3. Законодавча діяльність зунр. Злука унр і зунр

Глибокі й радикальні зміни ЗУНР проводила у соці­ально-політичній сфері, економіці, освіті, культурі тощо. Так, 15 лютого 1919 р. Українська національна рада прий­няла закон про державну мову. Нею стала українська;

національним меншинам гарантувалося право вживати в офіційних відносинах з державною владою, усно чи пись­мово, рідну мову, а владі, державним інституціям відпові­дати рідною мовою громадян, котрі звертаються до них. Національним меншинам гарантувалося право вільно роз­вивати свою мову, культуру, мати свої школи, бібліотеки, видавництва, видавати періодичні видання.

У квітні був виданий закон про громадянство та пра­вовий статус чужинців, а також розпорядження з перелі­ком спеціальних вимог до службовців державних інсти­туцій. Ними могли бути тільки громадяни України «без­доганної поведінки», які володіють українською мовою і мовою хоч би однієї з національних меншин, і «при поступ­ленні на роботу не переступили сорокового року життя».

Не могли стати державними службовцями особи, котрі притягалися до кримінальної відповідальності, вчинила проступки проти публічного порядку, моралі чи користо­любні особи, неоплатні боржники, особи, які своєю пове­дінкою «викликають публічне згіршення». Прийняті на державну службу особи повинні були пройти однорічне стажування, а потім скласти усний і письмовий іспити і» законодавства, вміння ним користуватись, вміння склада­ти відповідні документи, знання своїх прав і обов'язків.

Займалося керівництво ЗУНР, звичайно ж, і розв'я­занням соціально-економічних проблем. Найболючішою них була земельна. Над нею працювали всі політичні пар­тії та спеціальна комісія Української національної ради, яку очолив Лев Бачинський. Після довгих і завзятих де­батів у квітні, нарешті, був ухвалений закон про земель­ну реформу. Він передбачав конфіскацію земель поміщи­ків та інших великих земельних власників понад вста­новлений максимум. Ці землі переходили у «земельний фонд» ЗУНР, з якого мали наділятися безземельні та малоземельні селяни. Встановлення земельного «максиму­му», розв'язання питання про розподіл землі між селянами за викуп чи без нього, про конфіскацію земель у дотепе­рішніх власників з компенсацією чи без неї — все це від­кладалося на розгляд Сейму. Українська національна ра­да вважала себе органом тимчасовим, не уповноваженим до розв'язання таких соціально-важливих проблем.

Не було зроблено, на жаль, нічого суттєвого в інте­ресах робітництва, хоча проводилась діяльність, спрямо­вана на поліпшення охорони праці, санітарних умов, під­вищення заробітної платні, поліпшення житлових умов. робітників. Головний отаман УНР Симон Петлюра 25 квіт­ня телеграфував в Галичину: «Маю цілком певні пові­домлення про неспокій у військах і серед населення на ґрунті незадоволення політикою Державного секретаріату в соціальних питаннях, особливо по земельних...». Дійсно,. безземельне і малоземельне селянство з нетерпінням очі­кувало розподілу поміщицьких земель. У деяких повітах сільська біднота самочинно захоплювала поміщицькі ма­єтки.

Дуже гострою була продовольча проблема. Весь край в економічному відношенні дощенту був знищений війною. Воюючі сторони конфісковували у населення всі їстівні,. промислові товари, транспорт, одяг. Населення краю го­лодувало, зокрема гірські повіти. Ось що писав до уряду з Дрогобича повітовий комісар: «...Населення стоїть перед найстрашнішою голодовок) катастрофою... Польські легіо­нери, відступаючи, безпощадно ограбили і знищили у селян все... Населення міст голодує..., поширюється... тиф толодовий плямистий... А голод є лихим дорадником». З Тернопільщини повідомляли: «Ми всі мешканці громади Дітківці естесьмо дуже бідні..., всі наші господарства в часі австрійської війни знищені..., не маємо куска хліба, ні картоплі... Діти наші умирають з голоду і холоду... Дайте нам поміч...».

Влада ЗУНР намагалася поліпшити становище: ство­рила так званий харчовий виділ, очолений Степаном Федаком, взяла на облік всі запаси харчів і товарів першої необхідності. Вони розподілялися серед найбідніших верств населення краю, а власникам виплачувалася компенсація. Щоправда, цих запасів було зовсім небагато.

Для міської бідноти, дітей, людей похилого віку від­кривалися дешеві або безкоштовні їдальні. Введено два дієтичні (безм'ясні) дні на тиждень, заборонено питлю­вати збіжжя, випікати печиво. Заборонено вивіз продо­вольства за межі держави. Сільській і міській бідноті виділено грошову допомогу — 10 млн. гривен.

Значну продовольчу допомогу ЗУНР надавав уряд Української Народної Республіки. До квітня сюди було доставлено 233 вагони зерна, 730 вагонів цукру, 127 ва­гонів інших продовольчих товарів. Для закупівлі картоплі уряд України виділив бідному населенню Галичини 5 млн. гривен.

З деякими державами (Чехословаччиною, Австрією) уряд ЗУНР уклав торговельні угоди, щоправда, до їх реалізації не дійшло.

Розв'язувалося питання охорони здоров'я. Відкрива­лися лікарні, поліклініки, медпункти, аптеки. Проводила­ся рішуча боротьба з епідеміями, основними носіями яких були колишні військовополонені, котрі після закінчення "світової війни десятками тисяч через Галичину поверта­лися додому.

Багато було зроблено у галузі освіти. Передусім роз­почалася українізація школи. Зрештою, це почало робити саме населення з перших днів встановлення української влади. У кожному населеному пункті відкривалися укра­їнські початкові школи: ЗО середніх шкіл (з них 20 гімна­зій), три реальні школи, сім учительських гімназій. Існую­чі школи національних меншин зберігалися, без усякого дозволу можна було відкривати нові. У них вводились як обов'язкові предмети українська мова, географія та істо­рія України. Було створене спеціальне видавництво на­вчальної літератури. Розроблялися нові шкільні програ­ми. Дозволялося відкривати приватні школи. Вчителям значно підвищили заробітну платню, пенсії, до речі, як і медичним працівникам, залізничникам, зв'язківцям та ін. Планувалося відкрити український університет.

Проводилися важливі реформи, перебудова в багатьох інших сферах державного життя. Зокрема, у сфері фінан­сів було вирішено тимчасово зберегти австрійську крону (оскільки своїх грошей не мали змоги друкувати). Окрім цього, вводилися в обіг гроші Української Народної Рес­публіки — гривні та карбованці. Курс був такий: крона дорівнювала гривні та півкарбованцеві.

Активною була і зовнішньополітична, дипломатична ді­яльність ЗУНР. З початку існування Українська націо­нальна рада вирядила делегацію на чолі з державним секретарем зовнішніх справ В. Панейком у Париж, щоб на Паризькій мирній конференції домогтися дипломатич­ного визнання і відстоювати інтереси ЗУНР. Хоч офіцій­ного визнання ЗУНР не домоглася, з нею фактично всту­пили в контакти Австрія, Чехословаччина/ та інші країни. Представники ЗУНР були у США, Канаді, Франції, Ні­меччині, Англії, навіть Бразилії, Аргентині, інформуючи власті цих держав про свій край, народ, державу, дома­гаючись її офіційного визнання, а можливо, й допомоги.

У листопаді-грудні 1918 р. проводилися постійні пе­реговори між владою УНР і ЗУНР про об'єднання обох українських держав. Ініціаторами були керівники ЗУНР. Першого грудня Директорія і делегація ЗУНР підписали так званий «Передвступний договір про об'єднання».

Третього січня 1919 р. Українська національна рада прийняла «Ухвалу про злуку Західноукраїнської Народ­ної Республіки з Українською Народною Республікою». У Києві на Софіївській площі 22 січня 1919 р. у присут­ності багатьох тисяч людей була зачитана вказана Ухва­ла та Універсал Директорії УНР про злуку обох держав і народів у єдину Українську Народну Республіку. На­ступного дня Акт злуки було одноголосне ратифіковано на сесії Трудового конгресу УНР.

Планували скликати парламент об'єднаної України (Установчі збори), який повинен був ратифікувати Акт злуки та розв'язати інші важливі проблеми. До його скли­кання колишня ЗУНР, зберігаючи автономію, всі свої центральні та місцеві органи, інші державно-політичні структури, збройні сили, законодавство тощо, почала нази­ватися Західною областю Української Народної Респуб­ліки.