5. Філософія українського романтизму

Провідні соціально-політичні ідеї романтизму - ідея нації, ідея історизму. Вони знаходять в Україні благодатний ґрунт для фор­мування в суспільстві національної ідеї. Від доби романтизму роз­виток як культури, так і філософської думки йде, органічно переплі­таючись з пробудженням національної самосвідомості і намаганнями українців національно і політично самовизначатися. Соціальна несправедливість у формі кріпацтва, імперський утиск народів будили потребу перебудови соціального і політичного життя. її виразниками виступали М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко, М.Гоголь та інші представники українського романтизму.

МИКОЛА ГОГОЛЬ (1809-1852) - письменник і мислитель. Автор широковідомих творів "Тарас Бульба", "Ревізор", "Мертві душі" та ін.

Творчість М.Гоголя має глибоке філософське підґрунтя. Світогляд письменника антропоцентричний, релігійно-ідеалістич­ний. У центрі його світосприйняття - людина та її душа.

Призначення людини - привносити в світ гармонію, добро, красу, прагнути до вічного.

Поняття душі є центральним поняттям філософського світо­гляду М.Гоголя. В людській душі, в заглибленні у себе він бачить шлях до світу, ключ до нього. Правду можна осягнути лише душею, "глибиною душі між сльозами і молитвами, а не щоденними тур­ботами".

Як і Г.Сковорода, М.Гоголь розглядає проблему людсйкого буття через призму добра і зла. Але якщо перший вбачав корінь зла в "сріблолюбстві", то М.Гоголь - у черствості і мертвості душі: "корінь зла є людина черства і мертва, якій бракує глибокого чуття" (Д.Чижевський). У "Ревізорі" і "Мертвих душах" він показав мер­зенність "мертвих душ", життя без світла тому, щоб людина заба­жала світла, забажала здійснити "ревізію" власної душі. Світові "мертвих душ" письменник протиставляє "живі душі", що здатні чи­нити добро.

МИКОЛА КОСТОМАРОВ (1817-1885) - історик, етнограф, письменник, культурний діяч.

М.Костомаров є автором, крім художніх творів, багатьох істо­ричних монографій і досліджень, публіцистичних статей. Для осмислення його світогляду головне значення мають праці "Книги буття українського народу", "Дві руські народності", "Про історичне значення руської народної поезії", "Правда москвичам про Русь".

Джерело всіх явищ і процесів, за його філософською концепцією, - у божествен­ному началі, у "Верховному промислі". Духовне є основою мате­ріальної, предметної дійсності: "Всяке зовнішнє явище має основу в нашому духовному світі". Пізнання світу полягає у розкритті ду­ховного в фізичному. Діяльний бік історичного процесу - народний дух.

У поглядах на націю (народність) М.Костомаров виходить з двох формоутворюючих її чинників - "зовнішнього" - географічних умов і життєвих історичних обставин, які зумовили "своєрідні типи" народів, і того, що "ховається на дні душі народної", тобто духовних ознак. До них належать "духовний склад, ступінь почуття, його прийоми або склад розуму, напрям волі, погляд на життя, духовне і громадське - все, що утворює вдачу і характер народу".

Щодо народного характеру, то М.Костомаров трактує його як незмінний психологічний комплекс, що об'єднує націю в єдине ціле. Завдяки народному характеру народна маса може розглядати­ся як одна особа. Такою "єдиною особою" є український народ, який не розчленовувався на класи і стани. А якщо й існували в його складі окремі соціальні типи: козак, чумак, бурлак, селянин, то вони в своїй основі були загальнонародними національними типами.

М.Костомаров вважає, що існують такі відмінності між україн­ським і російським народами: 1) у росіян є "повне панування загаль­ності (Бог і цар) над особистістю". Українець вище цінує окрему людину, ніж загал; 2) росіянам властива нетерпимість до чужих вір, презирство до чужих народів, їхніх звичаїв, мов. В Україні ж "звикли з незапам'ятних часів чути в себе чужу мову і не цуратись людей з іншим обличчям і з іншими звичаями. Неприязнь до чужих народів вибухала серед українців лише тоді, коли чужинці ображали їхні національні "святощі"; 3) росіяни - народ "матеріальний", в україн­ців фантазія "одухотворює увесь світ", а українська поезія "огріває серце неземним, нетутешнім вогнем"; 4)росіянин "мало любить при­роду", не плекає квітів, "має якусь ненависть до рослин", має "холод­ність до краси природи". Українець любить природу, тому "україн­ська поезія невідривна від природи, вона оживляє її, робить учас­ницею радості і горя людської душі"; 5) так само любов до жінки -матеріальна в росіян і духовна в українців; 6) у релігії - увага росіян спрямована на зовнішність, на форму, "букву". В українців "не­можливо, щоб повстав якийсь розкол з-за обряду, з-за букви", їх релігійність є внутрішня; 7) у суспільному житті в росіян панує загальність, в українців - "особиста свобода", в росіян панують "силоміцні політичні єднання" (монархія), в українців - добровільні союзи (федерація).

Цим протиставленням українського і російського народів М.Костомаров не мав на меті принизити росіян, образити їх націо­нальні почуття. Не видно в цьому жодного "націоналізму", як це намагалися довести окремі дослідники минулого. По-перше, підкресленням відмінностей між українською і російською народ­ностями історик виражав свій протест проти принизливого став­лення російського самодержавства і його ідеологів до українців як до провінціальної групи росіян, а не самостійного народу. А по-дру­ге, він прагнув довести окремішність українського народу, його культури і світогляду, а отже, його право на самостійний розвиток, на незалежність.

М.Костомаров, як і Т.Шевченко, П.Куліш та інші представники українського романтизму, поклав наріжні камені української національної ідеї, одним із перших намагався теоретично обґрун­тувати причини національної трагедії України і неминучість її національного відродження.

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ (1819-1897) - письменник, історик, фольклорист, етнограф, перекладач, глибокий і вдумливий мис­литель.

П.Куліш є автором багатьох художніх творів, зокрема роману "Чорна рада", наукових праць з історії України. Філософські погляди мислителя містяться в його праці "Хуторская философия и удаленная от света поэзия", збірці "Листи с хутора" та інших.

Філософський світогляд П.Куліша можна визначити як екзис-тенціально-кордоцентричний. Людину мислитель трактує як єдність "внутрішнього" і "зовнішнього", як подвійне "єство душі" - "по­верхні" і "глибини" душевної. Цією "глибиною" є "серце" - "таємне", "невідоме нікому". В "серці" - помисли, думки людини, її пере­живання, прагнення до добра, "відчуття" Бога. У поняття "серця" П.Куліш вкладає глибинні пласти людини, її позасвідомий досвід, те, що винесене за межі розуму.

Внутрішньому, тобто "серцю", за П.Кулішем, протистоїть зов­нішнє. Під останнім він розуміє раціональне, "голову". Якщо "сер­цем" людина тягнеться до свого (народу, культури, історії, мови то­що), то "головою" - до чужого, до інших народів, їх культур, мов. Якщо "голова" бере верх над "серцем", то вона "забуває" про своє, рідне, українське. "Зовнішнє" вороже людині, рідному краю, Україні, тому його треба відкинути.

У філософії П.Куліша знайшли своє відображення особливості українського менталітету, зв'язок українця з природою, із землею, тобто те, що сьогодні прийнято називати антеїзмом. У цілому в його особі маємо одного з виразників і провідників української духовності, національної ідеї, що йшов в одній низці з Т.Шевченком. М.Костомаровим, М.Драгомановим, І.Франком.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО (1814-1861) висловив свої філософські погляди не в спеціальних наукових працях, а художніх творах, лис­тах, "Щоденнику". Найвагомішими для розвитку філософської дум­ки в Україні стали Шевченкові ідеї: людини як самоцінності і центру всього світу; свободи як умови буття людини; історії як процесу реалізації прагнення людей до свободи й щастя; України як духов­ної єдності, соціальної, історичної спільності, найвищої цінності, святої Матері всіх українців; краси як закону природи; добра й спра­ведливості як принципу майбутнього суспільства.

Шевченко висловив прогностичну ідею зміни взаємодії з природою, необхідності чутливого, бережливого ставлення до неї. Така взаємо-чутливість з природою вимагає насамперед встановлення справед­ливих людських стосунків у суспільстві. Якщо не буде правди між людьми, то "сонце стане і оскверненну землю спалить". Поет ще в позаминулому столітті відзначив всепланетарний характер сього­денної проблеми збереження життя на землі.

Цікавими були ідеї Шевченка про поєднання чуттєвого і раціо­нального пізнання світу, яке мало б спиратися на власний і чужий досвід, про роль філософії, науки, мистецтва, співвідношення істини й правди у пізнавальному процесі, про суперечливість соціальної структури суспільства і можливість ідеальної спільності людей у майбутньому, про народ і окремих героїв як рушіїв історичного процесу.

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ (1826-1874) - У своїх оригінальних працях "Ідея", "Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого", "Матеріалізм та завдання філософії", "Розум згідно з ученням Платона і досвід згідно з ученням Канта", "З науки про людський дух", "Читання про виховання" та інших розробив філо­софську систему і надав новий імпульс розвитку філософії в Україні та Росії.

Критично оцінюючи матеріалізм та ідеалізм за їх ігнорування індивідуального, П.Юркевич намагався подолати однобокість обох підходів до людського пізнання в створенні власної концепції пізнання людини, діяльною силою якої є "серце".

Він розглядає у зіставленні з науковими поглядами положення священних книг про "серце" як осереддя тілесного й духовного життя людини. Серце є не тільки носієм тілесних сил, а й центром її духовного життя, пізна­вальних дій душі, вихідним пунктом усього доброго й злого в словах, думках і вчинках, тобто це "скрижаль, на якому викарбуваний при­родний моральний закон". Серцем визначається індивідуальність, неповторність конкретної людини.

Український філософ вніс також вагомий вклад у розробку теорії пізнання, розвинувши вчення про ідею. Він трактував її як форму пізнання в порівнянні з уявленням і поняттям, як основу, норму явищ.

Людина в своїй діяльності й пізнанні, як визнавав український філософ, визначається переважно явищами матеріального світу. Духовне начало виступає як залежне від зовнішніх визначальних факторів. Але людський дух силою явища виховується до тієї ду­ховної самосвідомості, яка несе в собі основи всякого феноменаль­ного життя. Отже, визначення ззовні і самовизначення як два стани людського духу є нероздільні.

Український філософ доводив, що людина розвивається не тільки під фізичними спонуками, а й моральними ідеями. Вона здатна до індивідуального розвитку, до вільної постановки мети діяльності й життя.

Людина ж порівнює себе з іншими людьми й вбачає в своєму вчинку загаль­нолюдську цінність, займається самооцінкою. Моральні вчинки можливі тому, що людині притаманна свобода, яка відкривається самовизначенням душі. Людина може чинити справедливо за необхідністю, але такі вчинки матимуть юридичне, а не моральне значення.

Поки людина переслідує свої особисті інтереси в межах справедливості, доти вона має поважатися суспільством, нацією, державою, котрі не повинні заради загальних інтересів приносити в жертву інтереси окремої людини. Людський егоїзм визнає загальне, бо людина відчуває моральну потребу у визнанні іншими. Тому моральність - це не ряд правил, не думки про моральну поведінку, а саме життя. Людина не є машиною, що приводиться в рух якимось моральним механізмом. Джерелом моральної діяльності є саме наше "я", завдяки якому людина й стає моральною особистістю. Такою внутрішньою зумов­леністю визначається її самоцінність у конкретній неповторній інди­відуальності.