6. Польське королівство в X—XV от.

Розповідь учителя

Польський літописець Галл Анонім залишив нам переказ, що перша династія польських правителів веде своє походження від землероба Пяста, звідки й назва всього роду - Пясти. Перший князь, існування якого не викликає в істориків сумнівів — Мешко (Мечислав) І. Мешкові підкорялися не тільки землі полян (власне поляків) — Велика Польща, але й землі мазовшан (Мазовія), поморян, слензян (Сілезія). Мешко узяв шлюб з дочкою чеського князя Болеслава І і прийняв християнство латинсько­го обряду. Свого сина він назвав Болеславом. Князь домігся ви­знання держави Папою Римським, який з цього приводу видав спеціальну буллу. Болеслав І Польський (992—1025рр.) за свої численні і вдалі походи був прозваний Хоробрим. На початку свого правління Болеслав почав війну проти Чехії: у 999р. він відвоював область віслян — Малу Польщу із Краковом, а потім тимчасово — Чехію й Моравію. Із того часу війни між Чеською й Польською державами стали постійними. У ці війни постійно втручалася Священна Римська імперія. Імператор змусив Боле­слава повернути чеський престол Пшемисловцям. Польща зберег­ла владу над Моравією і приєднала землі лужицьких сербів. Бо­леслав став правителем майже усіх західнослов'янських земель. У 1018р. він здійснив похід на Русь, щоб допомогти в боротьбі за київський стіл своєму зятеві, князеві Святополку Окаянному. Наприкінці правління, у 1025 р., Болеслав Хоробрий був короно­ваний як король Польщі. У країні існувала королівська рада із великих земельних магнатів (можновладців), інколи, як і в Чехії, скликалися з'їзди світських і духовних феодалів.

Центральний апарат управління (воєвода, канцлер, комірник, (скарбник) становили особи, призначені королем. На місцях управління округами передавалося намісникам, управління містами — правителям замків.

Після смерті Болеслава Священна Римська імперія і Чехія напали на Польщу, відібравши у неї Моравію, Сілезію, землі лужицьких сербів. У 1038р. у Польщі почалося повстання язичників проти церкви і світських феодалів. Лише у другій половині XI ст. польським князям удалося відновити свою державу. Польща була розділена на міські округи, якими управляли королівські намісники, каштеля­ни: вони вершили суд і збирали податі. До міст польські князі, як і князі Чехії, запрошували німецьких і єврейських поселенців — ремісників і торговців. У 1138 р. Болеслав III Кривоустий розділив Польщу на уділи, у яких посадив княжити своїх синів. Почався період феодальної роздробленості Польщі, який супроводжувався розбратом між представниками династії Пястів.

У 1226р. князь Мазовії Конрад віддав у тимчасове володін­ня німецьким рицарям-хрестоносцям - Тевтонському орде­ну — Хелминську землю для оборони свого князівства від племен прусів. Але Тевтонський орден закріпився в Пруссії й створив власну державу, що суперничала з Польщею.

У 1241 р. Польща зазнала монголо-татарської навали: завойовник обрушилися на Краків, Гнєзно й Вроцлав, розбили об'єднане чесько-польське військо у битві при Легніце. Але польські міста вистояли під ударами монголів. Гнєзно — найдавніша столиця Польщі. За переказами, місто було засноване предком усіх поля­ків — Лехом («лехіти» — одна із давніх назв поляків; у Давній Русі їх називали ляхами). Уже в VIII—IX ст. Гнєзно складалося з укріпленої частини —- граду або замку, до якого з одного боку прилягало укріплене передграддя, а з іншого боку — неукріплене поселення. У XI ст. усі частини міста були укріплені. У 1000р. Болеслав Хоробрий побудував в Гнєзно кафедральний собор і за­снував самостійну кафедру архієпископа. У соборі був похований святий Войтех, празький єпископ, шанований як проповідник Християнства і чехами, і поляками. У церкві Діви Марії в Гнєз­но збереглися бронзові ворота кінця XII ст. зі сценами із життя святого. У XI ст. столицею Польської держави став Краків. За легендою, засновником міста був герой Крак, що вбив дракона, який жив на горі Вавель і пожирав людей і худобу. Герой засну­вав на горі Вавель замок — майбутній Краків. Могилою Крака дотепер називають величезний курган, що височіє біля міста. Уже в другій половині Хет. Краків став великим торговельним містом на шляху із Праги до Києва. На горі Вавель збереглася старовинна церква-ротонд а на честь Діви Марії, зведена в другій половині X ст. Наприкінці XI ст. був побудований великий кос­тьол Святого Андрія. У середні віки Краків перетворився на одно із красивіших міст Європи.

Особливою областю в історії Польщі залишалися землі поморян, які жили між Одером (Одрою) і Віслою на Балтійському морі. Поль­ські князі в X і XI ст. прагнули поширити свою владу на Помор'я, але поморці залишалися непокірливими. Вони зберігали свою язич­ницьку віру й храми в містах Щецині й Воліні. Ці міста були ні тільки культовими, але й торговельними і ремісничими центрами. Головним містом Помор'я був Ґданськ, розташований у місці впадання Вісли в Балтійське море. У XII ст. він став столицею поморських князів. Місто мало укріплені замок, передграддя — посад, а також торг і гавань; у посаді жило багато ремісників і рибалок. Особливе поселення в XII ст. мали купці. Ґданськ, як і інші міста Помор'я, був забудований дерев'яними будинками й мав дерев'яні бруківки.

Поморські слов'яни були досвідченими мореплавцями, про що свідчать човни, призначені для плавання морем, які були знай­дені археологами при розкопках у Ґданську й Щецині. Поморці суперничали зі скандинавськими й німецькими мореплавцями. За свідченням хроніста Адама Бременського (кінець XI ст.), Волін став одним з найбільших міст Європи. До міста вели 12 воріт. За переказом, записаним ченцем Ебоном, Волін (Юліїн) заснував сам Юлій Цезар: там зберігався його спис, устромлений у стовп. Звичайно, ця легенда, як і легенди про виникнення інших міст, мала за мету збільшити славу й стародавність Воліна. Але Волін дійсно був великим центром на Балтиці. У місті жили не тільки слов'яни, але й іноземці; Волін був наповнений товарами «усіх народів Півночі» (тобто Балтики).

У 1120-ті рр. Болеслав Ш Кривоустий приєднав Помор'я до Польщі. Він запросив з Німеччини місіонера Оттона Бамберзького, щоб насадити християнство серед поморців і підкорити їх своїй владі. Язичницькі храми були зруйновані. Поморські князі стали васалами польських правителів.

На початку XIV ст. Східне Помор'я із Ґданськом перейшло під владу Тевтонського ордену.

Так феодальна Польща вступила в другий період свого розвитку. Успіхи політики об'єднання привели до створення єдиної польської держави, але централізованою Польща так і не стала. Королівська влада залишалася слабкою, її обмежували різного роду договори і зобов'язання. Німецька колонізація польських міст стала причиною того, що король не отримав підтримки міщан. Це було на користь польському дворянству — шляхті, яка фактично стала господарем становища. Ось чому про станово-представницьку монархію в Польщі можна говорити лише з багатьма застереженнями.

Досить своєрідним станово-представницьким органом Речі Посполитої був Вальний (загальний) Сейм, який скликався один раз на два роки. Він був двопалатним. Нижня палата — «палата послів» — складалася із депутатів, обраних на шляхетських повітових сеймиках. Тут кожен делегат отримував інструкцію, від якої не мав права відступати. Через те що процедура голо­сування, прийнята на Вальному Сеймі, вимагала одностайності депутатів, ухвалення рішення ставало дуже важкою справою.

Шляхта гаряче підтримувала цей принцип «ліберум вето» — пра­во вільної заборони. Вища палата Вального Сейму називалася сена­том. До неї входили феодальна аристократія, верхівка чиновництва, ієрархи церкви. Представників міст у Вальному Сеймі не було.

Виникнення станово-представницької монархії, концентрація політичної влади в руках короля супроводжувалися ускладнен­нями державного механізму. Відповідні зміни відбувалися і в Польщі. Король обирався магнатами і шляхтою. При ньому іс­нувала Рада із 16 великих феодалів. Це був дорадчий орган, але без його згоди король не міг призначити жодної посадової осо­би у державі. Центральним органом управління залишався ко­ролівський двір, проте королівські посадові особи були обмежені у своїх правах. Так, маршалок був лише управляючим двором, а канцлер з королівського міністра перетворився на агента сейму. На чолі війська стояв не король, а великий гетьман, коронні під­скарбії управляли фінансами. Основними адміністративно-тери­торіальними одиницями були воєводства. Місцеву адміністрацію очолювали воєводи та каштеляни.