- •Розділ і стародавні держави і пра на території україни (VII ст. До н. Е.—VI ст. Н. Е.)
- •1. Виникнення стародавніх держав
- •3. Античні міста-держави
- •4. Боспорське царство
- •5. Стародавні східні слов'яни
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •Розділ III
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •2. Суспільний лад
- •3. Виникнення українського козацтва. Запорізька січ
- •4. Державний лад
- •5. Право
- •Розділ V суспільно-політичний лад і право в україні у період народно-визвольної війни
- •1. Антикріпосницький і національно-визвольний ха народної війни
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •5. Входження україни до складу росії та його наслідки
- •Розділ VI суспільно-політичний лад і право козацько-гетьманської держави (середина XVII—кінець XVIII ст.) соціально-політичне становиш україни під владою іноземних держав
- •2. Входження правобережної україни до складу росії
- •3. Суспільний лад
- •4. Державний лад
- •5. Ліквідація автономного устрою україни
- •6. Право
- •1. Криза і розпад феодально-кріпосницького ладу
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •Розділ VIII суспільно-політичний лад і право україни у другій половині XIX ст. І. Скасування кріпосного права
- •2. Суспільний лад
- •3. Державний лад
- •4. Право
- •Розділ IX
- •1. Загарбання західноукраїнських земель австрією
- •2. Органи урядової адміністрації
- •3.Органи самоврядування
- •4. Право
- •Розділ х
- •1. Розпад російської імперії та відродження української держави
- •2. Система органів центральної ради
- •3. Жовтневий переворот більшовиків. Його вплив на україну
- •4. Четвертий універсал і проголошення україни незалежною демократичною дер
- •5. Українська держава за гетьмана п. Скоропадського
- •6. Українська держава за директорії
- •1. Розпад австро-угорщини і проголошення зунр
- •2. Державний лад зунр
- •3. Законодавча діяльність зунр. Злука унр і зунр
- •4. Падіння зунр
- •Утворення срср та зміни / суспільно-політичному житті україни
- •1. Передумови утворення і юридичне оформлення срср
- •2. Прийняття загальносоюзної конституції і дальший розвиток конституційного законодавства урср
- •3. Перебудова державного апарату урср
- •4. Адміністративно-територіальна реформа
- •5. Кодифікації та характеристика права
- •Розділ хні входження західної у країн та північної буковини до складу україни
- •1. Окупація західноукраїнських земель та їхнє сощально-політи-чне становище у складі іноземних держав
- •Розділ XIV зміни в державному апараті та праві україни в роки другої світової війни
- •1. Напад фашистської німеччини на радянський союз. Спроби відновлення української держави
- •2. Розчленування території україни характеристика окупаційного режиму
- •3. Державний лад
- •Розділ XV
- •1. Соціально-політичне становище закарпаття у складі чехословаччин.И
- •2. Створення і діяльність органів народної влади. Входження закарпаття до урср
- •Розділ XVI розпад срср та відродження української суверенної, незалежної, соборної держави
- •1. Процес перебудови і зміни в суспільно-політичному житті україни
- •2. Декларація про державний суверенітет україни 16 липня 1990 р.
- •3. Акт проголошення незалежності україни 24 серпня 1991 р.
- •4. Державне будівництво в україні на сучасному етапі
- •Список літератури
- •290008 Львів, вул. Пекарська, 11,
5. Стародавні східні слов'яни
Вперше у писемних джерелах про слов'ян згадується на рубежі нашої ери, причому вони були автохтонами Східної Європи і жили тут ще в епоху раннього заліза. Однак у джерелах того часу їх називали скіфами. Так, деякі дослідники вважають, що скіфи-орачі були слов'янами. З початку І тис. н. е. слов'яни виступають у писемних джерелах вже під назвою венедів. Згідно з повідомленнями античних авторів, венеди займали землі у басейні Вісли, від північних схилів Карпат аж до Балтики, і були сусідами германських, сарматських і фінських племен. Вся північна і західна частини території" сучасної України в той час були заселені слов'янськими (венедськими) племенами.
Трохи пізніше поряд з венедами у писемних джерелах з'являються дві нові назви для визначення слов'ян:
анти і склавши. Хоча значення і походження цих термінів і досі не з'ясовані, але в них уперше відбито поділ слов'ян на західних (склавини) і східних (анти). Останні жили на землях між Дніпром і Дністром, їх територія охоплювала також Лівобережжя Дніпра.
Стосовно питання про те, хто такі анти і яке відношення вони мали до східних слов'ян загалом, існують різні думки. Деякі дослідники вважають, що назва «анти»? охоплює всіх східних слов'ян, інші — тільки певну частину. Так, відомий російський учений О. Шахматов (1864—1920) уперше в історії вітчизняної науки створив цілісну концепцію етногенезу слов'ян, послідовно дотримуючись думки про спільне походження слов'ян. Його дослідження засвідчили, що на початку VI ст. із спільної мови слов'ян внаслідок розселення і розпорошення сформувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; південнослов'янська, — з неї виникли болгарська, македонська та сербохорватська; східнослов’янська з якої розвинулися українська, російська та білоруська мови.
Територія, що займали анти, на думку академіків М. Грушевського, І. Крип'якевича та інших, переважно збігається з лісостеповою смугою Східної Європи. Основною галуззю господарства в антів було орне хліборобство, а також осіле тваринництво і промисли (мисливство, рибальство, збиральництво). Високого рівня досягло ремесло (залізоробне, гончарське, склоробне тощо). В антів були економічні зв'язки з віддаленими країнами. в тому числі з Римською імперією. Широко розвивалося рабовласництво: візантійські автори пишуть про десятки тисяч полонених, яких анти перетворювали на рабів. Існувала работоргівля.
Політичний союз антів був одним із зародків майбутньої східнослов'янської державності. Очолювали це об'єднання царі (рекси), оточені вельможами (приматами). Так, у IV ст., за свідченням готського історика;
Йордана, жив антський цар Бож, котрому довелося вести тяжкі війни з готами (племена східних германців), які претендували на панування у Східній Європі. У 385 р. готський король Вінітар намагався підкорити антів, але зазнав поразки. Трохи пізніше йому вдалося захопити Божа у полон. За наказом Вінітара він був розіп'ятий разом із синами і 70-ма своїми прибічниками,
Зазначимо, що у творах візантійських авторів підкреслюється «народоправний» характер суспільного ладу антів і склавінів, які, за твердженням Прокопія Кесарійського, «здавна живуть у народоправстві і тому щастя і нещастя в житті у них вважається справою спільною». Стародавні слов'яни у середині І тис. н. е. тільки почали переходити до державної організації, тому влада царя у них була обмежена старими, звичаєвими настановами общинного ладу. Велику роль виконували народні збори, які здебільшого розв'язували найважливіші справи.
У VI ст. розпочався наступ антів разом зі спорідненими склавінами на балканські володіння Візантії. До середини VI ст. це були походи з метою захоплення полонених і здобичі, але вже після війни 550—551 рр. на візантійських землях оселилася частина антів і склавінів. Упродовж наступних десятиліть розселення антів відбувалося дуже швидко й у 80-х роках VI ст., призвело до повної слов'янізації північних Балкан. У зв'язку з вторгненням сюди 568 р. аварів (великий союз кочових племен тюркського походження) і заснуванням у Трансільванії (сучасна Румунія) Аварського каганату, розпочалися аваро-слов'янські війни, що на початку VII ст. спричинило розпад антського політичного об'єднання. Основна маса його населення відступила на північ від Чорного моря — на Полісся, Київщину, Чернігівщину. В основі їх життя був поділ на племена. Сформувалися нові племінні групи, що визначили остаточний поділ слов'ян на східних, південних і західних, який зберігається й досі.
З розпадом первіснообщинного ладу і формуванням класів виникли умови для створення держави. Найраннішим державним утворенням у південних слов'ян було Болгарське царство (VII ст.), в яке, крім слов'янських племен, ввійшло і було асимільоване ними тюркомовне плем'я болгар. У західних слов'ян існувала ранньофеодальна держава Само, куди входили словаки, морави, чехи, словенці й лужицькі серби, а пізніше — Великоморавська держава. Східні слов'яни, в яких спочатку існували ранньофеодальні державні утворення Артанія, Куявія, Славія, згодом утворили велику давньоруську державу — Київську Русь.
РОЗДІЛ II
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛА;
І ПРАВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ
1. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ-УКРАЇНИ-РУСІ
Формування державності на території України (назва вперше згадується 1187 р.) відбувалося впродовж тривалого історичного періоду у процесі розпаду первіснообщинного ладу східних слов'ян, який особливо виявився VI—IX ст., в умовах зародження феодальних відносин і переходу від первіснообщинного до класового суспільства. У східнослов'янських племен проходив процес майнової диференціації, чіткого поділу населення на групи, що посідали різне суспільне становище, а також становлення станової ієрархії на чолі з феодальною верхівкою.
Найдавніший літопис згадує про такі слов'янські племена в Україні: полян біля Києва (заснування міста «Повість врем'яних літ» пов'язує з трьома братами — Києм, Щеком і Хоривом, котрі очолили племена полян), сіверян над Десною, деревлян на південь від Прип'яті, дулібів над Західним Бугом, уличів, які жили у пониззі Дніпра, Побужжі та на берегах Чорного моря, тиверців над Дністром, хорватів без означення певного місця, вірогідно на Підкарпатті та ін. Впродовж століть у житті племен відбувалися різні зміни. Деякі племена змінили оселі: уличі та тиверці спочатку жили над Дніпром, пізніше перейшли на захід, відступаючи під натиском азійських орд. Плем'я дулібів придбало нові назви — бужан і волинян. Назви деяких племен засвідчують існування ще не вижитих родоплемінних відносин і походять від їхніх родоначальників (радимичі — від Радимо, в'ятичі — від В'ятка). Інші назви визначають характер території (поляни — земля, придатна для обробітку, деревляни — територія, багата на ліс). Були племена, назви яких походять від політичних центрів (воличяни від Волині — тепер Грудек у Польщі, бужани від Буська — тепер Львівської обл.). Племена становили певну етнічну і культурну спільність, незважаючи на деякі особливості у мові, культурі, побуті.
Слов'янські племена очолювали представники знатних родів, котрі здобули визнання внаслідок багатства, воєнних успіхів тощо. Найталановитіші та найенергійніші ставали князями, причому їх влада поступово стала спадковою. Усе це засвідчило початок процесу перетворення племен у феодальні князівства.
До часу утворення Київської Русі налічувалось понад 100 слов’янських племен, які були об'єднані у 14 великих союзів: поляни, деревляни, уличі, тиверці, дуліби„ бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі» дреговичі, кривичі, ільменські слов'яни. Так, союз племен радимичів мав вісім племен, в'ятичів — шість. За союзом закріплювалася назва племені, яке об'єднало їх.
Розвиток феодальних елементів у суспільно-економічному ладі, а також переростання органів племінного управління в державні органи влади призвели до) перетворення союзів племен у «княжіння» і «землі» державного зразка. Політичну організацію княжінь очолювали князі союзів племен, влада князів окремих племен відступала на задній план. Князівська влада набула спадкового характеру, виникли слов'янські князівські династії.
Найінтенсивніше розвивалося створене VII—VIII ст. об'єднання племінних союзів полян у середньому Подніпров'ї, з центром у Києві. На цих землях VIII—IX ст. виникла перша держава східних слов'ян з назвою «Руська землям. Вона згадується у працях візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного (905—959 рр.). До речі, багато суперечок в історичній літературі існує щодо назви «Русь». Одні дослідники робили спробу довести її походження з фінської мови, інші — зі шведської, ще інші — зі слов'янської (річка Рось на Київщині). Це засвідчує не стільки важливе її походження, скільки значення. Вірогідно, що назва «Русь» стала синонімом Києва, оскільки була тісно пов'язана з Київщиною.
Територія Русі IX ст. — це землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівства. Політичний розвиток Київської Русі, всупереч твердженням основоположників норманської теорії походження слов'янської держави (німецьких учених Г. Байєра, Г. Міллера і А.. Шлецера), відбувався не під впливом зовнішніх факторів, які могли тільки прискорити або загальмувати цей процес. Цей розвиток був аналогічний розвиткові шшпх країн, який завершився утворенням держави.
З кінця IX ст. Руська земля стала центром, політичним і територіальним ядром утворення обширної єдиної держави східних слов'ян, що закріпила за собою назву Русь. У процесі формування класового суспільства східні слов'яни перейшли від первіснообщинного ладу до феодального, обминувши рабовласницький. Така своєрідність" історичного розвитку пояснюється певними обставинами. Масовому використанню рабської праці у землеробстві перешкоджали суворі кліматичні умови, за яких утримання раба було надто дорогим і тому нерентабельним Затримувала розвиток рабоволодіння у східнослов'янському суспільстві й сільська община (верв). Важлива значення мала відсутність обширних заселених сусідніх територій, що могли б стати джерелами великої кількості рабів — полонених. Окрім цього, рабовласницький лад в інших країнах тоді вже відмирав і деякі слов'яни навіть брали участь у ліквідації рабовласницької держави Візантійської імперії (походи слов'ян на Візантію), часто діючи спільно з візантійськими рабами.
Першим із давньоруських князів, які об'єднували під своєю владою Київ і Новгород, був Олег (879—912 рр.). Він походив з норманів (варягів). За свідченням літописців, після смерті Рюрика (879 р.) Олег князював у Новгороді. Очоливши новгородську дружину, у складі якої були наймані варяги, Олег 882 р. здобув Смоленськ, Любеч і, вбивши Аскольда та Дира, оволодів Києвом. Літопис приписує Олегові слова, сказані про Київ: «Це буде мати городам руським». Підкоривши 883—885 рр. деревлян, сіверян, радимичів, розширив територію Київської держави. Політику Олега продовжував Ігор (912— 945 рр.). Під час спроби повторного збору данини (полюддя) з землі деревлян, що жили на північному заході від Києва, Ігор був убитий. Його дружина Ольга (946— 960 рр.) жорстоко помстилася деревлянам за смерть, чоловіка. Вона не вела воєн. Присвятивши життя мирній праці, Ольга прийняла християнство. Зате багато походів провів єдиний син Ольги Святослав (960—972 рр.). Під час повернення з нечисленною дружиною з Болгарії до Києва біля Дніпрових порогів його вбили печеніги.
Після смерті Святослава між його синами Володимиром, Олегом та Ярополком спалахнула боротьба за великокнязівський престол. Переможцем вийшов Володимир (979—1015 рр.), котрий невдовзі завершив об'єднання всіх східнослов'янських земель у складі Київської держави і 988 р. запровадив християнство, як державну віру, що сприяло посиленню політичних і культурних зв'язків з Візантією. Син Володимира Великого Ярослав після смерті батька впродовж кількох років боровся за великокнязівську владу проти братів Святополка і Мстислава. Під час князювання Ярослава Мудрого (1019— 1054 рр.) відбувалось дальше розширення Київської держави. її територія простягалася від південних берегів Ладозького та Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході — до Карпат, Пруту і пониззя Дунаю. З'явилася найдавніша частина збірника законів українського права. Остаточно утвердилося християнство (близько 1039 р.), було засновано київську митрополію, що підлягала константинопольському патріархові. Перед смертю Ярослав поділив державу між п'ятьма синами — Ізяславом, Святославом, Всеволодом, Ігорем та В’ячеславом, < Галичину дав внукові Ростиславові, синові померлого Володимира. Розпочався період розпаду єдиної, великої. могутньої Київської держави. Цьому сприяла система управління, яка полягала в тому, що князь-батько роздавав синам окремі землі для управління. Так, після смерті Ярослава держава була поділена на шість частин, а ті, в свою чергу, боролися за княжий престол у Києві. Це призвело до розпаду Київської держави у ЗО—40-х роках XII ст.
Утворення Київської держави мало велике значення для історії. Воно визначило дальший розвиток українського народу. Державна єдність створювала сприятливі умови для розвитку політичного ладу, економіки і культури. Зростала військова могутність, внаслідок якої Київська держава стала заслоном для Центральної Європі та Візантії від нападу східних кочівників. Ця державі була добре відома на міжнародній арені, про що засвідчують, зокрема, династичні зв'язки київського князя Яро слава Мудрого з багатьма західноєвропейськими двора ми. Ярослав одружився з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою (Іриною); перебував також у другому шлюбі з дочкою візантійського імператора Анною. Дочка Ярослава — Єлизавета — була дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, а після його загибелі (1066 р.] вийшла заміж за короля Данії Свена Єстрідсена. Друга дочка Анна була замужем за французьким королем Генріхом І. Після смерті чоловіка 1060 р. була регентшек й під час неповноліття сина Філіпа І впродовж 15 років правила Францією. Третя дочка Анастасія стала дружиною угорського короля Андраша І. Сестра Ярос. була дружиною польського короля Казимира П1 п Ізяслав одружився з німкенею.
За територією і населенням Київська держава належала до найбільших країн Європи, її кордони простягалися від Карпат (включно із Закарпаттям) на заході до Волги на сході, від Новгорода на півночі до Чорного моря на півдні. На початку XI ст. територія Київської держави становила 1,1 млн. км2 з населенням близько 4,5 мли.