4. Право приватної власності на земельну ділянку

Вперше у новітній законодавчій історії України право приватної власності на землю було передбачено Законом "Про форми влас­ності на землю". На цій підставі право громадян на довічне спад кове володіння земельними ділянками, закріплене у ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 р. (в редакції від 13 березня 1992 р.) було пе­ретворено на право їх приватної власності на землю. У чинному ЗК це право набуло подальшого розвитку. Воно поширюється не тільки на громадян України як фізичних осіб, а й на юридичних осіб, заснованих українськими громадянами або створених ук­раїнськими підприємствами, установами і організаціями недержав­ної та некомунальної форм власності.. Водночас варто зазначити, що це не завжди є виправданим і не в усіх випадках узгоджується з цивільним і господарським законодавством. Очевидно, наведена обставина і стала підставою для відособленої регламентації в зе­мельному законі права приватної власності на землю громадян і юридичних осіб.

Насамперед треба зазначити, що набуття громадянами права приватної власності на земельні ділянки має свої правові засади. Так, згідно зч. 1 ст. 81 ЗК громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договора­ми купівлі-продажу, дарування,- міни те за іншими цивільно-пра­вовими угодами; безоплатної передачі із земель державної та кому­нальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Набуття громадянами права приватної власності на землю за цивільно-правовими угодами, передбаченими ЗК, може мати місце, наприклад, за договорами купівлі-продажу під час продажу земельних ділянок державної чи комунальної власності (ст. 127), договорами дарування земельних наділів, обміну ними або успад­кування їх за законом чи за заповітом (ст. 131). До інших цивільно-правових підстав набуття права приватної власності на землю мож­на віднести, наприклад, перехід права на земельну ділянку при пе­реході права на будівлю і споруду (ст. 120).

Безоплатна передача громадянам земельних ділянок у приватну власність із земель державної і комунальної власності може здійснюватися, наприклад, при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та ор­ганізацій (ст. 25), під час визначення місць розташування земель­них ділянок громадян при ліквідації сільськогосподарських підприємств, установ та організацій (ст. 29) або у разі розподілу несільськогосподарських угідь при ліквідації сільськогосподарських підприємств (ст. 30). Безоплатна передача земельної ділянки у при­ватну власність громадянина може мати місце за давністю корис­тування нею, тобто на підставі набувальної давності (ст. 119).

Приватизація земельних ділянок, наданих раніше громадянам у користування, як підстава набуття права приватної власності на землю за ЗК, може здійснюватися при одержанні земельних діля­нок членами фермерських господарств (ст. 32).

Громадяни України можуть набувати право приватної власності на земельні ділянки на зазначених підставах для утворення фер мерського господарства (ст. 31), ведення особистого селянського господарства (ст. 33), садівництва (ст. 35), будівництва та обслуго­вування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва (ст. 40), дачного будівництва (ст. 51) тощо. Для зазна­чених цілей земельні ділянки надавалися громадянам на праві при­ватної власності й за земельним законодавством, яке діяло раніше. Особливістю ж чинного ЗК є те, що наведений у ньому перелік видів приватного землеволодіння не є вичерпним, оскільки вико­ристання земельних ресурсів на підставі права приватної власності передбачено, по суті, для всіх категорій земель.

У земельному законі своєрідно закріплено право приватної власності на землю юридичних осіб. Так, відповідно до ч. 1 ст. 82 ЗК юридичні особи, засновані громадянами України або ук­раїнськими юридичними особами, можуть набувати у власність зе­мельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності.

Приватна природа права власності на земельні ділянки юри­дичних осіб, заснованих українськими громадянами або ук­раїнськими підприємствами приватної власності, не викликає сумнівів. Однак з текстуального змісту наведеної земельно-право­вої норми випливає, що приватними власниками землі можуть бу­ти не тільки юридичні особи недержавної чи некомунальної влас­ності, а й підприємства державної і комунальної власності, оскільки вони також є юридичними особами України. Проте важ­ко уявити ситуацію, за якої державне або комунальне підприємство на передбаченій законом підставі набуде земельну ділянку для підприємницької діяльності, що знаходилась, напри­клад, у приватній власності.

Тому для зазначених юридичних осіб у ЗК збережено інститут права постійного користування землями державної та комунальної власності. Інакше придбання ними земельних ділянок у приватну власність неминуче призводило б до становлення змішаної держав­но- чи комунально-приватної земельної власності. Теоретично можна припустити можливість надання земель державної або кому­нальної власності відповідним підприємствам у постійне користу­вання і закріплення за ними викуплених у громадян земельних ділянок на праві приватної власності. Проте чинне законодавство не передбачає такої правової підстави використання зазначеними підприємствами не тільки земельних ресурсів, а й майна та інших засобів виробництва.

Юридичні особи можуть набувати право приватної власності на земельні ділянки у разі придбання їх за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами; вне­сення земельних ділянок їх засновниками до статутного фонду; прийняття спадщини; виникнення інших підстав, передбачених за­коном. Не важко побачити, що підстави набуття права приватної власності на земельні ділянки юридичними особами не збігаються з підставами набуття права власності на землю громадянами. Для юридичних осіб не передбачається, наприклад, безоплатна передача земель державної та комунальної власності. Вони можуть прид­бати їх у приватну власність за плату.

Незважаючи на те, що приватизація земельних ділянок, які раніше були надані юридичним особам у постійне користування, не передбачена як підстава набуття ними права приватної влас­ності на них, вона фактично може застосовуватися. Про це свідчить п. 6 Перехідних положень ЗК, який зобов'язує юридич­них осіб до 1 січня 2005 р. переоформити у встановленому поряд­ку право власності чи право оренди на зазначені земельні ділянки. Насамперед така приватизація може здійснюватися юридичними особами, які втратили статус осіб державної або комунальної влас­ності. У таких випадках приватизація земельних наділів юридични­ми особами може здійснюватися як безоплатно, наприклад, для ви­користання з метою, передбаченою ст. 41 ЗК, так і за плату. І тоді вона мало чим відрізнятиметься від придбання ними земельних ділянок за цивільно-правовими угодами.

Треба зазначити, що такий спосіб набуття юридичними особа­ми права приватної власності на землю, як внесення земельних ділянок їх засновниками до статутного фонду, є обмеженим. Так, згідно з п. 14 Перехідних положень ЗК до 1 січня 2005 р. заборо­няється внесення права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств. Це положення поширюється ли­ше на господарські товариства як юридичних осіб. Воно обмежено трирічним терміном і стосується лише громадян, оскільки тільки вони володіють правом на земельну частку. Однак зазначене обме­ження є недостатньо обгрунтованим. Адже у будь-якому разі реаль­но не виділена земельна частка знаходиться у складі земель сільськогосподарського підприємства.

Порівняльний розгляд положень земельного і господарського законодавства свідчить про відсутність істотних відмінностей між правом користування громадянами земельною часткою на свій роз­суд і користуванням цим правом у складі господарського товарист­ва. Більше того, відповідно до положень Закону України від 19 ве­ресня 1991 р. "Про господарські товариства"¹ самі громадяни — власники прав на земельні частки можуть засновувати такі товари­ства. У зв'язку з цим виникає ситуація, коли громадянин — член сільськогосподарського кооперативу згідно з ч. 2 ст. 20 Закону Ук­раїни від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію"² може передавати право користування земельною ділянкою коопе­ративу як пайовий внесок, а вносити право на земельну частку до статутного фонду цього товариства, яке може надаватися відповідно дач. 1 ст. 13 Закону "Про господарські товариства" ли­ше на умовах користування, йому заборонено.

Земельне законодавство передбачає й деякі інші обмеження, пов'язані з виникненням права приватної власності на землю. Так, відповідно до ч. 4 ст. 78 ЗК особам та їх спадкоємцям, які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 р., останні не повер­таються. Зазначена дата є днем набрання чинності ЗК в редакції від 13 березня 1992 р., в якому закріплювалося право приватної влас­ності на землю. З цього випливає, що фізичні та юридичні особи, а також їх спадкоємці не мають права вимагати повернення при­ватних землеволодінь, наданих їм до 15 травня 1992 р. Такі особи мають право на придбання земельних ділянок у приватну власність на загальних підставах, передбачених земельним законодавством.

Не менш важливим є обмеження за розмірами і термінами на­буття фізичними та юридичними особами права приватної влас­ності на сільськогосподарські землі. Так, згідно з п. 13 Перехідних положень земельного закону на період до 1 січня 2010 р. громадя­ни та юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування зе­мельних ділянок за законом. Таке обмеження пов'язане, по-перше, з обмеженістю земельних площ сільськогосподарського призначен­ня, а, по-друге, з більшою цінністю сільськогосподарських земель.

Проте зазначене обмеження не поширюється на інші категорії земельних ресурсів нашої країни, які громадяни та юридичні осо­би можуть придбати на праві приватної власності. Крім того, площі земель сільськогосподарського призначення можуть бути збільшені у разі успадкування земельних ділянок. Незважаючи на те, що на­ведене положення стосується лише успадкування земельних діля­нок за законом, уявляється, що воно підлягає розширеному тлума­ченню і поширенню на успадкування земель сільськогосподарсько­го призначення вітчизняними громадянами та юридичними особа­ми і за заповітом.