1. Основні риси соціально-правового ладу середньовічних держав Європи.

Середньовічне суспільство Західної і Центральної Європи виникло в результаті синтезу пізньоримського та варварського соціально-правових порядків. Уже на початку III ст. н.е. у Римській імперії можна було спостерігати занепад рабовласницького способу господарювання. Скорочення кількості рабів унаслідок припинення завойовницьких воєн і неефективність їхньої праці привели до появи інституту колоната. Колон одержував у користування від власника землі ділянку і сільськогосподарський інвентар. За це він мав віддати землевласнику- частину врожаю чи сплатити визначену грошову суму, а також відробити на його користь кілька днів на рік. Природно, що колон був більше, ніж раб, зацікавлений у результатах своєї праці.

Варварами римляни називали німецькі і слов'янські племена, мова яких римлянам була незрозуміла. Родоплемінні структури германців і слов'ян переживали період розкладу. Варвари, що зубожіли і були не спроможні виконувати державні повинності, віддавали себе (найчастіше з ділянкою землі) в розпорядження більш багатого і могутнього сусіда-землевласника. Так виникли відносини прекарію, патронату, комендації. Прекарій - дарування селянином своєї ділянки землі феодалу і одержання назад (іноді з надбавкою) на умовах виконання повинностей на користь феодала. Вигоду від такої на перший погляд безглуздої операції отримував і селянин, і феодал. Селянин, перестаючи бути власником землі, звільнявся від численних повинностей на користь держави. Феодал отримував землю - основу багатства будь-якого досучасного суспільства. - а також безплатну робочу силу. Комендація - віддача особистості селянина під захист феодала. У результаті комендації виникали патронатні відносини: селянин одержував військовий і правовий захист від феодала в обмін на особисту залежність від нього і виконання певних повинностей на його користь .

Таким чином, на зорі середньовіччя склалися дві основні соціальні групи населення - феодали, що виступали як власники землі і, у зв'язку з цим. монополісти влади і залежні від них селяни.

Відзначимо основні риси соціально-правового ладу середньовічних держав (розвинений, класичний його варіант зветься феодалізмом у вузькому змісті слова):

1) зосередження землі в руках феодалів (як світських, так і духовних). Власність на землю, як і в античному світі була не абсолютною, розщепленою. Номінальним власником землі вважався монарх, від якого «тримали» землю великі, феодали, а від них - більш дрібні. Феодальне володіння звалося «фьєф», «феод», «лен», «пронія» і могло охоплювати не тільки сільськогосподарські угіддя і ліси, але і міста, і навіть більш дрібні об'єкти - мости, поромні переправи, ринки. Власник фьєфа (васал, ленник) був зобов'язаний особистою вірністю своєму сеньйору (сюзерену), повинний був виконувати ряд повинностей на його користь;

2) становий розподіл суспільства. Стан - це соціальна група, що має властивий тільки їй набір прав і обов'язків, приналежність до якої, як правило, визначалася народженням. У раннім середньовіччі стани дуже умовні, границі між ними розпливчасті. У розвитому феодальному суспільстві станові бар'єри нездоланні, і, нарешті, у пізнім середньовіччі привілейовані стани поповнюються за рахунок розбагатілих спритних представників нижчих станів. Особливо широко це практикувалося в Англії, де дворянський титул з ранніх часів можна було купити;

3) ієрархічна побудова станів. У середньовічному європейському суспільстві склалися три стани - духівництво, лицарство, третій стан (всі особисто вільні, но непривілейовані люди). Такий розподіл суспільства освячувалося релігією й виправдовувався молодою політичною і правовою наукою. Так, провідний богослов та філософ середньовіччя Фома Аквінський стверджував, що нерівність виникає з божественної волі, відповідно до якої одні повинні воювати за всіх, інші молитися за усіх, а треті - працювати за всіх.

Усередині станів духівництва і лицарства склалася підпорядкованість і особиста залежність. Основа ієрархії - поземельні відносини. Власник фьєфа є васалом землевласника, що надав йому фьєф. Традиційно васал зобов'язаний був 40 днів у році служити у війську сеньйора, виплачувати йому податок на спадщину (рельєф), робити грошові подарунки у випадках видачі заміж старшої дочки і посвячення до лицарського сану старшого сина, а також викупити сеньйора з полону.

В якості сеньйора може виступати глава держави, але в принципі їм може бути будь-який феодал. Великі феодали в епоху розвитого феодалізму, як правило, мали імунітет. Імунітет - гарантія невтручання королівської влади в справи феодального маєтку. Феодал, що володів імунітетом, був квазигосударем для осіб, що жили на його землі; він вершив суд, збирав податки, захищав населення від набігів чужоземців і інших феодалів.

Особлива ситуація складалася усередині стану духівництва, де правовий статус не передавався в спадщину в силу безшлюбності священиків і ченців. Як правило, ряди цього стану поповнювалися за рахунок феодалів, що приносили церкви чималі пожертвування, утому числі - земельні.

Трохи інша ситуація склалося в середовищі городян (іноді їх прямо співвідносять із третім станом). Городяни були, як правило, особисто вільними людьми (хоча й у міському середовищі не виключалася особиста залежність аж до рабства). Якщо ж місто належало феодалу, городяни будь-якими способами прагнули знайти самоврядування, звертаючись для цього з петиціями до королів, а то й прибігаючи до збройної сили. Особливо активним був так називаний комунальний рух у ХІІ-ХШ ст. Городяни були організовані в особливі корпоративні групи - ремісничі цехи і купецькі гільдії. Цех - це союз ремісників однієї і тієї ж професії. Головна функція цеху - виключити чи, принаймні, обмежите конкуренцію, адже купівельна спроможність середньовічного суспільства була дуже низкою.

З цією метою кожен цех жорстко обмежував асортимент і типорозміри виробленої продукції, ціни на неї і ринок збуту. Будь-яка спроба відступити від норм, установлених цехом, навіть для удосконалювання виробництва, каралась як злочин. У той же час цех мав соціально-страхові функції: допомагав бідним побратимам, піклувався про вдів і сиріт своїх майстрів. Ту ж мету переслідували і гільдії;

4) панування позаекономічного примуса до праці. Праця була обов'язком, насамперед, селянства, що, будучи залежним, було і поза станами. Позаекономічний примус до праці мав різноманітні форми: найбільш давня - пряме насильство при стягненні данини, більш розвинута - особиста залежність, а в деяких країнах - кріпосне право. Підставою для неповноправного положення селянства була відсутність у селянства юридичних прав на землю. Власником землі виступав тільки феодал (і церква як різновид феодала). Як виняток існували селяни - власники землі (аллодісти і фрігольдери), але і вони залежали від феодала по суду.

У континентальних країнах і в Англії існували різні форми залежності селянства. Це виявлялося в сплаті подушної податі у Франції (талья), податку на спадщину («право мертвої руки» - у Франції, геріот - в Англії), грошового внеску феодалу у випадку одруження з жінкою, що не належить до маєтку даного феодала (формарьяж), у виконанні панщини. У пізнім середньовіччі кріпосне право відмирає. Наприклад, більшість селян у Франції й в Англії одержують особисту свободу і володіють землею на основі довгострокової оренди (цензива - у Франції, копігольд - в Англії). Утім, вільне селянство (чиншовики) - існували в цих країнах і раніше. Навпаки, у Німеччині і країнах Центральної і Східної Європи (Чехія, Польща) кріпосне право в пізнім середньовіччі набуло нового значення, що було зв'язано з розвитком панщинно-фільварочного господарства, ринкового по суті, але заснованого на праці кріпаків.

Але найголовнішим було те, що всі селяни залежали від свого феодала по суду, їхні суперечки, а також кримінальні справи розглядав сеньйоріальний суд, до якого, поряд з феодалом, входили його васали. Крім того, селяни були зобов'язані молоти зерно, давити виноград, варити сир, іноді навіть пекти хліб і варити пиво винятково на млинах пресах, сироварні і броварні свого феодала - зрозуміло, за особливу плату. Цей привілей феодала звався баналітет.

Таким чином, середньовічне суспільство було партикулярним (роздробленим) по становій ознаці. Якщо врахувати відсутність у ньому етнічної єдності, то єдиним міцно об'єднуючим його моментом була приналежність до певної конфесії.