3.Правова система на українських землях під час їх перебування у складі Великого князівства Литовського і польського королівства(Речі Посполитої). Основні риси права

Джерела права. Правова система, що склалася в Україні нап­рикінці XIV — у першій половині XVII ст., за своєю суттю була класовою. Вона надійно служила як інтересам експлуататорів міс­цевого походження, так і пануванню іноземних поневолювачів. Її основними завданнями були захист і зміцнення феодально-кріпос­ницького ладу в Україні.

В умовах своєрідного політичного становища українських зе­мель, що опинились у складі кількох сусідніх держав, в Україні утворилася досить строката система правових джерел.

Її первісною базою стало розвинуте право Київської Русі. Особливу роль серед джерел права в Україні відіграла Руська Правда, яка мала значний вплив на розвиток правових систем Великого князівства Литовського і Польського королівства, у складі яких перебувало більшість українських земель.

У кінцевому підсумку в українських землях правова система сформувалася на основі синтезу місцевого звичаєвого права і нор­мативних актів у вигляді судебників, статутів, сеймових постанов, привілеїв Польського королівства і Великого князівства Литовсько­го. При цьому роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий час воно діяло поряд з нормами писаного права.

Особливо помітно це було у Польському королівстві, де зви­чаєве право широко застосовувалося навіть в умовах шляхетської Речі Посполитої.

Польське право не було з'єднане однією системою. Спроби кодифікації робилися неодноразово, однак, вона так і не була здійснена. Замість цього у Польському королівстві створювались збірки, які охоплювали видані раніше статути і конституції, а також норми звичаєвого права. Серед законодавчих актів особливого зна­чення набули Генрікови артикули 1572 р.

Свою правову систему було розроблено у Великому князівстві Литовському. Союз з Польщею сприяв поступовому зближенню литовського права з польським, особливо в тому, що торкається становища шляхти. Однак своєрідність литовського права зберіга­лася. Тому після Люблінської унії 1569 р. в українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського (Волинь, По­ділля та Київщина), було введено державний лад*. Як і раніше, на території України (за винятком Галичини) діяло не польське право, а обласні привілеї та Литовські статути.

Прагнення до кодифікації законодавства мало у Литві більш сприятливі умови, ніж у Польщі. Наслідком цього була поява у Великому князівстві Литовському у XV ст. Судебника, а у XVI ст. — трьох Литовських статутів.

Судебник Великого князя Казимира був укладений урядовця-ми-правниками великокнязівської канцелярії і стверджений на провінційному сеймі у Вільні 1488 р. Зміст його стосується пору­шень кордонів, наїздів, крадіжок, панського суду над селянами. В ньому містяться змішані старі українські та нові станові поняття. Дещо взято з Руської Правди**.

У І Литовському статуті (пізніше він одержав назву "Старо­го"), виключно світському кодексі, який було прийнято на вально­му сеймі 29 вересня 1529 р., одержали юридичне закріплення основи суспільного і державного ладу, що склалися на той час у Литві та в українських землях, які входили до складу князівства. Литовський статут 1529 р. складався з 13 розділів і 264 артикулів. Він містить норми державного, адміністративного, цивільного, сі­мейного, кримінального, а також інших галузей права. Статут про­голошував, що усі особи, "як злиденні, так і багаті", повинні були судитися на основі норм, викладених у статуті. І Литовський статут не був надрукований, а переписувався для практичного вжитку*.

Після Люблінської унії 1569 р- з'явилась потреба у приведенні литовського законодавства, що діяло і в українських землях, у відповідність з польськими законами. За дорученням- польського короля Стефана Баторія цю роботу успішно виконав литовський підканцлер Лев Сапега. Допомагала йому в розробці статуту комі­сія, до складу якої входили визначні правознавці того часу. Так з'явився Литовський статут, який був остаточно затверджений при­вілеєм Сигізмунда III у 1588 р. "Ми, государ, — було сказано у цьому акті, — той статут права Великого князівства Литовського, виправлений цим привілеєм нашим, затверджуємо і усім станам Великого князівства Литовського для застосування на увесь майбу­тній час видаємо"*.

У Статуті 1588 р. визначалися права і привілеї шляхти, деталь­но регламентувався порядок судочинства, оформлялося закріпачен­ня основної частини сільського населення. Чинність III або, як його стали називати, "Нового" Литовського статуту, одного з най-значніших джерел права феодальної Європи, поширювалась не тільки на українські землі, а й на Корону. Складався він з 14 розділів і 488 артикулів.

Характерно, що і після прийняття у Великому князівстві Ли­товському статуту 1588 р. у приєднаних до Польської корони Київ­ському, Волинському і Брацлавському воєводствах продовжував діяти статут 1566 р-**

Видання Литовських статутів, певна річ, обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права. Однак воно, як і раніше, продовжувало діяти поряд з писаним правом. І Литовський статут, наприклад, прямо дозволяв суддям при відсутності "писаної" нор­ми вирішувати справу "на основі старого звичаю". Можливість діяти "згідно з старим звичаєм, способом звичая стародавнього" визначалася і наступними статутами. Великий князь, сказано у III Литовському статуті, зобов'язувався додержуватися давніх звичаїв, "усі привілеї земської старовини і нові від нас дані, вільності і звичаї добрі стародавні зберегти і ні в чому не порушувати"***.

Значне поширення в українських землях одержало магдебур­зьке право, згідно з яким окремі міста України отримували самов­рядування і право "між собою судитися і радитися". Відомо воно у вигляді збірників німецького права у польському перекладі. Най­більш авторитетним серед них був збірник під назвою "Статі маг­дебурзького права", виданий у 1556 р. Бартоломеєм Троїцьким. Слідом за цим збірником він підготував і видав ще п'ять книг,

присвячених різним розділам міського права. Їх розглядали як офіційну інтерпретацію магдебурзького права*.

До джерел права в Україні треба віднести і канонічне (церков­не) право. Правовими джерелами православної церкви в українсь­ких землях були кормчі книги — "Номоканон" (збірник церковного права) і церковні устави князів Володимира і Ярослава ("Сувій Ярослава"). Найбільш відомою католицькою кодифікацією кано­нічного права, яка діяла у Великому князівстві Литовському, був "Звід канонічного права" 1532 р. Певне відношення до джерел церковного права мали привілеї польських королів Сигізмунда І (1511 р.) і Стефана Баторія (1588 р.).

Специфічне джерело права являли собою і гетьманські (Війсь­кові) артикули, які видавалися у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитої. Вони фактично були першими збірниками вій-ськово-судового і військово-кримінального права.

Важливе значення в українських землях мало звичаєве козаць­ке право — сукупність правових звичаїв, що встановлювались у сфері козацтва. Важливість цього джерела підкреслює той факт, що одразу після приєднання України до Росії царська грамота від 25 березня 1654 р. надавала війську Запорізькому право судитися "у своїх старшин по давнішнім правам їх"***, тобто на основі звичає­вого права. А база звичаєвого права закладалася якраз у XV — середині XVII ст. Норми звичаєвого права, які склались у Запорізькій Січі, закріплю­вали військово-адміністративну організацію козацтва, деякі правила воєнних дій, роботу судових органів, порядок землекористування і укладення окремих договорів, види злочинів і покарань. Наявність у козацтва свого особливого права визнавалася польським урядом*.

Право власності. Основним правовим інститутом, безумовно, було право власності. І у польському, і у литовському праві поняття власності з'явилось досить рано, що створювало правову основу для експлуатації трудового населення. Об'єкти власності були різними: маєток з залежними селянами, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського госпо­дарства і ремісницького виробництва, будівлі тощо. Важливе значен­ня при цьому набував розподіл усіх речей на рухоме і нерухоме майно. До останнього у відповідності з польським правом належало усе, що було пов'язане із землею. За правом Великого князівства Литовського до нерухомого майна зараховувались маєтки, землі, будови, ліси тощо, а до рухомого — "інші всякі добра і пожитки".

І все ж головна увага приділялася правовому регулюванню феодальної земельної власності.

Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розріз­нялися, зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхет­ські і церковні землі.Право розпорядження цими категоріями було різне. Якщо власник купленого земельного володіння розпоряджався ним вільно, то щодо маєтків, які були одержані іншим шляхом, існували певні обмеження.

Шляхетська земельна власність усіх видів — родова, вислуже­на або куплена — вважалась недоторканою. Однак з цього правила були винятки. Великокнязівські піддані, що втекли "до землі воро­жої", розглядалися як державні злочинці, а тому їхні маєтки пере­ходили до господаря. Діти злочинця втрачали право на нерухоме майно. Своє право володіти батьківськими землями втрачали дівча­та, які вийшли заміж без згоди батька і матері або одружилися з іноземцями.

Право володіння землею грунтувалося на пожалуванні, яке підтверджувалося грамотою або давністю часу. Кожне земельне володіння повинно відповідати тому, що записано у грамоті госпо­даря. Уряд Великого князівства Литовського суворо пильнував за цим. Вже шляхетські привілеї 1413 і 1447 рр. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатися ним на свій розсуд. Литовський статут 1529 р. зберіг за землевласниками право вільного розпоряд­ження своїми землями, однак, обмежив його щодо фамільного (родового) і вислуженого майна. Власник мав право продавати, міняти, відчужувати, дарувати лише третину такого майна.

Обмеження права розпорядження земельною власністю про-тирічило як потребам господарського розвитку, так і шляхетським правам і привілеям. Цілком природно, що шляхта добивалася ска­сування цього обмеження. Згідно з II Литовським статутом 1566 р. шляхтичам не потрібен був дозвіл великого князя на відчуження "отчини" — досить було повідомити про це земський суд. Щоправ­да, вислужені маєтки ("вислуги") відчужувалися лише за згодою великого князя*. Остаточно усі обмеження шляхетської земельної власності були скасовані III Литовським статутом 1588 р., за яким "усім станам шляхетського народу... можна вільно тепер і в майбу-

тньому маєтками своїми, вотчинами, материнськими, також і вис­луженими у нас, государя, і яким небудь звичаєм і способом нажитими на вічність, розпоряджатися згідно з потребою, бажан­ням і власним розсудом"*.

Деяке поширення на початку XV ст. одержує так зване застав­не землеволодіння. Цим терміном визначалися землі, що передава­лися у забезпечення боргу кредитору. У даному разі землі перетво­рювалися у заставу-володіння, наближаючись до її продажу, бо кредитор мав можливість не тільки експлуатувати заставну землю, а й передати своє право іншим особам. Через ЗО років, якщо земля не викуплена із застави, вона переходила у власність кредитора**.

Право володіння землею як загальне правило супроводжувало­ся обов'язком для власника відбувати військову повинність. Литов­ські статути не знали права володіння землею, яке не було б пов'язане з виконанням військової повинності. Статут 1529 р. поклав на кожного землевласника обов'язок відбувати військову повинність відповідно до земського рішення. Право наказувало, щоб кожен землевласник особисто відбував військову службу, допускаючи, однак, можливість нез'явлення на військову службу у зв'язку з хворобою. Шляхтич, який відмовлявся відбувати військову службу, втрачав право на володіння землею.

Спадкове право. Досить ретельну правову регламентацію одер­жали питання, пов'язані із спадкуванням. В результаті цього спад­кове право виділилося у самостійний правовий інститут.

У польсько-литовському праві розрізнялося спадкування за законом, заповітом і на основі звичаю.

Закон закріплював загальне положення, згідно з яким діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Литовські статути визнавали спадкоємцями за законом дітей, братів, сестер, батьків й інших кровних родичів. У деяких випадках їх можна було позбавити права на спадщину. Розрізнялося спадкування батьківського і материнського май­на. Що стосується материнського майна, як нерухомого у вигляді маєтків, так і рухомого, у тому числі готівки, золота, срібла, одягу і прикрас, коней, повозок, килимів, тощо, то все це повинно рівно розподілятися поміж дітьми, як синами, так і дочками.

Закон визначав можливість розпоряджатися майном за допо­могою заповіту. Свобода заповіту поширювалася на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не входила у фамільну власність — вотчи­ну або материнське майно.

Якщо не було спадкоємців за законом і за заповітом, майно визнавалося вимороченим і переходило до державної казни, вели­кого князя.

Зобов'язальне право. Значний інтерес являє собою зобов'яза­льне право, яке діяло на українських землях.

Як відомо, в умовах феодального суспільства зобов'язальні відносини не дістали широкого поширення. 1 все ж польське і литовське право знали різні види договорів. Спочатку в умовах натурального господарства найчастіше зустрічалися договір міни і договір дарування. З розвитком обміну і грошових відносин одер­жує поширення договір купівлі-продажу перш за все рухомого майна, а потім і нерухомогоЗакон визначав форму і порядок укладення угод, встановлю­вав строки позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зобов'язань. До того ж багато питань вирішувалось тут на основі норм звичаєвого права.

Усі угоди сторони повинні були укладати, як правило, у присутності свідків і з виконанням деяких символічних дій і обря­дів.

Гарантія виконання зобов'язання забезпечувалася різними за­собами. У деяких випадках договір скріпляли присягою. Викорис­товувалась також застава.Значне поширення у XIV—XV ст. отримало поручительство.

У деяких випадках право вимагало дотримуватися письмової форми договору. Така форма була обов'язковою, наприклад, для договору позики на загальну суму більше "десяти коп грошей.Ще більш суворі вимоги становив закон для угод із землями. У випадку продажу або дарування батьківських, материнських, вислужених, куплених та іншим способом придбаних маєтків, той, хто їх продає або дарує, повинен був скласти запис, скріпивши його своєю печаткою, поставивши підпис, та ще й запросити трьох-чо­тирьох свідків шляхетського походження із своїми печатками***.

Злочин і покарання. Велику увагу польсько-литовське законо­давство приділяло визначенню злочинів і покарань. Так, польські статути Казимира Великого середини XIV ст. присвячували злочи­нам майже дві третини своїх статей. Визначне місце займали вони і у Литовському Судебнику 1468 р., а також у всіх трьох статутах Великого князівства Литовського.

Кримінально-правові норми мали відкрито класовий характер. Життя, майно, честь і особиста гідність представників панівних станів, перш за все шляхти, захищалися посиленими санкціями. За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей.

Поняття злочину у даний період змінювалося. Спочатку злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну "кривду", яку було зав­дано окремій особі або громаді. Пізніше злочин стали розглядати як "шкоду", "злочинство". Потім його стали називати "виступом", тобто порушенням правових норм, що були встановлені державою. Суб'єк­тами злочину вважалися як вільні, так і феодальне залежні особи, які досягли за статутом Великого князівства Литовського 1566 р. 14 років з дня народження, або 16 років за Литовським статутом 1588 р.

Починаючи з XIV ст., законодавство і судова практика нама­галися розрізняти умисну вину від необережної. Ще Статут Кази-мира Великого виділяв умисний підпал, безпосередній винуватець якого виявив "гріх жорстокості.

Законодавство передбачало досить широкий перелік злочинів, які розподілялися залежно від об'єкта злочину на кілька видів. Найбільш тяжким злочином вважалось ображення або злочинне посягання на життя і здоров'я господаря — великого князя, короля. Особливу групу складали злочини державного характеру: втеча до ворожої землі, видача державної таємниці, здача замку, заколот (рокош). Злочини проти релігії та церкви включали богохульство, чаклунство, віровідступництво та ін.

До злочинів проти особи відносились убивство, заподіяння тілесних ушкоджень, ображення. Найбільш тяжким серед них вва­жалося убивство, яке підрозділялося на категорії залежно від об'єк­та, суб'єкта злочину, способу його учинення; убивство пана, бать­ків, чоловіка, дітовбивство, убивство під час нападу на садибу, убивство на суді або в присутності пана, убивство під час бійки, при перевищенні меж необхідної оборони. Злочинами проти власності вважалися крадіжки, підпали, пошкодження або знищення чужого майна тощо. Особливу групу серед них складали грабіж — відкри­тий напад з метою заволодіння майном, розбій — умисний напад на чужий дім, двір, маєток. Якщо хто-небудь був убитий під час такого нападу, усі учасники, незалежно від їх ролі, каралися смер­тю. До злочинів проти сім'ї та моральності належали примушування до одруження, двоєженство, шлюб з близькими родичами, звідни­цтво, зґвалтування та ін.

Найбільш тяжкими покараннями була смертна кара, яка пе­редбачалася за державні злочини, убивство, розбій, наїзд та ін. Право розрізняло просту смертну кару (відрубання голови, пові­шання) і кваліфіковану, тобто особливо нестерпну (спалювання, четвертування, посаження на кіл, закопування живим у землю тощо). Тілесні покарання були болісними (биття батогом, киями, різками) і калічницькими (відрублення руки, відрізання вуха, носа). Застосовувалися вони переважно до непривілейованих станів. Як покарання, практикувалося також позбавлення волі (ув'язнення у башті), виставлення біля ганебного стовпа.

Особливим каральним засобом, який застосовувався до предс­тавників шляхти було виволання (викрикування), оскільки воно пов'язувалось з публічним оголошенням вироку. Виволання призво­дило до громадянської смерті засудженого. Така людина переставала існувати для закону як особа: вона втрачала шляхетство, права на майно, змушена була переховуватися за кордоном, бо в разі спійман-ня її належало убити. Від таких наслідків "виволання" міг звільнити тільки великокнязівський охоронний лист, так званий глейт**. З XVI ст. виволання замінюється менш суворим покаранням — опалою. Опальний шляхтич також повинен був залишити кордони держави. Проте це була втрата громадянських прав, але не честі.

У польсько-литовському праві склалася досить складна систе­ма майнових покарань, яка включала конфіскацію майна, головщи-ну, відшкодування збитків, нав'язку.

Грошовим штрафом, який призначався за заподіяння пора­нення, заподіяння побоїв, незначну крадіжку, яку було вчинено вперше, була так звана нав'язка. Вона могла бути і основною, і додатковою мірою покарання. Статути детально регламентували випадки призначення нав'язки та її розмір*.

Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність. За межами польсько-литовського законодавства опинилася система злочинів і покарань запорізького козацтва, яка склалася у відповідності з старовинними звичаями, "словесним правом і здо­ровим глуздом".

Серед кримінальних злочинів найбільш тяжким вважалося убивство козаком товариша, завдання побоїв, крадіжка, неповага до начальства, насильство у Запоріжжі або християнських поселеннях (відібрання у товариша коня, худоби, майна), дезертирство, гайда­мацтво (крадіжка коней, худоби, іншого майна у мирних жителів), приведення у Січ жінок (окрім матері, сестри, дочки), пияцтво під час військового походу.

Покарання у запорізьких козаків залежали від характеру тяж­кості учиненого злочину. Як покарання практикувалися прив'язу­вання винних ланцюгами до гармати на майдані (за неповагу до начальства), биття канчуками під шибеницею, калічення, розграбу­вання майна.

Найбільш суворим покаранням у козаків була смертна кара.

Судовий процес. Процесуальне право не знало істотних відмін­ностей між цивільними та кримінальними справами. Причому в

українських землях тривалий час зберігався обвинувально-змагаль-ний процес, основні риси якого закріплені у давньоруському праві.

Судочинство починалося за заявою заінтересованої сторони — потерпілого або його родичів. Увесь процес мав позовний характер. Позивач був повинен самостійно зібрати усі докази, пред'явити їх суду і підтримувати обвинувачення.

У цілому обсяг процесуальних повноважень сторін був досить значним, але залежав від того, у якому суді розглядалася справа, від класової та станової залежності сторін. Представниками сторін на суді могли були професійні адвокати, що знаходилися при судах. У деяких справах їх участь була обов'язковою. За послуги адвокату платили. Без адвокатів не обходився майже жодний процес, бо центральне місце на ньому займала "розмова сторін", як тоді називалась процедура словесних змагань сторін. Потреба в адвокаті для людини, що не розумілася в тонкощах права, була конче необхідною. Наприклад, лише через один Луцький суд у ЗО—40-х рр. XVII ст. проходило щороку до сотні правиників*.

Надзвичайно важливе значення мала система доказів, що засто­совувалися в судах. Згідно з теорією формальних доказів вони підроз­ділялися на досконалі та недосконалі ("повні" і "неповні.

У привілейованому становищі знаходилась шляхта. Присяга шляхтича визнавалася "доводом", тобто безсумнівним доказом. Коли не було свідків злочину шляхтича або його не було спіймано на гарячому, він міг очиститися присягою. Найбільш поширеними доказами були показання свідків. Ста­тути визначали коло осіб, які могли бути свідками. Присяга і клятва вважалися додатковими доказами. Вищою мірою вірогідності були свідчення духовенства й службових осіб.Практикувалося і попереднє слідство, яке здійснювали службові особи державного апарату: старости, їх намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюва­них, записували їх показання і передавали до суду. На попередньому слідстві були присутні поняті ("два шляхтича віри годні").

ІІ варіант