Тема: Українська преса 70 – 90х рр.. Хіх ст.. Діалог між Заходом і Сходом України

1. Подальший розвиток народовської преси, її типологія (газети «Батьківщина», «Діло», журнал «Зоря» та інші).

2. Історія еволюції москвофільського журналу «Друг» і його трансформація у «Громадський друг».

3. Вплив Драгоманова на суспільну ситуацію в Галичині та на пресу.

4. Зародження радикальної преси. Діяльність молодих Павлика та Франка (журнали «Молодь» і «Дзвін»).

5. «Громада» Драгоманова як перше укр.. еміграційне видання (Женева).

6. Журналістико-видавнича діяльність Франка (Журнали «Світ», «Життє і слово», публікації у народовських виданнях «Діло», «Зоря», праця в польській пресі «Кур’єр Львовський»).

7.Українські (Схід) публіцисти, письменники на сторінках зах.-укр. видань: І. Нечуй-Левицький, Леся Українка, Олена Пічілка, Олександр Кониський, Пантелеймон Куліш, Т. Шевченко, Борис Грінченко.

1. «Ді́ло» — провідний часопис Галичини: її перший, найстаріший і впродовж багатьох років єдиний щоденник; офіційний орган Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО). На початку 1920-х через цензурні переслідування видання часто змінювало назву: «Громадська думка», «Українська думка», «Український вістник», «Громадський вістник», «Свобода».

Виходив у 1880-1939 роках. Періодичність: у 1880-1882 — двічі на тиждень, у 1883-1887 — тричі на тиждень, з 1888 — щоденно.

Першим редактором був Володимир Барвінський.

У 1881-1906 роках при «Ділі» виходила «Бібліотека найзнаменитіших повістей» (вийшло 74 томи), у 1936-1939 роках — «Бібліотека «Діла» (48 томів).

З часу своєї появи «Діло» відстоювало ідеологію народовецької партії, з 1886 року — товариства «Народна Рада», з 1899 року — національно-демократичної, пізніше трудової партії, з 1925 року — УНДО (Українського національно-демократичного об'єднання). Хоч газету асоціювали зі згаданими ідеологіями, проте газета часто виступала з критикою партійного керівництва.

У 1914-1918 роках редакторами були Василь Панейко, Федь Федорців; у 1920-1930-х роках — Дмитро Левицький, О. Кузьмович, та інші. У1937-1939 роках редагували газету «Діло» (очолювали політичний відділ газети) Іван Кедрин спільно з Іваном Німчуком та В. Кузьмовичем. До закриття газети радянською владою, членом редакційної колегії працював і Анатоль Курдидик (1936-1939).

«Батьківщина» (Батькôвщина) — газета для селянства, заснована з ініціативи Юліана Романчука у Львові

3. Перші літературні твори Франка — вірш «Народна пісня» (1874 р.) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875 р.) були друковані в студентському часописі «Друг», членом редакції якого він став з 1875 року. Активна громадсько-політична і видавнича діяльність та листування з Михайлом Драгомановим організації гуртків у Львові, дописує до польської газети «Praca», знайомиться з працями Карла Маркса й Фрідріха Енґельса, та разом з Павликом засновує 1878 р. часопис «Громадський Друг», який після конфіскації виходив під назвами «Дзвін» і «Молот».

1880 р. Франка вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. Після трьохмісячного ув'язнення Франко перебував під наглядом поліції і був змушений припинити студії в університеті. У 1881  році Франко став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882 р.) якого працював в редакції часопису «Зоря» і газеті «Діло» (1883—1885 рр.). Розійшовшися з народовцями, які побоювалися його радикально-соціалістичних і революційних ідей, Франко пробував заснувати незалежний орган і для здобуття підтримки двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 рр.; там познайомився з київськими культурними діячами, серед інших з М. Лисенком і М. Старицьким.

М. Павлик з ентузіазмом підключився до роботи українофільських гуртків, встановлюючи тісні контакти з І. Франком. Першою їхньою спільною роботою було редагування науково-літературного часопису «Друг» — органу демократичної молоді Західної України.

В журналі друкувалися статті й матеріали про становище українців Галичини, переклади найцікавіших творів зарубіжних письменників, звіти про діяльність студентських товариств, наукові розвідки. Головною метою своєї громадської діяльності в цей час Павлик вважав формування нової концепції вітчизняної літератури, покликаної нести просвіту в соціальні низи і виховувати в інтелігенції почуття обов'язку перед власним народом, здатність до самопожертви та безкорисливого служіння загальнолюдським цінностям.

З приходом до редакції «Друга» М. Павлика розпочинаються принципові реорганізації, боротьба за народну мову, проти «язичія». Внаслідок зусиль передової молоді на чолі з М. Павликом з весни 1876 року у «Друзі» остаточно перемагає й утверджується народна мова. Найсильнішим, звичайно, був критико-публіцистичний відділ, що тримався, по суті, на плечах М. Павлика та І. Франка.

М. Павлик був одним з перших редакторів в історії української газетно-журнальної періодики, видавцем, популяризатором наукових знань, художньо-мистецьких цінностей. Він відстоював реалізм у літературі, живу народну мову, наголошуючи на завданнях інтелігенції у літературно-публіцистичних працях «Лихі люди. Один листочок з життя», «Миколай Васильович Гоголь», «Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині».

4. Перші товариства «Громади», як національно-культурні осередки української інтелігенції виникли в Києві та Петербурзі у 50-х роках XIX століття. Їх засновниками і першими членами стали відомі діячі української культури М. Костомаров, П. Куліш, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Старицький та інші. Одним із активних членів «Громади» тих часів був Т. Шевченко. Одночасно виникають «Громади» в Харкові, Одесі , Полтаві, Чернігові, інших містах України . Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була провісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху . Повернувшись наприкінці 50-х рр. із заслання, провідники Кирило-Мефодіївського товариства оселилися на постійне мешкання в столиці Російської імперії — Санкт-Петербурзі . У 1859 р. створили у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа», навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров(написання монографічних досліджень та упорядковуванням збірників документальних джерел з історії України), В. Білозерський (видання публіцистичного та літературно-художнього українознавчого часопису «Основа» українською та російською мовами), П. Куліш (заснування друкарні для видання українських книжок), Т. Шевченко (генератор визвольних ідей) і весь громадівський рух.

Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Осередком національно-культурної роботи у 70—90-х роках XIX століття стала Київська — так звана «Стара Громада», що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький. Входили також визначні наукові і культурні діячі: М. Драгоманов, К. Михальчук, М. Зібер, Ф. Вовк, П. Чубинський, Л. Ільницький, О. Кониський, М. Лисенко, М. Старицький, П. Косач, С. Подолинський, О. Русов, М. Левченко, М. Ковалевський, В. Рубінштейн, Я. Шульгін, С. Левицький, І. Левицький (Нечуй), Є. Тригубов, В. Науменко, І. Рудченко (Білик), Ф. Панченко та інші (близько 70 членів).

Так розпочався рух, який став одним із основних духовних та ідеологічних витоків відродження нашої держави. «Громади» другої половини XIX століття об'єднували кращих представників національної інтелігенції, громадських діячів, вчених, освітян, літераторів, студентської молоді тощо.

У 1878—1882 pp. M. Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропонованої ним альтернативи були:

• демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод);

• федералізм (децентралізація, запровадження громадського самоврядування, розбудова держави знизу вгору, Україна — автономне утворення у складі федеративної Російської республіки);

• європеїзм (зв´язок країни із Західною Європою — джерело прогресивного розвитку);

• культурництво (визвольна боротьба має вестися винятково просвітницькими формами та методами);

• еволюційність (прагматичне висування поміркованих вимог, підштовхування знизу реформаційного процесу).

Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух основний акцент робив, головним чином, на національне визволення.

Незважаючи на те що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні нечисленність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв´язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.