1. Соціально-правовий лад країн Стародавнього Сходу.

Процес становлення державності, як ми вже бачили в попередній лекції, неминуче супроводжується розколом суспільства: по-перше, на вільних та залежних, по-друге, диференціацією серед вільного населення.

Вільне населення поступово розшаровується на привілейованих, до складу яких входять воєначальники, жерці, чиновники, нащадки колишньої родової знаті (найчастіше всі ці характеристики співпадали в одній особі) та непривілейованих, які продовжували працювати і нести військову повинність.

Основою економічної могутності привілейованої верхівки суспільства були великі земельні володіння, робоча худоба, раби, участь в розділі воєнної здобичі та перерозподіл податків, що збиралися державою.

Вільне населення, що не мало привілеїв, було об’єднане в громади, які спільно володіли землею. В громаді існувала майнова нерівність. Деякі сім’ї могли мати навіть рабів, особливо після вдалих війн, коли раби дешевшали.

Члени громади мали не тільки права, але й обов’язки, зокрема, сплачували податку, несли військову повинність, брали участь у громадських роботах (будували іригаційні, оборонні та храмові споруди). Варто спеціально підкреслити, що громадські роботи розглядались як важливий і почесний ритуал, який має велике суспільне значення.

Поряд з вільними членами громад формувалось особлива вільна, але одночасно експлуатована верства населення. Походження її різне: підкорення більш могутнім народом, колишні полонені і таке інше. Це експлуатоване населення не володіло землею, не входило до громади, не служило у війську і, що особливо важливо – менш енергійно захищалось законом.

Існування різних категорій вільного населення яскраво демонструє основне джерело наших знань про соціально-правовий лад Старод. Вавилона - Закони Хаммурапі (18 в. до н.е.).

Повноправною особистістю з погляду права (суб'єктом права) вважався самостійний чоловік-хазяїн, глава патріархального сімейства. Він належав до категорії вільних общинників, був власником ділянки общинної землі. Такого хазяїна закони називали авілум (людина). Авілум були в основному підпорядковані дії звичаєвого права, і закони регулювали тільки загальні для всіх або дуже своєрідні ситуації.

Іншу категорію в цілому вільних, але не зовсім повноправних людей складали мушкенум («падаючий навколішки»). Вони були володільцями ділянок землі, переданих їм на певних умовах з царського (державного) фонду. Мушкенум представляли предмет особливої турботи й охорони царської юстиції. На умовних соціальних сходах вони стояли нижче авілум: закони «дешевше» оцінювали їхнє майно, здоров'я, честь і достоїнство. Однак земельна власність мушкенум охоронялася в та само, як храмова та палацова, вони платили лише третину суми, що покладалася повноправним общинникам у випадку розводу з дружиною. Такі відмінності були одночасно і привілеями.

Повноправним суб'єктом права могли бути не тільки чоловіки, але і жінки. Для цього необхідно було вийти з-під патріархальної влади батька чи сімейства чоловіка. Відбувалося це у випадку вдівства, або в результаті розлучення, якщо жінка не була винною в ньому і не дала для нього законного приводу. Особливу категорію складали жриці-ентум. Вони одержували значні привілеї в спадкуванні батьківського майна, взагалі у відношенні їхньої власності. Однак на них накладалися і визначені заборони: так, вони не могли відвідувати «буйнотравих» місць, займатися торгівлею, корчмарством – ці заняття, видимо, вважалися припустимими для простих жінок. Жриці, на відміну від жерців-чоловіків, що отримували платню у царя, могли мати наділи з палацевих і царських земель.

В підніжжі соціальних сходів стояли раби. Рабство було патріархальним або палацевим. Рабами могли володіти як авілум, так і мушкенум, причому раби останніх мали великі права: могли одружуватися з вільною жінкою, і їхні діти від такого шлюбу вважалися вільними. В основному раби розглядалися законами нарівні з майном, у випадку тілесних ушкоджень раба покладалося грошове чи інше майнове відшкодування, а не покарання. Однак раби особисто відповідали за скоєні ними злочини.

Ще одну категорію населення складали воїни – редум, баірум (букв. «погонич» і «ловець», але зміст розходження невідомий). За свою військову службу цареві вони наділялися землею. Такий режим землекористування звався ілку (ільк). Закон зобов'язував воїнів строго виконувати головну умову – нести службу: якщо воїн відмовлялася йти в похід, його чекала страта. Земельна ділянка могла бути успадкована сином, нехай навіть поки малолітнім, котрий зможе згодом служити. У випадку полону і навіть довгої відсутності право на ділянку зберігалися. Майно і ділянку, дані воїну на праві ілку (ільк), не можна було продавати. Однак якщо воїн сам кинув ділянку за власною волею був відсутній більше трьох років, він не міг претендувати на повернення майна. Закони захищали воїнів від зловживань воєначальників, яких чекала смерть за спроби привласнити ділянку чи подарунок правителя.

Найбільш жорстка ієрархія вільного населення склалась у Стародавній Індії. Тут сформувались чотири закриті групи населення – варни. Варновий поділ був проголошений божим передбаченням. У священних індійських книгах – Ведах – було написано, що найвища варна – брахмани – створені з вуст першої на Землі людини – Пуруші. Тому основне їхнє заняття – вивчення священних книг, навчання, відправа релігійних обрядів. Їхня дхарма (тобто життєве призначення) – святість та істина. Друга за важливістю варна – кшатрії – створені з рук Пуруші. Тому кшатрії повинні воювати та правити, адже їм належить сила і мужність. Люди третьої варни – вайшья – були створені зі стегон Пуруші. Тому їм приписано займатися сільським господарством, ремеслом, торгівлею, адже їхня дхарма – користь та багатство. Релігійна ідеологія Стародавньої Індії виробила своєрідне обґрунтування привілеїв трьох вищих варн. Люди, що до них належали, вважались двічінародженими. “Друге народження” – це прилучення до знань, які сконцентровані у священних книгах – Ведах.

Представники четвертої, нижчої варни – шудри – були створені зі ступнів Пуруші, тому їм не можна вивчати Вед. Вони навічно залишаються народженими один раз. Єдине призначення шудр – служити представникам вищих варн.

Всі варни буди відділені неподоланними юридичними перегородками. Шлюб між представниками різних варн, як правило, був неприпустимим, інколи навіть злочинним. Так, брахман міг узяти за жінку шудрянку лише у випадку, якщо перша його дружина була брахманкою, друга – кшатрійкою, третя – належала до варни вайшья. Брахманка, що насмілилась вийти заміж за шудру, вважалася злочинницею, її діти від цього нерівного шлюбу потрапляли в найнижчу категорію людей, яка стояла за межами варнової організації, фактично – за межами суспільства. Ці люди – чандали – повинні були жити за межами селища, їсти тільки з розбитого посуду, носити одежу, зняту з мерців, їхнім майном могли бути лише собаки та віслюки.

Таким чином, стан вільних людей у країнах Стародавнього Сходу складався з трьох (умовно) груп: привілейовані, звичайні, неповноправні. Як правило, розподіл матеріальних цінностей цілком співпадав зі станово-правовим розмежуванням.

Особливим безправним експлуатованим станом у стародавньому східному суспільстві були раби, хоча їх кількість була порівняно невеликою і, за рідкісними випадками, вони не грали значної ролі у суспільному виробництві. Рабами традиційно називають людей, які не тільки позбавлені майна, але й самі є власністю. У стародавніх державах Сходу не було технічних можливостей тримати велику кількість рабів під постійною охороною. Тому, наприклад, полонених частіше за все або вбивали, або садили на землю як кріпосних (очевидно, саме таким було походження мушкену та шудр). На рабів обертали в основному жінок та дітей, які не могли опиратись і швидше звикали до нової ділянки землі та нової домівки. Раби працювали поряд з хазяїном, хоча їм доручали, як правило, менш кваліфіковану роботу.

Крім полону, джерелом рабства були несплачені борги. У Стародавньому Вавилоні забезпеченням договору позики були члени сім’ї боржника. Правителі не були зацікавлені в оберненні на рабів вільних чоловіків, оскільки вони були платниками податків. Тому за борги віддавали у рабство дітей або рабів боржника на визначений законом термін – наприклад, у Стародавньому Вавилоні він становив три роки.

Правовий статус раба у східному суспільстві настільки відрізнявся від класичних античних еталонів, що деякі вчені схильні взагалі заперечувати існування рабства на Стародавньому Сході. Насправді, раб у Стародавньому Вавилоні міг володіти майном, одружуватись, причому навіть на вільній жінці. З дозволу хазяїна раб міг укладати деякі угоди. Але все ж таки основна ознака рабства – а саме, перетворення особи зі суб’єкту права на його об’єкт – присутня. Раба можна було купити та продати; вбивство раба розглядалось як збиток, який потерпів хазяїн, рабів таврували або відзначали будь-яким іншим способом.

Таким чином, суспільство Стародавнього Сходу носило соціально-неоднорідний характер. Ця неоднорідність виявлялась різними способами (авілу і мушкену у Вавилоні; варни в Індії). На вершині соціальної піраміди перебувала знать, чиновники, воєначальники, жерці. Найбільш численним був стан вільних людей, але й він був, у свою чергу, неоднорідним: він складався з повноправних членів громади та неповноправних орендарів. Внизу соціальних сходів стояли раби.

2.

Типовою для цивілізацій Стародавнього Сходу була форма правління і форма державного режиму, що називають східною деспотією (термін введений французькими енциклопедистами у XVIII ст.). Деякі вчені дають дещо іншу назву цій державній системі, а саме – східна теократія. Її формування і відмітні ознаки обумовлені, насамперед, характером східного типу землеробства. Величезні іригаційно-меліоративні заходи були під силу тільки державному сектору економіки. Тому поряд з громадською і приватною власністю на Древньому Сході існувала могутня державна власність, перш за все – на основні виробничі ресурси. Правитель держави розглядався як власник землі і води. Він наділяв землею своїх наближених, воєначальників, чиновників.

Влада та власність у країнах Стародавнього Сходу були невіддільні: таку систему відносин має назву „влада-власність”. Це є відмінною рисою східної державності, альтернативою європейській (античній, феодальній, буржуазній) державності. Причому пріоритет в цих відносинах належить саме владі: правитель міг успадкувати посаду разом зі власністю, але не власність без посади.

Великими землевласниками були також храми, що теж грали неабияку роль в управлінні країною.

Державна власність – це матеріальна база східної деспотії, а її соціальна опора – сільська громада, тобто колектив володільців громадської землі. Сільська громада – це маленький замкнутий світ, який може самостійно вирішувати дрібні справи, але для великих справ (наприклад, будівництво каналу) потребує централізованого, надгромадського, надсуспільного керівництва. Тому сільські громади, законсервовані у своєму примітивному житті, без зайвих нарікань підкоряються верховній владі і навіть обожнюють її. Роль сільської громади у державі найбільш яскраво можна продемонструвати на прикладі Стародавнього Китаю. Китайська громада користувалася землею за так званою системою “колодязних ланів”. Уся земля, що перебувала у користуванні громади, поділялась на дві частки: “загальний лан” і “приватні лани”. Врожай з загального лану йшов на користь держави., з приватних ланів – общинникам. У IV ст. до н.е. реформатор Шан Ян ліквідував цю систему і ввів індивідуальне оподаткування, але найбільш вигідні для держави елементи громадського устрою були законодавчо утверджені. А саме, введена система кругової поруки – солідарної відповідальності селян за сплату державних податків і виконання повинностей.

Сільська громада та її члени – основний об’єкт експлуатації у країнах Стародавнього Сходу. Численні податки грали не тільки свою основну роль, але й були формою експлуатації населення. Тому інколи їх називають податком-рентою; селяни платили не стільки частку свого прибутку державцю, скільки платили за можливість користуватись землею і водою, власником яких був правитель. Широкі, практично нічим не обмежені можливості вилучати у підданих додатковий, а інколи і частину необхідного для прожиття продукту, дозволили правителям країн Стародавнього Сходу зібрати в своїх руках незліченні багатства (наприклад, достатньо згадати фантастичні скарби гробниці Тутанхамона – далеко не найбільш знаменитого фараона).

Як форма правління і державного режиму східна деспотія має такі основні ознаки:

1) зосередження в руках правителя всієї повноти законодавчої, виконавчої та судової влади, функцій воєначальника та верховного жерця;

2) безконтрольність та безвідповідальність монарха, його обожнювання населенням;

3) величезний бюрократичний апарат;

4) пригнічення особистості, відсутність поняття індивідуальності та індивідуальної свободи.

Всі ці ознаки присутні були в будь-якій стародавній східній державі. Але ступінь їх прояву була неоднакова в різних країнах. Так, привласнення правителю неабияких, надприродних якостей найбільш характерне для Стародавнього Єгипту та Китаю. Ідеологія обожнювання фараона досягла особливо виразної форми внаслідок майже безперервної державної традиції в долині Нілу протягом декількох тисячоліть. Фараон, як Ніл, як його водопілля, що відбувалось з точністю до одного дня, як цикл сільськогосподарських робіт, був незмінною ознакою життя, його константою. Саме тому обожнювання фараона була безмежним. Могутність влади фараонів особливо виразно підкреслював його посмертний культ.

На формування китайського деспотизму великий вплив справило політико-правове та етичне вчення Конфуція. Беззаперечне підкорення нижчих вищим, молодших – старшим являє собою суть цього вчення. Воно якнайкраще підійшло китайським правителям. У формуванні найбільш брутальних сторін культу китайських імператорів багато в чому “завинив” і зовнішньополітичний фактор. Китаю тисячоліттями загрожували кочовики. Тільки потужна деспотична централізована влада могла стримати тиск кочовиків, а саме – забезпечити побудову оборонної лінії – Великої стіни. Саме в силу цих чинників населення Китаю було впевнене в тому, що їхній правитель – син Неба (звідси й назва країна – Піднебесна імперія) і йому підкоряються всі земні народи.

Правителі Стародавньої Месопотамії та Індії також були деспотами, але їхня влада все ж таки мала певні межі. Внаслідок політичної нестабільності в Месопотамії, давня історія якої – ланцюг безкінечних змін влади, правителі Шумера, Вавилона, Ассирії були вимушені рахуватись з торгівельною верхівкою міст, воєначальниками, жерцями. Правителі Месопотамії вважались верховними жерцями головного божества, їх шанували і пишно ховали, але з богами не ототожнювали.

У Стародавній Індії існував своєрідний “розподіл влади”. Політична влада, управління державою були в руках царів, якими були кшатрії, а духовна влада була парафією брахманів. Тому ознаки східної деспотії тут проявлялись не так різко, як в Єгипті чи Китаї.

Для виконання наказів та розпоряджень правителя існував величезний апарат, тим більше, що необхідність його існування була обумовлена економічними потребами. Діяльність бюрократичного апарату мала три основні напрямки (або відомства): воєнне, фінансове, відомство громадських робіт. Назва “відомство” не означає наявності спеціалізованих органів держави, а показує основну функціональну спрямованість діяльності держави.

Апарат управління, як і в інших примітивних державах, був побудований за палацовим принципом. Тут немає розмежування між виконанням державних обов’язків та обслуговуванням потреб правителя. Очолював апарат управління, як правило, родич або улюблений слуга правителя. В умовах палацового управління були відсутні постійно діючі органи з певною компетенцією, а були лише слуги – одночасно чиновники, яким надавались певні доручення. Зрозуміло, що це можливе було лише в умовах примітивної системи управління, коли, наприклад, і командування військом, і стягнення податків не потребують спеціальних знань та кваліфікації.

За методами управління східна державність була типовою (відомою і сучасності) командно-адміністративною системою. Принципова відмінність цієї системи від європейської полягала не в рівні беззаконня та свавілля (досить згадати жорстокість та самодурство римських цезарів), а в тому, що вона складалась на іншій соціально-економічній основі. Європейська державність будувалась на приватній власності та ринкових відносинах, командно-адміністративна – на державній власності та абсолютному підкоренні приватно-власницьких відносин.

Неможливо не підкреслити, що східна деспотія нівелювала людську особистість. Методи здійснення державної влади носили майже виключно силовий, брутально-примусовий характер. Категорії особистості та індивідуальної свободи Стародавньому Сходу невідомі. На відміну від Європи, приватна власність тут була настільки слабкою, що не давала можливості стати базою індивідуальної свободи. За висловом Дж.Локка права на життя, свободу та власність невіддільні – заберіть одне з них і всі інші неможливі. На Стародавньому Сходу ми бачимо доказ цієї ідеї Локка.

Таким чином, східна деспотія, це форма держави і державний режим, який принципово відмінний від європейських традицій державності. Причина цього полягає в тому, що східна деспотія виникла на основі державної власності та державно-публічній редистрибуції, а не приватної власності та ринкових відносин, як в Європі.