6.Гештальтпсихологія.

Виникла у Німеччині на початку ХХ століття як реакція проти атомізму та механіцизму, усіх різновидностей асоціативної психології, що мала головну тезу: „Всі психічні акти складаються з інертних атомів, які комбінуються та викликають дію, асоціацію, що утворюються під впливом суміжності”.

Історія гештальтпсихології (від німецького Gestalt – образ, структура) почалася з виходу роботи Макса Вертгеймера „Експериментальне дослідження сприймання руху” (1912), в якій ставилося під сумнів первинне уявлення про наявність окремих елементів в акті сприймання. В експерименті піддослідному послідовно демонстрували 2 світлових стимули (один – вертикальна чи нахилена смужка (А), другий горизонтальна (В). При значному часовому інтервалі між А і В можна побачити обидва стимули, що ідуть один за одним. При швидкій зміні подразників піддослідний сприймав кут, при середній швидкості бачив, як перша – нахилена чи вертикальна лінія – переміщується у горизонтальне положення. Цей рух піддослідний не міг відрізнити від реального переміщення навіть при спеціальній інструкції.

Також описав явище „чистого руху”, коли піддослідний чітко бачив рух, не сприймав об’єкт, що рухався. Це отримало назву стробоскопічний рух. Новим у теорії Вертгеймера був факт того, що при збудженні у мозку певного пункту А, навколо нього утворюється зона, де також відбувається дія подразника. Якщо потім слідом за А збуджується пункт В. то між ними виникає коротке замикання, і збудження передається із пункту А в пункт В.

Безпосередньо після цього навколо Вертгеймера у 20-тих роках в Берліні утворюється Берлінська школа гештальтпсихології, в яку увійшли Курт Коффка (1886-1941), Вольфганг Келер (1887-1967), Курт Левін (1890-1947). Вони працювали над дослідженням сприймання, мислення, потребами, афектами, волею.

В. Келер у книзі „Фізичні структури у спокої та стаціонарному стані” (1920) приводить думку про те, що фізичний світ, так як і психологічний, підкоряється принципу гештальту. Пояснення фізичних явищ складається із знаходження відповідних структур у мозкових процесах, які пояснювалися на основі фізичної теорії електромагнітного поля. Вводилося твердження про існування електромагнітних полів у мозку, що виникають під впливом стимулу, ізоморфні структури образу.

Принцип ізоморфізму – вираження структурної єдності світу (фізичного, фізіологічного, психічного). Келер проводив досліди на курках, з метою визначити, що є первинним – сприймання цілого чи елементів. Елемент має значення не сам по собі, а у певній структурі, в яку він включений. Ціле – це не вище, як думали раніше, структурування не є результатом інтелекту, творчого синтезу.

В 1917 році Келер розповсюджує принцип структурності на пояснення мислення („Дослідження інтелекту людиноподібних мавп”).

В 1921 році Коффка робить спробу застосувати загальний принцип структурності до фактів психічного розвитку і збудувати на його основі теорію психічного розвитку в онто- та філогенезі („Основи психічного розвитку”). Розвиток складається із динамічних ускладнень примітивних форм поведінки, в утворені все більш складних структур, а також у встановленні співвідношень між цими структурами.

Гештальтисти виступили з критикою методу аналітичної інтроспекції. Вони вважали, що аналіз є продовженням, первинне сприймання дає цілісну картину. Сформулювали феноменологічний метод – спрямований на безпосереднє та природне описання спостерігачем змісту свого сприймання, свого переживання.

Експерименти, що ставили ці психологи, прості та дійсно виявляли первинну цілісність. Піддослідні бачили не окремі лінії, а групу із 2 ліній, розділених інтервалами. (рис.1)

Було встановлено, що елементи зорового поля об’єднуються в перцептивну структуру в залежності від ряду факторів: близькість елементів один від одного, схожість елементів, замкнутість, симетричність.

Були сформульовані деякі положення, що отримали назву законів сприймання в гештальттеорії. Найважливіший закон диференціації фігури і фону – зорове поле поділяється на фігуру і фон. Фігура – замкнена, оформлена, яскрава, жива, ближча до нас у просторі, займає головне положення в полі. Фон служить загальним рівнем, на якому виступає фігура.

Закон прегнантності – тенденція перцептивної організації до внутрішньої впорядкованості, спрощення сприймання (дві фігури як одна, розділена лінією).

Закон ампліфікації – доповнення до цілого. Якщо фігура незакінчена, у сприйманні ми прагнемо бачити як ціле ( ... – трикутник, а не крапки).

Експериментально досліджувалося також мислення. За Келером, інтелектуальне рішення полягає в тому, що елементи поля, попередньо не пов’язані, починають об’єднуватися у певну структуру, відповідну проблемній ситуації. Це відбувається раптово в результаті розглядання (інсайт) при умові, що всі елементи, необхідні для рішення, знаходяться у полі сприймання. Умовою переструктурування є вміння відмовитися від звичних, що склалися у попередньому досвіді та закріпилися вправами, шаблонів, схем, що є неадекватними до ситуації завдання. Перехід на нову точку зору здійснюється раптово в результаті прозріння (інсайту).

Мислення має 4 послідовні фази:

1. постановка завдання на основі умов (правильна постановка проблеми є результативнішою за її рішення).

2. групування, реорганізація, структурування у відповідності до поставленого завдання.

3. знаходження структури шляхом інсайту.

4. знаходження шляхів реалізації у відповідності до цієї структури.