжусобнi вiйни припинялися, щоб у них могли взяти участь всi греки. Отже, олiмпiйськi iгри були провiсницями миру.

Крiм спортивних эмагань, вiдбувалися змагання серед драматургiв, поетiв, музикантiв. У змаганнях брали участь лише чоловiки, з жiнок — лише дiвчата iз Спарти. Цi iгри мали велике значения як для фiзичного, так i для духовного розвитку.

Переможцi на олiмпiйських iграх здобували просту нагороду — вiнок з листя маслини. Нiяких цiнностей не одержували. Але переможець завжди був у незвичайнiй пошанi, як i його сiм’я та рiдне мiсто. На честь переможця складали вiршi, робилися статуТ переможцiв. Переможцiв у змаганнях — спiвакiв, музикантiв нагороджували лавровим вiнком. Вони вважалися гордiстю рiдного мiста.

Олiмпiйськi iгри мали першорядне значения у розвитку культури всiєї Грецiї.

Писемнiсть.

Грецька алфавiтна писемпiсть виникла в IХ —Уiii ст. до н.е. на основi фiнiкiйського алфавiту. Греки скористалися фiнiкiйським письмом, вло вдосконалили його, позначивши не тiльки приголоснi (як фiнiкiйцi), а й голоснi звуки. Таким чином було створено грецький алфавiт з 24 лiтер.

Для нас грецький алфавiт мае бiльше значення, бо эгодом засновники слов’янськоТ писемностi — святi Кирило i Мефодiй взяли його за взiрець, додавши лiтери, що позначають шиплячi звуки. Схiднослов’янськi i пiвденнослов’янськi народи (болгари, македонцi, серби, чорногорцi) i досi користуються цим видозмiненим алфавiтом (кирилицею).

Фiлософiя i iстозiогра(я.

Спроба узагальнення вiдомостей про оточуючий свiт привела до виникнення фiлософiУ, що характеризувалася на першому етапi стихiйним матерiалiзмом i дiалектикою. Спостереження наштовхували фiлософiв на думку про матерiальнiсть оточуючого свiту i загальний взасмозв’язок явищ. Засновником фiлософськоУ школи матерiалiстiв був Фалес Мiлетський (624 — 547 рр. до н.е.). Вчення Фалеса про сдину першооснову свiту розвивали його наступники (Анаксiмандр, Анаксiмен).

Основоположником дiалектики став ефеський мислитель Гераклiт (нар. 544 р. до н.е.). “Все змiнюсться” — таке основне положення Гераклiта. Оточуючий свiт мудрець сприймав як безперервний процес розвитку i становлення, причому розвиток вiдбувасться через боротьбу протилежностей. Широко вiдоме наступне положения Гераклiта: “Не можна двiчi ввiйти в одну й ту саму рiчку, тому що коли ви входите вперше, течуть однi частинки води, а коли ви входите вдруге, течуть iншi частини води”.

Вчення про атоми — неподiльнi частинки матерй — було вперше висунуто Левкiппом i розвинуто Демокрiтом (460-370 рр. до н.е.). Властивi античним атомiстам уявлення про неподiльнiсть атомiв i iх якiсноУ одноманiтностi, визнання механiчного руху сдиною формою руху проiснували багато столiть i були переглянутi наукою лише в рсзультатi великих вiдкриггiв кiнця ХIХ — поч. ХХ ст.

Новий фiлософський напрям прагнув вирiшити проблему пiзнання з позицiй послiдовного iдеалiзму. Основоположником цього нового напряму став великий фiлософ Сократ (469 — 399 рр. до н.е.) Сократ зосередив всю свою увагу на проблемах етичного характеру. Джерелом справжнього знания Сократ оголосив внуТрiшнс самопiзнання (“пiзнай самого себе”). Сократ i гурток його учнiв негативно вiдносилися до демократичного ладу. Тому, коли полiтична влада в Афiнах перейшла до демократй, Сократа звинуватили у введеннi богiв”, пiдриваннi iснуючого ладу i засудили до смертнЫ кари. Сократ вiдмовився скористатися пiдготовленою втечею з тюрми i за вироком випив келих з отрутою. Ця драматична подiя знайшла вiдображеi-шя у свiтовому мистецтвi.

Учень i видатний послiдовник Сократа — Платон (429 — 347 рр. до н.е.) розвинув такий фiлософський напрям як об’ективний iдеалiзм.

Система Платона була пiддана критичному перегляду Арiстотелем (384 — 322 рр. до н.е.) — найнеличним мислителем стародавнього часу. Арiстотель був не тiльки творцем фiлософськоi системи, вло i генiальним ученим. Працi Арiстотеля з логiки, iсторi, полiтики, теорй лiтератури, естетики пiдсумували усю грецьку освiченiсть. Ключовим етапом у становленнi iсторично науки став у У ст. н.е. твiр Геродота з Галiкарнасу (484 — 425 рр. до н.е.) “Iсторiя”. Вже в античностi Геродот отримав почесне найменування “батько iсторiУ”. Иого твiр (подiлений на 9 книг, за числом муз) мав свом основним завданням дати iсторiю греко-перських воен. “Iсторiя” Геродота проте набагато ширша за змiстом, i е важливим джерелом також з iсторй ГрецiТ (архаiчного i початку класичного перiодiв), Персi, АссирiТ, Вавилону, Сгипту, Скифiт, тобто Переднього Сходу. За словами Геродота головну мету свое працi вiн бачив у тому, щоб “вiд часу не зникли в нашiй пам’ятi дiяння людей”. У Геродота вже с фiлософiя iсторi, яка побудована на тому, що боги заздрять людям i доля переслiдус тих, хто досяг надто великого щастя.

Вершиною давньогрецькЫ iсторiографi е видатний твiр Фукiдiда (460 — 395 рр. до н.е.) (у восьми книгах), присвячений Пелопонеськiй вiйнi (внутрiшньогрецькiй вiйнi). У вступi до свос “IсторiТ” Фукiдiд пiддае критицi найдавнiшi сказання. дух наукового винчення фактiв, недовiра до всiляких чудес дуже сильнi у першого iсторичного аналiтика. Великий грецький iсторик розумiв уже рiзницю мiж зовнiшнiми приводами iсторичних подiй (наприклад, вiйн) i бiльш глибокими iхнiми причинами. Завдання iсторика — дати нащадкам “ясне уявлення про минуле” — вiн вiддiляе вiд повчальних цiлсй Геродота.

давньогрецький театр.

Грецiя подарувала людству театр i театральне мистецтво. Театр народився з культових обрядiв, пов’язаних зi святом дiонiса - бога жигггсдайних сил природи, покровителя виноробства. Пiснi, що виконувалися на цих святах вже мiстили в собi елементи театрального дiйства. З обрядових пiсень на честь дiонiса — дифирамбiв

виникла давньогрецька трагедiя. деякi пiснi на честь дiонiса мали веселий, грайливий характер. З них постала комедiя. Цi пiснi спiвали хором на чолi з заспiвувачем, який називався корифеем. Глядачi розмiщувалися на лавах, якi йшли амфiтеатром.

Слово театр походить вiд грецького дiсслова “1iеаошаi” i може бути перекладене як “мiсце для видовищ”. З часом почали будувати театри величезних розмiрiв. Так, побудований в Афiнах у IУ ст. до н.е. театр вмiщував 1? тис. глядачiв, тобто бiля половини всiх афiнських громадян; побудований в той же час театр в Мегалополi (Аркадiя) —44 тис. чол. Зрозумiло, що грецький театр завжди був просто неба. Вистави мали особливу театральну технiку. Ролi виконували тiльки чоловiки-актори. Актори грали на котурнах (взугггя на високих пiдставках). Глядачi не могли спостерiгати за мiмiкою акторiв. Це робило неминучим використання масок для кожноТ ролi. Рупор посилював голос актора, хоча давньогрецькi театри мають чудову акустику.

Великi тсатральнi видовища вiдбувались пiд час Великих дiонiсiй i Малих дiонiсiй. Театр в Афiнах, як i в iнших грецьких мiстах був одним iз найважливiших центрiв суспiльного жигггя i користувався величезною популярнiстю. Театр у ГрецiТ був не тiлъки розвагою, а i гвколою виховання. У днi Великих дiонiсiй в Афiнах влаштовувалися театральнi змагання мiж трьома авторами трагедiй. Результати iх фiксували в особливих написах — дидаскалiях, що зберiгалися в афiнському держав- ному архiвi. Афiнськi громадяни отримували iз державноТ скарбницi — теорiкон — особливi грошi на вiдвiдування театру.

Лiтература.

iсторiю давньогрецькоУ лiтератури починають з епiчних поем “Iлiади” й “ОдiссеГ’ Гомера. Суспiльнi вiдносини, описанi в поемах, характернi для Грецi пiсля переселення дорiйських племен (ХII ст. до н.е.). У поемах вiдбилися три iсторичнi перiоди:

завершення крiто-мiкенського, гомерiвський (ХI-IХ ст. до н.е.) i початок архаiчного (УIII ст. до н.е.). Воснне й мирне жигггя грекiв вiдображено докладно й яскраво в цих поемах, кожна з яких являс собою завершений художнiй твiр. В “Iлiадi” розповiдасться як герой Ахiлл розгнiвався на восначальника грецьких вiйськ, що облягали Трою, Агамемнона за те, що той вiдiбрав у нього чарiвну полонянку. Дiя поеми тривас кiлька днiв, але з вмонтованих в епiчне полотно розповiдей ми дiзнасмось про попереднi й наступнi подi.

В основi сюжету “Одiссе” — повернення на батькiвщину, на невеликий острiв Iтаку, царя цього острову хитромудрого Одiссея, пiсля того як греки знов — таки, за порадою Одiссея, захопили й эруйнували Троiо.

У лiтературi класичного перiоду простежусться високе пiднесення i поява нових лiтературних жанрiв. З розвитком демократiТ розвивасться масовий вид лiтератури — драматургiя. Провiдна роль у лiтературi повнiстю переходить до Афiн — головного центру культурного житгя всiсУ Грецi. Якщо для архаiчного перiоду характерний розвиток лiрично поезй, то для У-IУ ст до н.е. характерним був розквiт трагедй i комедiУ — лiтературних жанрiв, пов’язаних з театром. В Афiнах творили найвизначнiшi грецькi драматурги, що стали класиками не лише грецько, а й свiтовоi лiтератури.

Розвиток трагедiйного жанру пов’язаний з iменами трьох великих афiнських поетiв: Есхiла, Софокла, Еврiпiда. Про час хнього жиггя яскраво говорить те, що в 480 р. до н.е. Есхiл приймав участь у Саламiнськiй битвi з персами, Софокл спiвав у хорi юнакiв на святкуваннi цiсТ перемоги, а Еврiпiд, за переказом, якраз в той час Народився.

“Батьком трагедiУ” став Есхiл (525 — 456 рр. до н.е.), в творчостi якого грецька трагедiя набула завершену форму. Незважаючи на те, Есхiл використовус в трагедiях (до нас дiйшло 7 з його 90 трагедiя) мiфологiчнi сюжети, вiн вiдгукусться на актуальнi питання. У вiдомiй трагедi Прометей” Есхiл дав образ мужнього борця проти богiв, за щастя людства. Прометей терпить страждання за те, що дав людям вогонь. Визвольна iдея полягас в тому, що Прометей виступив проти тиранiчноI влади Зевса.

другим великим драматичним постом був Софокл (496 — 406 рр. до н.е.) — сучасник видатного полiтичного дiяча Перiкла. Найвiдомiшi з його творiв “Едiп-цар” i “Антигона”. В основi трагедi — уявлення Софокла про роль долi в житгi людини: доля тяжiс над людиною. Вже в Гомера эгадусться про богиню долi — Мойри, що стоiть вище навiть самих богiв. У грецькiй драматургi питання про долю стас одним iз центральних.

Подальший розвиток антична Трагедiя отримала у творчостi третього великого представника грецькЫ драматургiТ — Еврiпiда (480 — 406 рр. до н.е.). Трагiчний конфлiкт в Еврiпiда розвивасться у результатi протирiч, закладених у характерi геров, тому Еврiпiда вважають родоначальником психологiчно драми. Трагедiя “Медея” присвячена стражданням i помстi скривдженоУ жiнки. ГероТня трагедiТ “Iфiгенiя в Авлiдi” добровiльно йде на смерть, жертнуючи собою для перемоги грекiв у троянськiй вiйнi.

У трагедiях Еврiпiда немас строгоТ урочистостi Есхiла, монументальних фiгур Софокла, Еврiпiд трактус образи своiх близько до умов реального жигггя.

Неодмiнною умовою зародження i розвитку грецькоi комедiТ також був демократичний лад. Афiнська комедiя, порiвнюючи з трагедiсю, носила бiльш гострий полiтичний характер, вiдгукуючись на полiтичнi подiТ. Найбiльший представник давньоаттичноi комедi був Арiстофан (445 — 385 рр. до н.е.). В комедiях “Ахарняни”, “Лiсiстрата” Аристофан виступив проти тривалоТ вiйни, яка несла народу великi бiдування. Викривальний характер i гостра полiтична спрямованiсть комедiй, робила Тх улюбленим видовищем афiнського демосу.

Архiтектура i образотворче мистецтво

У Стародавнiй ГрецiТ розквiтас мистецтво. Часом найвищого пiднесення давньогрецького мистецтва були У i IУ ст. до н.е. Це один iз найвизначнiших перiодiв в iсторй свiтового мистецтва загалом.

Досягнення давньогрецькоТ архiтектури с актуальними i нинi. У У ст. до н.е. в ГрецiТ виникас планування мiст. Гiпподам, друг державного дiяча Перiкла, вперше почав сюiадати плани будiвництва мiст. У “гiпподамовiй системi” вулицi перехрещуються пiд прямим кутом принцип необхiдний для мiст з розвинутим рухом i торговельною дiяльнiстю. “Гiпподамова система” отримала велике роэповсюдження у мiстобудiвництвi перiоду еллiнiзму.

Основними архiтектурними спорудами були храми i театри. давньогрецькi архiтектори виробили чiткий порядок вiдповiдностей несучих i несених частин будов — ордер. Було розроблено три основних ордери чи стилi. Найбiльш раннiм ордером був доричний. дорична колона стояла просто на пiдлозi, була масивною i стiйкою. У У ст. до н.е. поширюсться другий ордер (стиль) — iонiчний. Будiвлi цього стилю менш масивнi, колони тоншi й стрункiшi. В IУ ст. до н.е. почав поширюватися корiнфськiй стиль. Вiн вiдрiзнясться вiд iонiчного бiльшою довжиною колон (у ордернiй вiдповiдностi), складнiшою базою (кам’яна пiдставка колони) i капiтеллю (верхня частина колони), прикрашеною листками аканфу.

Шедевром свiтовоУ архiтектури с ансамбль афiнського Акрополя, побудований у другiй половинi У ст. до н.е. за задумом генiального Фiдiя. Акрополь став релiгiйним i художнiм центром Афiн — головного зосередження мистецьких надбань ГрецiТ. За Перiкла, доаготривалого керiвника Афiн, зодчi Iктiн i Каллiкрат побудували Парфенон (храм Афiни — дiви) — центральну будiвлю Акрополя. Характерного рисою архiтектурного ансамблю (храми Нiке Аптерос, Ерехтейон та iн.) с вiльна асиметричнiсть, гармонiя з оточуючою природою, рельсфом. Побудований в доричному ордерi, Акрополь отримав i деякi риси, властивi ордеру iонiчному: таким с фриз на стiнi храму. Загальною високою темою Акрополя стала перемога людини над темними силами.

Великi змiни вiдбулися у пластичному мистецтвi. Скульптори У ст. до н.е. вiдiйшли вiд панiвного в архаТчному мистецтвi принципу схематичного i застиглого трактування об’скту. Ключовим досягненням грецькоТ скульптури з У ст. до н.е. стало те, що нона вiдтворюс рух. Грецiя дала небачену у свiтовому мистецтвi гглеяду генiальних скульпторiв. Вже на середину У ст до н.е. у творчостi трьох найбiльш уславлених скульпторiв — Мiрона, Фiдiя i Полiклета — грецька пластика досягас класичноТ досконалостi.

Розквiт творчостi Мiрона припадас на другу чверть У ст. до н.е. Вiн уславився зображеннями атлетiв — переможцiв на эмаганнях. Широко вiдоме скульптурне зображення дискобола. Скульптор настiльки жваво зобразив рух, що гдядач нiби бачить той момент, коли юнак у швидкому поворотi кидас диск.

Монументальнi фiгури створював знаменитий Фiдiй. В серединi Парфенону височiла статуя Афiни з слоновоТ кiстки, дерева, золота занвишки 12,5 метра. В iншому планi розгорнулась творча дiяльнiсть великого скульптура Полiклета (друга половина У ст. до н.е.) — виразника строгих доричних iдеалiв. Полiклет працював у технiцi бронзи. Його “дорифор-списник” i - давали узагальнений обряд iдеальноТ людини. Полiклет дав чи не перший у свiтовому мистецтвi взiрець митцятеоретика. Вiн встановлював систему математично точних пропорцiй людського тiла i виклав цю систему у теоретичному трактатi “Канон”.

У IУ до н.е. рiвень художньо культури Грецii залишасться дуже високим. Розвиваються новi риси — тонка спостережливiсть, вiльне вираження iндивiдуальних особливостей (скульптори Пракситель, Скопас, Лiсiпп), але класична гармонiя епохи Фiдiя вiдходить у минуле.

Отже, пiднесення економiчного i полiтичного житгя ГрецiТ у У ст до н.е. супроводжувалась розквiтом еллiнсько культури. Античний полiс, хоч i роздiлений соцiальними межами, зберiгав риси незалежноТ громадянськоТ общини. Народнi традицiУ змiцнiли у геротчнiй боротьбi з нашестям персiв i проявились особливо яскраво в художнiй творчостi еллiнiв. Великi змiни, що вiдбулися у середземноморському свiтi роэширили обрii i загострили допитливу думку фiлософiв, iсторикiв, драматургiв, скульпторiв. На цьому грунтi виникли генiальнi iдеТ атомiзму демокрiта, iдеалiзму Платона, системи Арiстотеля, великi образи грецькоТ трагедiУ, досконалi творiння античноТ пластики та архiтектури.

Останнiй перiод давньогрецькоТ культури — еллiнiстичний — був часом поширення i розвитку культури еллiнiв на територiТ монархiй, що виникли пiсля роэпаду держави Олександра Македонського (323 р. до н.е.).

3.2. Культура Стародавнього Риму.

Культура Стародавнього Риму — це культура РимськоТ республiки (У — 1 ст. до н.е.) i Римськоi iмперiТ (1 ст. до н.е. — У ст. н.е.) друга з найзначнiших культур античноТ цивiлiзацiТ. Понягггя давньоримськоТ культури у вузькому смислi слова вiдноситься тiльки до культури римськоТ iталiТ, в широкому значеннi — до культури всього Середземномор’я, об’сднаного Римом.

У давньоримську культуру великий внесок эробили такий народ IталiТ як етруски (на початковому етапi) i греки, значення культурного впливу яких особливо помiтне. Грецька культура поширювалася через заснованi у УII ст. до н.е. грецькi мiста на о.Сiцилiя та мiста Тарент, Сiбарiс, Елея, Кротон, Посiдонiя, Кiми, Неаполiс — в пiвденнiй iталii. Пiсля встановлення над ними у III ст. до н.е. влади римлян, грецький культурний вплив не тiльки не послабився, а навiть посилився. Проте староримська культура мас своТ специфiчнi риси i оригiнальнi загальнi тенденцiТ, зумовленi насамперед сутнiстю цього народу — практичного i мiлiтарного.

I3iйськова справа

У процесi тривалих i впертих вiйн склалася i змiцнiла воснна органiзацiя Риму. В Римi вперше був створений гнучкий маневровий бойовий порядок: легiон подiлявся на 30 тактичних одиниць — манiгiул, якi з кiнця Ii ст. до н.е. почали об’сднуватися по З в когорти. Кожний манiпул у свою чергу подiлявся на двi центурiТ. Легiони шикувались за принципом досвiдченостi воТнiв у три бойовi лiнiТ: у першiй стояли молодi воши (гастати), у другiй — бiльш досвiдченi (принципи), в третiй — ветерани (трiарii). Лише тодi, коли перемога не могла бути досягнута без резервiв, у бiй вступали трiарiТ. У римлян iснувало прислiв’я: “Справа дiйшла до трiарiТв”, тому справа доведена до крайнощiв. Римська армiя в 1 ст. н.е. складалася з 25 легiонiв загалъною чисельнiстю 150 тис. солдатiв i офiцерiв. Служба тривала 20 рокiв, але у важкi часи чисельнiсть армiТ i термiн служби эростали. Пiд час дiоклетiана (284 — 305) чисельнiсть армiТ була доведена до 600 тис. Крiм легiонiв у римськiй армiТ були так званi союзники, яких вербували з пiдкорених племен i народiв.

Характерною особливiстю римсько вiйськово тактики було влаштування укрiгiлених таборiв. Римське вiйсько на стоянцi оточувалося ровом та валом. Табiрнi укрiплення виключали раптовий напад ворога i давали можливiсть посднувати переваги наступальних дiй з оборонними.

У римськiй армiТ панувала сувора дисциплiна. За невиконання наказу — смерть. Якщо загiн римлян втiкав з поля битви, то здiйснювалася децимацiя: загiн шикували i кожного десятого страчували.

Отже, манiгтулярний стрiй забезпечував свободу маневру. Значний розвиток отримала польова фортифiкацiя — (укрiплений табiр як у походi, так i стацiонарний); мистецтво облоги фортець, прикордоннi нали в епоху iмперi.

Такою була римська воснна органiзацiя, яка зумовила перемоги Риму i була ключем для встановлення панування Риму в Свропi, Пiвнiчнiй Африцi i Переднiй АзiТ.

Римське право

Специфiчним продуктом розвитку римського суспiльства було право, розробка якого починасться в У — iУ ст. до н.е. Основнi поняття права були сформульованi в перiод ранньо республiки. Вiдправним пунктом слугували закони ХII таблиць. В подальшому у розвитку римського права велику роль зiграли преторськi едикти, якi роэширювали i виправляли чиннi правовi норми.

Право встановлювало i визначало можливi способи набутгя власностi. Основним засобом була “манцiпацiя” — особливий обряд вступлення у власнiсть, що виконувався у присутностi свiдкiв. Розвиток вiдносин власностi привiв також до створення спадкового права.

Процес судочинства носив формалiзований характер. Кожний позов повинен був засновуватися на певному законi i виражатися у строго визначених формулюваннях. Помилка у формулюваннi могла привести до програшу всього судового процесу. Цi процесуальнi формули передбачали участь у процесi жрецiв-понтифiкiв, якi були першими римськими юристами i тлумачами права.

В епоху римськот iмперiТ право розроблясться дуже iнтенсивно. Велику роль у цьому вiдiгравали префекти проторiя — Папiнiан, Ульпiан та iншi юристи. На Ш ст. вiдповiдно до потреб свiтово iмперi приводиться в систему римське право з його неперевершеною за точнiстю розробкою всiх iснуючих юридичних вiдносин товаровласникiв (покупець i продавець, кредитор i боржник, договiр, зобов’язання сторiн). Римське право було результатом i потужним засобом впливу на правовi i ширше — суспiлънi вiдносини в усiх частинах iмперй.

В науцi, як i в фiлософiт, римляни багато запозичили у грекiв. Але одночасно розвивасться i суто римська наука. В Стародавньому Римi отримали розвиток головно прикладнi науки: агрiкультура, вiйськова справа, будiвництво, гiдротехнiка. В творах по сiльському господарству Катона (II ст. до н.е.), Варрона (1 ст. до н.е.), Колумелли (1 ст.) розробляються принципи рацiонального ведения рабовласницького господарства, описусться технiка землеробства, виноградарства, садiвництва. Найвидатнiшим представником римськоТ науки був Марк Теренцiй Варрон (116 — 27 рр. до н.е.), який склав енциклопедiю наук i написав докладнi дослiдження про римськi побутовi i релiгiйнi старожитностi, римський театр, латинську мову, агрономiю. Отже, римлян цiкавило насамперед практичне застосування знань.

Щоб розiбратися в законах i преторських едиктах та впливати на суддiв, вимагалось солiдне винчення права i риторики. Ораторське мистецтво, риторика пройшло тривалий шлях розвитку i нараховувало багато блискучих представникiв, з яких найбiльш знаменитим був Цiцерон (106 — 43 рр. до н.е.). Промови вiдомих адiзокатiв переписувалися, х читала широка публiка. Особливе значення мали полiтичнi промови, найбiльш яскравим эразком яких с промови Цiцерона проти Катилiни. Мова Цiцерона — класичний приклад золотоТ латинськоТ прози.

Художня лiтература досягла розквiту доби першого iмператора Августа Октавiана (30 р. до н.е. — 14 р. н.е.). Великi поети Вергiлiй (70-19 рр. до н.е.), Горацiй (65 — 8 рр. до н.е.), Овiдiй (43 р. до н.е. — 17 р. н.е.) входили в лiтературнi гуртки, що знаходилися пiд покровительством друга Августа — Мецената. Славу найвеличнiшого римського поета принесла Вергiлiю епiчна поема “ЕнеТда”. Поема розповiдас про мандрiвки, пригоди i битви троянського героя Енея, якому боги визначили заснувати ноне мiсто в IталiТ i стати родоначальником царiв Риму та роду ЮлiТв. Слава Вергiлiя i “ЕнеТди” пережила вiки.

Горацiй писав невеликi твори — лiричнi вiршi, оди, сатири. Знаменитий митець високо оцiнював мiсiю поета. Мотив iз Горацiя використав Пушкiн у своему знаменитому: памятник себе воздвиг нерукотворный”. Овiдiй довiв у елегiях до досконалостi вiршовану розробку мотивiв кохання. Як бачимо, римська художня лiтература досягла зенiту при Августi, його 44-рiчне правлiння названо золотою добою латинськоТ поезiТ.

Пiднесення римськоТ держави, розвиток мiського житгя сприяли розвитку архiтектури i скульптури. Змiнюсться Рим, який стае величезним за площею i чисельнiстю населения. Вже в II ст. до н.е. в столицi республiки живе 500 тис. жителiв. У III ст. н.е. столиця iмперiТ нараховус 1,5 млн. городян. ‘з завойованих грецьких мiст в Рим привозять велику кiлъкiсть статуй, якими тепер прикрашають римськi площi.

Порiвняно з греками римляни досягли великого прогресу у спорудженнi практично потрiбних будiвель. В архiтектурi i пластичному мистецтвi римляни були так само практичнi, як i в науцi, релiгiйному культi.

Панiвними в римськiй архiтектурi с споруди суспiльного призначення

трiумфальна арка, базилiка, терми, воснно-iнженернi споруди. В епоху республiки широкого розмаху набула iнженерна творчiсть, створюються мости, брукованi шляхи (Вiа Аппiа), канали (клоаки), акведуки (водогони). У мiстах будуються громадськi будiвлi нового архiтектурного стилю — базилiки, портики для прогулянок, з’являються монумеНтальнi декоративнi споруди — трiумфальнi арки.

Блискучий розквiт римськоТ архiтектури припадас на епоху iмперiТ. Будiвництво набувас грандiозного масштабу. Споруди досягають вражаючоТ розкошi i величностi. Кращi зразки цiсТ епохи: форум i вiвар миру” — за Августа; Колiзей (амфiтеатр, збудований у 80 р. н.е.) — за ФлавiТв, знаменитий Пантеон, храм усiМ богам” (дiаметр купола — 43,2 м.) — за Адрiана, мiст, побудований за Траяна через Дунай i форум Траяна з його колоною перемоги — споруджений Аполлодором.

Самi римляни створюють оригiнальний жанр скульптури — реалiстичний скульптурний портрет, в розвитку якого вони досягли досконалостi. Розвивасться фреска, яку використовують з декоративною метою. У римському житгi величезну роль вiдiгравали видовища. З найдавнiших часiв у Римi великою популярнiстю користувалися цирковi видовища. у 254 р. до н.е. вперше були влаштованi гладiаторськi iгри, якi з II ст. до н.е. стали улюбленою розвагою римлян. На влаштування iгор i циркових вистав витрачалися великi кошти. В амфiтеатрах влаштовували боТ гладiаторiв, якi билися на смерть, цькували звiрiв. В цирках вiдбувалися перегони на квадригах (колiсницях, запряжених четвiркою коней). Символи характеру римлян с грандiозний амфiтеатр Колiзей — на 50 тис. глядачiв.

3.3. Висновки

У Стародавньому Свiтi культура ГрецiТ досягла особливо високого рiвня. у Стародавнiй ГрецiТ процвiтали природничi i гуманiтарНi науки. В Елладi виникли й розвинулися основнi напрями фiлософiТ, блискучих успiхiв досягли архiтектура, скульптурна пластика, драматургiя та iншi види культури. Грецька мова й досi широко вживасться в науковiй термiнологiТ. Значна частина наших iмен грецького походження. Грецька мiфологiя давала сюжети багатьом видатним митцям Ренесансу, Бароко, Юiасицизму. 1 сьогоднi давньогрецькi трагедiТ не сходять зi сцен провiдних театрiв Свiту.

В Елладi вiдбулося становлення античного полiсу—першоТ розвиненоТ форми демократiТ, хоча i обмеженоТ рабовласництвом. у ГрецiТ формусться давньогрецька класична культура, що становить значну i iстотну частину тiсТ основи, на якiй розвивалася вся европейська культура.

у Стародавньому Римi антична культура набула новоТ iсторичноТ форми. Сильно вплинули на римську культуру етруски, у яких римляни запозичили алфавiт, пристосувавши його для латинськоГi мови. Постiйним був культурний вплив грекiв. Грецькi релiгiйнi уявлення, фiлософiя, науковi знання, ремесла, архiтектура й образотворче мистецтво мали величезний вплив на формування староримськоТ культури. Однак римське суспiльство не просто вбирало еллiнiстичну культуру. Римляни взяли з культури еллiнiстичного свiту лише те, що було близьким до норм римського державного жигггя, традицiй i моралi римлян.

У зв’язку з об’сднанням правлячих кiл iмперiй навколо римського уряду створюсться сдина еллiнiстично-римська культура, що поширюсться у провiнцiях i вiдчувас на собi вплив провiнцiйних культур. З середини II ст. бiльшiсть письменникiв, фiлософiв, учених були уродженцями схiдних частин iмперiТ. Римське право — оригiнальний витвiр римлян, римська архiтектура, римський офiцiйний культ панують у провiнцiях. З iншого боку, схiднi культи (велика матiр богiв — Кiбела, Озiрiс й Iзiда, iранське божество — Мiтра) мали велику кiлькiсть прихильникiв, ставали дедалi популярнiшими.

Шляхи iсторичного розвитку СхiдноТ i ЗахiдноТ iмперiй (пiсля подiлу iмперiТ з

395 р.) сугггсво вiдрiзнялися. Схiдна Вiзантiйська iмперiя проiснувала до середини

ХУ ст., створивши високу культуру. Пiсля захогтлення Риму вiйськами вестготського

вождя Аларiха у 410 р., його свiтове значення на багато столiть було вТрачено.

4. Загальнi висновки

В епоху первiснообщинного ладу людина здiйснила багато вiдкриттiв та винаходiв. Перетворюючи оточуючий свiт, людина водночас i сама змiнюсться та вдосконалюсться. Вона пройшла величезний iсторичний шлях вiд мавпоподiбноТ iстоти (пiтекантропу) до людини сучасного типу — Ношо арiеп$. Iсторiя первiснообщинноТ епохи була iсторiсю становления перших форм суспiльноТ органiзацiТ i розвитку соцiально-культурних зв’язкiв: вiд зародкiв родовоТ органiзацiТ до П розквiту i занепаду. Бронзовий вiк вiдiграв величезну роль в iсторiУ всього людства. Саме в дей час (починаючи з середини iii тис. до н.е. i до початку Г тис. до н.е.) економiчне пiднесення, викликане бiльш досконалою металургiею i технiкою привело до остаточного повалення матрiархату, поширення патрiархально-родового ладу, а потiм i до роэкладу родо-племiнного ладу.

У кранах Передньо i МалоТ АзiТ, ПiвнiчноСхiдноi Африки (Сгипет), на Балканах i на островах Егейського моря, в iндiТ i частково в КитаТ вже в цю епоху розвивались новi форми суспiльних вiдносин, властивi раннiм цивiлiзацiям. У деяких iнших народiв на заключному етапi первiснообщинного ладу виникас вiйськова демократiя. З племен формуються великi племiннi союзи. Багато з цих союзiв досягли виiцоТ форми соцiально-полiтичноТ органiзацiТ первiсностi — ладу вiйськовоТ демократiТ.

Процес прискорення iсторичного розвитку i культурного прогресу у бронзовому вiцi набув яскравих i рельсфних рис.

Культура раннiх цивiлiзацiй — давньосхiдна культура менш розвинута, нiж антична (греко-римська). На давньому Сходi у бiльшостi народiв дуже донго зберiгаються складнi системи писемностi (iсроглiфiка та клинопис), хоча фiнiкiянам належить честь створення найдавнiшого алфавiту. На давньому Сходi у результатi панування релiгiйного свiтогляду виникають лише першi зародки наукових знань. У ГрецiТ та Римi простежусмо подальший розвиток науки.

Стародавнiй Схiд був тiсно пов’язаний з античним свiтом ГрецiТ та Риму. Антична культура с подальшим розвитком культури давньосхiдних народiв, якi створили багато видатних культурних цiнностей, що ляглив лIтоВутахiдноТ грекоримськоТ культури, а особливо — середньовiчних культур Сходу.

Культура СтародавньоТ ГрецiТ с першою формою античноТ культури. давньо.. грецький епос i мистецтво дають нам художню пасолоду i с нормою та недосяжним эразком. Свосрiднiсть i особлива художня цiннiсть грецькоТ культури в тому, що нона стала класичною культурою неповторноТ i чарiвноТ доби становления сучасноТ ивiлiзацiТ. Вiчна принаднiсть давньогрецького мистецтва в тому, що це мистецтво перiоду дитинства людського суспiльства, який нiколи не повторюсться.

Високого рiвня розвитку i культури мислення досягла давньогрецька фiлософiя

рiзноманiтних формах грецькоТ фiлософiТ вже с в процесi виникнення майже всi пiзнiшi гипи свiтоглядiв i напрямiв суспiльноТ думки.

Культура сучасного свiту в багатьох своТх виявах бере свiй початок у багаоГраНнiЙ культурi Еллади. Елементи науки й тсхнiки, напрями фiлософiТ, рiзнi форми драматургiТ, лiрики, архiтектури i образотворчого мистецтва с визначалъною i евiд’смною частиною тiсТ основи, на якiй розвивасться свiтова культура.

У славнозвiснiй поемi “ЕнеТда” майбутню велич Риму проголошус сам верхов

н ий бог Юпiтер, який так визначас мiсiю римлян на землi: хай iншi народи сильнiшi

в науках i мистецтвi; призначення римлян — бути володарями свiту, щадити перемонсених i пiдкорювати гордовитих. “ЕнеТда” Вергiлiя так яскраво втiлила свiтос прийнягггя i iдеологiю Риму, що на столiття залишалась улюбленим твором

р имлян.

дiячi i прихильники античноТ культури в час послабления могутностi РимськоТ

i перiТ (друга половина IУ — У ст. н.е.) хоч i не эмогли вiдвернути культурний занепад,

а гiе Тхнiми зусиллями основнi скарби античноТ культури було передано для наступних

п околiнь.

Частина 2. СТАРОдАВIIЯ КУЛЬТУРА УКРАIНИ

План

1. Процес культурогенезу на теренах Украни часiв кам’яного вiку та енеолiту.

2. Культура населення скiфсько-сарматського часу.

З. Культура давнiх слов’ян.

1. Процес культурогенезу на теренах Украши часiв кам’яного вiку та енеолiту.

Витоки культури УкраТни сягають часiв первiснообщинного ладу, саме його найдавнiшого етапу — палеолiту. Близько 1 млн. рокiв тому на нашi терени прийшли першi люди. На сьогоднi доведено, що найранiше освосною територiсю Укратни було Закарпагтя. дослiдниками виявлено багатошарове палеолiтичне поселения у селищi Королево Виноградiвського району в Закарпаггi. Тут знайдено 16 рiзночасових шарiв залягання палеолiтичних кам’яних виробiв чоперiв. Стоянки найдавнiших в УкраТнi людей знайденi також на днiстрi, Житомирщинi, у донбасi, гiрському Криму.

Протягом сотень тисяч рокiв основним занягггям древньоУ людини було полювання та збиральництво. для цього виготовлялися рiзнi знаряддя працi i полювання. Найпридатнiшим матерiалом був кремiнь з його здатнiстю легко розколюватися i давати пласкi мiцнi уламки. Залежно вiд специфiки природнього середовища вiдомi також вироби з андезиту та обсидiану (Закарпагггя), кварциту (пiвнiч

донецького кряжа), тощо.

Приблизно 150 тис. рокiв тому з’являсться новий тип людей — неандертальцi. Протягом невеликого часу вони освоюють практично всi терени УкраТни. Привласнюючий, мисливський характер господарства вимагав кочiвного способу життя, що насамперед було пов’язано з пересуванням тварин — об’скту полювання. Неандерталець будус житло i роэпалюс там вогнище. Залишки штучноТ будiвлi з фундаментом з кiсток мамонта дослiджено на стоянцi Молодове ЧернiвецькоТ областi н рiчцi днiстер. У помешканнi виявленi залишки 15 вогнищ. Одним iз свiдчень роз нитку людини цього часу с залишки снiдомо здiйснених поховань. Вперше цi поко - вания було вiдкрито у 1920-х рр. Г.А. Бонч-Осмоловським у гротi КiТк-Коба (Крим). Тут у спецiально видовбаних у скелi ямах виявленi поховання жiнки i однорiчно Т дитини.

Приблизно 80 тис. рокiв тому починасться похолодання, на тлi якого вiдбувастьс я iсторичний процес формування людини сучасного бiологiчного типу — Ьошо $арiеii (людини розумноТ).

Суворi умови жигггя спонукали людей до розвитку будiвництва. Залишки жите 1

виявленi на багатьох стоянках Укратни цього перiоду, дають эмогу эробити висново) i

про iснування рiзних типiв поселень. Насамперед це базовi поселення iз стацiонарним i

житлами складноТ конструкцiТ; стоянки з житлами бiльш простих та легки

конструкцiй; стоянки без жител; стiйбища, майстернi тощо. Бiльшiсть поселев

рiвнинноТ територiТ УкраТни роэташовувалися поблизу рiчок i займали значну площу -

вiд 500 м2 (Радомишль) до 1200 м2 (Мiзино). -

Широко роэповсюдженим типом будiвлi були житла з кiсток i бивнiв мамонтИ Мiзино (Чернiгiвщина, поблизу мiста Новгород-Сiверський), Межирiччя (середня теч днiпра), добраничiвська стоянка (притока днiпра р.Супой), Пушкарi (басейн рiчки десна) та iн. iз землеробським характером трипiльськоТ культури пов’язане виникнення антропоморфноТ керамiчноТ пластики. Не будучи предметами практичного вжитку, саме цi твори мистецтва трипiльцiв с носiями iнформацiТ про духовне житгя людини того часу.

до наших днiв эбереглося понад 2 тис. статуеток трипiльсько пластики. Переважна бiльшiсть з них зображас жiнок, що засвiдчус iснування у трипiльцiв культу жiночого божества. Фiгурки жiнок могли представляти матiр-родоначальницю й водночас iдоли — символи плодючостi. В житлi вони стояли на пiдвищеннях, спецiальних культових мiсцях. Культово-магiчний характер цих пластичних зображень пiдтверджусться знахiдками у похованнях (с. Усатове).

Археологи знаходять на мiсцях трипiльських поселень також фiгурки домашнiх тварин (в основному бикiв), глинянi моделi жител, антропоморфнi посудини, рiзнi амулети, прикраси тощо.

У Львiвському iсторичНому музеУ зберiгасться бiноклевидна трипiльська керамiка. дослiдники припускають, що нона могла використовуватися для магiчних дiй, зокрема, для обряду викликання дощу.

Мистецтво Трипiлля високим художнiм рiвнем не поступасться мистецтву найрозвинутiших культур Близького Сходу чи Середземномор’я.

до сьогоднi дослiдники не можуть прийти до одного висновку щодо причин занепаду трипiльсько культури. Швидше за усе нона булла витiснена або асимiльована iншими племенами i народами, що прийшли на нашу землю зi сходу.

Переважна бiльшiсть вiтчизняних дослiдникiв вважас трипiльцiв безпосереднiми пращурами украУнського народу. На користь цiсТ гiпотези свiдчать наступнiсть в будiвництвi жител, розписi керамiки, типових формах поховань тощо.

2. Культура скiфо-сарматського перiоду.

У УiI ст. до н.е. в стенах Пiвнiчного Причорномор’я з’являються племена скiфiв.

джерелом наших знань про культуру скiфiв с твори античних авторiв (насамперед Геродота) i археологiчнi розкопки, позаяк свого письма скiфи не мали.

Скiфська культура була тим новоутворенням, яке виникло завдяки складним етносоцiальним процесам у свразiйських степах.

За культурно-господарським типом скiфська культура належала до кочово (точнiше — напiвкочовоТ) скотарсько.

Лiсостепова зона скiфських часiв була заселена рiзноетнiчними племенами: неври на Правобережжi, гелони i будини на Лiвобережжi. Геродот эгадус про каллiпiдiвеллiно-скiфiв, тобто, змiшане греко-скiфське, не кочове плем’я.

У серединi У ст. до н.е., пiсля пiдкорення лiсостепу i вздовж днiпра вже мешкали напiвскiфськi етноси — скiфи-орачi та скiфи-землероби. Рiзниця мiж ними полягала в тому, що першi культивували элаки для власного споживання, а другi — на продаж.

На формування синкретичного характеру скiфсько культури вплинули контакти цих племен з грецькими мiстами-державами, що з’являються в УII ст. дб н.е. в Пiвнiчному Причорномор’, а також з Китасм i Персiсю.

Третя чверть У — кiнець IУ ст. до н.е. — перiод розквiту скiфськоУ держави, що тривав майже столiття i закiнчився наприкiнцi IУ ст. до н.е. глибокою кризою.

Основним занягггям царських скiфiв — провiдного племенi в скiфськiй державi — було кочове скотарство. Розводили коней, велику та дрiбну рогату худобу. Внаслiдок цього, стацiонарних будiвель у скiфiв не було. Геродот писав, що житла у них на вiзках. Iнщi античнi автори повiдомляюТь, що найменшi вiзки бувають чотириколiсними, а iншi — шестиколiсними.

Вже на початку IУ ст. до н.е., на поселеннях степового Поднiпров’я фiксуються постiйнi житла. Це двокамернi напiвземлянки з округлими примiщеннями, де розмiщувалося вiдкрите вогнище та землянi лави по периметру.

Iнодi трапляються наземнi однокiмнатнi споруди, округлi в планi. У деяких поселеннях Поднiпров’я зафiксованi прямокутнi в планi землянки (поселения бiля с. Первомавка на Херсонщинi та Лиса Гора бiля м. Василiвка ЗапорiзькоТ обл.). Основним матерiалом для виготовлення цих будiвель були глина i дерево.

до наших днiв дiйшли вiдомостi про одяг скiфiв. Чоловiки носили куртку з поясом та штани на взiрець шаровар, м’якi чобiтки, шапки з гострим верхом.

Жiнки — широку донгу сорочку, яка доповнювалася рiзними деталями.

Прикраси — браслети, перстнi, гривни, оздобленi пояси носили не тiльки жiнки, але й чоловiки.

Вiрування скiфiв вiдносились до полiтеТзму, тобто iснувала вiра в багатьох богiв. Геродот називас сiмох скiфських богiв, яких вiн ототожнював iз грецькими богами. На чолi пантеону стояла богиня Табiтi (Гестiя) — охороняла вогнище та житло (саме iм’я Табiтi означас “та, що зiгрiвас”). далi Папай (Зевс) та його дружина Алi (Гея) — божества неба i землi, союз двох стихiй — джерело житгя. далi Гойтосiр (Аполлон), Аргiмпаса (Афродiта), Галiмасад (Посейдон).

Арей — молодший з богiв, але в життi СкiфiТ його культу належала провiдна роль. Геродот пише, що на честь Арея проводилися щорiчнi жертноприношення. По всiй Скiфiт споруджувалися велетенськi чотирикутнi жертовники з хмизу, на верхiвцi яких був укрiплений старовинний залiзний меч (символ Арея). Цьому мечу скiфи приносили в жертву овець та коней.

Високого рiвня у скiфiв досягло ювелiрне мистецтво. На парадному посудi, кiнському спорядженнi, головних уборах та одязi бачимо характернi зображення тварин — ведмедя, рисi, бика, коня чи кози. Часто це символ—мiтка: ратиця хижака, пильне око або потужне крило птаха, гостре iкло або пазур хижака. Саме зображення тварин чи характерних для них частин тiла, дало назву особливiй течi в декоративноприкладному мистецтвi 3Вiрин стиль”. Основним матерiалом для виготовлення творiв скiфського мистецтва були кiстка, рiг, бронза, срiбло, золото, залiзо тощо. до шедеврiв свiтового мистецтва належить золотий гребiнь iз кургану Солоха (Запорiзька область). Верхня частина гребня прикрашена динамiчною батальною сценою за участю трьох воТнiв ймовiрно скiфських восначальникiв. дослiдники припускають, що автор цього твору був вихiдцем iз грецького мiсцевого середовища i, прекрасно оволодiвши художнiми засобами античного мистецтва, знав i степову атмосферу життя кочiвникiв.

до вiдомих у свiтi шедеврiв скiфського золотарського мистецтва належить кубок iз кургану Куль-Оба — виготовлена iз сплава золота з срiблом ваза. На верхнiй частинi вази зображенi ецени з жигггя скiфiв, нижня частина заповнена вертикальними жолобками у виглядi вузьких пелюсткiв.

Сьогоднi чи не найвiдомiшим у свiтi зразком мистецтва скiфiв с золота пектораль iз кургану Товста Могила — нагрудна прикраса ритуального характеру. Роздiлена на три смуги — зооморфну, рослинну i антропоморфну пектораль с яскравим прикладом греко-скiфського ювелiрного мистецтва. Особливо майстерно виконана композицiя iз зображенням двох напiвроздягнутих скiфiв, котрi стоять на колiнах i тримають сорочку з овечого хутра — золоте руно.

Вражас досконалiстю прикрашений фiгуркою вепра кинджал з експозицiТ Нацiонального музею iсторi Украни.

до наших днiв дiйшли взiрцi скiфськоi скульптури — виконанi з гранiту, пiсковику чи вапняку, воТни у бойовому обладунку. Цей образ володаря причорноморських степiв у ‚I-i ст., до н.е. ставили на могилах у Степовiй Скiфй.

Знайденi в Неаполi Скiфському (столиця скiфськоТ держави) терракотовi статуетки i бронзовi фiгурки грецьких богiв (деметра, Кора, Афродiта, Гермес, Зевс) належать до предметiв iмпорту, але деякi з них, iмовiрно, виготовлялися на мiсцi за античними эразками. Вiдомi й примiтивнi зооморфнi та антропоморфнi фiгурки, ритуальнi “хлiбцi”, якi свiдчать про поширення мiсцевих землеробсько-скотарських культiв.

У III ст. до н.е. на територiТ сучасноТ УкраТни з’являються iраномовнi кочовi племена сарматiв.

Спочатку культура сарматiв була близька до скiфськоТ, пiзнiше ця близькiсть зберiгалася лише в захiдних сарматiв.

Подiбно до будь-якого кочового суспiльства, сарматське також було насамперед воснiзованим. дослiдники називають сарматiв народом-вiйськом, де все чоловiче населения було воТнами.

Аналiз сарматських курганних й безкурганних поховань (Новопилiвськi кургани, Усть-Кам’янськi кургани) дас змогу реконструкцiю одягу та озбросння сарматiв. Чоловiки носили короткий каптан, що пiдперезувався поясом та застiбався фiбулами, шаровари та короткi м’якi чоботи. За головний убiр правив башлик. Костюм доповнював плащ.

Жiнки одягали донгу сукню iз рукавами до зап’ястя, зверху носився роэпашний халат, шаровари оздоблювалися на литках бiсером. На озбросннi сарматського воТна були мечi та кинджали, списи, лук i стрiли. Певну роль вiдiгравав захисний обладунок (панцирi, шоломи). Сарматська кiннота в тi часи вважалася однiсю з найкращих.

З 7-З ст. до н.е. були поширенi орнаментованi металевi пластинки для поясiв, эбруТ, зброТ, металевий i глиняний посуд, рiзноманiтнi ювелiрнi вироби.

для сарматського мистецтва тих часiв характерний так званий звiриний бiрюзовозолотий стиль. Так само, як у скiфiв, стиль цей являс зображення реальних чи ф антастичних звiрiв, найчастiше у боротьбi мiж собою. Але характерною рисою цього стилю с iнкрустацiя постатей тварин (очей, вух, м’язiв, хвостiв) бiрюзою, сердолiком та iншими камiнцями або емаллю.

Найкращими творами мистецтва сарматiв с золотi вироби з Запорiзького (пояснi пряжки) та Ногайчинського (Крим, нагруднi прикраси) курганiв.

Прикраси ж з поховання сарматського вождя, знайденого бiля с. Порош Ямпiльського р-ну ВiнницькоТ областi вражають сучасних митцiв свосю досконалiстю.

Отже, культура скiфських та сарматських племен, якi мешкали з УII ст. до н.е. до ‚Уст. н.е. на територiТ сучасноТ УкраТни, с невiд’смною складовою стародавньоТ культури нашоТ Батькiвщини. 3. Культура давнiх слов’ян.

джерелами з винчення слов’янськоУ культури дохристиянських часiв можна назвати археологiчнi, лiнгвiстичнi, антропологiчнi данi, вiдомостi iноземних авторiвмандрiвникiв.

Слов’янськi культури на великiй територi вiд Карпат до Дунаю, Лiсостеповiй Укранi, Прип’ятi та Подесеннi дуже близькi мiж собою. За мiсцем перших знахiдок цi культури називаються празько-корчакськими i датуються Уi-УII ст. н.е. Одна з найбiльш дослiджених пам’яток цього перiоду — могильник бiля села Корчак пiд Житомиром. На сьогоднi на територi Центральноi та Пiвденно-СхiдноУ Свропи вченим вiдомо понад 500 пам’яток цiс культури.

до слов’янських культур, що безпосередньо вплинули на формування самобутньоУ культури КивськоТ Русi, вченi вiдносять зарубинецьку (III ст. до н.е.) черняхвську (и-У ст. н.е.) i пшеворську (IIi-Уi ст. н.е.).

Багатовiкове проживання на пiвденних кордонах давньословянського свiту скiфосарматських племен позначилося не тiльки на антропологiчному типi праукраiнцiв, але й на формуваннi культури давнiх слов’ян.

дуже важливо, що Середнс Поднiпров’я майже упродовж усього археологiчного перiоду iсторii, тобто до перiоду КиУвськоi Русi, було густо населеною територiсю. Найкраще це пiдтверджують розкопки в районi Кисва, де вже на межi ер знайдено римськi монети Августа (27 р. до н.е. 14 р. н.е.) й Антонiна Пiя (131-136 р. н.е.). Этих часiв на територi Кисва постiйно проживало мiсцеве слов’янське населення.

Археологiчни матерiали на територi найранiшого роэселення слов’ян, дають эмогу эробити висновок, що праукраУнцi розселялись вздовж малих i великих рiчок, в лiсових хащах i в степу, на нових землях, що були для них звичним ландшафтом.

Типове слов’янське житло на цiй територi — напiвземлянка, з дерев’яними стiнами, що обмазували глиною.

Iснували i наземнi будiвлi — пiвквадратноУ форми однокамернi примiщення, в одному з куткiв якого роэташовувався опалювальний пристрiй — пiч, а в iнших — простi меблi i пiл (свосрiдний дощаний тапчан) для спання, стiл, лави, полиця для посуду. Подiбнi житла тривалий час побутували в украТнському селi, а поодинокi эразки його можна було ще побачити в 90-х рр. ХХ ст. на Захiдному i Центральному Полiссi.

Будiвельний матерiал, з якого украТнцi зводили житловi та господарськi будiвлi, залежав значною мiрою вiд мiсцевих природних ресурсiв — дерево (в Карпатах i на Полiссi), з глини та соломи (лiсостеп), з цегли — сирiвки або з природного каменю (степовi райони).

Хати, господарськi ями (де зберiгалися продукти), хлiв — становили двiр. Кiлька груп дворiв — поселення в якому мешкав рiд. Частина украТнських поселень мали укрiплення — городища з високими земляними валами та глибокими ровами.

Крiм поселень виникають мiста, що були адмiнiстративними i торговими центрами цiло великоТ округи. У кожному племiнному об’сднаннi були такi центри: у полян — КиТв, Вишгород, у сiверян — Чернiгiв, Новгород-Сiверський, Любеч, у деревлян

— Турiв, Малин, Iскоростень, у дулiбiв — Буськ, Волинь (Велинь), у бiлих хорватiв — Белз, Червень.

Серед цих мiст були великi i значнi вже в УiII ст.: КиТв мав вулицi, майдани, палаци князiв, ремiсничi майстернi. Археологiчнi дослiдження виявили будинки заможних верств населення

(“хороми”), що мали два i бiльше поверхи. Аналiз лiтописних даних про палаци

княгинi Ольги, а також вiдкритгя монумеi-ттальнЫ ротондоподiбно будiвлi в центрi

Киева, що набагато старша за Десятинну Церкву, доводить, що архiтектура КиТвсько

Русi ще до офiцiйноУ християнiзацiУ перебувала на високому рiвнi розвитку.

Археологiчнi джерела дають можливiсть уявити головнi заняггя населення, зокрема це землеробство, яке давало не лише продукти харчування, але й створювало можливостi для обмiну i торгiвлi. Ще племена зарубинецько культури вирощували просо, пшеницю, ячмiнь. Знали слов’яни овес, коноплю, льон, мак, капусту, рiпу.

Розводили домашню худобу, були корови, конi, вiвцi, свинi; птицю — обов’язково кури.

Слов’янськi племена добре знали рiзноманiтнi ремесла: залiзоробне, гончарне, ювелiрне i т.п.

Найпоширенiшою ремiсничою продукцiсю був глиняний посуд. Найвищого пiднесення керамiчне виробництво досягло у племен черняхiвськоУ культури — гончарнi печi вiдкрито на поселеннях Лука-Врубливецька, Бакота, Лепесiвка та iн.

На керамiчних вазах (IУ ст.) черняхiвськоТ культури iз сiл Лепесiвка i Ромашки вiдображена календарна символiка. Плоскi широкi вiнчики лепесiвських ваз подiленi на 12 секторiв-мiсяцiв, кожний з яких мае свою орнаментальну символiку землеробського змiсту. Цi посудини призначалися для НоворiчНих ворожiнь та заклинань.

Слов’яни володiли i тасмницями ювелiрного ремесла. У поселеннi середини I тис. н.е. бiля с. Бернашiвка на Вiнничинi в 1990 р. вiдкрито примiщення ювелiрно майстернi. Виявлено 64 кам’янi ливарнi форми для виготовлення ювелiрних прикрас. Це сдина майстерня на територiТ Пiвденно-СхiдноТ i ЦентральнЫ Свропи, де знайдено кам’яну ливарну форму для виготовлення пальчастих фiбул — надэвичайно характерних для слов’янського свiту середини 1 тис. н.е.

Для релiгiйних уявлень праукраiнцiв с характерним поклонiння силам природи i культ предкiв.

Для давнього мешканця укранських земель вся природа була населена масою рiзних божеств: польовики, лiсовики, водяники, русалки, мавки. Рослини уявляли як живi iстоти, що можуть розмовляти мiж собою, переходити з мiсця на мiсце, надiляти власника цвiту чи листя чарiвними властивостями.

Культ роду заповнював все житгя людини того часу. На кожному кроцi вiдчувалася присутнiсть предкiв, зокрема, пiд час народження, весiлля, смертi. З культом предкiв пов’язане поклонiння богу Роду i рожаницям (вiдповiдальним за людськi долi).

Крiм Рода i рожаниць (поклонiння яким мало родинний характер) вiдомi й iншi боги слов’янського пантеону. Насамперед це Даждьбог — бог Сонця, врожаю, достатку. Культ Перуна — бога грози i вiйни, який у християнськiй версй, набув подоби пророка iллi — громовержця, до цього часу зберiгся на Гуцульщинi. Давнi астральнi культи знайшли свiй вiдгомiн у поклонiннi богу — вогню небесному — Сварогу, богу вогню - земному Сварожичу.

У владi Велеса — врожай i плодючiсть худоби. Богиня — мати — Мокоша, покровителька всього живого, часто зображувалася схожоiо на дерево. Серед iнших богiв, яким поклонялися слов’яни-язичники, були Лада — богиня кохання, Леля — богиня весни та iн.

Релiгiйно — мiфiчна традицiя пiдтримувалася професiйними професiями жерцями

— волхвами. Археологи знаходять язичницькi жертовники (капища), де, вочевидь, вiдбувалися ритуальнi дi. Такi капища знайденi в селi Лепесiвка (Хмельниччина) с. Ромашки (Кивська обл.) та iн.

Найцiкавiшою пам’яткою культовоТ скульптури язичницьких часiв с так званий iдол”, знайдений 1848 р. бiля м.Гусятина на р.Збруч. Як засвiдчили археологiчнi дослiдження, Эбруцький iдол стояв у центрi святилища на каМ’яному п’сдесталi, який мав близько 8 м у дiаметрi. Кам’яна скульптура мас вигляд стовпа з чотирма ликами язичницького бога Святовида, вкритими однiсю шапкою. Рiзнi сцени на Эбруцькому iдолi вiдображають уявлення схiдних слов’ян не лише про земний свiт, а й про небесний та потойбiчний.

У праукраТнцiв iснували також ритуали, якi носили календарно-обрядовий характер. Частина з них, запозичена християнством, дiйшла до наших днiв. Насамперед це Коляда, снято, що сягас глибокоТ передхристиянськоТ давнини i пов’язане з одним з головних снят наших предкiв — дня зимового сонцестояння, сонцевороту, яке в Тхнiй уявi знаменувало поворот на весну”, перемогу свiтла i житгя над зимовим мороком

омертвiнням у природi.

Прихiд весни зустрiчас Масляна — дание карнавальне снято з переодяганнями, фарсовими похоронами ляльок жiночого божества (Мари), веселощами.

З лiтнiм сонцестоянням пов’язане снято Купала, архаТчнi риси якого эбереглися найкраще. В день Купала в давнину приносилася людська жертва — у водi топили дiвчину, яка, власне, i називалася Купала.

На лiтнiй перiод приходилося снято Перуна (християнський двiйник -- снятий iлля).

Восени було снято Рода i рожаниць, а також жiноче снято, пов’язане з Мокошшю.

Культовi дiТ супроводжували й все житгя людини вiд народження до смертi. Бiльшiсть цих культових дiй виконувалася за традицiями вони, здiйснювалися пiд керiвництвом не спецiально призначених осiб, а самими вжонавцями. Якби не дя обставина, старовиннi вiрування i ритуали були й для нас втраченi назавжди.

]Эажливим елементом давньоруськоТ духовноТ культури с Музика. На Русi великого поширення набули обрядовi пiснi, танцi, скоморошi iгри, гуслярськi розпiви.

Пiд час археологiчних розкопок знаходять Музичнi iнструменти — гудки, гуслi, сопiлки. В Кисвi пiд час розкопiв виявленi костянi кастаньсти. до наших днiв дiйшли iсторичнi епоси, билини i легенди. Багато сюжетiв походить вiд давнiх мiфологiчних вiрувань i уявлень (про переселення душ людей у тварин, перетворення людини в дерево, птахiв),

Одним з основних сюжетiв с боротьба сил зла (що уособлюсться в Змiсвi) з силами свiтла i вогню (в народних легендах Коваль або два Ковалi).

Тривала боротьба закiнчусться поразкою Змiя, якого впрягають в плуг i эмушують орати борозну.

Вiдомi билини, якi розповiдають про богатирiв Iллю Муромця, дуная, Микулу Селяниновича та iн. Вони эбереглися в народнiй культурi до наших днiв.

УкраУнська культура мае давнi коренi i вiдзначасться поступальним безперервним розвитком. Багато й галузей — прикладне мистецтво, дерев’яна архiтектура, народна творчiсть — мають глибокi тисячолiтнi традицiТ. Грунтуючись на культурних здобутках первiсних культур, украУнська культура збагачувалась надбаннями сусiднiх народiв i племен — скiфiв сарматiв, грекiв (через грецькi мiста — колонiУ) готiв, гунiв та iн., створивши свою унiкальну, неповторт-iу маТерiальну i духовну культуру.

Тема З. КУЛЬТУРА СЕРЕдНЬОВ1ЧНО СВРОПИ ТА КИIВСЬКОI РУСI-УКРАIНИ

Частина 1. СЕРЕДНЬОВIЧНА КУЛЬТУРА СВРОПИ

Ще з часiв буржуазних револю цiй у Свропi склалося негативне вiдношення до фео дального суспiльства та його культури як цiлком вiдсталоi та реакцiйно, до того ж пройнятоi духом мракобiсся. Проте феодальна епоха — це не зовсiм “темнi вiки ‘ не цiлковиРлий провал у ноступальному розвитку людськоi цивiлiзацii i, звичайно, не крок назад порiвняно з античнiстю. Тому мела теми — це спроба показа ли, що культура у сере днi вiки не тiльки успiшно розвивалася, але й пiднялася на новий, ви щий щабель розвитку.

Пропонусмо такий план ВЛду

1. Культура середнiх вiкiв у ВiзантiТ.

2. Захiдносвропейська культура у добу середньовiччя.

1. Культура середнiх вiкiв у Вiзаiiтii

iсторiя середнiх вiкiв охоплюс час майже у 1000 рокiв — вiд IУ до ХУ ст. н.е. Початком феодальноТ епохи прийнято вважати крах рабовласницькот РимськоТ iмперiТ, захоплено’i у IУ ст. Варварами, пiсля чого нона роэпалася на Захiдну та Схiдну частини. Набiги варварських народiв, що супроводжувалися повсюдним нищенням матерiальних та духовних цiнностей, нанесли значноТ шкоди розвитку продуктивних сил суспiльства. Тому на перших етапах феодального суспiльства Тхнiй рiвень розвитку був набагато нижчий порiвняно з рабовласницьким. Варто однак зазначити, що прогресивнiсть суспiльно-економiчноТ формацiТ не зводиться до рiвня розвитку й продуктивних сил, а визначасться й гуманiстичним потенцiалом загалом. Феодалiзм забезпечив людинi бiльшу економiчну та духовну свободу, бiльшi права i бiльшi можливостi для розвитку своУх задаткiв, нiж рабовласницький лад.

Пiсля роэпаду РимськоТ iмперiТ у схiднiй й частинi виникла держава, яка згодом отримала назву Вiзантiйська iмперiя. Вона продовжила традицiТ великого Риму ще на тисячу рокiв. Саме на сходi у Вiзантiйськiй iмперi’i зберiгасться концепцiя свiтового панування та свiтовоТ монархi’i, титул iмператора та традицiТ античноТ культури. Вiзантiя виникла на рубежi двох епох загибелi пiзньо’i античностi та зародження феодальних вiдносин. Географiчне положення ВiзантiТ, яка розкинула своУ володiння на двох континентах (Свропи та АзiТ), а в часи найбiльшого пiднесення поширювала свою владу i на деякi областi Африки, робило й сполучною ланкою мiж Сходом та Заходом, У ВiзантiУ перехрещувалися свропейськi та азiатськi впливи, що наклало вiдбиток на П суспiльно-полiтичне та культурне житгя. Унаслiдок цього тут склався свосрiдний синкретичний тип культури, вiдмiнний вiд захiдносвропейського та схiдного. Це свосрiдний синтез культурних традицiй греко-римського свiту та християнства, а також еллiнiстичного сходу. Навiть столиця ВiзантiТ — Константи у нополъ, заснований у 324—330 рр. iмператором Константином 1 на мiсцi колишнього м.Вiзантiй, нiби символiзувала сднiсть двох свiтiв, бо знаходилася на межi АзiТ та Свропи.

На вiдмiну вiд роздрiбнено Захiдно Свропи, Вiзантiйська iмперiя эберегла державнi полiтичнi доктрини та цiлiсну державну систему. За формою державного устрою нона була самодержавною монархiсю. У руках iмператора (Василевса) зосеред жувалася законоданча, виконавча, судова i вiйськова влада. Влада iмператора вважалася божественною, а вiн сам — повелителем усiх християнських народiв. Однак нона не була абсолютною, бо обмежувалася до певно мiри державними установами.

На вiдмiну вiд iнших тогочасних краТн, Вiзантiя залишалась державою, де зберiгалося сдине кодифiковане i обов’язкове для всього населения право. Эгодом iмператором Юстенiаном було запроваджене цивiльне право, в основу якого покладено чинне римське право. Цей кодекс сучасники назвали храмОМ правовЫ науки”. Завдяки йому досягнення римськоТ правовоУ науки стали надбанням правникiв середнiх вiкiв та Нового часу.

В iдейному та полiтичному жиггi ВiзантiТ значне мiсце займала церква, яка стала союзницею та опорою держави. Роздiлена на низку патрiархатiв православна церква не могла протистояти мiцнiй свiтськiй владi i опинилася у повнiй залежностi вiд неТ. Церква у ВiзантiТ не мала такоТ адмiнiстративноТ та економiчноТ влади, як у Захiднiй Свропi. На вiдмiну вiд католицькоТ церкви, яка неухильно проповiдувала примат духовноТ влади над свiтською, православнi iсрархи не претендували на главенство над свiтською владою, а проповiдували iдею сдностi з державою. Унаслiдок полiтичноТ слабкостi православноТ церкви тут нiколи не було масових гонiнь типу сняты iнквiзицiТ, хоча це не означас, що нона не переслiдувала сретикiв та розкольникiв.

Догматичнi та лiтургiйнi вiдмiнностi мiж православною та католицькою церквою незначнi, але вони вiдображали вiдмiнностi у суспiльному та культурному житгi ВiзантiТ та Заходу. Iх бiльше роздiляють стiйкi соцiально-психологiчнi вiдмiнностi, що укорiнилися в широких колах середньовiчного суспiльства. Схвильована уява католикiв постiйно спрямовувалася до страждань Христа i страшних мук грiшникiв у пеклi, в той час, як у православнiй церквi, на перший план пiдносяться радiснi i просвiтленi моменти життя Iсуса — його втiлення в людську подобу та воскресiння, перемога добра над злом5 що сприяло просвiтленому пiднесенню душ вiруючих. Ця вiдмiннiсть також виразно вiдбилася в урочистiй, пiднесенiй культурi ВiзантiТ та невибагливiй стриманiй культурi заходу.

Православна церква мала одну досить iстотну перевагу. Богослужiння тут велося на всiм зрозумiлiй мовi, на вiдмiну вiд католицькоТ, де панувала латинь, яку народнi маси не розумiли. В Захiднiй церквi панувала думка, що христвянське вiровчення — це таемна наука, доступ до якоТ вiдкритий тiльки духовенству. На рiднiй мовi дозволялася тiльки ii-iдивiдуальна молитва та проповiдь. Православна церква надавала бiльшого значения персконанням вiруючих, що також вимагало розумiння Тi догматики. Тому у Вiзантi протягом усiсТ iсторiУ йшли постiйнi теологiчнi диспути.

Теологiя, як вчення про Бога, пiдноситься у часи середньовiччя на рiвень найголовнiшого знання, здатного дати вичерпнi вiдповiдi на всi загадки буття. Починасться християнське богослов’я з перiоду так званы апологетики, представники якоi намагалися обгрунтувати християнську фiлософiю, протиставляючи П античному свiтогляду. Найбiльш вiдомий П представник Квiнт Тертулiан (бл. 160 — пiсля 220 рр.), стверджуючи незаперечний авторитет вiри перед розумом проголошував: “Вiрую, бо абсурдно”.

Наступний етап у розвитку християнсько фiлософiУ — це патристика, тобто вчення святих отцiв (вiд лат. рсиеР — отець). Кращi церковнi письменники, якi впорядкували i

роз’яснили фiлософсько-теологiчнi принципи християнсько iдеологiТ були: три “свiточi” КаподакiйськоУ церкви —Василiй Великий (бл.330 — 379 рр.), сп. Кессарiйський, його брат Григорiй (325 — 394 рр.) сп. Нiсський, Григорiй Низiанзiн (бл. 330 — 390 рр.) сп. Константинопольський, прозваний Богословом, а також близький до них Iоан Элатоуст (350 — 394 рр.) сп. Константинопольський, який вважався iдеалом церковного проповiдника. Вони привели християнську думку у струнку систему, опираючись головним чином на базу неоплатонiчноТ фiлософiТ i пристосовуючи П до свiтоглядних установок феодальнот свiдомостi. Крiм того Василiй Великий та ‘ван Элатоуст склали порядок лiтургiУ, яким досi керуються у церковному богослужiннi.

Теологiчнi дискусi значно пожвавилися в УiII—1Х ст. за часiв iконоборства. Особливо прославився у полемiцi з iконоборпями та iсламськими теологами Iоан дамаскiн. Це був визначний богослов та фiлософ, який склав свою “дiалектику за Арiстотелем” та 55 канонiв. Иого твори були особливо популярними у Кивськiй Русi. Iконоборство супроводжувалося нещадним нищенням пам’яток людськоТ думки та витворiв мистецтва, що завдало значноТ шкоди культурному розвитку ВiзантiТ. Але водночас iконоборча доктрина та Тхнс естетичне мислення внесли новий струмiнь в образне бачення свiту вiзантiйцями, у якому посднувалися вишукана абстрактна символiка з привабливим декором. А це привело до нового злсту не тiльки церковного, але й свiтського мистецтва та архiтектури у ВiзантiТ.

У розвитку богословськi думки Х—Хi ст. простежуються двi тенденцiТ

рацiоналiстична та iсiхастична. Рацiоналiстична тенденцiя насамперед виявлясться у прагненнi посднати вiру з розумом, а часом поставити розум вище вiри. Рацiоналiстам властивий iнтерес до зовнiшнього свiту та його будови, вони не покладаються беззастережно на авторитет слiпоТ вiри, а прагнуть дослiдним шляхом встановити причиннi зв’язки у природi. На вiдмiну вiд захiдносвропейськоУ схоластики, вiзантiйська фiлософiя будувалася на основi античних фiлософських вчень рiзних шкiл, а не лише на працях одного Арiстотеля.

Найбiльш видатними представниками цього напрямку були Михайло Псьол (ХI ст.) та його учень Iоан Iтал. Михайло Псьол був учителем декiлькох iмператорiв, якi пiзнiше самi стали лiтераторами. Ного лiтературна дiяльнiсть була дуже обширна. Вiн залишив багато творiв з фiлософiУ, богослов’я, природничих науках, iсторiТ, фiлологiТ, демонологiУ; був поетом та оратором. Знаходячись пiд значним впливом елiнiзМу вiн писав вiршами не тiльки християнськi гiмни, але й медичнi трактати. Його “Логiка” стала вiдомою не тiльки у ВiзантiТ, але й на Заходi. Представники рацiоналiзму та релiгiйного вiльнодумства були засудженi церквою, а Тхнi працi покаранi вогнем. Проте Тхня творчiсть не пропала марно. Вона пiдготувала iрунт для ренесансних гуманiстичних iдей у ВiзантiТ.

В атмосферi безнадiТ, породженоТ подвiйною смертельною небезпекою з боку мусульман i хрестоносцiв, перемiг мiстичний напрямок iсiхазму. У такiй обстановцi росло переконання, що спасiння вiд земних бiд можна знайти лише у свiтi пасивного споглядання i повного заспокосння та самозаглибленого молитовного екстазу (iсiхiТ), що мас дарувати мiстичне злиггя з Богом та осяяння божественним свiтлом. Ця тенденцiя знайшла свое вираження у творчостi таких релiгiйних аскетiв та мiстикiв як Сiмеон Новий Богослов (949 1022 рр.) та Григорiй Палама (1297 — 1360 рр.), якi скерували основну увагу на внутрiшнiй свiт людини, способи П вдосконалення у дусi християнськЫ етики, смирення та послуху.

З усiх середньовiчних кран Вiзантiя особливо славилася досягненнями у галузi iсторiографi. Працi видатних вiзантiйських iсторикiв за характером викладу матерiалу та його образним багатством гiдно продовжують класичну грецьку традицiю Геродота, Фукiдiда та Полiбiя. до найбiльш фундаментальних розробок iсторично науки можна вiднести працi Прокопiя Кессарiйського, у яких глибоко висвiтлюються подi тогочасного суспiльно-полiтичного життя.

Паралельно з iсторiографiсю iснував свосрiдний жанр середньовiчного iсторичного твору хронографiя. Ii засновником став Кесарiйський спископ Свсевiй (260 — 339 рр.). Йому належить перша спроба систематизацiУ та перiодизацiГi свiтово iсторi. Вiн прагнув скласти унiверсальну вселенську iсторiю, всi подi якоi включенi в однi хронологiчнi рамки, а не датуються за олiмпiадами, як у Грецi, чи за роками правлiння консулiв, як у Римi. Вiн намагасться довести, що впорядкованi таким чином подi становлять закономiрну послiдовнiсть, логiчним завершенням якоУ с народження Iсуса Христа. Саме середньовiчнi iсторики намагаються вiднайти в iсторичних подiях об’сктивну закономiрнiсть, закладену Богом. Християнськi iсторики вiдходять вiд iде нацiональноТ iсторiТ i ставлять мету створення сдино вселенсько iсторiУ, бо для християнства всi народи с синами божими. Перед Богом немас нi елiна, нi варвара, вчив апостол Павло, всi народи с братами у Христi. Отож християнство заклало основи сдиноТ свiтовоТ iсторiТ.

Майже всi iсторичнi хронiки до ХI ст. сухi й одноманiтнi. Як правило, вони мають характер монастирських записок (патерикiв). Iхнiй основний змiст — iсторiя монастиря та життя святих, до яких присднувалися як другоряднi повiдомлення про житгя держави, подiТ у навколишнiй мiсцевостi, спостереження за незвичайними природними явищами (кометами, затемненням i т.д.). до того ж вони значною мiрою грунтувалися на чутках, бо монахам був невiдомий дiйсний стан внутрiшнього життя суспiльства.

У ХI ст. внаслiдок розколу церкви на православну i католицьку та загострення боротьби мiж свiтською владою та церквою хронiки стають бiльш цiкавими. На них також позначилася гостра полiтична боротьба у суспiльствi. Хронiсти приймали живу участь у подiях, дивлячись на них очима певноТ партiТ i висловлювали й позицiю. Отже, полiтичнi пристрастi лiтописця надали сухiй хронiцi живоТ форми.

За iмператора Констянтина УII Порфiрородного (912 — 959 рр.) створено низку видатних пам’яток iсторико — енциклопедичного характеру. Вiн наказав за його власний рахунок складати обширнi збiрники (енциклопедiТ) з творiв староТ грецькоТ лiтератури, якi вже стали рiдкiсними, користуючись при цьому тогочасною мовою. Так була складена iсторична енциклопедiя, куди вибiрково ввiйшла майже вся iсторична лiтература грекiв. Це дало пiдстави назвати цей час “епохою учених енциклопедiй”. Трактати самого iмператора мiстять цiннi вiдомостi про полiтичну й адмiнiстративну структуру вiзантiйськоТ держави, цiкавий iсторикогеографiчний та етнографiчний матерiал про сусiднi народи, у тому числi i про слов’ян.

Багато також завдячусмо Константинопольському патрiарху Фотiю. Вiн зiбрав довкола себе велику кiлькiсть учнiв, перетворивши свiй будинок у свосрiдну академiю. Вiн спонукав учнiв скласти величезний “Лексикон” (словник), у якому система-вiзовано матерiал попереднiх словникiв та видатних творiв антично та вiзантiйськоТ лiтератури. Найбiльш видатний твiр Фотiя — це його “Бiблiотека” або “Багатокнижжя” (Мiрiобiблон), що мав 280 роздiлiв. Тут мiстилися вiдомостi про грецьких граматикiв, ораторiв, фiлософiв, iсторикiв, природознавцiв, лiкарiв та хнi твори. З його Бiблiотеки” видно, скiльки видатних творiв було втрачено, про якi тiльки з неТ можна було дiзнатися.

Система освiти у ВiзантiТ зберегла спадкосмний зв’язок з античнiстю. дiтей у вiцi 6—7 рокiв вiддавали до початковоТ школи, де воин протягом 2—З рокiв вчилися читати i писати грецькою та рахувати. для знатi iснували платнi приватнi школи граматистiв. Були також безплатнi школи, якi утримувалися монастирями, церквами або мiськими общинами, доступнi для всiх категорiй населення. Поширеною також була домашня освiта, особливо для жiнок.

для продовження освiти у школах бiльш високого ступеня iснував дуже важливий стимул. У централiзованiй iмперiТ з розгалуженим бюрократичним апаратом не можна було зайняти високу посаду без достатнъоТ освiти. Тi, що вирiшили присвятити себе науцi або дсржавнiй службi, продовжували освiту у вищих закладах. У раннiй перiод iмперiТ зберiгалися старi центри античноТ освiти. В Афiнах продовжувала iсНувати платонiвська Академiя, у АлександрiТ — фiлософська та медичнi школи, у Газi та КесарiТ — риторичнi школи, у Бейрутi — школа права. Всi вони мали бiблiотеки, де було зiбрано бiльше 700 тис. старовинних рукописiв. Згодом цi центри занепадають. Александрiйська бiблiотека була знищена фанатичними мусульманами, а платонiвська Академiя закрита за наказом iмвератора Юстенiана. Проте виникають новi науковi та навчальнi центри. На перше мiсце серед них вийшла Константинопольська вища школа, заснована у 425 р. У сер. ХI ст. нона роэширюсться, роздiлившись на двi школи: фiлософську (загальноосвiтню) та юридичну, яка готувала державних чиновникiв. Сюди приТздили вчитися з ЗахiдноТ Свропи i навiть з Багдадського та

Сгипетсъкого халiфатiв. У сер. IХ ст. у Константинополi також засновусться Магнаврська школа, а наприкiнцi ХI ст. — Вища богословська патрiарша школа. Пiсля захоплення Константинополя хрестоносцями у 1205 р. тут було здiйснено спробу заснування католицького унiверситету.

У вищих учбових закладах крiм богослов’я винчали риторику, фiлософiю, юриспруденцiю та природничi науки, серед яких найбiльшими здобутками прославилися вiзантiйськi математики. Вони не обмежувалися коментуванням стародавнiх авторiв, а розвивали П фундаментальнi та прикладнi напрямки. Плодотворною дiяльнiстю вiдзначився Лен Математик (IХст.). Вiн заклав основи алгебри, використавши буквеннi позначення у ролi цифрових символiв, прославився також багатьма винаходами, зокрема, свiтлового телеграфу та хитромудрими механiзмами, що вражали чужоземцiв в iмператорському палацi. Мануiл Мосхопулос вивчав магiчнi квадрати. Iоан Педiасiм у ХIУ ст. написав i трактат про подвосння куба, а iсаак Аргир “Геодезiб” i трактат про здобування квадратних коренiв.

У космологiТ та астрономiТ точилася гостра боротьба мiж прихильниками античних систем та захисниками християнського свiтогляду. Косьма Iндикоплов (УI ст.) у “Християнськiй типографiТ” намагався переглянути систему Птоломея. Його космогонiя грунтувалася на бiблiйних уявленнях, згiдно з якими земля мас форму плоского чотирикутника, оточеного океаном та покритого небесним куполом. Никифор Григора пропонував реформу календаря та передбачав затемнення сонця. Розвивалися також прикладнi науки. Вiзантiйцi володiли необхiдними практичними навиками у галузi хiмi, умiли виготовляти високоякiснi барвники, кольорову глазур, чудове скло. Певних успiхiв досягла також алхiмiя. У УII ст. у ВiзантiУ винайдено “грецький вогонь” — самозапалювальна сумiш нафти, селiтри, гашеного ванна та рiзних смол, який принiс успiх у багатьох морських битвах, особливо з арабами.

У Вiзантi також була розвинута медицина. Вiзантiйськi лiкарi не тiлъки коментували працi Галена та Гiпократа, але й узагальнювали свiй практичний досвiд, удосконалювали дiагностику. Результатом хньоТ працi стали: Медична енциклопедiя лiкаря Орiбасiя з Пергаму (IУ ст.), пiдручник з хiрургiТ лiкаря Нiкiти (IУ ст.), посiбник з фармакопеТ Миколи Мiребса (ХII ст.)

для мистецтва ВiзантiТ характерна пишна урочистiсть, багатий розкiшний декор та внутрiшня шляхетнiсть. Вiзантiйському мистецтву властивi традицiоналiзм та канонiчнiсть. Вiзантiйськi майстри, з одного боку, зберiгають традицiТ образотворчого мистецтва СтародавньоУ ГрецiТ, але наповнюють його новим символiчним змiстом. Стиль Ухнього малярства характеризусться площиннiстю та умовною схожiстю з об’сктом зображення. Площиннi силуети посднуються з плавною ритмiкою лiнiй та благородною кольоровою гамою, де переважають пурпурнi, лiловi, синi, оливковозеленi i золотистi тони. Вiзантiйськi iкони маiоть стилiзований характер, позбавленi ознак живоТ людини та подiбностi з об’сктом зображення. Ликам святих надасться аскетичного вигляду, вони мають витягнуту форму, маленькi уста та великi виразнi очi, що мало символiзувати духовнiсть. У IУ — УI ст. у вiзантiйському малярствi ще панують античнi традицiТ, що знайшло вiдображення у мозаТцi Великого iмператорського палацу у Константинополi. Эгодом у IХ — Х ст. формусться строгий iконограф iчний канон та цiлiсна система внутрiшнього iнтер’сру храму, тобто правила малювання та певний порядок розмiщення бiблiйних та iнших сцен на його стiнах та пiдкупольному просторi. Одна з вершин мистецтва цъого часу — мозаТка храму св. СофiТ у Константинополi.

На кiнець ХГIi—початок ХIУ ст. припадас ще один перiод розвитку вiзантiйського малярства, пов’язаний з поширенням гуманiстичних iдей. Митцi намагаються вийти за межi встановлених канонiв церковного iконопису. Вони звертаються до зображення не абстрактноТ, а живоТ людини, намагаються оживити iкони. Прекрасними пам’ятками цього часу с мозаТка та фрески монастиря Хори бiля Афiн. Однак вiзантiйське мистецтво не эмогло пiднятися до реалiзму iталiйського Ренесансу i надалi продовжувало творити у формах староГi канонiзованоТ iконографiТ.

Значний внесок зробили вiзантiйськi майстри у розвиток церковноТ та цивiльноТ архiтектури. Високого рiвня досягла технiка кладки цегляних церковних склепiнь та прикрашення iнтер’сру храмiв фресками, мозаТкою. У раннiй перiод вiзантiйськоТ архiтектури (У— УIII ст.) було характерним спорудження базилiкальних (базилiки у Херсонесi та Керчi) та хрещатокупольних типiв християнських храмiв. Прекрасним зразком церковноТ архiтектури цього часу с собор св. СофiТ у Константинополi, споруджений у 532 — 537 рр. за наказом Юстинiана. Вiн став праобразом СофiТ КиТвськоТ.

У IХ — Х ст. хрещатокупольний тип православних храмiв став пануючим. Вони мали один великий купол у центрi та чотири менших по боках, утворюючи форму хреста, так званий пiрамiдальний тип. Такi монастирськi споруди збереглися у дафнi (ХI ст.). У ХIII — ХУ ст. споруджуються невеликi храми, проте прикрашенi багатим орнаментом, особливо фасад (церква Апостолiв у Солонiках — 1312 — 1315 рр.)

Успiшно також розвивалося цивiльне будiвництво. Вiзантiйськi зодчi створюють новi принципи забудови мiст. У центрi роэташовусться головна площа з собором, вiд яко роэходяться, довiльно переплiтаючись, вулицi. За часiв iконоборства в архiтектуру проникають впливи мусульманського зодчества. Так, один з константинопольських палацiв був споруджений за планом палацу у Багдадi. Всi палаци були оточенi парками з фонтанами, екзотичними квiтами та деревами. У свiтському мистецтвi цього часу перемогли принципи урочистоУ архiтектурно монументальностi посднано з багатофiгурною пластикою, що заклала основи свiтсько художньоТ творчостi.

У IУст. в Константинополi було 4 театри. Тут ставилися пантонiми та виступали античнi комедiанти-пересмiiвники, якi, незважаючи на жорстокi переслiдування, були популярними серед народних мае. З театральними виставами познайомилася киТвська княгиня Ольга та Тi придворнi, перебуваючи 957 р. у Констаi-iтинополi, де нона прийняла хрещення. Пiд впливом придворного вiзантiйського побуту при киУвському княжому дворi також почали культивуватися виступи скоморохiв.

Пiсля захоплення Константинополя турками багато вiзантiйських митцiв та вчених оселилося в Iталi. Завдяки м перед здивованою Захiдною Свропою вiдкрився прекрасний свiт античностi, що стало одною з причин ренесансного руху у Свропi.

2. Захiдносвропейська культура у добу середньовiччя

Бiльшiсть свропейських народiв саме у середнi вiки починають творити свою нацiональну iсторiю, бо першi незалежнi нацiональнi держави постають вже в IХ — Х ст. Першими здобули нацiональну незалежнiсть французький та нiмецький народи, держави яких виникли у 843 р. унаслiдок роэпаду iмперii Карла Великого. У IХ ст. також утворилося англiйське королiвство та празьке князiвство чехiв. А у Х ст. починасться державна iсторiя полякiв, угорцiв та русичiв.

Позитивну роль у формуваннi свропейських нацiй вiдiграла абсолютистська королiвська влада, яка сприяла економiчному, полiтичному i культурному эгуртуванню народу навколо одного центру. У своТй боротьбi з феодальною анархiсю та свавiллям королiвська влада опиралася на лицарський стан, який розвинувся унаслiдок хрестових походiв. Лицарство мало iстотний вплив на житгя та культуру феодального суспiльства. Воно виробило свосрiдний комплекс манер, звичав, ритуалiв, придворних та вiйськових розваг, що отримав назву куртуазностi. Це явище привело до появи особливого типу аристократично культури, яка дiстала назву лицарськоУ або куртуазноТ.

У полiтичному житгi феодальнот Свропи набувають подальшого розвитку демократичнi тенденцiТ управлiння. Як не дивно, але демократичнi форми управлiння набули у феодальному суспiльствi бiльшого поширення, нiж в античному. Iхнiй розвиток пов’язаний з подальшою розбудовою середньовiчних мiст, якi стають значними центрами ремесла та торгiвлi. iхнiй розвиток вимагав регулярних вiдносин зносин на внутрiшньому ринку та безпечних шляхiв. На завадi цього стояла феодальна роздрiбленнiсть та мiжусобицi. Намагаючись звiльнитися вiд феодальнот сваволi, мiста починають боротьбу за свою економiчну та полiтичну незалежнiсть. Поступово деякi великi мiста звiльняються вiд влади феодала i короля. В них всгРановлюсться свосрiдна форма мiського самоврядування, яка дiстала назву права”, бо вперше воно було запроваджене у 1188 р. у нiмецькому м. Магдебурзi. Такий тип мiського самоврядування набув найбiлъшого поширення в Iталi. деякi iталiйськi мiста, що користувалися магдебурзьким правом перетворилися у справжнi мiста-держави з республiканською формою правлiння. Свiтово слави зажили такi мiста-республiки, як Флоренцiя, Венецiя, Генуя.

Мiста-республiки мали власну виборну адмiнiстрацiю, своТ суди, полiцiю, армiю, чеканили свою монету. На чолi мiсько общини стояла мiська рада (мунiципалiтет), яка здiйснювала керiвництво адмiНiстративно-господарською дiяльнiстю, видаючи обов’язковi для всiх роэпорядження. Радою керували вибранi особи — мер (Францiя i Англiя), бургомiстр (Нiмеччина), консули (Iталiя). Мiське населення було неоднорiдним за соцiальним складом. Рiзнi соцiальнi верстви створювали своТ корпорацй, як правило, професiйнi. Купцi об’сднувалися у гiльдiТ, а ремiсники — у цехи. Цех також був полiтично спрямованою органiзацiсю, на чолi якоТ стояв виборний магiстр.

У таких умовах мiста починають вiдiгравати провiдну роль у культурному житгi, а церква поступово втрачас свою монополiю у цiй сферi. Але в полiтичному вiдношеннi, на вiдмiну вiд централiзованоТ вiзантiйськоТ держави, у роздрiбленнiй Захiднiй Свропi свiтська влада була все ж таки досить слабкою, а позицiТ католицькоТ церкви, очолюваноТ Напою Римським, навпаки, були дуже мiцнi. У У ст. найбiльш наймогутнiший Римський спископ був проголошений Напою, у руках якого невдовзi зосередилася величезна влада над всiм роэдробленим у полiтичному вiдношеннi захiдносвропейським свiтом. Старанно пiдтримуючи iдею про божественне походження влади Папи та його непомильнiсть, церква зумiла поставити авторитет Папи вище вiд авторитету свiтських правителiв Свропи, якi, эмагаючись мiж собою, шукали його пiдтримки. За Папи iнокентiя III (1160 — 1216 рр.) багато свропейських монархiв визнали себе його васалами. Отже, €вропа стала свосрiдною папською теократiсю, де католицька церква прагнула пiдпорядкувати своТй владi всi сфери людського життя.

Починаючи з ХII ст. Римськi Папи видають загальнообов’язковi акти (булли), вони володiли виключним правом скликати церковнi собори та санкцiонувати Тхнi рiшення. Папа також був вищою судовою iнстанцiсю не тiльки у церковних, але й у свiтських справах. Для боротьби з непокiрними папи використовують iНтердикти — заборону вiдправи всiх богослужiнь та релiгiйних обрядiв на територiТ тоТ чи iншоТ держави, а також звiльнення Тхнiх пiдданих вiд даноТ присяги правителю.

Церква розробила також снос право, основнi норми якого iменувалися канонами. джсрелом канонiчного права було Святе Письмо, постанови церковних соборiв, нормативнi акти пап — конституцi, булли, енциклiки. Це право не обмежувалося тiльки церковними вiдносинами. Церковному суду також пiдлягали справи про шлюб та сiм’ю, пiдробку грошей, наклепи, фальшивi свiдчення, оскiльки вважалося, що цi справи безпосередньо пов’язанi з порушенням 10 божих заповiдей. Вищою церковною iнстанцiсю була папська Курiя, яка включала колегiю кардиналiв, канцелярiю та iншi установи. Це була справжня “духовна iмперiя”, що контролювала духовне житгя середньовiчного суспiльства.

Важливу роль у поширеннi католицькоТ вiри вiдiграли ордени мандрiвних монахiв, серед яких найбiльш дiяльними були францiсканцi, домiнiканцi та сзуiти. У 1232 р. доменiканцi очолили iнквiзицiю, перетворивглись у свосрiдну жандармерiю папства по боротьбi з срессю. Снята iнквiзицiя була запроваджена згiдно з постановами Латеранського (1215 р.) i Тулузького (1229 р.) соборiв, згiдно з якими церква повинна була виявляти сретикiв i передавати Iх свiтськiй владi для покарання. Свiтськi

правителiпiд загрозою вiдлучення вiд церкви мусили очищати своу землi вiд сретикiв. Iснус несправедлива упереджена думка, що жахливий розгул iнквiзицiТ припадас

саме на середньовiччя. Але в серсднi вiки переслiдування iпквiзицii не досягнули масового характеру i кiлькiсть Тхнiх жертв була незначною. Вони були спрямованi тiльки на сретикiв, якi сумнiвалися в iстинностi офiцiйних релiгiйних догм та критикували зловживання церковних сановникiв. Однак разом з срессю iнквiзицiя також пригальмувала розвиток середньовiчно науки. Проте не треба забувати, що дiяльнiстъ церкви у середнi вiки мала й позитивнi наслiдки. Саме церква у Захiднiй Свропi вiдiграла велику об’сднуючу функцiю i заклала основи сдино Свропейсъко культури. “Спiльнiсть релiгiТ, прийнято захiдними народами, зумовила можливiсть сдиноТ свропейськоТ цивiлiзацiТ. Незважаючи на розколи та реформацiТ захiдна цивiлiзацiя зберегла при всiй рiзноманiтностi народних культур щось спiльне — одну свропейську цивiлiзацiю, у котру кожен з цих народiв внiс свою данину”. Отже, саме в перiод середньовiччя закладаються основи свропейськоТ цивiлiзацiТ, бо в стародавнi часи не iснувало Свропи як культурно — iсторичноТ цiлiсностi.

Католицька церква з самого початку встановила свою монополiю на освiту. Пiд час органiзацiТ монастирських та спископських шкiл необхiдних для навчання клiрикiв, нона використала деякi надбання античностi. Велике значення для розвитку свiтськоТ освiти мав указ iмператора Карла Великого (768 — 814 рр.) вiд 789 р. про повсюдне запровадження при церквах народних шкiл. Вiн зобов’язував усiх священикiв безкоштовно нанчати народ читати та спiвати. За Тхнiм зразком вiдкриваються початковi свiтськi школи по всiй Свропi. деякi з таких шкiл (реймська, лiонська, iлартрська, фульдська) стають провiдними центрами середньовiчноТ культури та освiти.

У середнъовiчних школах винчали основи фiлософiТ та теологiТ, а також

вiльних мистецтв”. Справа в тому, що у середньовiччi наукою було прийнято вважати тiльки теологiчне знання. Все, що не стосувалося теологiТ, називали “вiльними мистецтвами”. Iдею “семи вiльних мистецтв” висунув римський письменник У ст. Марцiал Капелла, з яких першi три складають основу всiх знань — це граматика, риторика та дiалектика. Остання трактувалася в П античному розумiннi як мистецтво логiчного мислення. до решти мистецтв належали: арифметика, геометрiя, астрономiя i музика. Пiзнiше А. Боецiй (480 — 524 рр.) i Ф. Кассiдор (487 — 578 рр.) детально розробили та обгрунтували iдею семи мистецтв роздiливши Iх на двi групп — тривiум (три шляхи знання), що включав гуманiтарнi знания — граматику, риторику i дiалектику, та квадрiвiум (чотири шляхи знания), куди входили мистсцтва виробничоТ орiснтацiТ — арифметика, геометрiя, астрономiя i музика.

У ХII ст. на основi провiдних середньовiчвих шкiл створюються першi унiверситети. Перший унiверситет було вiдкрито 1200 р. у Парижi. Вiн мав 4 факультети: або “артистичний”, де винчалися 7 вiльних мистецтв i З старших (медичний, юридичний i теологiчний), на яких можна було навчатися пiсля закiнчення попереднього. У IталiУ славилася Болонська юридична та Солернська медична школи. У ХIII ст. засновуються унiверситети у Кембрiджi та Оксфордi (Англiя), Соломанський в IспанiТ, Неапольський в IталiТ. У наступному столiггi з’являються Празький, Кракiвський, Гейдельберзький, Кельнський i Ерфуртський унiверситети. Наприкiнцi ХУ ст. у Захiднiй Свропi вже нараховувалося 65 унiверситетiв, переважна бiльшiсть яких була заснована з дозволу Римської Курiї. У середньовiчНих школах та унiверситетах велике значення належало особi самого вчителя. Унiверситети виникають у тих мiстах, де у школах були учителi, що прославилися свосю вченiстю. до них з усiх кран линули учнi, оскiльки нанчання скрiзь велося латинською мовою. Потрапляли у чужу краТну чи чуже мiсто вони ставали безправними та беззахисними. Тому для захисту своТх iнтересiв вони об’сднуються в унiверситети. Спочатку це були професiйнi об’сднання для захисту своТх економiчних iнтересiв на зразок ремiсничих цехiв. Були унiверситети ювелiрiв, шевцiв i т п.

Стосунки в унiверситетах також будувалися за принципом ремiсничих цехiв. На 1-му, найнижчому щаблi, стояли студенти — вiд лат. слова зЁиа’ете — старанно вчитися. За право вiдвiдувати лекцiТ вони вносили певну плату. Студенти вищого рiвня, якi допомагали навчати молодших, виконували роль пiдмайстрiв. У гiльдiТ вчених Тх називали бакалаврами, що в перекладi з латини означас — старший студент. Повноправними членами цеху вчених ставали тi, хто пройшов повний курс пiдготовки з певного наукового фаху та вiдповiднi посвячення. Як i в ремiсничих цехах вони отримували звання майстра або магiстра, що в перекладi з латини значить вчитель. Викладачi для захисту своТх iнтересiв створювали своУ фаховi об’сднання — факультети, очолюванi деканом. Викладачi та студенти на спiльному засiданнi обирали ректора. Студенти також мали своУ об’сднання — “провiнцiУ” i “науки”. На чолi науки стояли виборнi прокуратори

Навчання в унiверситетах проводилося у формi професорських лекцiй, котрi записували студенти. Пiзнiше цi лекцiУ обговорювалися на публiчних диспутах, у яких брали участь викладачi та студенти. iнколи вони переростали у повчальнi мистецькi дiйства. Наприклад, оксфордський магiстр дунс Ско’гг (1266 — 1309 рр.) на одному з диспутiв вислухав та запам’ятав 200 тез, якi вiдразу послiдовно заперечив. Iнодi диспути ставали такими бурхливими, що закiнчувалися бiйкою мiж учасниками. Проте складнiсть нанчання давала эмогу тiльки третинi студентiв отримати звання бакалаврiв i лише кожен 16-ий здобував звання магiстра. Середньовiчнi унiверситети були справжнiми культурними центрами, де зосереджувалися кращi науковi сили. При них iснували багатi бiблiотеки. Книги у середньовiчнi часи були тiльки рукописнi, дуже дорогi i становили велику рiдкiсть. Тому доступ до них можна було отримати тiльки в унiверситетi.

У середньовiчних унiверситетах зародилася специфiчна форма фiлософськотеологiчноТ думки — схоластика (вiд лат. $сЛ2оIе — школа). У нашому суспiльствi склалося неправильне уявлення про середньовiчну схоластику. Як правило, П характеризують з допомогою таких зневажливих епiтетiв: суха й нудна вченiсть, що поринула у теологiчних тонкощах, або ж — безплiдне та безглузде мудрування, що зводилося до витонченоТ, але пустопорожньоТ словесноТ гри. Однак несправедливо переносити риси, властивi завершальному занепадницькому етапу розвитку схоластики, коли нона повнiстю вичерпала своУ можливостi, на стадiю П зрiлостi. У свiй час схоластика була смiливою й допитливою наукою, що ставила й вирiшувала гострi й актуальнi питания. З юнацьким запалом рання схоластика вiрила в безмежну силу розуму i вважала, що немас питань непiдвладних його творчiй могутностi. Проте Уй бракувало достовiрних знань та матерiальних засобiв, i вже в ХIУ ст. вона скотилася до голого теоретизування, яке базувалося на чисто умоглядних доказах, iгноруючи досягнення природничих та гуманiтарних наук. Але основна заслуга схоластики полягас у тому, що нона висунула на перший план проблему духовностi людини. У цьому вiдношеннi схоластика глибше проникла у розумiння сутНостi людини i пiднялася вище антично фiлософi, котра зосередилася на тiлеснiй красi та чугггсвих задоволеннях.

Надэвичайно смiливi для свого часу думки висловив iоан Скот Ерiугена (близько 810 — 877 рр.), якого вважають батьком свропейськоТ фiлософi та науки. Замiсть посилання на авторитет святих отцiв та хнi коментарiТ, вiн звернувся до незвичайноТ на той час эброТ — сили розуму. Бiльше того, сам авторитет, вважас мислитель, мусить грунтуватися на розумi, котрий опирасться на власнi сили i не потребус iнших пiдтверджень. Авторитет з його постулатами с не чим iншим, як iстиною, вiдкритою силою розуму i переданою святими отцями для наступних поколiнь. У неоплатонiчнiй манерi змальовус картину всесвiту, який подiлясться на 4 природи.

Ютасичним представником схоластики с Ансельм Кентерберiйський (1033 — 1109 рр.), який навiтъ дiалектику i логiку намагався эробити формальним придатком теологiТ. Иого кредо було: “Не для того мислити, щоб вiрити, а вiрити, щоб розумiти”. Керуючись цим принципом Ансельм формулюс снос знамените онтологiчне доведення буггтя божого. Бог iснус, оскiльки ми масмо понягггя про найнищу максимально досконалу iстоту — твердить Ансельм. Тим самим стверджувалось реальне iснуваНня об’сктивних понять “унiверсалiй”, як iх називали в середнi вiки. Така позицiя отримала назву реалiзму, бо визнавала реальним iснування унiверсалiй.

Комп’снський канонiк Расцелiн (бл. 1050 — 1120 рр.) обгрунтував протилежну точку зору, яка отримала назву номiналiзму (вiд лат. номен iм’я). Вiн стверджував, що реально iснують лише одиничнi предмети, а “унiверсалiТ” с тiльки Тхнiми iменами, чи назвами.

Визначними схоластами також були П’ср Абеляр (1079—1142 рр.) Альберт Великий (1193—1280 рр.) та його учень Тома Аквiнський (1225—1274 рр.). Перший цiкавий тим, що вiдстоював iдею переваги жiнки над чоловiком, яка пов’язана ще мабуть з лицарським культом прекрасноТ дами. Завдяки коментарям Альберта, надбанням середньовiчноТ науки стали працi Арiстотеля, котрi вiн намагався препарувати у дусi католицькоТ ортодоксiТ.

Тома Аквiнський став засновником цiлого напрямку у фiлософiТ, що отримав назву томiзму вiд iменi свого засновника. Томiзм був прийнятий як офiцiйна фiлософська доктрина католицькоТ церкви i у модернiзованому виглядi, як неотомiзм, iснус до наших днiв. Сам Тома був удостосний почесного звання “ангельський доктор” i зараховоний до числа святих. Вiн створив свосрiдну енциклопедiю богослов’я — теологiТ”, що являс собою систему окатоличеного арiстотелiзму. З позицiТ теологiчного рацiоналiзму обгрунтовус iдею гармонiТ вiри та розуму, розрiзняючи iстини розуму та iстини откровення. Тома визнас, що деякi з догматiв теологiТ можуть бути доведенi фiлософiсю рацiональним чином. Але бiльшiсть божественних iстин надрацiональнi i не можуть бути осягнутi людським розумом. Вони вiдкриваються лише шляхом откровення i с предметом вiри. Аквiнат також заперечус можливiсть безпосереднього пiзнання бутгя божого. Саме тому вiн вважас неправомiрним онтологiчний аргумент Ансельма Кентерберiйського i висуве натомiсть своТх 5 опосередкованих доведень бугггя божого.

Боротьба мiж реалiстами та номiналiстами особливо загострилася у ХIiI—ХIУ ст. На чолi номiналiзму тодi стали iоанн Дунс Скот (1266—1308 рр.) та Вiльям Оккам (1285—1349 рр.). Вони виступили проти вчення Арiстотеля та Птолемея про кiнцевiсть всесвiту ставлять пiд сумнiв iдею геоцентризму, що стверджувала центральне положенияземлi у космосi. У хньому колi визрiвають iдеТ про нескiнченнiсть всесвiту та

множиннiсть свiтiв. Iхня найбiльша заслуга полягас у тому, що вони розхитали теологiчнi принципи схоластики та пiдготували Трунт для гуманiстичних iдей ренесансу.

Природничо-рацiоналiстична тенденцiя яскраво виявилася у працях англiйського вченого та францисканського монаха Роджера Бекона (1214—1294 рр.). Вiн намагався рацiонально обгрунтувати необхiднiсть фiлософi, П сувереннiсть та самостiйнiсть щодо теологi’i. Теологiя та фiлософiя, вказував Р. Бекон, не суперечить одна однiй, оскiльки 1-а вчить, для чого всi предмети призначеннi Богом, 2-а — яким чином виконусться це призначення. Вiн одним з перших наполягав на необхiдностi дослiдного пiзнання природи, протиставляючи дослiднi знання хибним авторитетам, шо грунтуються на не перевiрених фактах. Висувас низку цiкавих iдей: мрiс про лiтальнi апарати та пiдiймальнi крани, встановив способи видобування багатьох хiмiчних речовин, склав рецепт пороху. Його творам католицька церква оголосила анафему, а самого вченого на 14 рокiв вкинули у в’язницю.

Природничi науки у той час також були книжною справою i грунтувалися головно на умоглядних iстинах. Оскiльки наука не переслiдувала прагматичноi мети, не втручалася у природний хiд подiй, а намагалася зрозумiти свiт таким, яким вiн с. Вона, як правило, обмежувалася простим спогляданням дуже рiдко зверталася до експерименту. У середньовiчнiй науцi видiляються 4 напрями.

1) Фiзико-технологiчний, ядром якого с вчення про рух у дусi натурфiлософiт Арiстотеля. У ньому посднувалися фiзичнi, математичнi, астрономiчнi знання, що пiдготувало грунт для математичнЫ фiзики Нового часу.

2) Вчення про свiтло або оптика, яка була частиною загальноУ доктрини метаф iзики свiтла, у рамках яко будусться модель всесвiту на засадах неоплатонiзму.

З) Науки про живе, у центрi яких стояло вчення про душу як джерезто рослинного, тваринного i людського жиггя в арiстотелiвському дусi.

4) Комплекс астролого-Медичних знань, до яких примикас мiнералогiя та алхiмiя. Алхiмiя — це не зовсiм як звикли вважати. Це форма пiзнання природи, зумовлена особливостями середньовiчного мислення. Це наука, яка мала за мету перетворення простих металiв в дорогоцiннi. Вченi — алхiмiки, експериментуючи з рiзними речовинами, эробили низку значних винаходiв, якi заклали основи сучаснЫ хiмiТ.

Житгя у середнi вiки було надэвичайно тяжким i суворим, затьмареним постiйними нещастями, бiдами i стражданнями, що приносили страшнi епiдемiТ та хронiчнi вiйни. Крiм того суспiльство було пройняте занепадницьким мiстичним духом близького кiнця свiту. Смерть стала буденним явищем i дуже часто була жаданою, бо позбавляла вiд страждань. до того ж будъ-якi житгсвi радощi i задоволення вважалися чимось грiшним i ганебним, якщо вони не пов’язувалися з релiгiйними чеснотами. Тому для того, щоб можна було насолоджуватися земною красою, П необхiдно було облагородити символом вiри. Понягггя красоти та добра у свiдомостi середньовiчнЫ людини посднувалося з вищою досконалiстю i набувало тим самим божественного походження. Головним завдашiям художника було втiлення божественного начала, а з усiх людських почутгiв перевага надавалася стражданням, бо за церковним вченням — це огонь, що очищас душу. З надзвичайною майстернiстю середньовiчнi художники змальовують сцени страшного суду та страждань у пеклi. Зображення святих були витягнутими або вкороченими i виглядали плоскими. Iм часто надають неприродної форми з метою виразнiшого пiдкреслення таких релiгiйних почугггiв, як вiра в Бога, каягггя у грiхах та Ух спокутування. У картинах вiдсутня перспектива, близькi та вiддаленi предмети мають однаковi розмiри.

Мистецтво вiдiгравало надэвичайно важливу роль у жигггi середньовiчного суспiльства. Воно було могутнiм засобом впливу на маси в силу його доступностi не тiльки для освiдченних верств, але й неписьменних мас, якi не розумiли латини. Саме у цей час виробилася формула: Мистецтво — Бiблiя для неписьменних. Але пальма першостi у середнi вiки, як вказус Г.В. Гегель, належала архiтектурi, бо нона творила житло боже i лише пiсля цього виникас потреба у наглядному вiдтвореннi образу Божого.

За часiв Карла Великого вироблясться так званий романський стиль, який став пануючим у свропейськiй архiтектурi та мистецтвi Х — ХII ст. Тогочаснi зодчi багато чого запозичили з архiтектури стародавнього Риму, через що стиль отримав назву романського. З iншого боку, його становления перебувало пiд сильним впливом вiзантiйського мистецтва, яке було панiвним у Свропi до Х ст. Тому цей стиль ще називають вiзанто — романським. На характерi споруд цього стилю вiдбилася тривожна i неспокiйна доба. Крiм свого прямого призначення вони також вiдповiдали оборонним потребам. Споруди цього типу вiдзначаються важкими похмурими рисами та масивнiстю.

Головними типами архiтектурних споруд того часу були храм, монастирський ансамбль та феодальний замок. Найповнiше характер романського стилю виявився в архiтектурi замкiв та мiських оборонних споруд. Поява укрiпленого житла феодала була зумовлена неспокiйним часом та прагненням до замкнутостi. Спочатку феодальний замок посднував у собi обороннi та житловi функцiТ. У Х ст. вiн мав вигляд дерев’яноУ прямокутноУ башти, яку називали донжон, оточеноТ глибоким ровом та дерев’яним частоколом. Поступово будiвництво замкiв починас ускладнюватись. Дерев’янi перекригггя замiнюються кам’яними. Частокiл поступасться мiсцем мурам, якi увiнчуються зубцями з бiйницями та змiцнюються кутовими вежами. Башти будували з каменю, надаючи Ум круглоТ форми, що значно покращувало Тхнi обороннi функцiТ. Прикладом може бути донжон замку Гайяр у НормандiУ, эбудований у кiнцi ХII ст. Основним принципом середньовiчно фортифiкацi було створення якомога бiльшого числа послiдовно розташованих перешкод, подолання яких вимагало чималих зусиль та значних людських жертв. При цьому передбачалося вигiдне використання рельсфу мiсцевостi, якому пiдпорядковувалася вся архiтектонiка споруд. Тому масиви феодальних замкiв домiнували над усiсю околицею. Iхня сувора виразнiсть символiзувала особисту владу феодала, його силу i могутнiсть. Яскравим эразком такоУ оборонноТ архiтектури е замок графiв Фландрських у Гантi (Бельгiя), збудований близько 1170р .

Панiвною культовою спорудоiо цього часу був базилiкальний, витягнутий у планi, тип храму. Романський храм зовнi схожий на фортецю, що цiлком природньо для тривожного середньовiччя. Це велика споруда з масивними вежами маленькими вузькими вiкнами та приземленими колонами. Всерединi — це як правило тринавне подовжене примiщення, що перетинасться одним, iнодi двома трансептами. Культова романська архiтектура представлена соборами Сант-Летер у Бормсi (близько 1170 — 1240 рр., Нiмеччина), Нотр-Дам ла Гранд в Пуатьс (ХI ст., Францiя), Ворго-Сан-домiнго (II пол. ХII ст., Iталiя), Сен-Лазар в Отенi (ХII ст., Бургундiя). Риси романського стилю позначилися також на архiтетурi деяких храмiв КиУвськоУ Русi та Галицько-Волинського князiвства: Успенський храм у Володимирi-Волинському (1160 р.), Кирилiвська церква у Кисвi (сер. ХII ст.), Борисоглiбський собор у Чернiговi (ХII ст.), Ротонда у с.Горяни на Закарпаттi (ХIII — ХУ ст.), церква св. Пантелеймона у Галичi (1200 р.).

Iнтер’ср романського храму повнiстю пiдпорядкований потребам богослужiння та священно топографii Оскiльки базилiкальний тип храму не давав эмогу охопити сдиним поглядом весь роэпис, то художники роэташовували бiблiйнi сюжети iсторичного характеру у послiдовностi, зумовленiй як канонами Святого Письма, так i особливостями храмового примiщення. Враховуючи рух вiруючих вiд входу до вiвтаря, та у зворотньому напрямку, вони розмiщували роэпис уздовж цього шляху по периметру стiн. Отож, в основу внутрiшнього iнтер’сру храму було покладено iдею шляху як натяк на Хресну дорогу Iсуса — шлях страждань i покути. Тим самим храмовий роэпис був матерiально-просторовим втiленням основнЫ iдеi християнського свiтобачення.

Сдиним мiсцем, де намагалися дотримуватися усталених вимог, була центральна абсида. Тут мiстилося зображення Iсуса Христа у славi, а iнодi також фiгура Богоматерi. Пiд ними роэташовувалися ангели, апостоли, святi алегорi та персонiфiкацiт. На захiднiй стiнi храму над виходом досить часто розмiщували картину Страшного Суду, яку можна було також побачити на трiумфальнiй арцi перед вiвтарем.

Що стосусться романського живопису загалом, то вiн майже не дiйшов до нашого часу. Крiм того, середньовiчна замкнутiсть сгiричинилася до значноТ кiлькостi мiсцевих малярських шкiл, якi вiдрiзнялися колоритом та технiкою виконання. Проте окремi моменти храмового роэпису, що эбереглися, дають эмогу зробити висновок, що вироблений у ВiзантiТ канон у Захiднiй Свропi не набув поширення. Це було зумовлено вiдмiнностями вiзантiйськоТ та романськоТ базилiкальноТ храмовоТ архiтектури.

На вiдмiну вiд православних, у католицьких храмах немас iконостасiв. Однак вони прикрашаються численними скульптурами святих, королiв та духовних осiб. Усе багатство скульптурних зображень зосереджувалося головно на центральному фасадi та всерединi вiвтаря, який роэташовувався на пiдвищеннi. Розвиток романсько пластики йшов двома шляхами. Перший продовжував традицiТ античноi скульптури, для якоТ було характерне широке використання рослинного та геометричного орнаменту. Поступово до нього почали включати зображення окремих людських фiгур, а эгодом — багатофiгурнi композицiТ. другий шлях — це оздоблення великими рельсфними композицiями зовнiшнiх стiн фасаду храму. Показовим для обох випадкiв с рельсф собору Сен-Лазар в Отенi (Бургундiя). Пластичне зображення Сви, що органiчно посднусться з розкiшним рослинним орнаментом, с эразком першого напрямку романськоТ скульптури, а П другий напрям представлений картиною Страшного Суду з фiгурою Христа.

Починаючи з середини ХI ст., основним видом монументальноТ пластики стас рельсф. Саме вiн давав эмогу найкраще посднати традицiТ античноТ скульптури з вимогами християнського свiтобачення. З одного боку, як просторове зображення, рельсф був достатньо тiлесним, щоб задовольнити конкретнiсть мислення тогочасноТ людини. З iншого боку, вiн дав эмогу посднати лiнiйну декоративнiсть давньоТ античноТ традицiТ з прагненням до дематерiалiзацiТ священного образу, властивого для християнських уявлень.

Наступний етап у культурному жигггi Свропи, який отримав назву готичного, пов’язаний з подальшим розвитком мiст, що стають значними центрами ремесла та торгiвлi. Розбудова мiст сприяс подальшому розвитку архiтектури, яка зберiгас свою провiдну роль. У сер. ХII ст. романський стиль в архiтектурi змiнюсться готичним. Поширення цього стилю почалося з ФранцiТ, звiдки його первiсна назна “Французька манера”. Саме готика продемонструвала велич середньовiчного мiста, як торговоремiсничого та культурного центру. В архiтектурi цього часу значно зростас питома вага цивiльних будiвель, якi стають багатшими та рiзноманiтнiшими за призначенням та формами. Окрiм гордовито святкових ратуш — будiвель для купецьких гiльдiй, зводилися також величнi кам’янi будинки для знатних мiщан. Удосконалюсться також будiвництво мiських укрiплень та замкiв, що вражають стрiмкими вежами.

Але головною прикрасою готичного мiста залишасться собор, який був разом з тим центром полiтичного та духовного житгя. Крiм релiгiйних обрядiв тут вiдбувалися эбори мiщан, проходили публiчнi дисггути, театральнi вистави, пiдписувалися мiждержавнi угоди та iншi важливi державнi акти.

Готичнi собори, що будувалися десятки, а то й сотнi рокiв, досягали 150 i бiльше метрiв у висоту. Значнi змiни вiдбулися у iхньому зовнiшньому та внутрiшньому виглядi. Зникають масивнi башти, характернi для романського стилю. Натомiсть з’являються величнi стрiмкi вежi, що досить часто прикрашали захiдний фасад, багато оздоблений скульптурою. Якщо романський собор з його товстими стiнами був нiби iзольований вiд зовнiшнього свiту, то готична архiтектура прагне до посднання з простором. Цьому сприяють великi отвори вiкон, наскрiзна рiзьба баштових шпилiв та рiзъбленi прикраси, що, нiби квiти та листя, виростають на гiлках кам’яного лiсу контрфорсiв та аркбутанiв.

М’яке свiтло, що лилося крiзь кольоровi шибки вiтражiв, створювало таемничу напiвтемряву i разом з величнiстю та грандiознiстю самоТ споруди сприяло пробудженню релiгiйно-мiстичних почу’ггiв. Все це дало пiдстави Вiктору Гюго назвати готичний собор “Кам’яною симфонiсю”.

Про ноне розумiння простору свiдчить також внутрiшнiй iнтер’ср соборiв, ефект вiд якого посилювався широким використанням свiтла. Високi стрiлчастi вiкна та вiтражi з розмальованими кольоровими шибками, що замiнили глухi гладенькi стiни, призвело до майже повного витiснення монументального роэпису. Фресковий живопис поступився мiсцем прозорим вiтражам. Пронизанi сонячними променями, вони найкраще вiдповiдали уявленням середньовiчноТ людини про одухотворену матерiю. Великi вiкна, кольоровi вiтражi, сяючi фарби вiвтарного живопису, блиск золота церковного начиння — усе це надавало iнтер’сру готичного собору особливоТ внутрiшньоТ динамiки та надэвичайноТ святковоТ урочистостi. Все це мало демонструвати могутнiсть церкви, велич духовного клiру та немiчнiсть i безсилля простоТ людини.

Ще одна важнива риса готичного стилю — це гармонiйне спiвiснування протилежностей. Безтiлесному вiтражу протистоТть кругла пластика, яка стае панiвним типом готичноТ скульптури. Рельсф, який домiнував у добу романiки набув пiдпорядкованого значенi-iя. Тисячi статуй та скульгiтурних композицiй, безлiч прикрас на порталах, карнизах та капiтелях безпосередньо эростаються з архiтектонiкою споруди, эбагачуючи И вигляд.

Порiвняно з романським готичнi скульптурнi композицiТ вiдзначаються бiльш ясним i реалiстичним розкригггям сюжету, а також бiльшою людянiстю та безпосереднiстю при вiдображеннi внутрiшнiх переживань. Удосконалення художнiх засобiв середньовiчноТ пластики сприяло створенню образiв великоТ емоцiйноТ сили та значноТ психологiчноТ переконливостi.

Найбiльше пам’яток готичного стилю эбереглося у ФранцiТ: собор ПаризькоТ Богоматерi (Нотер дам де Парi 1163 — 1208), собор св. СесiлiУ у м. Альбi (1282 —1390), собор в м. Ам’снi (1220 — 1269), капелла Сен-Шанель Париж (1243 — 1248). В Італiї вiдомий собор у м. Орвiсто, збудований у 1220—1240 рр. У м. Брюгге в Бельгi збереглася ратуша, споруджена у 1375 — 142 ‘рр. В Укранi цей стиль не здобув помiтного поширення i вiдомий хiба що з архiтектури окремих католицьких соборiв в захiднiй Укранi — Львiвський кафедральний собор (ХIУ ст.) та костел у Дрогобичi (ХУ ст.)

Якщо мистецтво середнiх вiкiв вдасться майже винятково до релiгiйних сюжетiв, то лiтература, навпаки, звертасться до свiтськоi тематики. Лiтература була чи не сдиним видом мистецтва, який не зважав на релiгiйнi канони. Бiльш того, й• основним сюжетом була дошкульна сатира на .духовенство. Як влучно пiдмiтив И. Хейзiнга, складасться враження, що мистецтво користусться винятковим правом зображувати чесноти, тодi як грiхи описуються лiтературою. Середньовiчна лiтература, окрiм народних пiсень, була головно латиномовною. У жанровому вiдношеннi iГi можна подiлити на сатиричну, куртуазну (придворно-лицарську), та героiчну.

Сатирично-викривальницька лiтература представлена творчiстю вагантiв, що з’явилася у Нiмеччинi та Францii. У перекладi з нiмецько ваганти означас “бродячi люди”, бо Тi творили та поширювали мандрiвнi студенти та клiрики. Замкнутому свiту суворо становЫ та корпоративно регламегiтацi вони протиставляли снос незалежне братство — спiлку добрих та веселих людей, вiльних вiд зарозумiлостi та священництва, незалежно вiд нацiональнЫ та релiгiйно приналежностi, майнового та суспiльного стану.

У творчостi вагантiв виявилися особливостi романського стилю в лiтературi. рисою романiки було пробудження iнтересу до людсько особистостi, що найяскравiше проявилося в поезй вагантiв, для якоi лiричнi мотиви та моралiзаторськi сентенцй постали основними темами”. У хнiй творчостi виразно звучать гострi антиклерiкальнi ноти, особливо у дотепних пародiях на церковнi тексти та ритуали. доходило навiть до пародiй на лiтургiйнi мотиви та свангельськi тексти. Ваганти стали на шлях творення суто свiтськоТ лiтератури, далекоi вiд аскетичних iдеалiв середньовiччя. Iхня вiльнодумна бешкетна поезiя оспiвувала безтурботнi веселощi вiльного жигггя. Любовна лiрика вагантiв оспiвуюс красу i звабу жiночого тiла та пройнята земними радощами вiд плотськоi насолоди. Мотиви п’янкого кохання у них переплiтаються з мотивами хмiльного вина, що втiлилися у численних застольних пiснях. Жанр застольних пiсень лiг в основу багатьох студентських пiсень. Одна з них “ОоiкIеапш$ ii1цг” стала мiжнародним гiмном студентiв. Церква невпинно переслiдувала вагантiв i за критику порокiв церкви, i за уславлення радощiв земного житгя.

Великий вплив на становлення середньовiчноi лiтератури мало лицарство, яке виробило складний комплекс манер, звичаiв та ритуалiв, прозваний куртуазнiстю. Тому лiтературу про жигггя, походи та лицарськi турнiри прийнято називати куртуазпою. Куртуазна лiтература, яка с лiтературним виявом готичного стилю, знайшла свос втiлення у творчостi трубадурiв та в лицарських романах. Творчiсть трубадурiв в основному зосередилася при дворах провансальських сеньйорiв та деяких iнших пiвденних районах Францi. Вони творили на провансальськiй мовi, продовжуючи традицi народно пiсенноi творчостi. Особливо чiтко це виявлясться у так званих “Весняних заспiвах”, якi починаються з опису весни, пташиного щебету, барвистих квiтiв та пишно зеленi. Трубадури, серед яких були представники королiвського роду, знатнi феодали, лицарi, монахи та простi люди, творили у рiзних жанрах. Вони складали текст i мелодiю лiричних i полiтичних пiсень, так званi “плачi”, у яких висловлювалася скорбота з приводу смертi свого сеньйора чи близькоi людини, танцювальнi пiснi, пов’язанi з весняними обрядами, пасторелли, у яких в романтичному зчсi зображасться розмова лицаря i пастушки. Але основним жанром у Iх творчостi тлн кансони (любовнi пiснi). У них прославлялися iнтимнi почутгя та культ служiння гтрекраснiй дамi. Культ прекрасноТ дами, котру церква називала “жбаном грiховним”, зэймав центральне мiсце у творчостi провансальських поетiв. А Тхнiм провiдним

тивом стае тема кохання, яке трактуеться як чисте почугггя, котре захопивши люiшiу, облагороджус П, надихаючи на прекраснi й пiднесенi вчинки. Трубадури ствердж ’вали, що це почутгя визначаеться особистим вiльним вибором, а не майновими чи становими мiркуваннями. Тому iстинними закоханими у них виступають не знатний сеньйор чи чванливий багач, а простий лицар з благородним серцем.

У поезi трубадурiв вперше прозвучала благородна мелодiя безнадiйного нероздiленого кохання, що не претендус на взаемнiсть. Саме тому досить звичним мотивом iхньЫ поезiГ с те, що предметом палких почуггiв стае замiжня жiнка. У цьому виявився звичайний людський протест проти поширеного в аристократичних колах типу шлюбу, визначальним моментом якого були не взасмнi почутгя, а майновi та инастичнi iнтереси батькiв.

Поезiя трубадурiв вперше виступила у свропейськiй лiтературi як поезiя iндивiдуалiстична, як лiрика особи, що себе усвiдомлюс. У лицарськiй лiрицi також витворилися тi поетичнi форми, образи та стиль, що лягли в основу ренесансно поезi. Тому можна стверджувати, що нона започаткувала всю наступну лiричну европейську поезiю.

Ще одним видом куртуазно лiтератури був лицарський роман. Це були вiршованi повiстi з любовно-пригодницьким сюжетом, запозиченим з кельтських переказiв та легенд, що складас так званий “бритонський цикл”. Найвiдомiшi з них — це низка романiв про короля бритiв Артура i “Трiстан та Iзольда” Престьсна де Труа. Останнiй був надэвичайно популярним у середньовiчному суспiльствi, оскiльки в ньому центральне мiсце вiдводиться прекрасному земному коханню. У куртуазних романах витворився моральний кодекс лицаря. Вiн повинен молитися, уникати грiха та негiдних вчинкiв, захищати церкву, вдiв i сирiт, бути хоробрим, вiрним, щедрим i справедливим, воювати тiльки за справедливе дiло i честь дами серця.

Близький до куртуазноТ лiтератури — героiчний епос, що склався i був записаний в ХI — ХII ст., а до цього, ще в романську добу, передавався в уснiй традицi. Героями народних переказiв були воТни, що захищають свiй народ i краТну, е вiрними васалами свЫх сюзеренiв захисниками християнства. Оспiвуеться Тхня хоробрiсть, сила, вiйськова доблесть та вiрнiсть лицарському обов’язку.

Найбiльш вiдомим епiчним твором у Францй була “Пiсня про Роланда”. У нiй розповiдасться про героТчну загибель загону графа Роланда пiд час походу Карла Великого в Тспанй. Цей загарбницъкий похiд зображено як вiйну християн проти мусульман. Тому пiзнiше поема використовувалася як заклик до христових походiв. Сам Роланд надiлений всiма рисами бездоганного лицаря. Вiн здiйснюс казковi подвиги i не задумуючись гине за рiдну Францiю i любимого сюзерена. У поемi вiдбилися також народнi почутгя, що звеличували патрiотизм, любов до Батькiвщини, вiрнiсть сюзерену i засуджували пiдступну эраду та феодальне свавiлля.

Визначною пам’яткою нiмецького героТчного епосу с “Пiсня про Нiбелунгiв” (1200 р.), у якiй розповiдасться про загибель Бургундського королiвства пiд ударами Гунiв у 437 р. Але характер пiснi бiлъш пов’язаний з житгям феодальноТ Нiмеччини ХII ст., нiж з жигггям кельтських племен У ст. Пiсня дас уявлення про жигггя бургундських королiв, пишнi снята при iх дворi, лицарськi звичаТ та турнiри. Куртуазна лiтература була вираженням i прославленням реального жигггя та iдейних прагнень аристократичноТ верхiвки феодального суспiльства. Характерним для героТчного епосу та всiс куртуазнЫ лiтератури с зростання iццивiдуальнЫ свiдомостi. Але середньовiчним лицарям ще не вiдома особиста честь. Вони борються та гинуть не за власну гiднiсть, а за честь роду та племенi, свого сеньйора i, нарештi, за християнського Бога.

Особлива роль у жтгггi середньовiчного суспiльства належала театру, який найшвидше вiдгукувався на потреби свого часу. В його розвитку простежусться двi тенденцi: перша — тiсно пов’язана з народними iграми, обрядами та святами. Саме театр з усiх видiв середньовiчного мистецтва був найбагатшим на народнi елементи. Народнi пiснi та танцi, елементи карнавалу та клоунада органiчно вплiтаються в театральнi дiйства.

Протилежна тенденцiя пов’язана з жапром лiтургiйноТ драми, через яку церква намагалася протидiяти народним святам та iграм, пройнятим язичницьким духом. Однак вона зовсiм недовго залишалася релiгiйною. Вже з кiнця ХI i особливо ХII ст. нона зазнас значних секуляризацiйних (свiтських) впливiв i поступово втрачас зв’язок з богослужiнням i наповнюсться мирським духом. Водночас эростас хня видовищнiсть. Цьому сприяло використання декоративних та бутафорських елементiв. Змiнилося також мiсце театрального дiйства. Спочатку вiд ввтаря на паперть, потiм на вулицю i врештi-решт на мiську площу. З виходом драми на мiську площу змiнюютъся також i актори. Якщо ранiше це були клiрики, то тепер до драматичного дiйства залучаються й простi мiщани. Отже лiтургiйна драма перетворюсться у народну мiстерiю, пiд час якоТ розiгрувалися великi лiтургiйнi сцени. до найбiльш популярних мiстерiй належала “Гра про Адама” (сер. ХII ст.), у якiй розповiдасться про грiхопадiння перших людей.

Музичне мистецтво середнiх вiкiв характеризусться багатоголосим полiфонiчним спiвом, що з’явився у ФранцiТ у IХ — Х ст. Професiйне багатоголосся досягло свого найнищого розвитку у ХII ХIII ст., коли розвинувся його найдосконалiший вид — дискант (протиголосся), характерним для якого було протиставленшi високих та низьких голосiв при провiднiй ролi високих. Иого осередками були м. Лiмож, Шартр i особливо Париж. НайвищоУ майстерностi це мистецтво досягнуло у школi при соборi ПаризькоТ Богоматерi, на чолi якоТ були знаменитi майсТри полiфонiчного спiву — регенти Леонiн та Перотiн.

Отже, по-перше у часи середньовiччя закладено основи сдиноТ свропейськоТ культури та цивiлiзацiТ. Велику роль у цьому процесi вiдiграло християнство, яке виступило проти подiлу народiв на цивiлiзованих i варварських, заявивши, що перед Богом усi рiвнi.

По-друге, успiшно розвивалися демократичнi та одноосiбнi форми управлiння державою. При цьому централiзаторськi зусилля свропейських монархiв сприяли формуванню свропейських нацiй, якi виникають ще за часiв середньовiччя.

По-третс, не зовсiм правильно вважати середнi вiки часом мракобiсся та засилля теологiТ. У цей час успiшно розвивалися рiзнi галузi науки, зароджуються дослiднi та прикладнi П напрямки. У середнi вiки закладено систему загальноТ свiтськоТ освiти. По всiй €вропi засновуються свiтськi навчальнi заклади, у тiм числi й першi унiверситети. Розгул церковноТ реакцiТ починасться у самому кiнцi епохи середньовiччя i досягас свого апогею у часи Вiдродження.

Значних успiхiв досягнуло також мистецтво, яке виробило три оригiнальнi художнi стилi — вiзантiйський, романський та готичний. Найбiльш величнi та грандiознi храми та замки у Свропi було споруджено саме у часи феодалiзму.

Частина 2. УКРАШСЬКА КУЛЬТУРА КНЯЖОI ДОБИ

Нацiональна культура укранського народу витiкае з глибин вiкiв. Багато столiть нашi предки плекали духовне багатство народу, зберiгаючи все найцiннiше i пере даючи майбутнiм поколiнням. На цiй основi i виросла культура Кiйвськоi Русi- Украй€и.

Пропонусмо такий план викладу:

1. Писемнiсть i освiта часiв КиУвськоТ Русi-УкраТни;

2. Розвиток лiтератури та науки;

З. Мистецгво i архiтектура украТнцiв княжоi доби.

1. Писемнiсть i освiта часiв Киiвськоу Русi-Украши

У IХ ст. на украТнських землях завершувався процес творення ранньофеодальноТ держави. Русь формувала не тiльки новi полiтичнi, економiчнi й соцiальнi чинники, що були характерними для новот держави, але й культурнi iнгредiснти, якi вiдповiдали сутностi великоУ i могутньоТ держави. Найважливiшим серед них стало прийнягггя християнства на Русi.

Християнство прийшло на нашi землi з Вiзантi, тому окремо треба зупинитись на питаннi впливу вiзантiйськоТ культури на укранську. Вiзантiя на рубежi 1 та 11 тисячолiття була однiсю з найбiльш впливових i висококультурних держав Свропи. Тому не дивно, що представники вiзантiйськоi культури принесли в УкраТну не тiльки нову церковну органiзацiю, але й нону абетку, грецьку лiтературу, эразки вiзантiйського шкiльництва. Киiвська держава у цей час вбирала у себе все найкраще що виробили великi сусiди, не забуваючи про нацiональнi риси культури. Отож, говорячи про культуру княжоi доби, ми часто називасмо П русько-вiзантiйською культурою.

Виникнення писемностi на Русi-УкраТни тiсно пов’язане з питанням окультурення П шляхом християнiзацiТ, появи азбуки “руського письма”. Так, першi книги, написанi старослов’янською мовою з’явилися на Русi-УкраТнi в Х ст. Це була мова писань, якою великi мiсiонери — солунськi брати Кирило i Мефодiй — переклали з грецькоТ основнi богослужебнi книги. У той же час треба пам’ятати, що ще до роэповсюдження кирилицi праукраТнцi вмiли користуватися мiсцевим письмом. Так болгарський чернець Храбр свiдчив, що схiднi слов’яни до запровадження абетки Кирила i Мефодiя користувалися в письмi и резами”. Можна навести й такий доказ:

перебуваючи в Херсонесi, Кирило бачив Свангелiс i Псалтир, написанi “руськими письменами”. Про те, що руськi люди знали писемнiсть, свiдчать також договори, що Iх укладали русичi та Вiзантiя у 911—912 рр. та у 944—945 рр. Вони укладалися двома мовами — руською та грецькою. Отже, ще до запровадження християнства на територiТ УкраТни-Русi iснувала мiсцева писемнiсть.

Пiсля запровадження вiзантiйського православ’я на Русi утверджусться кирилична система письма, яка складалася iз 43 лiтер. Роэповсюдження кириличного письма було досить вигiдним i корисним для КиУвськоТ Русi, оскiльки достатньо було переписати вже iснуючi богослужебнi книги, щоб поширювати Тх серед украТнського середовища. В цей час на КиТвськiй Русi складаються сприятливi умови для розвитку i поширення як церковноУ та свiтськоТ лiтератури i перекладiв, що йшли на Русь iз Грецй та Болгарi, так i оригiнальних творiв мiсцевих авторiв. Отже, кирилиця стала унiверсальною мовою, яка об’сднувала слов’янськi народи i була усiм зрозумiлою.

Варто вiдзначити, що церковнослов’янська мова, як й називали, була передусiм мовою церкви. Вона эбагатила лексику русичiв словами абстрактних, фiлософсъких i богословських понять та рiзноманiтною образнiстю. Проте нона нiколи не була розмовною мовою.

З часу запровадження християнства на УкраТнi-Русi пiклування про освiту взяли на себе держава i церква. За князюванля Володимира Великого (980—1015 рр.) у Кисвi, вже iснувала школа, в якiй вчилися дiти найближчого оточення князя. Необхiднiсть у школi диктувалася потребами часу — молодiй державi — Киiвська Русь потрiбнi були культурнi, освiченi полiтичнi та громадськi дiячi.

Школа для пiдготовки освiченого духовенства була вiдкрита Ярославом Мудрим

(1019—1054 рр.) у Новгородi, де вiн зiбрав понад 300 дiтей старост i попiв. у 1086 р. на

Русi була заснована перша школа для дiвчат. Ii фундатором стала дочка Всеволода

Ярославовича Янка. Школа була вiдкрита при Андрiвському монастирi, де дiвчат

нанчали грамоти, а також рiзноманiтних ремесел.

Крiм державних та церковних шкiл, iснувало i приватне нанчання. Так Феодосiй Печерський одержав освiту в невеличкому тодi мiстi Курську, де вiн нанчався один у вчителя i досить швидко осягнув “усi науки”.

для того щоб навчання було успiшним, на Русi в ХI ст. почали з’являтися першi книгозбiрнi. Бiблiотеки створювалися при великих монастирях, храмах. Так, Ярослав Мудрий заснував бiблiотеку при соборi Св. Софiт в Кисвi, його син Святослав мав свою бiблiотеку; князь Миколай Святоша витратив на книги усi своi кошти, а потiм подарував х Кисво-Печерському монастирю.

Книгозбiрнi були мiсцями, де не тiльки зберiгалися книги, але й мiсцями, де з ними працювали, дс iх переписували. Так, при бiблiотеках виникали скрипторi (книгописнi майстернi), де працювала велика кiлькiсть переписувачiв. Крiм книгописцiв i палiтурникiв, над книгою працювали редактори, перекладачi, художники, майстри, що виготовляли пергамент, ювелiри. Книги на Русi, як i у всiй середньовiчнiй Свропi були дуже дорогi. Автор приписки до знаменитого Мстиславового Свангелiя (1115 р.) зауважував, що: “цiну цьому Свангелiю, один Бог вiдас”. Книга ця написана красивим уставом на 213 листах, початковi лiтери тексту писанi золотом, прикрашенi мальовничими iнiцiалами i художнiми заставками. Крiм того, й доповнюють чотири листовi мiнiатюри свангелiстiв. Якщо додати до цього дорогоцiнний оклад iз срiбла, оздоблений золотими кiстцями iз зображенням святих, виконаними у технiцi перегородчастоi емалi, то така оцiнка не буде здаватись перебiльшеною. Цiкаво, що частину окладу Мстиславового Свангелiя виготовляли у Константинополi, куди возив книгу тiун Наслав, а завершувалася робота над ним у Кисвi.

Наприкiнцi IХ i на початку ХI столiть у книгозбiрнях зберiгали в основному перекладну лiтературу, вкрай необхiдну для церковного богослужiння, а також грецькi переклади з рiзноманiтних сфер знань. Насамлеред, це були книги Св. Письма (а найдавнiшою цього роду книгою, яка постала на украiнських землях, було Остромирове Свангелiс (1056—1057); псалтирi, писання отцiв Церкви (iоанна Золотоустого, Сфрема Сирина, Iоанна дамаскiна), вiзантiйська гiмнографiя та iнша богослужбова лiтература. Великого поширення набули також переклади книг, якi мiстили вiдомостi зi свiтовоТ iсторi, географi’, астрономiТ, фiлософi тощо. Серед книг науково-iсторичного характеру варто назвати хронографи, хронiки Георгiя Амартола, Георгiя Сiнкелла, “Християнська топографiя” Козьми Iндикоплова, “джерсло знання” Iоанна Дамаскiна. У ХI столiттi на територiю КиТвсько Русi потрапляс оригiнальний твiр болгарського екзарха Iоанна “Шестиднев”, у якому поданi тлумачення бiблiйних оповiдань про гiтiсть днiв створення свiту. У цей же час з’являсться збiрник “Бджола”, тобто витяги мудрих думок з багатьох творiв античних авторiв. Багатий вiддiл перекладного письменства творили апокрифи (перекази на бiблiйнi теми), а також рiзноманiтнi повiстi.

2. Розвиток лiтератури та науки

Роэповсюдження перекладно лiтератури на Русi свiдчить, що русичi перейняли мудрiстъ, вiдому ВiзантiТ та iншим краУнам того часу. Проте перiод учнiвства КиУвськоУ Русi був досить нетривалим, i вже через пiвстолiггя вiд часу поширення християнськоУ iдеологiУ з’являсться оригiнальна мiсцева лiтература.

Лiтература того часу вiдома нам лише частково: значна кiлькiсть Творiв, про iснування яких ми масмо певнi вiдомостi, загипула в пiзнiшi часи. Те, що эбереглося, свiдчить, що лiтература киУвськоУ доби перебувала на досить високому рiвнi розвитку.

Книжники ХI ст. творять певний лiтературний стиль. Твори цього часу побудованi здебiльшого “монументально”, монолiтно, Автори використовують просту мову, короткi речення. Характерною особливстю культури того часу с майже гармонiйна сднiсть релiгiйного i свiтського. до таких творiв належаггь нашi давнi лiтописн.

М.С. Грушевський назван лiтописи нашоУ iсторiографiУ”. Однак лiтописи

не тiльки iсТоричним джерелом для вивчення давньоТ iсторiУ нашого народу, але й надзвичайноУ ваги лiтературними творами княжоТ доби.

Одним iз найвiдомiших центрiв лiтописання був СофiУвський собор у Кисвi. У його стiнах укладено перший давньоруський лiтописний звiд 1037—1039 рр. Вважають, що це був iсторичний твiр, який пiдводив пiдсумки дiяльностi правлiння Володимира Великого i його попередникiв. Цей лiтопис був першою спробою iсторичного узагальнення пiвторастолiтньоУ iсторiУ КиУвськоУ Русi.

У 70—80-х роках ХI ст. лiтописання розвивасться при десятиннiй церквi, а також у Кисво-Печерському монастирi, де н 1078 р. iгуменом Никоном створюсться самостiйний лiтописний звiд. Никон був автором i редактором основного тексту лiтопису вiд 1039 — до 1078 року. Ще один лiтописний звiд пов’язусться з дiяльнiстю iгумена Кисво-Печерського монастиря Iоанна до 1095 року. У ньому виразно прозвучав заклик до сднання князiв проти зовнiiлнiх ворогiв Русi.

На початку ХII ст. (1113 р.) у Кисво-Печерському моНастирi створюсться лiтопис, названий його автором Нестором “Повiстю минулих лiт”. Цей лiтопис вважасться видатною пам’яткою руськоУ лiтератури епохи середньовiччя. Вiн увiбрав у себе не лише досвiд попереднiх часiв, але й досягнення свропейськоТ думки того часу. Вперше в руськiй лiтературi лiТописець узяв на себе завдання показати, звiдки походить украУнський народ i руська держава. Нестор розгорнув широку картину свiтовоТ iсторiУ, показан мiсце слов’ян i КиУвськоУ Русi в системi тодiшнього свiту, утверджував прогресивну iдею взасмозв’язку i взасмообумовленостi iсторiТ усiх народiв. Автор лiтопису вражас свосю ерудицiсю. Вiн постiйно звертасться не тiльки до БiблiУ, але й до рiзноманiтних свропейських хронiк сереДньовiччя.

“Повiсть минулих лiт” Нестора доведена До 1110 року, пiсля чого в часи князiв Мономаха i Мстислава ЙГ двiчi редагували: у 1116 р. iгумен Видубинецького монастиря Сильвестр, у 1118 р. — Мстислав Володимирович. У результатi редакцi у лiтописi з’являсться звiстка про прикликання варягiв, яка стала джерелом норманськЫ теорi походження КиУвськЫ держави.

Нинi “Повiсть минулих лiт” эбереглась у двох лiтописних списках — ЛаврентiУвському (1377 р.) та найбiльшому збiрнику лiтописiв — IпатiТвському списку (поч. ХУ ст.). У цьому ж списку зберiгся i Кивський лiтопис.

У ХII ст. у Кисвi був складений “КиТвський лiтопис”, який творить частину IпатiТвського збiрника, до нього увiйшло багато рiзних уривкiв та оповiдань з рiзних лiтописiв. Основна iдея “КиУвського лiтопису” — вiдображення боротьби Русi з половцями i заклик До припинення мiжусобних вiйн руських.

Крiм Кисва, лiтописання велося в iнших великих мiстах Русi: Новгородi, Чернiговi, Переяславi, Галичi, Володимирi-Волинському та iн.

Треба вiдзначити деяку специфiку цих лiтописiв, де головно звертасться увага на мiсцевi справи князiвства. Вишiтком с “Галицько-Волинський лiтопис”, який мiстить у собi багато вiдомостей про жиггя захiдних краТн того часу. докладнi описи битв, порiвняно мале число церковних справ, пластичнi, яскравi й рiзкi характеристики осiб, свосрiдний поетичний стиль — усе це робить “Галицько-Волинський лiтопис” однiсю з найкращих пам’яток давньоруського письменства.

Поряд з iсторичною писемнiстю на Русi неабиякого розвитку набула оригiнальна лiтература: агiографiчна, фiлософсько-гтублiцистична, художня та iн. Оригiнальна лiтература князiвськоi доби представлена невеликою кiлькiстю творiв. до наших днiв не дiйшли пам’ятки письменства Х ст., тiльки з ХI ст. — близько 30 рукописiв, з ХII ст.

— близько 65 рукописiв. Без сумнiву: це тiльки мала частина, те, що врятувалося на схiднослов’янському грунтi пiсля монголо-татарського погрому й пiзнiшого лихолiггя украУнсько землi. Збереженi пам’ятки дають пiдстави для висновку про високий рiвень розвитку лiтератури КиТвськоТ Русi.

Серед оригiнально лiтератури Кивсько Русi ХI ст. на перший план виступас твiр вiдомого украiнського митрополита iларiона “Слово о Законе и Благодате”. У 1051 р. на Соборi руських спископiв Iларiона було висвячено на митрополита без волi царгородського патрiарха, там же було проголошено незалежнiсть РуськоУ Церкви вiд Царгородсько. Пiсля смертi Ярослава Мудрого Iларiон був вимушений залишити митрополичу кафедру i постриггися в ченцi. Iснус думка, за якою митрополит, ставши ченцем, отримав iм’я Никон i став видатним руським лiтописцем.

Iларiон, використовуючи стиль Iоанна Золотоустого, звернувся до нацiональнЫ теми возвеличення руського народу, який став на шлях християнства. Твiр с показником освiти, талантiв i настроТв людей того часу. Людей мiсцевих, бо те, як автор говорить про Русь, про руський народ, про його iсторiю, не залишас сумнiву, що пище це руська людина, впевнена у великих дiях свого часу.

В основi твору Iларiона лежить iдея рiвностi усiх народiв перед Благодаттю (Новим Завiтом). для автора Благодать, стаючи перед Законом (Старим Завiтом), призводить до знищення рабства, нерiвностi мiж людьми. Закон замiнюсться Благодатгю, рабство — свободою. У цьому суть розвитку людськоТ цивiлiзацiТ за Iларiоном. “Слово” вiдзначасться високим, добре обробленим стилем, багатством образiв, порiвнянь та бiблiйнЫ символiки; щирiстю тону й почуггiв. Автор пишасться силою рiдного краю, його “Слово” дас цiкавi свiдчення про ту нацiоналъну свiдомiсть, яка вже тодi вiдрiзняла представникiв укранського народу.

До оригiнальноТ лiтератури князiвсько доби треба також вiднести агiографiчнi твори Феодосiя Печерського — “Поученiс братiТ”, устав”; Луки Жидяти — “Поученiс”; Володимира Мономаха “Поученiс дiтям”; “Послание митрополитарусича Климента Смолятича Фоме Презвитеру”; “Элатоуста, паче всех просиявших на Руси” фiлософа Кирила Туровського.

У 1076 р. з’являсться “Iзборник” Iоанна Грiшного. Це був збiрник моральнодидактичних статей, необхiднiсть яких вже вiдчувалася на Русi в ХI ст. Уперше в цьому творi визнавалось iснування соцiальних протирiч у кивському суспiльствi.

Появу рацiоналiстичних та гуманiстичних тенденцiй у лiтературi можемо спостерiгати у творi Володимира Мономаха дiтям”. У ньому Володимир Мономах виразив снос жиггсве кредо: мета жиггя князя — це турбота про землю руську i свiй народ. Великий князь кивський, виходячи з власного досвiду, прагне виразити свiй iдеал людського буття, який вiн вбачас в людському спiвчут’гi до страждань iнiлих, у прагненнi запобiгти братовбивчим вiйнам, у спасiинi людей вiд злочинiв i нерозумних дiй. Князь, звертаючись до нащадкiв, ичить: “...не откровение, не правоверие, а только разум, знания, делают князя праведным и мудрым”.

Рацiоналiзм думок В. Мономаха отримав подальший розвиток у “Молiннi” Данила Заточника, який створив свою етико-фiлософську концепцiю свiтобачення. “Молiння” стало однiсю iз перших пам’яток давньорусько лiтератури, у якiй стверджувалась цiннiсть мислячоУ, розумноУ людини, незалежно вiд П соцiального походження. “Вострубим, братие яко во элатокованные трубы, в разум ума своего в начнем быть еребленные органы, и вознесем мудрости своя...” — заявляв Дани?л Заточник у 1-й половинi ХIII ст.

Широкою популярнiстiо на Русi користувалися твори Кирила Туровського. Кращi iз його творiв увiйшли до збiрникiв “Элатоуст” i “Торжественник”, якi були книгами для святкового читання. Цi збiрники складалися з творiв прославлених вiзантiйських та руських авторiв, до яких i належав Кирило Туровський.

Основним жанром, у якому працював Туровський, була фiлософська притча. Його притчi бiлоризцi i мнiшествi”, “Про людську душу i тiло”, “Слово про царя” належать до того напрямку богословськоТ екзегенези (пояснения бiблiйних термiнiв), представники якЫ, коментуючи той чи iнший бiблiйний текст, ставлять перед собою мету вiдкрити iстину i сокровенний змiст.

до визначних пам’яток лицарського епосу князiвськоТ доби належать анонiмний твiр нашого спiввiтчизника “Слово о полку Iгоревiм”, написаний у 1187 роцi. “Слово” докладно описус похiд вiйськ князя Iгоря Святославовича проти половцiв, здiйснений у 1185 роцi. Автор у яскравих, високопоетичних картинах доводить необхiднiсть сдностi руських князiв. Вдаючись до укранськоТ народнот символiки, описiв Руськот землi з П багатими мiстами та безкрайнiми просторами, закликас до сднання.

Лiтературне життя Русi було тiсно пов’язане з центрами освiти i науки КиТвсько держави. Наука розвивалась у великих мiстах, таких як Кив, Переяслав, Чернiгiв, Володимир-Волинський та iн. Там дiяли школи, бiблiотеки, проживали освiченi люди того часу, в першу чергу, духовнi особи. Вони були творцями тогочасноТ науковоТ думки УкраТни. Сильний вплив вiзантiйськоТ культури на нашу державу виявився i в розвитку наукових знань. Так, iсторична наука, що розвивалася в князiвськi часи, спиралася, насамперед, на Бiблiю, переклади всесвiтньоТ хронiки iоанна Малали, Георгiя Сiнкелля, Георгiя Амартола з пiзнiшими доповненнями, якi доводили подiТ до Х ст., хронiки Костянтина МанасiТ (ХI ст.), ХронографiТ” патрiарха Никифора. На основi цих iсторичних праць i з’явилися у нас першi iсторичнi роботи. Наприклад, “Палея Толкова”, “Хронограф” — компiляцiя всесвiтньоТ iсторiТ та iн.

Про розвиток юридичних знань на Русi свiдчить поява древньоруськоi законоданчоТ пам’ятки “Руська Правда”. Це збiрка законiв звичасвого права, що з’явилася в часи правлiння Ярослава Мудрого i лягла в основу Литовського Статусу, а також законодавства гетьманськоТ доби на УкраТнi.

досить поширеними в УкраТнi були також знання в галузi природничих наук. Серед них медицина, астрономiя, математика та iн. Знания про природу давали пiдручники, перекладенi з грецькоТ мови: “фiзiолог”, “щестидневи” та iн. Географiю винчали завдяки космографiТ Козьми Iндикоплова, вiзантiйського письменника IУ ст., який вiдкинув арiстотеле-птолемеТвське вчення, згiдно з яким земля с кулею, i намагався довести, що земля — це чотирикутна площа.

Окремо варто эгадати про медицину. Першими лiкарями на Русi були ворожбити, знахарi, вiщуни. Лiкували за допомогою замовлянь i закликань. Iснувала своя фармацевтична наука, яка опиралась на знання флори УкраТни. Згодом з’явилися вченi лiкарi, що проживали при князiвських дворах та монастирях. Так, Печерський Патерик эгадус вже про вiдомих киТвських лiкарiв Агапiя, Пiмена, Алiмпiя. У ХII столi’ггi вiдомим лiкарем був Петро Сiрянин. Значними були i лiкарськi таланти серед жiнок на Русi: княжни Сфрозини з Чернiгова, а також княжни СвпраксiТЗоТ. Остання у 1112 р. вийшла замiж за вiзантiйського iмператора Йоанна Комнена. Ще в Кисвi княжна цiкавилася медициною, а в ГрецiТ поглибила своТ знання i була авторкою першого медичного трактату “Алiмма”. Книга мас п’ять частин i 29 роздiлiв i до сьогоднi зберiгасться в бiблiотецi Медичi у ФлоренцiТ.

Знали на Русi i хiрургiчне лiкування. Про це ми дiзнасмося з археологiчних знахiдок медичних iнструментiв, зокрема, пiнцетiв i скальпелiв.

Отже, розвиток освiти, лiтератури i науки часiв КиТвськоТ Русi свiдчить про великi здобутки украТнського народу у царинi духовноТ культури.

3. Мистецтво i архiтектура украiнцiв княжоi доби

Звертаючи увагу на архiтектуру, треба зауважити, що стародавня Русь була споконвiку дерев’яною, а русичi були народом-теслею. iз встановленням ранньоф еодальноТ держави — КиТвськоТ Русi, формусться певний тип забудови мiст, що мав тричастинну систему: де мiстилися князiвськi та боярськi двори:

“окольний град”, у якому жила переважна частина мiського населения; та “посад”. заселений ремiсниками i торгiвцями.

Здебiльшого будови зводили з дсрев’яних зрубiв. Основним типом забудови були п’ятистiннi (тобто двокамернi) будинки з житловими примiщеннями, що опалювалися глинобитними печами, та з холодним примiщенням перед входом — сiнями. до сiней робили ганки, галереТ.

Лiтописи розповiдають, що князiвськi та боярськi двори являли собою ансамблi споруд iз золотоверхими теремами та сiнями на другому поверсi. При князвських дворах були гридницi — великi зали для урочистих прийомiв. Будували у князiвських хоромах i поруби — в’язницi.

Композицiя давньоруського мiста мала мальовничий вигляд. Iснували певнi правила забудови, завдяки чому середньовiчНi руськi мiста не були такими монотонними i скупчсними, як мiста ВiзантiТ i Захiдно Свропи того часу.

Русичi велику увагу придiляли i оборонному будiвництву. Про що свiдчитъ одна з найдревнiших пам’яток обороннЫ архiтектури Галицъко-Волинського князiвства фортеця Тустань (Лъвiвська обл.). Забудова фортецi почалася ще в IХ столiттi. Вдало вибрана мiсцевiсть для спорудження фортецi, добре продумана сама оборона, водопостачання свiдчать про значний досвiд русичiв у фортифiкацiйних справах.

Iсну€ думка, що кам’яне будiвництво на Русi розпочинасться з виходом КиТвсько держави на мiжнародну арену в Х ст. i першi архiтектурнi впливи Вiзантi приходять на Русь одночасно з появою ново християнськоТ iдеологi?. Однак аналiз лiтописних повiдомлень про палаци княгинi Ольги, а також вiдкриiтя в центрi киТвського монументальноТ ротондоподiбноТ будiвлi, старшоТ за Десятинну церкву на п’ятдесят рокiв, пiддас сумнiву це припущення. Факти свiдчать, що КиТвська держава задонго до офiцiйного хрещення перебувала на такому рiвнi розвитку, що мала можливiсть переймати найкращi архiтектурнi впливи з iнших держав задонго до кiнця Х столiгггя.

Першi кам’янi будiвлi на Русi зводилися, безперечно, пiд керiвництвом вiзантiйських майстрiв. Будiвництво князiвського палацу в Кисвi розгорнулося наприкiнцi Х — на початку ХI столiть. За короткий час було эбудовано два князiвських палаци. Мiнiатюри Радзивiлiвського лiтопису дають можливiсть стверджувати, що палаци були двоповерховi, з арками i службовими примiщеннями на нижньому поверсi i житловими на другому. Центральна, а можливо, й боковi частини будiвель завершувалися високими баштами з чотирисхилими дахами, вкритими черепицею.

КиТвський був доповнений у кiнцi Х столiгiтя новими культовими спорудами. Це, насамперед, храм Богородицi, або десятинна церква, прикрашена двадцятьма п’ятьма банями, збудована в 989—996 рр. князем Володимиром Великим.

Загальноприйнятою для культових споруд того часу була розроблена у ВiзантiТ хрестокупольна система забудови. У цьому ж стилi i була побудована десятинна церква. Розмiщена на вершинi СтарокиТвськоТ гори, церква високо здiймалася над дерев’яними кварталами i крiпосними стiнами киТвського “дитинця”.

Пiсля закiнчення будiвництва, згiдно з лiтописом, церква була прикрашена iконами, дорогоцiнним посудом, хрестами, якi Володимир привiз iз Херсонеса i отримав iз Константинополя як посаг за принцесу Анну. Пiдлоги були викладенi майолiковими плитками i мозаТкою, стiни оздобленi фресковим живописом i мозаТчними панно. Крiм того, в iнтер’срi храму широко використовувалися кам’янi архiтектурнi деталi, мармуровi колонн. Десятинну церкву будували вiзантiйськi майстри, тому с пiдстави вважати, що зразком для них слугувала Фароська церква Богородицi Великого палацу в Константинополi.

Довший час десятинна церква була осередком усього культурного житгя середньовiчного Кисва i до часу побудови СофiТвського собору вважалася кафедральним храмом столицi КиТвськоТ держави. У 1240 роцi нона була останнiм оборонним мiсцем киян пiд час Ух героТчноТ боротьби з монголо-татарами. Новий етап розвитку монументально архiтектури на Русi роэпочинасться в часи правлiння Ярослава Мудрого. Якщо побудованi за Володимира Великого кам’явi споруди витриманi у вiзантiйському стилi, то вже за Ярослава давньоруська архiтектура набувас нацiональних рис. Це засвiдчус такий шедевр середньовiчно архiтектури I- пол. ХI ст. як Софiвський собор.

Храм с величезною п’ятинефною хрестокупольною спорудою з тринадцятьма банями. В архiтектурно-художньому стилi Софiя особливо виграс у внутрiшньому упорядкуваннi. Багатоколiрнi мозаiки з позолочевими фонами (тлом) у посднаннi з ритуальними предметами й барвистими мозаiчними пiдлогами давали винятковий мистецький ефект. Усерединi собору — велике мозачне зображення Богоматерi, що молиться, славнозвiсно “Орантв”, яка домiнус над усiм простором храму.

Мозаiки Софiвського собору вiдзначаються високою технiкою виконання. Прикраси собору доповнюють фрески, а серед них окремо вирiзняються портрети членiв Ярославово князiвсько родияи. Це були першi эразки свiтського малярства у давньоруському мистецтвi,

Довкола собору Софi на честь патронiв князя Ярослава та його дружини Iнгiгерди було засновано монастирi з храмами св. Георгiя та св. iрини. Розкопки показали, що конструктивно вони нагадували св. Софiю, але мали значно менгвi розмiри.

Софiвський собор був не тiльки головним храмом кивсько держави, але й головною громадською будiвлею, де збиралося населення мiста, вiдбувалися церемонi, де вирувало культурне життя держави.

Iнший архiтектурний стиль, нiж Софiя КиУвська, започатковус заснований у 1073 р. князем Святославом монастир ПечерськоУ лаври, який эгодом став зразком для цiло низки кивських монастирiв. До цього стилю будов належить також Кирилiвська церква у Кисвi (1140 р.). церква Видубинецького монастиря (1108 р.), церква Св. Трiйцi над головною брамою Печерсько лаври (1072 р.), церква Спаса в Чернiговi (1036 р.).

Починаючи з 30-х рокiв ХII ст., церковна архiтектура на Русi набувас певних змiн. Насамперед, вони були пов’язанi зi эростанням значення удiльних князiвств. Мiсцевi князi бажали бачити у себе храми не гiршi, нiж у столичному Кисвi. Отже, кiлькiсть храмiв эростала, однак розмiри iх эменшились, архiтектурне вирiшення культових споруд значно спростилося, декоративна оздоба ставала не такою вишуканою. Iншою стала i технiка викладення стiн храмiв. Якщо ранiше скрiзь використовувався метод викладення стiн з великих кам’яних валунiв i тонко плiнфи (цегли), то вiдтепер набула поiлирення тiльки порядова система викладення цегли, змiнюсться i формат плiнфи, нона стас тоншою.

У ХII ст. набули значного розвитку мiсцевi архiтектурНi школи — кивська, чернiгiвська, переяславська. Усi вони були об’сднанi сдиним стильовим напрямом, але мали i своТ особливостi. Характерними пам’ятками цього перiоду с храми Богородицi Пирогощi (1132 р.), Кирилiвський (1146 р.), Василiвський (1183 р.), Борисо-Глiбський (1128 р.) i Успенський в Червiговi (40-i роки ХII ст.).

Окремо треба сказати про архiтектуру Галицько-Волинського князiвства. Для захiдноукраТнського архiтектурного стилю того часу помiтним с вплив романськоТ архiтектури. Найперше, це проявилось у змiнi матерiалу. У Захiднiй УкраТнi будували переважно з великих кускiв тесаного каменю. Завдяки цьому матерiаловi з’явилася можливiсть застосовувати рiзъбу не тiльки всерединi, але й ззовнi. Тiснi зв’язки Галицько-Волинського князiвства з захiдi-iосвропейською культурою виявились i в оздобленнi культових споруд, наприклад, у використаннi “римського скла” (вiтражiв).

З культовою архiтектурою КиТвськоТ Русi пов’язанi такi види мистецтва, як живопис, художня мозаУка, майолiка. Першими художниками на Русi були греки та мiсцевi — майстри мiнiатюри, далi — творцi фресок та мозаУк. Жанри, що Ух розвивали майстри, — це бiблiйнi, алегоричнi образи, портрет, побутовi сцени з князiвського жиггя.

Ще до запровадження християнства на Русi iснувала певна традицiя живопису, а з християнiзацiсю нона розвивасться i стае важливим елементом культури середньовiчноТ держави. Невiд’смною частиною споруд киТвськоТ держави Х—ХI1i ст. були розкiшнi прикраси, зокрема, в церквах. Вiзантiйська церква, а за нею i украТнська прагнули викликати у вiруючих сильнi емоцiУ, переживання. 1 тому зовнiшня архiтектура i внутрiшня декоративнiсть, прикраси i увесь молитовно-лiтургiйний обряд мали слугувати цiй метi. Iдеологiя вiзантiйського православ’я була втiлена найяскравiше у храмовому розписi в його двох найголовнiших формах: iконописаннi та стiнописiв.

Iкона вiдiгравала велику роль в iнтер’ерi давньорусъкоУ споруди. Iконами прикрашали церкви, князiвськi i боярськi хороми, ставили Iх над мiськими воротами, брали з собою в походи. За свiдченням лiтописцiв, першi iкони привiз Володимир Великий з Корсуня. Вiзантiйськi iкони привозились i пiзнiше. Становлення давньоруського iконопису припадас на II пол. ХI i 1 пол. ХII столiть. Та в процесi розвитку iконопис набував нацiональноТ самобутностi i неповторностi. Першi вiдомi нам мiсцевi майстри

Григорiй та Алiпiй. Особливо славилися роботи Алiпiя, якого вважають найвидатнiшим майстром середньовiчноТ Русi. На жаль, першi твори киТвських майстрiв не эбереглися, проте близькими до киТвських художнiх традицiй с iкони Оранта”, Благовiщення”, дмИтрiЙ Солунський”, композицiя “СвенськоТ (або ПечерськоТ) Богоматерi”.

Певне вiдношення до киТвського iконопису, напевне, мала i знаменита iкона “Володимирська Богоматiр”, яку привезли з ВiзантiТ разом зi святими речами, переданими як посаг за принцесу Анну. У ХII ст. нона прикрашала храм Бориса i Глiба у Вишгородi, згодом в серединi ХII ст. з Укратни i вивозить князь пiвнiчно-схiдноУ Русi Андрiй Боголюбський до Володимира- на-Клязьмi, звiдки iкона i отримала свою нону назву.

Найвiдомiшою серед галицьких iкон с iкона Богородицi-Переможицi, що належала спочатку князю Володимиру Святославовичу, а эгодом — синовi давила Галицького Левовi. Вивезена поляками пiсля захоплення Львова, сьогоднi ця iкона називаеться “Ченстоховською Богоматiр’ю” i е основною прикрасою i релiквiсю монастиря на Святiй горi в Ченстоховi (Польща).

Серед усiх видiв образотворчого мистецтва чи не найбiльше вражають мозаТки СофiУ КиТвсъкоТ, Михайлiвського Золотоверхого монастиря та iн. Настiннi мозаУки використовувались у спорудах КиТвськоТ Русi з кiнця Х до початку ХII столiггя: ними прикрашали iнтер’сри князiвських палацiв i майже усiх храмiв за часiв Володимира Великого i Ярослава Мудрого.

Це мистецтво вимагало великоУ майстерностi. На основу наносили шар тиньку, швидко покривали зображення фарбами i втискували кубики рiзноколiрноТ смальти. З найменших кубикiв (4х7 мм) викладали обличчя, руки, з бiльших — одяг, фон, предмети. Вражас виняткова насиченiсть кольору софiвських моза’iк, що досягалася використанням величезнЫ кiлькостi вiдтiнкiв смальт (усього 177 вiдтiнкiв). Найбiльш вживаними кольорами були золотий, зелений, коричневий, синiй, жовтий, червоний, пурпуровий, срiбпий та iн. Кубики втискувалися пiд рiзними кутами, завдяки чому зображення переливалося у свiтлi сонця i лампад. до Х ст. у вiзантiйському мистецтвi склалися певнi правила i порядок викладання мозаiк, але на Русi вони мали свою специфiку. 1 сьогоднi, як i багато вiкiв тому, милують око справжнi шедеври мистецтва: образи “Пантократора”, “Оранти”, “деiсуса”, “Благовiщення” Кивсько Софi та iнших соборiв.

Проте основним видом давньоруського образотворчого мистецтва був фресковий живоггис. Сгiецифiка його полягас в тому, що вiн робиться на вологому тиньку, а завершусться i пiдправлясться эгодом. Художнiй ефект вiд фрескового живопису надэвичайний, тому не дивно, що у Хii ст. вiн витiснив мозаку. У Киiвськiй Русi впродовж Х-ХТ ст. поширювалася технiка живопису вiзантiйських художнiх шкiл. Однак мiсцевi майстри вносили ноне, i з кожним десятилiттям давньоруський фресковий живопис набувас самобутнiших нацiональних рис. Кольорова гама фресок здебiльшого стримана. домiнують оливковi, рожевi, блакитнi, зеленi та коричневi тони. Це можна простежити на прикладi софйвських “Воскрссiння”, “Зiшсстя в пекло” та iн.

Щодо скульптури, то православна церква засуджувала статуарну скульптуру. Тому з прийняттям християнства у 988 р. було знищено значну кiлькiсть язичницьких скульптур. На сьогоднi найвiдомiшою з них с статуя Святовида (знайдена у 1848 р. на р. Збруч Тернопiльська обл.), яка нинi зберiгасться в Польщi. Та все ж скульптура була важливим елементом християнських церков: це рельсфи, огорожi хорiв, капiтелi колон, рельсфи антаблементiв тощо. Основним матерiалом був мармур та рожевий шифр.

Цiкавою пам’яткою давньоруськЫ дрiбно пластики с барельсф, на якому зображена Богоматiр-Одигiтрiя з дитям. Иого знайвiли в рунах десятинно церкви. Як вважають дослiдники, вiн був виготовлений мiсцевими майстрами для оздоблення фасаду церкви.

Эбереглися шифернi плити в Спаському соборi Чернiгова, Михайлiвському Золотоверхому монастирi та в Кисво-Печерськiй лаврi. Рельсфи на плитах виконанi з великою майстернiстю, що свiдчить про високий рiвень розвитку рiзьбярства. Визначним досягненням кивських рiзьбярiв на каменi с невеличкi iконки. Найчастiше на них зображенi першi руськi святi Борис i Глiб, а також дмитрiй Солунський, Богородиця, Спас та iн.

Високого рiвня розвитку досягло на Русi i декоративно-ужиткове мистецтво. У ньому виявилися риси давньорусько естетики, а також багатовiковi традицi схiдних слов’ян. Особливiстю давньоруського прикладного мистедтва було спiвiснування елементiв язичницькЫ та християнськЫ iдеологi.

Надзвичайною декоративнiстю вiдзначалися вироби художнього ремесла. Вiдливали безлiч предметiв вiд гудзикiв до дзвонiв. Вiдомими прикладами художнього литва с мiдний хорос, знайдений на Подолi у Кисвi. Також значного поширення набрало кування та карбування мiдi, срiбла, золота. до бронзових та залiзних виробiв застосовували технiку iнкрустацi золотом, срiблом. Особливо тонкою була технiка сканi, яка використовувалася пiд час виготовлення жiночих прикрас, окладiв книг тощо. Вражас виняткова насиченiсть кольору софiвських моза’iк, що досягалася використанням величезнЫ кiлькостi вiдтiнкiв смальт (усього 177 вiдтiнкiв). Найбiльш вживаними кольорами були золотий, зелений, коричневий, синiй, жовтий, червоний, пурпуровий, срiбпий та iн. Кубики втискувалися пiд рiзними кутами, завдяки чому зображення переливалося у свiтлi сонця i лампад. до Х ст. у вiзантiйському мистецтвi склалися певнi правила i порядок викладання мозаiк, але на Русi вони мали свою специфiку. 1 сьогоднi, як i багато вiкiв тому, милують око справжнi шедеври мистецтва: образи “Пантократора”, “Оранти”, “деiсуса”, “Благовiщення” Кивсько Софi та iнших соборiв.

Проте основним видом давньоруського образотворчого мистецтва був фресковий живоггис. Сгiецифiка його полягас в тому, що вiн робиться на вологому тиньку, а завершусться i пiдправлясться эгодом. Художнiй ефект вiд фрескового живопису надэвичайний, тому не дивно, що у Хii ст. вiн витiснив мозаку. У Киiвськiй Русi впродовж Х-ХТ ст. поширювалася технiка живопису вiзантiйських художнiх шкiл. Однак мiсцевi майстри вносили ноне, i з кожним десятилiттям давньоруський фресковий живопис набувас самобутнiших нацiональних рис. Кольорова гама фресок здебiльшого стримана. домiнують оливковi, рожевi, блакитнi, зеленi та коричневi тони. Це можна простежити на прикладi софйвських “Воскрссiння”, “Зiшсстя в пекло” та iн.

Щодо скульптури, то православна церква засуджувала статуарну скульптуру. Тому з прийняттям християнства у 988 р. було знищено значну кiлькiсть язичницьких скульптур. На сьогоднi найвiдомiшою з них с статуя Святовида (знайдена у 1848 р. на р. Збруч Тернопiльська обл.), яка нинi зберiгасться в Польщi. Та все ж скульптура була важливим елементом християнських церков: це рельсфи, огорожi хорiв, капiтелi колон, рельсфи антаблементiв тощо. Основним матерiалом був мармур та рожевий шифр.

Цiкавою пам’яткою давньоруськЫ дрiбно пластики с барельсф, на якому зображена Богоматiр-Одигiтрiя з дитям. Иого знайвiли в рунах десятинно церкви. Як вважають дослiдники, вiн був виготовлений мiсцевими майстрами для оздоблення фасаду церкви.

Эбереглися шифернi плити в Спаському соборi Чернiгова, Михайлiвському Золотоверхому монастирi та в Кисво-Печерськiй лаврi. Рельсфи на плитах виконанi з великою майстернiстю, що свiдчить про високий рiвень розвитку рiзьбярства. Визначним досягненням кивських рiзьбярiв на каменi с невеличкi iконки. Найчастiше на них зображенi першi руськi святi Борис i Глiб, а також дмитрiй Солунський, Богородиця, Спас та iн.

Високого рiвня розвитку досягло на Русi i декоративно-ужиткове мистецтво. У ньому виявилися риси давньорусько естетики, а також багатовiковi традицi схiдних слов’ян. Особливiстю давньоруського прикладного мистедтва було спiвiснування елементiв язичницькЫ та християнськЫ iдеологi.

Надзвичайною декоративнiстю вiдзначалися вироби художнього ремесла. Вiдливали безлiч предметiв вiд гудзикiв до дзвонiв. Вiдомими прикладами художнього литва с мiдний хорос, знайдений на Подолi у Кисвi. Також значного поширення набрало кування та карбування мiдi, срiбла, золота. до бронзових та залiзних виробiв застосовували технiку iнкрустацi золотом, срiблом. Особливо тонкою була технiка сканi, яка використовувалася пiд час виготовлення жiночих прикрас, окладiв книг тощо. Технiка емалей прийшла на Русь з Вiзантii. Процес виготовлення перегород частих емалей — один iз найскладнiших, i кивськi майстри досягли в цьому значних успiхiв. Характерним для давньоруських виробiв з емалi с синiй, червоний, зелений i бiлий кольори. Технiкою перегород частот емалi прикрашали коштовнi золотi вироби

дiадеми, барми, колти, гривни, рясни та iн. Найвiдомiшими творами ювелiрного мистецтва Русi вважають двi дiадеми князiвського парадного вбрання.

Давньоруськi майстри добре володiти технiкою склоробства, майолiково керамiки. Цьому сприяло будiвництво кам’яних храмiв, для внутрiшнього декору яких

використовували смальту, керамiчнi плитки. Ними викладали пiдлоги в храмах i палацах Киева, Бiлгорода та iнших мiст. У галицьких монументальних будiвлях

широко використовували рельсфнi плитки iз зображеннями грифонiв, орлiв, соколiв.

Склороби, крiм смальт, виготовляли рiзноколiрнi браслети, намиста, перснi, кубки, чари, iншi предметв побутового призначення. Головним центром х виробництва був Кив. Як вважають дослiдники, давньоруськi майстри знали секрет виготовлення кришталю.

Поширеним видом ремесла на територi Русi були також рiзьба по дереву i костi. Рiзьбярi по дереву прикрашали фасади эрубних будiвель, речi домашнього вжитку,

човни, сапв тощо. Рiзьба по костi, особливо пiвнiчних регiонiв КиТвськоТ держави,

здобула визнання не тiльки у себе в краiнi, але й мiжнародне.

Отже, культурний розвиток Русi IХ—ХIII ст. перебував на високому европейському рiвнi. Це показус розвиток оригiнально мiсцево лiтератури, певний рiвень освiти та наукових знань. Вироби декоративно-прикладного мистецтва, що вийшли з руських майстерень, дивували технiкою виконання та художньою досконалiстю. На жаль, несприятливi зовнiшньополiтичнi чинники наступних столiть перервали яскравий i неповторний культурний процес Кивсько держави та Галицько-Волинського князiвства. Частина 3. КУЛЬТУРА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО Ю{ЯЗIВСТВА

Минуло вже понад 800 р. вiд часу виникнення Галицько-Волинського князiвс,ява, яке постало внаслiдок об ‘сднання у 1199 р. Галицького та Волинського князiвств князем Романом. Воно проiснувало до IЗ49р. рiвно 150 р. У 2001 р. грома дськiсть Украiни урочисто вiдзначила 800 р. вiд дня народження найвидатнiшого його правшчеля князя Данила Галицького, за часiв князювання котрого Галицько-Волинська держава досягнула найвищого лолiтичного, економiчного та культурного розквiту.

Культура Галицько-Волинськоi держави становить частiаiу загальноi украiпськоi кулычури Княжоi доби. Географiчне роэташування i роль Львова у формуванвi нацiональноi свiдомостi i культури украiiiського народу зумовлюють доцiльнiсть окремого розгляду культури ГалицькоВолинсього князiвспгва.

Игюпонусмо такий план викладу:

1. Архiтектура та мистецтво Галицько-Волинського князiвства.

2. Розвиток освiти i лiтератури у Галицько-Волинськiй землi.

З. Культура княжого Львова.

1. Архiтектура та мистецтво Галицько-Волинського князiвства

На кiнець ХII ст. колись мiцна централiзована влада квГiвських князiв дужс занепала. Натомiсть эростас значения ократниих князiвств — Владимиро-Суздальського, Новгород-Псковського та Галицько-Волинського. Галицько-Волинське князiвство займало територiю сучасноi Украни i може вважатися першою етнiчно украУнською державою. Найнищого свого розвитку нона досягнула у 30—60 рр. ХIII ст. за часiв правлiння Данила Галицького. Незважаючи на те, що вiд тих часiн нас вiддiляс багато столiть, перед молодою украУнською державою стоять тi ж самi завдання, що й перед галицькими князями у ХIII ст. Як i в тi далекi часи перед Украною стоть доленосне питання: Як бути? Як будувати свою державу? Який iсторичний шлях обрати? Галицькi князi вирiшили цю проблему так. Вони намагалися продовжити давнi державницькi та культурнi традицiТ Киiвсько Русi, налагоджуючи разом з ‘гим бiльш тiснi полiтичнi та культурНi зв’язки з краУнами ЗахiдноУ Свропи. Це яскраво вiдбилося у культурi названних кi-iязiвств.

На ранньому етапi, коли Галицьке i Волинське кгтязiвства перебували ще у складi ки’iвськоУ держави, ‘iхнс мистецтво та архiтектура розвивалися в руслi традицiй киТвськовiзантiйського сп-глю. Масмо свiдчення про високий рiвень оборонно-фортифiкацiйного мистецтва у тi далекi часи. У Галичинi зберiгся сдиш-iй в УкраУнi комплекс оборонних укрiплень ‚Х—Х ст. Причому вони майже не зазнали руйнацiУ.

Це фортеця Тустань, що бiля с. Урич ЛьвiвськоУ обл. Забудова фортецi почалася ще у IХ ст. Виявленi на скелях язичницькi символи вказують, що нона була закладена ще у дохристиянськi часи. Вдало вибрана мiсцевiсть для спорудження фортецi, добре продумана система оборонного водопостачання, яка справно функцiонус до наших днiв, свiдчить про значний досвiд русичiв у фортифiкацiйних справах уже на той час.

У ХII ст. починасться новий етап у розвитку давньоруськоУ культури, пов’язаний з появою мiсцевих особливостей у давньоруському мистецтвi та архiтектурi. Вiзантiйсько кивський стиль мистецтва, поширюючись у рiзних землях КиiвськоТ Русi, зустрiчався тут з мiсцевими культурними iрадицiями, якi накладали певнi особливостi на давньоруське мистецтво та архiтектуру. З’являються мiсцевi архiтектурнi школи — вже вiдома нам киТвська, переяславська, чернiгiвська, волинська та галицька.

Розвиток архiтектури та мистецтва у Галицькiй та Волинськiй землi теж мая сны особливостi в архiтектурi цих земель вiдчутнi впливи романського стилю, зумовленi безпосередньою близькiстю з краТнами ЗахiдноТ Свропи. Це виявлясться у змiнi технiки будiвництва, появi нових будiвельних матерiалiв i найбiльше в характерi декору споруд. До особливостей галицькоТ архiтектурноТ школи вiдноситься те, що тiльки тут використовувався вапняковий роэчин з домiшкою вугiлля та золи. В iнших давньоруських землях застосовували вапняковий роэчин з домiшкою тинянки. Основним будiвельним матерiалом у Волинськiй землi залишасться цегла, змiнюсться тiльки Тi форма. Галицькi ж будiвничi починають широко використовувати великi шматки тесаного каменю. Цей матерiал вiдкривав новi можливостi пiд час оздоблення споруд. Вiн давая эмогу застосовувати рiзьбу не тiльки всерединi споруди, але й зовнi. Тому для галицькот архiтектурноТ школи характерним с оздоблення храмiв та палацiв рельсфним декором, що зближус Тх з свропейською архiтектурою у романському стилi.

Вiдбуваються певнi змiни у характерi оборонних споруд, що було зумовлено змiною вiйськовоТ тактики та стратегiТ. У попереднiй домонгольський перiод мiста, в основному здобувалися шляхом довгоТ тривалоТ осади. Монголо-татарам нiколи було чекати, тому воин брали мiста великою масою сили шляхом навального i нагального штурму, застосовуючи при цьому стiнобитнi машини. У ХIУ ст. з’являсться також

вогнепальна зброя. Тому виникла потреба у змiцненнi оборонних споруд. У Кивськiй

Русi мiста оточували глибокий рiв та земляний вал, поверх якого йшов дерев’яний

частокiл iз загострених вверху колод.

Землянi вали будувалися з дерев’яних дубових клiтей (IхI,5 м.), якi заповнюГО валися глиною з битим щебенем i ставилися один на другий, нагадуючи цегляну

кладку. У найслабшому оборонному мiсцi Киева у районi Козиного болота земляний вал сягав 12 м. висоти та 36 м. ширини. У Галицькiй землi починають застосовувати

деякi вiйськовi хитрощi. Спочатку землянi нали обмазували глиною, а потiм бiлили

вапном, надаючи йому вигляду кам’яного муру. Але, на жаль, така вiйськова хитрiсть не

змiцнювала оборонних якостей споруди, тому все частiше мiста починають обносити кам’яними мурами. У галицькiй землi виявили значнi поклади вапнякового каменю, з якого будувалися мiськi мури, храми i княжi палаци. У ХIII—ХIУ ст., особливо за князя Данила закладають низку нових мiст та замкiв. Наймогутнiшими з них були Луцьк, Острог, Кременець, Олесько, Хотин, Данилiв, Бiлгород-Днiстровський, Холм, Львiв. деякi з цих мiст татари так i не эмогли захопити. Для будiвництва замкiв Данило Галицький запрошував з Свропи найкращих майстрiв. Вони починають вироваджувати деякi фортифiкацiйнi новинки. У Холмi, нагiриклад, вперше було закладено у найслабшому оборонному мiсцi башту донжон. Вона мала 17 м. висоти, 12 м. Довжини, 11 м. Ширини, стiни майже двометровоТ товщини (1,7 м.). За эразком холмського донжона такi обороннi вежi починають споруджуватися в iнших галицьких та волинських мiстах. Деякi з них збереглвся до наших днiв, наприклад у Столп’е та Белавiно бiля Холма.

Якщо мiста в КиТвськiй Русi головно були дерев’яними, то пiд час будiвництва галицьких мiст бiльш широко починають використовувати камiнь. Дуже красивим мiстом була столиця Галицького квязiвства м. Галич. Вiн стояв на горi Крилос, яка мала 88 м. висоти, i знаходилася у 5 км. вiд днiстра. Це зумовило те, що археологи донгий час не могли знайти мiсцезнаходження давнього княжого мiста. Тiльки 1936 р. львiвський археолог Я. Пастернак зумiв знайти на фундаменти давнього Успенського собору. Це був третiй за розмiрами собор у Кивськiй Русi пiсля Софiвського собору та ДесятинноТ церкви. Всього пiвметра вiн поступався СофiТвському собору. Вiн був эбудований за князювання Ярослава Осмомисла у 1152—1157 рр. як спископська кафедра. Храм був оздоблений фресками та мозаТкою. У його руТнах було виявлено залишки мозаТчноТ смальти та фрагменти фрескового живопису. Найбiльший гiiматок фрескового живопису, знайдений в руТнах, мае розмiри 18х12 см, тому важко судити про фрескове мистецтво галицьких майстрiв.

На Крилоськiй горi знаходився також двоповерховий княжий палац, вибудований з каменю. Крита галерея сполучала його з двiрською церквою св. Спаса. Княжий палац та Спаська церква знаходилися на т.зв. току”. Так називалася площа, яка за легендами була вкрита листами золота. Монголо-татари пiсля захоплення мiста, здираючи золото, руйнували все, що потрапляло пiд руки. Тому було майже повнiстю знищено i княжий палац, i Спаську церкву.

Проведеннi археологiчнi розкопки свiдчать, що у середньовiчному Галичi було 10 церков. Однак до наших днiв эбереглася сдина церква св. Пантелеймона, эбудована близько 1200 р. Вона знаходилася далеко за мiстом i, мабуть, саме тому вцiлiла. Перше наукове описання й эробив професор “ЛьвiвськоТ полiтехнiки” 1. Захаревич, який спорудив головний корпус цього нанчального закладу. Це була споруда порiвняно невеликих розмiрiв. У планi — це вiзантiйський квадрат зi стороною 17,5 м. Зi схiдного боку до церкви примикають три напiвкруглi абсиди, що видовжують П ще на 3,5 м. Загальнi розмiри храму — 17,5х21 м.

Церква стояла на високому похилому березi рiчки. Тому пiд час П будiвництва архiтектор зустрiвся з незвичною проблемою спiввiдношення несучих та опорних конструкцiй. Вiн успiшно впорався з цим завданням, знайшовши вдале та абсолютно оригiнальне конструктивне вирiшення. Архiтектор встановив у храмi пiдкупольнi стовпи ступiнчастоТ форми, якi переходили у додатковi пiдпружнi арки, що пiдтримували барабан купола. Подiбнi стовпи ступiнчастоТ форми у домонгольськiй Русi бiльше нiде не зустрiчалися. У храмi iснувало два типи колон. Перший тип це восьмиграннi колони, що завершувалися типовими раманськими кiстковими капiтелями. другий тип нагадус в’язанку переплетених тонших стовпцiв з вузлом посерединi. Такi колони часто траплялися у захiдносвропейських романських храмах. Але вони завершуються оригiнальними за задумом та технiкою мистецького виконання кошиковими капiтелями, близькими до корiнфського стилю. Таких капiтелей ранiше не траплялося в архiтектурному оздобленнi нi давньоруських, нi галицьких храмiв. Ще краще виглядала друга столиця данила Галицького — м. Холм, куди вiн перенiс свою столицю у 1237 р. В околицях Холма було виявлено, крiм бiлого, також поклади зеленого вапняку. Мiсто було эбудоване з бiлого вапняку з використанням елементiв декору з зеленого каменю. Споруди прикрашалися карниами, фризами, рельсфними поясами з зеленого вапняку. Таке посднання бiлого та зеленого каменю надавало особливоТ принадностi спорудам Холма.

до найвизначнiших кам’яних споруд Холма вiдноситься храм Iвана Хрестителя, эбудований за данила Галицького. Вiн був прикрашений скульптором Овдiсм, про якого подас вiдомостi лiтописець. Захоплений його мистецтвом, вiн називас скульптора Це була перша баштоподiбна церква у КиТвсъкiй Русi. Зовнi та в серединi нона була багато прикрашена чудовими скульптурами та рiзними рсльсфними зображеннями. Крiм церкви iвана Хрестителя, у Холмi також вiдомi церкви Кузьми та Дем’яна, св. Трiйцi та Iвана Элатоуста.

Треба також сказати про красу такого давнього княжого мiста, як Теребовля. Бiля Теребовлi добували ще й рожевий вапняк, яким прикрашалися будинки княжо Теребовлi. Рожевий вапняк дуже цiнувався i закуповувався iншими мiстами ГалицькоТ землi. З цъого вапняку виготовляли плитки для оздоблення пiдлоги. Зокрема таку пiдлогу з рожевого вапняку виявлено в рунах УспенськоТ церкви Галича.

Храми та палаци Галицько’iГ i Волинсько? землi прикрашалися рельсфними зображеннями, що зближас галицьку архiтектуру з Захiдносвропейською. Саме рельсфнi прикраси були властивi для романського стилю в архiтектурi, що панував у Свропi у Х—Хи ст. Це вказус на те, що архiтектура ГалицькоТ землi розвивалася пiд великим впливом захiдносвропейсько?, зокрема, романсько?. У нiй посднувалися давнi традицi? вiзантiйсько киТвського мистецтва з свропейською технiкою будiвництва та декоративним оздобленням в романському стилi.

Перейдемо до мистецтва Галицько-ВолинськоТ землi. Почнемо зi скульптури, яка найближче стоТть до архiтектури. Про давнi традицi? в розвитку пластичного мистецтва ГалицькоТ землi свiдчить тс, що саме на територiТ Галичини знайдено декiлька кам’яних iдолiв, що эбереглися ще з дохристиянських язичницьких часiв. Найунiкальнiший з них знаменитий 3бруцЬкий iдол”, який було знайдено у 1840 р. в рiчцi Збруч бiля м. Гусятина Тернопiльсько? областi. Коли зiйшла весняна повiнь, селяни помiтили шапку, що виглядала з рiчки. Вони звернулися до папа, який звелiв запрягги кiлька пар волiв i з рiчки витягли кам’яний стови висотою 2 м ‘75 см. Вiн увiнчувався кам’яною шапкою, пiд якою знаходилися чотири лики, спрямованi у рiзнi сторони. Чотириликий iдол був названий “Свiтовидом”. Вiн виразно подiлясться на три частини:

у нижнiй частинi зображено людину, шо стоТть навколiшки з пiднятими в гору руками. Вважасться, що нона символiзус пiдземний свiт. У середнiй частинi зображено людей, що тримаються за руки, нiби в хороводi. Гадають, що ця сцена вiдтворюс обряд поклонiння сонячному божеству та символiзус наземний людський свiт. Верхия частина символiзус свiт небесний, божественний.

У християнськi часи, переслiдуючи iдолопоклонство, церква пс заохочувала розвиток скульптури. У православних храмах встановлення статуй не було прийнятим. Але вони прикрашалися рельсфними зображеннями та декоративними рельсфними плитками. дание рельсфне зображення Богородицi виявлено у вiдбудованому Успенському храмi м. Галича, при вiдбудовi якого використовувалися матерiали зруйнованоТ татарами княжоТ церкви. Архiтектор використав непогано збережене рельсфне зображення Богородицi, вмурувавши його у стiну ново? церкви. Вiн також використав кусок давнього порталу, вмурувавши його над дверима церкви.

до рельсфиоТ пластики також вiдносяться керамiчнi рельсфнi плитки, яких багато виявлено у галицькiй зсмлi. Воин були двох видiв — поливанi (вкритi емаллiо) i неполиванi. На галицьких керамiчних плитках виявлено 13 сюжетних композицiй. Головно вони прикрашалися рельсфними зображеннями грифона або орла. У всiй давньоруськiй землi також були вiдомi галицькi кахлi. до наших днiв у деяких галицьких селах збереглися печi, викладенi з кахлю, виготовленого ще за княжих часiв. до кам’яноУ пластики належать маленькi кам’янi iкони, якi були дуже поширенi у галицькiй землi. Мистецтво кам’яних iконок вiдоме у всiй давньоруськiй землi. Але найбiльше повiирення воно отримало у галицькiй землi. Вюiвлено iконки з зображенням Богородицi, iсуса Христа, архiстратига Михала та iнших святих.

У галицькiй землi з’явилося ноне iконографiчне мистецтво, невiдоме у КиТвськiй Русi як литi iкони. У Галицькiй Русi було добре розвинуте ливарне мистецтво. Ливарну майстерню знайшов у Галичi археолог Я. Пастернак. У галицькiй землi вiдливалися рiзноманiтнi олов’янi та бронзовi iкони, iконки та хрестики. Маленькi олов’янi та бронзовi образки та хрестики зображали Богородицю, iсуса Христа та iнших святих. Вiдомi також великi бронзовi та олов’янi iкони, вагою до ЗО кг. Велику бронзову iкону Богородицi виявлено в одному селi бiля Галича.

Розвинутою також була пластична рiзьба по костi. Особливо славилися рiзьбарi по костi у княжому Звенигородцi. Тут знайдено кiстяну iконку Богородицi дуже тонкоi ювелiрно роботи, аналогiв яко не виявлено нi у Давньоруському, нi у вiзантiйському мистецтвi.

Розвинутим також було ювелiрне мистецтво. Знайдено багато золотих та срiбних чаш, складних хрестiв (енколпiонiв) складних браслетiв та медальйонiв. Виявлено багато жiночих прикрас жiночi кульчики з трьома намистинками, склянi, бронзовi, срiбнi та золотi браслети (у тому числi й складнi), колтки — особливi заколки для волосся. до ювелiрних прикрас вiдносяться також жiночi та чоловiчi гривнi, якi разом з тим вiдiгравали роль грошових знакiв. Iх носили на ши, тобто на гривi.

Вiдбулися також певнi змiни в iконописi. Фрескового живопису з галицьковолинських земель майже не эбереглося, тому важко судити про його розвиток. МозаТчних панно не эбереглося взагалi, iснують тiльки эгадки про iснування мозачного живопису у галицькiй землi, якi пiдтверджуються залишками мозаГiчноi смальти в руТнах галицьких церков. Однак з’являються вiтражi, якi у галицькiй землi називали склом”, що теж вказус на вплив романського i, навiть, готичного мистецтва. Iконопис у галицькiй землi набувас бiльш реалiстичНих рис. Простежусться прагнення до реалiстичностi зображення, якi втрачають свою нерухомiсть та застиглiсть. У позi святих з’являсться певна динамiка та експресiя. Про це можна судити на прикладi iкони Юрiя Змiсборця з села Станилiв бiля дрогобича. Барви iкон стають бiльш яскравими та житгсрадiсними, наприклад, “Красилiвська Богородиця”. Ii можна порiвняти з Волинською Божою матiр’ю (ХIII ст.), яка була намальована ще вiдповiдно до давнiх iконографiчних канонiв. На Тхньому прикладi можна також простежити певнi вiдмiнностi, що iснували мiж волинською та галицькою iконописними школами.

Про високий рiвень iконопису в Галичинi свiдчить те, що пiсля захоплення Львова польським королем Казимiжем у 1349 р. вiн запросив львiвських художникiв розмальовувати свiй королiвсъкий палац у Краковi. За його прикладом iншi польськi магнати також почали запрошувати украТнських художникiв розмальовувати своi палаци та костели. Эбереглися малюнки украУнських художникiв у польських костелах у Вiслецi, Люблiнi, Сандомирi, Краковi. По них можна судити про рiвень мистецтна галицьких малярiв того часу, що, на жаль, у нашiй землi не эбереглося. Масмо вiдомостi про галицького майстра Андрiя, мистецтво якого вiдзначасться оригiнальнiстю. На стiнi костелу у Люблiнi вiн зобразив вечерю”, у якiй простежуються нацiональнi мотиви. Iсус Христос та 12 апостолiв сидять у селянських свитинах та вишитих украТнським орнаментом сорочках за столом, покритим бiлою вишитою скатертиною. Але це вже навiть свдчить про впливи ренесансного мистецтва в украiнському живописi.

Цiнувалися також в iнших землях галицькi будiвничi, бо тiлъки у галицькiй землi на той час iснувало високорозвинуте кам’яне будiвництво. На запрошення володимиро-суздальських князiв галицькi будiвничi розбудовували руськi мiста, про що свiдчать навiть назви деяких мiст неподалiк Москви — Галич, Переяслав i тощо. Вважасться, що Успенський собор у Володимирi на Клязьмi був эбудований галицькими майстрами. На запрошення Юрiя долгорукого вони заклали ноне мiсто, вiдоме пiд назвою Москва. Знаменита бiлокам’яна Москва та Московський кремль були збудованi за безпосередньою участю галидьких майстрiв.

НепоправноТ шкоди архiтектурi та мистецтву галицькоТ та волинськоТ землi було завдано монголо-татарським нашестям. Монголо-татари забирали з собою вiдомих ремiсникiв, унаслiдок чого в УкраТнi зникас цiлий ряд ремесел. Зникло таке мистецтво як скань або фiлiгрань, тобто мистецтво виготовлення ювелiрних прикрас зi скрученого тонкого золотого та срiбного дроту дiаметром 0,02 см. Зникас також таке мистецтво, як чернь — очорнення золотих виробiв шляхом окислення. Зникло мистецтво перегородчастоТ та вiкончастоТ емалi, яке було досить розвинутим у Киiвськiй та Галицькiй Русi. Перегородчаста емаль — це особливий вид ювелiрного мистецтва. Ного особливiсть полягас у тому, що на металеву пластинку напаювалися золотi та срiбнi дротинки, утворюючи певний вiзерунок, який пiзнiше заповнювався емаллю. Це мистецтво свiдчить також про високу технiку паяння у КиТвськiй Русi. Вiкончаста емаль створювалася шляхом видовбування вiконечок (ямок) у металевих пластинках, якi пiзнiше також заповнювалися емаллю. Навiки зникло таке мистецтво, як зернь. Иого особливiсть полягала у тому, що бралися маленькi золотi та срiбнi зернята, з яких шляхом напаювання робився певний узор. Це мистецтво викликас не тiльки захоплення, але й подив, бо його секрети виявилися не тiльки назавжди втраченими, але й залишаються не розгаданими до наших днiв. Зостасться загадкою i сама технiка паяння, i ТТ спосiб. Важко эбагнути, яким чином давньоруськi майетри напаювали мiзернi зернята благородних металiв дiаметром 0,02—0,06 см. Це робили без збiльшуваного скла. Значноi шкоди було завдано також сiльському господарству. За останнiми пiдрахунками продовжило свос iснування тiльки чверть феодальних садиб. Оброблялося у пiслямонгольський час приблизно лише 25% земель.

2. Розвиток освiти i лiтератури у Галицько-Волинськiй землi Про стан освiти у галицькiй землi говорити досить складно. Не эбереглося жодних

документiв, у яких бп эгадувалося про iснування шкiл. Проте iснус багато непрямих доказiв, якi вказують на те, що освiта у галицько-волинськiй землi була досить розвинутою. Про наявнiсть шкiл у галицькiй землi можна судити, виходячи з “Житiя митрополита Петра Ратенського”, який був родом з Галичини. У “ЖитiТ” вказусться, що у б рокiв його було вiддано до школи, значить школи у галицькiй землi iснували.

Про поширенIгя освiти свiдчать також археологiчнi знахiдки. Пiд час археологiчних розкопок у багатьох галицьких мiстах виявлено стилоси — загостреннi палички для писання по воскових дощечках чи берестi. Серед них видiлясться оригiнальним мистецьким вирiшенням рiзьблений кiстяний стилос з Галича, який завершусться ювелiрно вирiзьбленою головою сони — символу мудростi. У давньому княжому мiстi Звенигородцi виявлено аналогiчi-ii з повгородськими берестянi грамоти, що пiдтверджус широке поширення писемностi серед населення Галичини.

Винятковi за значенням знахiдки виявлено у Львовi 2001 р. пiд час розкопок на мiсцi встановлення пам’ятника засновнику мiста князевi данилу Галицькому. Археологи розкопали тут фундаменти невiдомо ранiше споруди круглоТ форми. Вченi доггускають, що нона могла мати культове або оборонне призначення. У кiлькох метрах вiд неТ знайдено уламок стилоса, керамiчнi полив’янi плитки, розбитi корчаги, фрагмент дзвону. Сенсацiйною знахiдкою стала орнаментована береста. Вперше в руки украТнських археологiв потрапила береста, вкрита орнаментами. Це свiдчить, що бересту використовували не тiльки для письма, але й для малювання.

Про високий рiвень освiти у Галичинi свiдчить те, що найбiльше книг эбереглося до наших днiв, створених саме у галицько-волинськiй землi порiвняно з iншими давньоруськими землями — киТвською, чернiгiвською, владимиро-суздальською i новгородською. Эгадасмо найважлитзiшi з цих рукописних книг: “Галицьке” або “Крилоське Свангелiс”, “Холмське Свангелiс”, “добрилове Свангелiс”, “Бучацьке €вангелiс”, “Христонопольський Апостол”. “Галицьке Свангелiс” прикрашене мiнiатюрами чотирьох свангелiстiв. Причому на вiдмiну вiд давньоруських книг, лики всiх свангелiстiв рiЗнi. ОсобливоТ уваги заслуговують мiнiатюри Псалтиря” або “Молитвеника Гертруди”, який був створений у 984—999 рр. Вiн може вважатися найдавнiшою книгою, створеною у нашiй землi. У цiй книзi багато мiнiатюр захiдносвропейського i 5 мiнiатюр схiднослов’янського походження, вставлених пiзнiше. “Молитвеник” належав дружинi киТвського князя Iзяслава Гертрудi. дуже складна доля цiсТ жiнки, яка перебувала у постiйних гонiннях. Вважасться, що мiнiатюри були створенi невiдомим давньоруським художником, коли Гертруда перебувала у засланнi у Володимирi Волинському. На всiх 5-ти мiнiатюрах простежусться зображення одноТ жiнки. Можна здогадуватися, що це портрет Гертруди, який можна вважати найдавнiшим портретом у нашiй землi.

Освосними жаврами лiтератури у ХIII ст. стають вiйськовi повiстi, житiя мучсникiв, проповiдi, у яких закликасться до морального очищення як запоруки майбутнього звiльнення вiд монголо-татарського iга. Лiтература стас бiльш суворою та лаконiчною. Драматична ситуацiя у лiтературних творах пiдсилюсться усвiдомленням власноТ вини, що призвело до встановлення ненависного iга. Проводиться iдея кари божоТ за людськi грiхи. Застереженням до руських князiв закiнчусться “Повiсть про взяггя Царгороду хрестоносцями”.

У тогочаснiй лiтературi з’являються твори, якi прославляють подвиги мученикiв за вiру. Широкот популярностi, наприклад, набуло “Сказанням про убивання в ордi князя Михайла Чернiгiвського та його боярина Федора”, а також лiтописна повiсть про страту в ордi рязанського князя Романа Ольговича.

Подiбна лiтература була покликана не тiльки змiцнити народ у вiрi, нона пробуджувала патрiотичнi почутгя, кликала до боротьби за нацiоналъну незалежнiстъ.

Усгiiшно розвивалося й лiтописання у Галицько-Волинському князiвствi. Про наявнiсть давньоТ лiтописноТ традицiТ у галицькiй землi ще в киТвський перiод свiдчить вiдома лiтописна “Повiсть про ослiплення Теребовлянського князя Василька”. Нова сторiнка в iсторiТ давньоруського лiтописання пов’язана з “ГалицькоВолинським лiтописом”, який охоплюс подiТ вiд 1205 до 1292 рр. Лiтопис виразно подiлясться на двi частини. Першу частину можна назвати життсписом князя 3. Культура середвьовiчпоi Свропи та Кнiвськоi Русi 93 данила Галицького, бо нона висвiтлюе його життя та дiяльнiсть, i охоплюс подi вiд 1205 до 1264 рр.

Лiтописець з великою любов’ю оповiдас про князя, творить немов приватний княжий лiтопис. Автор нише про малолiтнього Данила, його поневiряння з матiр’ю по сусiднiх землях. Лiтописець тiшиться з його перших перемог, намагасться не пропустити нiчого важливого у його житгi, постiйно пiдкреслюс, що це була особливо виняткова людина. Пiсля навали Бурундая (1259—1260 рр.) у лiтописi эменшусться обсяг iнформацi про справи данила. Зате на перший план виходить його брат Волинський князь Василько. Це пояснюсться тим, що ця частина лiтопису пiзнiше була вiдредагована волинськими переписувачами у Володимирi-Волинському, де ймовiрно, i було укладено остаточну редакцiю “Галицько-Волинського лiтопису”.

Авторство першо частини до 1246 р. належить печатнику князя данила Кирилу, який пiзнiше завдяки зусиллям данила Галицького став Кивським митрополитом. Пiсля цього вiн практично эрадив свого патрона i перехав у Новгород до князя Олександра Невського. Вiн не подiляв полiтики князя Данила Галицького на зближення з католицьким Заходом та Папою Римським. Тому наступну частину лiтопису вiд 1246 до 1264 рр. (року смертi данила Галицького) була написана Холмським спископом Iоанном.

друга частина “Галицько-Волинського лiтопису” охоплюс подi вiд 1264 до 1292 рр. i присвячена брату данила Галицького Волинському князю Васильку та Васильковому сину — Волинському князю Володимиру. Подi вiд 1264 до 12’71 рр. описано швидше всього сином князя Василька Володимиром, який за свiдченням лiтописця був освiченою та культурною людиною. Лiтописець звеличус Волинського князя Василька i дещо стримано вiдгукусться про князя давила. Наступна частина вiд 1271 до 1292 рр. присвячена Волинському князю Володимиру Васильовичу. Ця частина належить спископу Свстигнiю. Вона закiнчусться похвальним словом на адресу князя Володимира IЭасильовича у дусi похвального слова князю Володимиру Святославичу митрополита iларiона з його вiдомого твору “Слово про Закон i Благодать”. За свдченням лiтописця вiн був “книжником великим та ф iлософом, якого не було у КиУвськiй землi досi i бiльше не буде”. Вiн вказус, що у бiблiотецi князя Володимира нараховувалося 36 книг. Князь особисто переписав двi книги.

Лiтопис мас свосрiдний незвичний для попереднього перiоду лiтописання характер цiлiсного бiографiчного повiствування, у якому не було обов’язковоТ хронологiчно канви. Розповiдь то забiгас вперед, то повертасться до давно минулого. дати в лiтописi проставленi пiзнiшими переписувачами i то неправильно. “ГалицькоВолинський лiтопис” був механiчно присднаний до “Кивського”, який закiнчувався 1200 р. Автоматично першим роком “Галицько-Волинського лiтопису” поставлено

1201,ане 1205 р.

Близьке сусiдство з Заходом вiдбилося на характерi цiс лiтописноi компляцй. Стиль лiтопису скорiше свiтський, нiж церковний, i нагадус свропейськi хронографи. В лiтописi мiститься детальний опис вiйськових баталiй, елементи побутового життя, наприклад, жваво описусться одяг князя та збруя його коня. Порiвняно незначна увага придiлясться церковним справам. Свiтський стиль лiтопису вказус на духовну близькiсть з свропейськими хронографами. На вiдмiну вiд попереднiх кивських

лiтогiвсiв, у ньому :дасться:ат::м:й з жигггя сусiдвiх свропейських кра1н творi стирасться межа мiж православним i католицьким свiтом. Проводиться iдея, що вiн насамперед християнський.

У лiтописi знаходимо приклади народного фольклору, наприклад, вiдома притча про Свшан — зiлля. Иого мова жива i динамiчна, насичена яскравими i влучними образами та метафорами, що посднуються з виразними колоритними характеристиками осiб. Мова твору скорiше нагадус не суху iсторичну хронiку, а наближасться за своТм поетичним стилем до лiтературного твору. Усе це робить “Галицько-Волинський лiтопис” однiсю з найкращих пам’яток украТiiсько писемностi.

3. Культура княжого Львова

На завершення розповiмо про культуру княжого Львова, який був заснований, як вiдомо, князем Данилом Галицьким у 1256 р., однак археологiчнi розкопки вказують на те, що люди оселилися тут ще у кам’яну добу. Про те, що Львiв був значним культурним та торговим центром ще до данила Галицького вказус те, що на територiТ Вiрменського цвинтаря виявлено надгробнi плити, у яких вказуеться рiк поховання 1181. Це вiдсувас iсторiю Львова ще на 70 рокiв ранiше.

Крiм украТнського населення у розбудовi Львова брали участь досить чисельнi колонн iноземних купцiв. У Львовi була чисельна колонiя нiмецьких купцiв, якi оселилися в районi нинiшнього лялькового театру. Навпроти лялькового театру стоУть церква МарiТ Снiжно, яка була збудована нiмецькими колонiстами ще за княжих часiв i с одною з найстарiших у Львовi. Свою назву вона отримала вiд того, що в церквi знаходиться зображення Матерi Божо, голова якоТ вкрита нiмбом з зiрок, неначе вкрита снiгом. Ще одна аналогiчна церква iснус тiльки в Нiмеччинi. У цьому ж районi було збудовано 1 -ий католицький костел Iвана Хрестителя. Ного заснував, як вважають, князь Лен для сносУ дружини угорськоУ принцеси КонстанцiУ, яка була католичкою. Вiн був эбудований у романському стилi, але багато разiв пiсля цього перебудовувався.

Нiмецькi колонiсти жили общиною i мали свого виборного вiйта. Снос житгя вони будували за принципами Магдебурзького права. За Тхнiм прикладом Магдебурзьке право почали запозичувати iншi колонiсти i скоро дiя Магдебурзького права поширилася на все мiсто. Львiв став першим мiстом в УкраТнi, яке здобуло у 1356 р. статус Магдебурзького права.

Значний внесок у розвиток культури княжого Львова зробили потужнi колонiТ схiдних купцiв — арабських, сврейських та вiрменсъких, якi брали участь у розбудовi мiста ще з часiв його заснування. Численна сврейська община оселилася в районi нинiшньоУ СтаросврейськоТ вулицi.

Вiрменська община зайняла територiю в районi тепсрiшньоТ вул. Вiрменськоi. Тут вони збудували свою церкву (1360 р.), яка зберсглася до наших днiв. У нiй простежусться напластування рiзних архiтектурних стилiв. Крiм традицiйних ознак давньоТ киУвсько-вiзантiйськоУ архiтектури, нона мас виразнi риси романського стилю. Водночас простежуються також риси готичного стилю — високi стрiлчастi вiкна та вiтражi. У Внрменському соборi виявлено залишки давнiх фресок та мозаТки.

Цiкаво, що Вiрменський собор с точною копiсю давньоТ княжоi церкви св. Юрiя, яка була розiбрана у ХУIII ст. Церква св. Юрiя у той час знаходилася далеко за мiстом у лiсi. Вона стояла на високому пагорби i була оточена мурами. На дзвiницi церкви св. Юрiя збернгся дзвiн з княжих часив виготовлений у 1341 р., вагою 415 кг. Цеiiтральна частина Львова у той час знаходилася на територiТ Високого замку, де було споруджено обороннi укрiплення. У 80-тi роки ХХ ст. виявлено рештки фундаментiв споруди круглоТ форми, дiаметром майже 9 м., товщина стiн понад 1,5 м. Iмовiрно це була вежа донжоп. Замок був закладений князем Левом на високiй горi яку називали Княжою горою. Але сильнi холоднi вiтри эмусили його наступного року перенести укрiплення нижче. На горi залишилися склади эброт та продуктiв. Тому у Львовi iснували два укрiпленi мiста Нижнiй град та Високий град.

Основна частина населения жила в окольному градi, що знаходився за межами оборонних укрiплень. УкраТнське населення здавна селилося в районi нинiшньоТ вулицi РуськоТ. У тi часи нашi далекi предки ще називали себе руСькИМ народом”, оскiльки проживали на землi, за якою твердо закрiпилася назна “Русь”. Тому вулиця, на якiй проживало украТнське населения отримала назву “РуськоТ”.

Однак мiсто росло, розвивалося i невдовзi найбiльш заселеною частиною Львова стало Пiдзамче. Тут було засновано ОнуфрiТвський монастир, який став поряд з церквою св. Юрiя важливим центром книгописання. В ОнуфрiТвськiй церквi виявлено залишки давнiх фресок. На Пiдзамчi у княжi часи також було закладено церкву св.Параскеви (П’ятницi), що по вулицi Гайдамацькiй. Але сдиною православною церквою, що збереглася до наших днiв вiд княжих часiв, с церква св.Миколая (нул. Б. Хмельницького). У той час нона знаходилася за межами мiста i вважасться замiською княжою церквою, можливо князiвською усипальницею. За пiдрахунками вчених у княжому Львовi нараховувалося 13 церков.

Львiв у той час вже був досить значним культурним, торговим та ремiсничим

центром. Саме у Львовi вперше на УкраТнi ремiсники почали об’сднуватися у цехи. З

найдавнiшоТ мiськоТ книги вiд 1382 р. довiдусмося, що у Львовi на той час iснувало 4

цехи — пекарiв, шевцiв, кравцiв та рiзникiв. У наступному столiтгi вже нараховувалося

9 цехiв. З мiських книг також довiдусмося, що у Львовi працiовали ремiсники 23

професiй. З наступних документiв Тхнс число можна довести до 36 професiй.

Отже, культура Галицько-Волинського князiвства стояла на досить високому рiвнi. Тут виробилася свосрiдна галицька та волинська архiтектурнi школи, якi продовжували давнi кисво-вiзантiйськi архiтектурнi традицiТ посднавши Iх З захiдносвропейською технiкою будiвництва та романським декором. Про високий рiвень будiвництва у Галицько-Волинському князiвствi свiдчить те, що галицька архiтектура та мистецтво впливали також на сусiднi землi. Особливо помiтний вплив вiдчувасться в архiтектурi та малярствi Польського королiвства. Мистецькi традицiТ ГалицькоВолинського князiвства позначилися на Монументальнiй архiтектурi ХIУ ст. та живописi доби Ренесансу, коли остаточно сформувався украТнський нацiональний стиль мистецтва. Технiка кам’яного мурування найшла продовження у монументальнiй архiтектурi львiвських ренесансних споруд.

Вироби галицьких майстрiв, оздоблених орнаментами, втiлилися у виробах сучасних прикарпатських майстрiв народних промислiв. Косiвська кераМiка та кахлi своТм сюжетним вирiшенням сягають галицькоТ керамiки ХII ст. Узори вижницьких, косiвських, яворiвських, закарпатських рiзб’ярiв та килимарiв Зустрiчаються в мотивах i орнаментах гаптувань з давнiх поховань. ТрадицiТ давньоТ галицькоТ орнаментики втiлюються у сучасних народних промислах на Прикарпатгi, зокрема, рiзб’ярствi, килиМарствi, вишивцi, гончарствi i т.д. У народному побутi эбереглися традицiТ весiльних ритуалiв з князем, княгинею та боярами.