2) Інфляцію витрат (інфляцію пропозиції), коли зростання цін пов’язане із зростанням сукупних витрат у періоди високого рівня безробіття і надмірних витрат виробничих ресурсів.
Рис. 3. Графік інфляції витрат (пропозиції)
До причин інфляції витрат (пропозиції) належать:
олігополістична практика ціноутворення та фінансова політика держави;
зростання цін на сировину;
збільшення податкового тиску та зростання „податкового клину”;
боротьба профспілок за підвищення заробітної плати.
Інфляцію витрат (інфляцію пропозиції) від інфляції попиту відрізняє те, що ціни починають зростати ще до досягнення повної зайнятості, тому що витрати на працю, капітал і матеріали мають здатність збільшуватися навіть у недовантаженій економіці.
Коли інфляція попиту доповнюється інфляцією витрат, то в економіці виникає інфляційна спіраль:
Заробітна ↑ ціни на ↑ ціни на ↑ ціни на ↑ заробітна ↑
плата ==> готову ==> ресурси ==> готову ==> плата ==> …
(W) продукцію (p) продукцію (p) (W)
Дефляція – це стійка тенденція до зниження середнього (загального) рівня цін.
Дезінфляція – це зниження темпів (уповільнення) інфляції, тобто зниження темпів зростання цін.
В Україні дезінфляція спостерігалась у 1995-1996 рр., коли високі темпи інфляції, що вимірювалися чотирьохзначними числами, були зменшені завдяки активної стабілізаційної політики уряду.
Соціально-економічні наслідки інфляції:
зниження життєвого рівня населення у формах зниження реальної вартості особистих заощаджень та скорочення поточних реальних доходів;
ефект інфляційного оподаткування;
перерозподіл доходів між приватним сектором і державою;
перерозподіл доходів між тими, хто бере участь у процесі виробництва, і тими, хто отримує трансфертні виплати, на користь перших;
перерозподіл майна від кредиторів до дебіторів, тому що борг повертається знеціненими грошами;
скорочення обсягів виробництва як результат зниження стимулів до праці та до розширення виробництва;
некерована інфляція порушує управління економікою в цілому.
АНТИІНФЛЯЦІЙНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ має два види:
1) адаптивна політика (політика градуювання), яка проявляється у пристосуванні до умов інфляції, у пом’якшенні її негативних наслідків, поступовому зниженні темпів зростання грошової маси. Основними заходами адаптивної політики виступають:
стабілізація інфляційних очікувань;
поступове обмеження грошової пропозиції;
індексація грошових доходів населення;
застосування політики „цін та доходів” (уряд або заморожує ціни і номінальні доходи, або „прив’язує” зростання рівня цін до зростання заробітної плати, а зростання заробітної плати – до підвищення продуктивності праці. Політика „цін та доходів” може бути ефективною, якщо вона пролонгована у часі, але не створює небезпеку перетворення відкритої інфляції на приховану);
укладання договорів з підприємцями та профспілками про темпи зростання цін та заробітної плати;
2) активна політика (шокова терапія), яка базується на різкому скороченні темпів зростання грошової маси. Вона є особливо прийнятною в умовах гіперінфляції. Основними заходами активної політики виступають:
а) заходи загального характеру:
контроль за грошовою масою;
заборона емісійного фінансування Державного бюджету;
проведення грошової реформи конфіскаційного типу;
стабілізація інфляційних очікувань;
реструктуризація економіки;
регулювання валютного курсу;
підвищення ступеня товарності економіки;
приватизація;
засоби збільшення норми заощаджень та зменшення їхньої ліквідності;
б) заходи, спрямовані проти інфляції попиту:
зменшення державних витрат;
збільшення податків;
скорочення дефіциту Державного бюджету;
стабілізація валютного курсу;
в) заходи, спрямовані проти інфляції витрат:
стримування зростання факторних доходів та цін;
зниження податків на бізнес та прибуткового податку з громадян в рамках „економіки пропозиції” (уряд повинен проводити такі заходи, які сприяють зміщенню довгострокової кривої сукупної пропозиції (AS) праворуч без її руху вгору.