1.3. Моделі інвалідності та їх особливості

Надзвичайно серйозна і недостатньо вивчена проблема – це дослідження дезадаптації інвалідів, чи по-іншому, людей з особливими потребами. Серйозність обумовлена не лише тим, що останнім часом збільшилося число людей, які мають значні фізичні та психічні вади, а й надзвичайно низьким рівнем матеріального забезпечення, їхньою соціальною і моральною незахищеністю. До недавніх часів ця проблема певною мірою стосувалася лише самої людини, яка має інвалідність, та її сім’ї. І лише в останні роки в суспільстві розглядається інвалідність як суспільний феномен [13]. Йде пошук нової моделі інвалідності, яка б змогла повністю розв’язати особистісні проблеми таких людей, або ж необхідно зробити синтез існуючих на теперішньому етапі розвитку науки моделей (медична, економічна, соціальна та ін.) для найбільш комплексного вирішення проблем.

Зокрема, медична модель визначає інвалідність як медичну патологію. Згідно з нею людина вважається "в нормі", якщо не має відхилень за медичними показниками. При цьому інвалід розцінюється як неповноцінна людина у фізичному чи розумовому плані, або в тому й іншому. Міра неповноцінності визначається тим, наскільки він обмежений у різних сферах людської діяльності, та його спрямованістю до незалежного існування, починаючи від самообслуговування, переміщення, сприйняття світу тощо [20].

Така модель призвела до медикалізації соціальних програм, спрямованих на допомогу особам з обмеженими можливостями, і надала всім розробленим програмам спеціалізованого характеру. Особливо це спостерігається, коли дитина потрапляє до школи-інтерната, вилучається із середовища сім’ї і втрачає сімейну підтримку. Це впливає на ізоляцію дитини від суспільства і відбивається на її соціальному статусі.

Впровадження медичної моделі мало й ідеологічну основу – вплив на законотворчість, соціальну політику і специфіку організації соціальних служб. Практично підтверджувалася ідея, що інваліди повинні бути ізольованими, оскільки потребують кваліфікованої професійної допомоги, і саме професіонали, які їх доглядають, мають приймати за них будь-яке рішення [12].

В межах економічної моделі інваліди розглядаються як люди менш продуктивні чи економічно обмежені. Звичайно, економічна модель інвалідності – це результат концепції соціальної корисності, яка, без сумніву породжує соціальну дискримінацію.

Модель функціональної обмеженості описує неповноцінність як нездатність особи виконувати ті чи інші функції порівняно зі здоровими людьми.

Економічна і функціональна моделі є логічним наслідком медичної моделі. Всі моделі роблять акцент на тому, що саме в даної особи є відсутнім: медична – акцентує відсутність здоров’я, економічна – неспроможність до продуктивної праці, функціональна – неспроможність у широкому розумінні цього слова [13].

Відносно соціальної моделі інвалідності, то вона, перш за все, передбачає для інваліда можливості соціального функціонування. З цією метою різними державними структурами створюються соціальні служби, розробляються цілеспрямовані спеціалізовані програми, які на практиці слугують механізмами, а не засобами соціальної реабілітації та інтеграції у суспільство людей з особливими можливостями.

Найбільшим недоліком соціальної моделі є те, що дитина, котра має інвалідність, а також члени її сім’ї, стають пасивними об’єктами патронажу і захисту. Організовані за останні три роки дитячі реабілітаційні центри, хоча і стали значним кроком вперед у порівнянні із застарілою системою соціального захисту, проте дотепер позбавляють людину з обмеженнями права самій визначати, яке приймати рішення, шукати варіанти виходу із тієї чи іншої життєвої ситуації.

Політична модель орієнтована на те, що дітей із функціональними обмежен­нями розглядають як меншість, права і свободи якої необґрунтовано обмежуються. Дана модель стала поштовхом до поширення руху за права людини з обмеженими можливостями, оскільки кожна людина має право на соціальну роль.

Основним положенням програм, розроблених на базі політичної моделі, є твердження: людина з обмеженими можливостями, її сім’я і родичі повинні бути головними експертами з проблем інвалідності і мати пріоритетне право визначати соціальну політику, що відбиватиметься на їхніх інтересах.[14,113]

Така модель має свої позитивні сторони: об’єднання у суспільній боротьбі за свої права людей, розмежованих сьогодні за різними видами інвалідності. Виходячи з ідеї, що суспільство сильне, коли воно єдине, слід очевидно, подумати і про людей, які мають близькі проблеми і можуть деякі з них спільно долати. Але при цьому величезного значення набуває формування суспільної свідомості щодо гуманного сприйняття дитини і людини з обмеженими можливостями [12].

Модель "культурний плюралізм" характеризує інвалідність не як медичну проблему, а як проблему нерівних можливостей.

Дана модель розглядає дитину з обмеженими можливостями і проблемами, які постають, із позицій громадянських прав, а не з позицій наявності патології. Вона орієнтується на всі можливості усунення фізичних і психологічних бар’єрів у соціальному середовищі шляхом створення різноманітних соціальних служб та використання для цього різноманітних засобів і методів. Саме сфера соціальної роботи, а не медичний аспект, є головною. Завдяки їй діти з вадами розвитку отримують професіональну підтримку, захист, допомогу, саме тут для них створюються умови для соціальної адаптації, реабілітації та інтеграції в суспільне життя.

Даний підхід цінний тим, що пропонує можливість вибору, який людина може зробити самостійно за підтримки соціальних служб. До того ж варто наголосити, що критерієм незалежності є не міра дієздатності і самостійності дитини в умовах відсутності допомоги, а якість життя в умовах надання спеціалізованої допомоги.

Така служба може звільнити дитину, а в майбутньому і дорослого, від залежності середовища, що принижує гідність людини, і вивільнити неоціненні людські ресурси (батьків і близьких людей) для звичайного або максимально наближеного до нього життя інших людей [15].

Отже у реальних умовах всі означені моделі спрямовані на дитину, на реалізацію її внутрішнього потенціалу. З цією метою у кожному окремому випадку розробляються спеціальні методики і технології, розраховані на роботу з дітьми-інвалі­дами. Тому необхідно вибрати тільки потрібні позитивні розробки з кожної моделі, та створити комплексний підхід до розв’язання проблем, з якими стикаються інваліди.

Розглянувши теоретичний аспект такої соціальної проблеми як інвалідність важливо знати практичні принципи роботи, а саме соціальної реабілітації з особами з обмеженими можливостями.

Розділ 2. Соціальна реабілітація дітей з обмеженими можливостями