§ 3. Природокористування як процесуальне втілення екологічної культури

Засади та вимоги екологічної культури безпосередньо втілюються в найрізноманітніших об'єктах, формах, явищах та процесах. Вони відображаються в духовній творчості, мистецтві, політиці, певних технологіях та виробах тощо. В основі ж всього цього розмаїття інституалізації екологічної культури є її процесуальне (діяльнісне) буття, котре найповніше виявляється у феномені природокористування.

Феномен природокористування. У відносинах з природою для людини найістотнішими є чинники двоякого роду:

по-перше, яким чином вона реалізує свої родові якості (тобто людську адаптивну стратегію) у конкретних просторово-часових данностях;

по-друге, з яким саме довкіллям людина має справу: чи спроможне воно задовольнити потреби людини і чи в змозі сама вона протистояти його тиску.

Реалізація предметно-перетворюючих родових потенцій людини, так само, як і норма реакція на те чи інше довкілля, знаходить своє втілення у процесі природокористування.

Природокористування — процес взаємодії людини з довкіллям, котрий здійснюється на основі специфічних шляхів та засобів включення природних об'єктів у структуру життєдіяльності людини з метою задоволення її потреб. Смисловим і формотворчим ядром процесу природокористування є екологічна культура як конкретно-історичне уособлення адаптивної стратегії людства.

Природокористування — феномен, що притаманний будь-яким людським спільнотам на будь-яких щаблях їхнього розвитку, тобто це — атрибутивно-універсальна ознака виду Homo sapiens. Водночас конкретні форми, прояви та механізми реалізації демонструють виняткову варіативність цієї ознаки, що також має свої підстави в набутій людством адаптивній стратегії: завдяки цьому людина стала істотою і всепланетною, і спроможною заповнити та використати будь-які екологічні терени біосфери.

Виявляється, що існує безпосередній зв'язок між цивілізаційним поступом і набутим рівнем природокористування: соціокультурний прогрес забезпечується ефективнішим природокористуванням, і навпаки, вдосконалення шляхів та засобів використання природних ресурсів призводить, як правило, і до зрушень у висхідному розвитку соціуму. Водночас генеза та розгортання природокористування свідчать і про певну самостійність цього процесу, його підпорядкованість деяким внутрішнім закономірностям. Так само по-різному воно включене чи обертається в ціннісну сферу кожної конкретної людини.

Тому природокористування визначається насамперед такими чинниками:

- своєрідністю регіону, тобто еколого-ландшафтним простором життя людини;

- набутою спільнотою історико-культурною традицією;

- впливом соціального довкілля (війни, торгівля, обмін знаннями та технологіями тощо);

- специфікою соціальної групи, страти, верстви;

- індивідуальними можливостями та потребами;

- аксіологічною різновартісністю процесів та об'єктів реальності.

Так само неоднозначним є і часовий обшир природокористування. У найбільш загальному плані він має два взаємопов'язаних виміри:

по-перше, часову визначеність та специфіку використовуваних об'єктів та процесів довкілля;

по-друге, темпоральну часову і конкретно-історичну заданість цілей та смисл у природокористуванні.

У першому випадку мова йде про те, що людина використовує об'єкти та процеси неоднакової тяглості та віку, котрі можуть коливатися від одного дня до мільярдів років. Так, гриби, які споживають у їжу, можуть вирости навіть за день-два; декілька тижнів чи місяців потрібно, щоб виростити салат чи капусту; місяці та роки праці потрібні для того, щоб зробити "об'єктами-для-людини" багато порід домашніх тварин чи культурних рослин; лісове господарство своєю сировиною має об'єкти, вік яких налічує вже десятки та сотні років. Ще із значнішими часовими обширами ми зустрічаємося, коли маємо справу, наприклад, з корисними копалинами: поклади нафти, газу чи вугілля формувалися десятки і сотні мільйонів років тому; ще більший вік має чимало мінеральних руд, а енергія радіоактивного поділу виникає від внутрішньоядерних процесів, що розпочалися мільярди років тому.

Так само, у другому випадку, різняться між собою сприйняття об'єктів довкілля, тактика та стратегія природокористування, властиві людям різного типу діяльності. Збирач живе потребами одного-двох днів; мисливець та рибалка формують припаси, які дають змогу їм виживати у несприятливі часи інколи навіть декілька місяців; рільник-землероб заглядає наперед на рік-два, а садівник — на десять-двадцять років; інженер, технолог, шляховик розраховують на свої споруди вже на десятки років, а будівельник чи вчитель — мабуть, і на сотні. Зрештою, філософ чи митець, попри його приналежність до конкретної доби, свідомо чи підсвідомо працює на вічність.

Концентрованим виразом певного ставлення до довкілля є тип природокористування — формовтілення в конкретних природних, культурних, політичних, часових та інших вимірах шляхів та засобів осягнення потенцій довкілля. Типи природокористування знаменують собою фундаментальні зрушення у ставленні до довкілля, які мали місце в процесі історичного розвитку людства. Водночас унаслідок етнокультурної поліфонії та нерівномірності розвитку людських спільнот має місце як синхронне співіснування різних типів природокористування в межах світової цивілізації, так і доповнювальне використання їх всередині однієї і тієї ж спільноти.

Загалом можна вести мову про такі основні типи природокористування:

- привласнююче;

- продукуюче;

- інноваційне;

- ноосферне.