5. Психологія біхевіоризму. Основні положення необіхевіоризму.

Біхевіоризм виник у США як реакція на структуралізм В. Вундта і Е. Тітченера. Його засновником був Джон Уотсон (1878-1958), стаття якого „Психологія з точки зору біхевіориста” (1913) стала початком напрямку. В ній він критикував психологію за суб’єктивізм, називаючи „свідомість з її структурними одиницями, елементарними відчуттями, увагою, сприйманням лише певним невизначеним поняттям”, а також за практичну непридатність.

Предметом біхевіоризму він визначав вивчення поведінки об’єктивним шляхом і з практичною метою. „Біхевіоризм має стати лабораторією суспільства”.

Філософську основу біхевіоризму складає сплав позитивізму та прагматизму. У відповідності з методологією позитивізму у біхевіоризмі визначалось, що науковому дослідженні доступні тільки факти, можливо об’єктивно спостерігати. У дусі прагматизму заперечувалося значення знання про людину, що було відірвано від неї. Стверджувалося, що вивчення поведінки має життєво важливе значення і повинно допомогти людині (і в суспільстві в цілому) у рішенні практичних проблем: як організувати своє буденне життя, як побудувати навчання, щоб скоріше оволодіти необхідними навиками чи змінити небажану поведінку.

В якості наукових передумов Дж. Уотсон називав дослідження з психології тварин Е. Торндайка, роботи Павлова та Бєхтєрева.

Едвард Торндайк (1874-1949) проводив досліди над курчатами. Навчав їх проходити лабіринти. Потім над кішками та собаками. Винайшов спеціальний прилад – „проблемний ящик”, в який поміщав піддослідну тварину. Опинившись в ящику, вона могла вийти з нього та отримати їжу лише тоді, коли приводила у дію спеціальний прилад (натискала на пружину, тягнула за петлю). Поведінка тварин була типовою. Вони робили багато рухів: кидались у різні сторони, драпали, кусали ящик, поки один із рухів не ставав вдалим. При наступних спробах число безрезультатних рухів зменшувалося, тваринам було потрібно менше часу, щоб знайти вихід, а ж поки вони не навчилися діяти без помилок.

Хід дослідів та результатів зображувався у вигляді кривих ( вісь абсцис – повторні спроби, вісь ординат – затрачений час (в хвилинах)). Характер кривої („крива научіння”) став основою твердження для Торндайка, що тварини діють методом „спроб і помилок”, випадково досягають успіху. Виконавши інколи правильну дію, тварини в подальшому здійснюють багато помилок.

Свої результати досліджень виклав у докторській дисертації „Інтелект тварин. Експериментальне дослідження асоціативних процесів у тварин”. У його праці вперше було доведено, що природа інтелекту та його функції можуть бути вивчені без звернення до ідеї свідомості.

Асоціація означала уже зв’язок не між ідеями чи між ідеями та діями, а між діями та ситуаціями.

Сформулював основні закони своєї позиції:

1. закон вправ, згідно якому при інших рівних умовах реакція на ситуацію пов’язується з нею пропорційно частоті повторення зв’язків та їх силі.

2. закон готовності: вправи змінюють готовність організму до проведення нервових імпульсів.

3. закон асоціативного зсуву: якщо при одночасній дії подразників один із них викликає реакцію, то інший набуває здатності викликати ту ж саму реакцію.

4. закон ефекту – будь-який акт, що викликає в даній ситуації задоволення, асоціюється з нею, і з повторенням такої ситуації, стає можливим повторення того ж акту. І навпаки, будь-який акт, що викликає в даній ситуації дискомфорт, відокремлюється від неї, і коли ця ж ситуація виникає знову, поява цього акту стає менш можливою.

Із закону ефекту слідувало, що невипадкові „проби і помилки” самі по собі, а деякі полярні стани в середині організму („задоволення – дискомфорт”) є детермінантами научіння.

Дж. Уотсон предметом біхевіоризму визначав поведінку людини, а саме її вчинки та слова, як набуті, так і вроджені, те, що люди роблять від народження і до смерті. Поведінка – це будь-яка реакція (R) у відповідь на зовнішній стимул (S). Основне завдання біхевіоризму полягає у накопиченні спостережень за поведінкою людини з умовою, що у кожному даному випадку при даному стимулі (ситуації) біхевіорист міг сказати наперед, якою буде реакція, або – якщо ж дана реакція, то якою ситуацією дана реакція була викликана.

Уотсон розробив класифікацію всіх реакцій за 2 умовами:

1. є вони набутими чи спадковими.

2. внутрішні (приховані) чи зовнішні.

В результаті в поведінці виділяють такі реакції:

- зовнішні чи видимі набуті (наприклад: гра в теніс, відкривання дверей, тобто рухові навички).

- внутрішні чи приховані набуті (мислення, під яким у біхевіоризмі розуміється зовнішня мова).

- зовнішні спадкові (наприклад: хапання, чхання, а також реакції при страху, гніві, любові, тобто інстинкти та емоції).

- внутрішні (приховані) спадкові реакції залоз внутрішньої секреції, зміни у кровообігу, що вивчаються у фізіології.

Уотсон вказував на відмінності між інстинктивними та емоційними реакціями: „якщо пристосування викликане стимулом внутрішнього характеру і відноситься до тіла суб’єкта, то ми маємо емоцію, наприклад почервоніння; якщо стимул призводить до пристосування організму, о ми маємо інстинкт, наприклад хапання.

Практично поведінка є результатом навчання. з будь-якої людини можна зробити спеціаліста (лікаря, комерсанта, юриста, навіть бідняка чи крадія) незалежно від її таланту, схильностей та здібностей, а також професії чи раси їх пращурів. Тому навик та научіння стають головною проблемою біхевіоризму.

Мова, мислення розглядаються як види навиків. Навик – це індивідуально набути чи завчена дія. Його основу складають елементарні рухи, які є вродженими.

Уотсон описав процес вироблення навиків, побудував криву научіння (на прикладі стрільби із луку). Спочатку переважають випадкові пробні дії, багато помилкових і тільки деякі успішні. Початкова точність низька. Вдосконалення за перші 60 пострілів відбувається швидко, потім повільніше. Спостерігаються періоди без вдосконалення – на кривій ці відрізки називаються „плато”. Крива закінчується фізіологічним кінцем, притаманним індивіду. Успішні дії пов’язуються х великими змінами в організмі, так що вони краще обслуговуються і фізіологічно і в силу цього мають тенденцію закріплення.

Утримання навиків складає пам’ять. Уотсон висуває гіпотезу про такі механізми, які називають принципом обмовлення. Називаючи всі спадкові реакції безумовними рефлексами, а набути – умовними, Уотсон стверджує, що важливою умовою утворення зв’язку між ними є одночасність у дії безумовного і умовного стимулів, так що стимули, першочергово не викликаючи якої-небудь реакції, тепер починають викликати її. Передбачається, що зв’язок є результатом переключення збуджень у центральній інстанції на шляху більш сильного, тобто безумовного подразника.

Спроби подплати спрощене трактування поведінки за схемою „стимул – реакція” за рахунок введення внутрішніх процесів, що розгортаються в організмові під впливом стимулу та впливаючих на реакцію, складали різні варіанти необіхевіоризму. В ньому також розроблялися нові моделі обмовлення, а результати досліджень отримали широке розповсюдження у різних областях соціальної практики.

Основи необіхевіоризму були закладені Едвардом Толменом (1886-1959). У книзі „Цільова поведінка тварин і людини” (1932) показав, що експериментальне спостереження за поведінкою тварин не відповідає уотсонському молекулярному розумінні поведінки за схемою „стимул-реакція”. Поведінка, за Толменом, це молярний феномен, тобто цілісний акт, що характеризується власними якостями: спрямованістю на ціль, зрозумілістю, пластичністю, готовністю вибирати засоби, що ведуть до цілі короткими шляхами.

Переконаний у складності детермінації поведінки Толмен розрізняє 3 різновидності її детермінант:

1. незалежні змінні (первинні причини поведінки) стимули та вихідні фізіологічні стани організму;

2. здібності, тобто видимі якості організму;

3. внутрішні змінні, що втручаються – наміри (цілі) та пізнавальні процеси.

Сформував поняття „когнітивної карти” – це структура, що складається у мозку тварини в результаті переробки зовнішніх впливів. Вона включає складну структуру співвідношення між стимулами та цілями і визначає поведінку тварини в ситуації актуального завдання. Сукупність таких карт дозволяє адекватно орієнтуватися в ситуації життєвих завдань в цілому, в тому числі і для людини.

Великий внесок у розвиток необіхевіоризму вніс Кларк Халл (1884-1952). Його гіпотетико-дедуктивна теорія поведінки також не враховувала фактору свідомості, але використовувала іншу форму „стимул – організм – реакція”, де організм – це деякі невидимі процеси, що протікають в середині нього. Це результати попереднього научіння (навики). Поведінка починається стимулюванням із зовнішнього світу чи із стану потреби і закінчується реакцією.

Застосовуючи логічний та математичний аналіз, Халл намагався виявити зв’язок між цими змінними, стимулами і поведінкою. Ним були сформульовані закони поведінки, що встановлювали зв’язок між основними змінними, що визначають поведінку. Основною детермінантою поведінки Халл вважає потребу. Вона й викликає активність організму, його поведінку. Від сили потреби залежить сила реакції (потенціал реакції). Потреба визначає характер поведінки, різної у відповідь на різні потреби.

Важливою умовою утворення нового зв’язку є суміжність стимулу, реакції та підкріплення, яке знижує потребу. Сила зв’язку (потенціал реакції) залежить від кількості підкріплень.

Виступаючий у дослідах з лабіринтами факт неоднакової поведінки тварин на різних відрізках шляху у процесі вироблення навику (швидкість обминання тупиків на початку і в кінці лабіринту неоднакова, число помилок на відрізках далеких від цілі більше, чим в кінці лабіринту; швидкість пересування в лабіринті при повторному проходженні більша у кінці шляху, чим на початку) отримав назву градієнта цілі. Інтеграції окремих рухових актів у цілісному поведінковому акті сприяють антиципіруючій реакції або антиципіруючій відповіді на подразнення – експериментально визначені феномени часткових відповідей, що сприяють знаходженню дій, що ведуть до цілі. Так, спостерігалось, що в процесі тренування тварини все менш глибоко заходять у тупік чи навіть тільки уповільнюють рух біля них, подібно до того, як у процесі вироблення умовного рефлексу наступає момент, коли під впливом небезпеки тварини здійснюють захисні дії тільки на сигнал про неї.

Антиципіруючі реакції Халл розглядав як функціональні еквіваленти ідей, цілей, намірів.