4. Філософія просвітництва в україні

Філософія Просвітництва не була однорідною. Вона являла со­бою складне переплетення різноманітних філософських орієнтацій, починаючи від матеріалістичних, пантеїстичних, різних варіантів раціоналістичних -до ірраціоналізму і містики. Однак спільним для всіх її течій і напрямів було переважання суспільної проблематики, проблем ролі науки й освіти в суспільному прогресі, місця моралі в житті суспільства.

Серед суспільних проблем центральне місце посідають питання сутності людини, її пізнавальних здібностей, люд­ського щастя та шляхів його досягнення. Віра в безмежні можливості розуму зумовила інтерес просвітників до гносеологічних проблем, зокрема незалежності людських знань від віри.

У тлумаченні соціаль­них проблем провідними були питання походження людського суспільства, власності, нерівності між людьми, держави, які тракту­валися в дусі теорій "природного права" і "суспільного договору".

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА (1722-1794) - один з найвидатніших українських філософів. Народився в с.Чорнухи Полтавської губернії. Одержав вищу освіту в Києво-Могилянській академії. Був викладачем Переяславського і Харківського колегіумів. Працював домашнім учителем. У складі посольської місії перебував за кордоном (Угор­щина, Австрія). Останні 25 років життя провів мандрівним філософом.

Перу Г.Сковороди належать: поетична збірка "Сад божествен­них песней", збірник байок "Басни Харьковскія", філософські твори "Начальная дверь ко христіанскому добронравію", "Наркісс. Разглагол о том: узнай себе", "Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни", "Кольцо", "Разговор, называемый алфавит, или букварь мира".

У центрі філософського світобачення Г.Сковороди - людина та її щастя. Філософія, за його переконанням, має бути наукою істин­ного життя, а значить, наукою про людину, сенс її буття, шляхи до­сягнення щастя в земному житті. Цю проблему він вирішував у мо­рально-етичному плані, через відношення добра і зла. Мислитель засудив світ зла - здирство, користолюбство, зажерливість, владу речей, духовну спустошеність. Коріння зла - дух наживи, "сріб­лолюбство".

Г.Сковорода поділяв думку античних філософів: "Пізнай себе самого". У самопізнанні, виявленні своїх здібностей, своїх природних нахилів і виробленні на цій основі відповідного способу життя бачив запоруку людського щастя.

Природа, джерелом якої, за Г.Сковородою, є Бог, визначила людині її "сродність" - природний нахил до певного виду діяльності. Шлях до щастя і полягає у співпаданні задатків з обраною сферою життєдіяльності. З ідеї "сродної праці" мислитель робив глибокі соціальні висновки. Суспільні вади і нещастя постають з того, що люди добровільно, або їх змушують обставини, беруться .не за своє діло, до праці, до якої "не лежить серце", немає здібностей. Коли ж праця відповідає "сродності", то вона перетворюється в найпершу життєву потребу, стає "солодкою".

Філософська концепція Г.Сковороди ґрунтується на вченні про три світи і дві "натури". Перший світ - великий світ (макрокосмос), другий - людина (мікрокосмос), "світик", "світочок". Такий поділ йде від античності, а потім виявляє себе у західноєвропейській філософії XVII-XVIII ст. Однак, якщо там зв'язок цих світів - людини і приро­ди - прямий, безпосередній, то у Г.Сковороди між ними знаходиться третій світ - символічний, той, що міститься у Біблії. Символ, у тлумаченні мислителя, не дзеркальне, а умовне відображення світу, тому Біблію не можна читати як твір, що буквально відображає життя, а витлумачувати за символами, що містяться в ній, добачати жи­тейську правду, людські сподівання і прагнення. На підставі тлума­чення Біблії як символічного світу, прихованих у її текстах ідеальних стосунків між людьми, Г.Сковорода висунув ідею "горньої рес­публіки" як ідеалу нового суспільства, що ґрунтується на засадах лю­бові, рівності, справедливості, республіканській формі правління.

Кожний з трьох світів, за Г.Сковородою, має дві "натури" -зовнішню, видиму, і внутрішню, невидиму. Невидима "натура" -дух, вічність, Бог. Вона є основою видимого світу, в ній його сутність. Наголос на перевазі духовного над матеріальним, душев­ного над тілесним, фізичним - відмінна риса філософії українського мислителя.

З іменем Г.Сковороди зв'язане таке унікальне явище в ук­раїнській філософії, яке увійшло в історію культури під назвою "фі­лософії серця". На думку мислителя, головним у внутрішньому світі людини є не інтелект, не розум, а "серце", під яким він розумів переживання, що ґрунтуються на явищах позасвідомого, несві­домого. "Серце", - писав він, - "голова усього в людині", "корінь життя і обитель вогню і любові". Вченням про "серце", як підґрунтя духовного світу людини, Г.Сковорода надав українській філософії національної своєрідності - орієнтації на "внутрішню людину", її духовну сутність.

ЯКІВ КОЗЕЛЬСЬКИЙ (1728-після 1793) - філософ-матеріаліст, просвітитель-демократ.

Головні праці: "Механические предложения", "Философи­ческие предложения", "Рассуждения двух индейцев Каллана й Ибрагима о человеческом познании".

Я.Козельський з матеріалістичних позицій підходив до осмис­лення світу як існуючого об'єктивно, незалежно від людської свідо­мості, матеріального. Матерія - це те, "з чого складається якась річ".

Матерії властивий рух, простір і час як її об'єктивні форми. Матерія безмежна в просторі і вічна у часі.

У теорії пізнання Я.Козельський стояв на позиціях матеріаліс­тичного сенсуалізму - в основі пізнання знаходяться відчуття. Чут­тєве сприйняття - "нижче пізнання". Крім нього, людині властиве "вище поняття" - розумове пізнання. Мислитель відстоював єдність чуттєвого і раціонального пізнання, критикував крайнощі раціо­налізму та емпіризму, велику увагу приділяв розробці різних логіч­них форм пізнання.

У філософській спадщині Я.Козельського значне місце посі­дають етичні та соціологічні проблеми. Мислитель був прихиль­ником теорії "природного права" і "суспільного договору". Су­спільство і державу розглядав через призму їх відповідності природі людини.

В поглядах на моральний світ людини він дотримувався принципу суспільної людини - прагнення до загального добра.

ПЕТРО ЛОДІЙ (1764-1829) - просвітник, філософ і юрист.

Основні праці: "Логические наставления, руководствующие к познанию й различению истинного от ложного", "Теория общих прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем государственном праве", а також рукописи: "Наставления логики" і "Краткое введение в метафизику" (частково опублікована в кн. "Історія філософії України". Хрестоматія. - К., 1993).

За своїми філософськими поглядами П.Лодій був деїстом: світ створений Богом, але в подальшому розвивається за своїми законо­мірностями, існує об'єктивно, незалежно від людської свідомості. Свідомість -функція мозку: "Анатомічні досліди нас переконують, що ми втрачаємо тоді всі відчуття, коли пошкодимо мозок, хоч би всі інші ча­стини тіла були в найкращому стані". У питанні співвідношення душі і тіла П.Лодій заперечував.божественний характер походження душі, релігійні погляди на її безсмертя: "Душа за своєю природою називається образом тіла, отже, як тіло за своєю природою є смер­тне, так само і душа за своєю природою є смертна".

У теорії пізнання П.Лодій був сенсуалістом, вважаючи дже­релом пізнання відчуття. Чуттєве знання є першою, нижчою фазою пізнавального процесу. Друга - вища його фаза - логічне знання.

Як просвітитель П.Лодій відстоював ідею природного права людини і народів.

ВАСИЛЬ КАРАЗИН (1773-1842) - засновник Харківського університету, видатний вчений і винахідник, автор багатьох праць з кліматології, агрономії, селекції та інших, а також з питань освіти, зокрема "Речь о пользе просвещения в домоводстве".

У поглядах на людину і суспільство В.Каразин дотримувався релігійно-ідеалістичних поглядів. Влада на землі від Бога. Монархічний лад є вічним. Найкраща форма правління - конституційна мо­нархія. Рівності між людьми, на його думку, бути не може, бо її, мов­ляв, нема в природі. Людина "є цар прекрасної природи", її сила - у пізнанні природи.

Велику увагу В.Каразин приділяв історії українського народу та його філософії. Мав намір написати працю про Г. Сковороду, якого називав "істинним філософом".