Культура еллінізму

Інколи історія залежить від дій однієї видатної людини. Цю думку дав­ньогрецького історика Плутарха блискуче підтверджує доля Александра Ма­кедонського (356-323 рр. до н. є.). Всього лише дванадцять із половиною років царювання і як результат — створення принципово нового світу, де заперечувалися відмінності між греками і «варварами» на користь єдності людства.

Створення величезної імперії, до якої потрапили незалежні раніше міста-держави й ряд близькосхідних територій, призвело до активної пе­реоцінки життєвих цінностей, руйнування полісного світогляду, втрати громадянської свідомості, зростання індивідуалізму. Однак «громадяни світу» вимушені були поєднувати своє високе покликання з долею без­правних підданих новоявлених володарів-деспотів.

Епоха, що має умовну назву еллінізм, почалася зі смертю Александ­ра. Вона пов'язана з розширенням територій, зайнятих греками, перемі­щенням центру інтенсивної культурної діяльності на Близький Схід. В епоху еллінізму в деяких елліністичних імперіях традиції грецького мис­тецтва вступали в тісну взаємодію з місцевими східними культурами. Зустріч грецької й східної культур породила дивовижні шедеври людсь­кого генію, які захоплюють нас і сьогодні.

Культурну першість Еллади вже ніхто не заперечував. Однак у цьому були заховані глибокі суперечності: світлий дух Парфенона виявлявся вод­ночас і переможцем і переможеним.

Характерна риса епохи — різкий занепад полісного патріотизму. «Ба­тьківщина — усюди, де справи йдуть добре», стверджує поширена в той час приказка. Втрачає авторитет традиційна релігія з її богами — покро­вителями поліса. Вищою силою, що керує світом, стає в очах рядового грека Тіха, богиня випадку, вдачі, мінливого щастя.

Еллінізм — доба катастроф полісних ідеалів — спрямовує інтелектуа­льний потенціал на створення нових моделей космосу. Основні філо­софські течії цієї епохи — епікуреїзм, стоїцизм, кінизм — обґрунтовують не громадянську активність і чесноту, а особистий порятунок і незвору­шність душі. Як життєвий ідеал особистості звідси — відмова від розро­бки фундаментальної філософії, виражений крен у бік етики. Нічого іншого не залишалося в умовах соціальної нестабільності, катастрофи поліса й наростання хаосу, некерованих соціальних конфліктів, політич­ного деспотизму і дрібного тиранства.

Образотворче мистецтво втрачає демократичність і монументальність. В архітектурі переважає тепер приватне замовлення, будівництво розкішних будинків для багатіїв, скульптура і живопис відходять від ідеальних фігур у бік вишуканої патетики або наближення до побуту. Мистецтво ставить своїм за­вданням більш глибоке розкриття суб'єктивного світу.

У IV ст. до н. є. центрами художньої культури Еллади стали Пелопоннес і міста західного узбережжя Малої Азії; зростає художня діяльність у Сицилії і припонтійських містах. У цей час храми починають втрачати значення про­відного типу будівлі. На зміну їм приходять споруди, призначені для спіль­них зібрань, а також для увічнення пам'яті правителів.

У другий чверті IV ст. до н. є. на південно-західному узбережжі Малої Азії відбудували столицю Карії Галікарнас. Найбільш значною спорудою тут стала збудована архітекторами Піфеєм і Сатиром гробниця правите­ля Карії Мавсола, яка отримала назву Мавзолей і вважалася в давнину одним із семи чудес світу.

Перший поверх цієї двоярусної споруди слугував поховальним скле­пом, він був обрамлений глухою стіною; другий, призначений для куль­ту героїзованого померлого, оточувала колонада іонійського ордера. Над нею піднімалася східчаста піраміда, увінчана статуями Мавсола і його дружини, що стоять на колісниці, запряженій четвіркою коней. Мавзо­лей був прикрашений скульптурами роботи знаменитих майстрів того часу — Скопаса, Леохара, Бріаксіса й Тімофея. На відміну від інших будівель, пов'язаних із потребами полісу, Мавзолей призначався для увіч­нення пам'яті правителя.

Найвидатнішим досягненням і гордістю архітектури всього еллініс­тичного періоду стала забудова Александрії — міста у дельті Ніла. Це було типове елліністичне місто, створене за єдиним планом. Воно мало приблизно 5 км в довжину і 1,2 км у ширину. Александрія стала великим центром торгівлі, ремесла й культури. До розквіту Рима це було найбільше місто світу. В ньому на початку І століття нараховувалося близько 1 мільйо­на мешканців.

До числа визначних споруд міста належить Александрійський маяк на скелястому острові Фарос. Будівництвом маяка" керував відомий гре­цький архітектор Сострат Кнідський. У 280 р. до н. є. маяк було закінче­но. Він складався з трьох, поставлених одна на одну башт, які послідов­но зменшувалися. Висота маяка величезна: за одними даними — 120 м, за описом Ібн-аль-Сайха (XI ст.) — 130-140 м.

При Птолемеї І (бл. 366-283 рр. до н. є.) в Александрії побудували Мусейон — особливу установу при храмі муз, в якій працювали видатні вчені й поети — географ і математик Ератосфен, геометр Евклід, Теофраст, який заклав основи ботаніки й мінералогії, лікар Герофіл, астро­ном Арістарх Самоський, винахідник Герон Александрійський та ін. Для освічених людей Александрія була приваблива ще і тому, що тут знахо­дилась найбагатша у світі бібліотека, в якій зберігалося майже півмільйона рукописів.

У добу еллінізму відбувалася подальша систематизація наукових знань, накопичених наукою як у східних країнах, так і в Греції. Окремими науко­вими дисциплінами все більше займалися фахівці, а не універсали-філософи, особливо в середовищі перипатетиків — учнів і послідовників Арістотеля.

Найвизначніший учень Арістотеля Феофраст (бл. 370-285 рр. до н. є.), уже був не стільки філософом, скільки вченим «батьком ботаніки», який описав на основі ретельних спостережень величезну кількість рослин і взаємини їх з навколишнім середовищем.

Після Феофраста філософською школою керував Стратон (III ст. до н.е.). Він мав тісні зв'язки з царським двором в Александрії і з Мусейном як вихователь майбутнього царя Птолемея II Філадельфа. Особли­вою заслугою Стратона було прагнення застосувати при дослідженні фі­зичних явищ експеримент. Ця сторона його діяльності сприяла розвитку природних і технічних наук.

Видатний мислитель Арістарх Самоський (бл. 320 р.- бл. 250 р. до н. є.) твердив, що Сонце більше за Землю приблизно у триста разів. То була нечувана ідея, котра суперечила і спостереженням і всій філософській традиції. Традиційно вважалося, що Сонце «завбільшки з Пелопоннес».

Вже тільки з того, що Сонце більше за Землю, випливав логічний висновок, що скоріше за все менше обертається навколо більшого, аніж навпаки,— тобто Земля, рухається навколо Сонця. Земля, твердив Аріс­тарх, це планета, котра, як і інші планети, обертається навколо Сонця; вона робить цей оберт за один рік. Сонце — це нерухома центральна зірка, між нею та іншими нерухомими зорями відстань більша, ніж між Сонцем і Землею. Отже, натурфілософська гіпотеза Арістарха майже то­чно відповідає природничонауковій теорії Коперника, що з'явилася ві­сімнадцятьма століттями потому.

Сполучення грецької теорії і практики зі східним досвідом знайшло яскраве вираження в александрійській медичній школі. Засновником її вважається Герофіл (кінець IV - перша пол. III ст. до н.е.). Він вивчав органи людського тіла, намагаючись з'ясувати їх співвідношення і, та­ким чином, створив описову анатомію людини.

В II ст. до н.е. тільки кілька галузей знань зберігали той високий рівень, якого досягай в III ст. до н. є., і навіть розвивалися далі. Це пе­редусім, астрономія, географія, механіка. Видатним астрономом і геогра­фом у II ст. до н.е. був Гіппарх із Нікеї. Його спостереження й виміри відрізнялися особливою точністю. Він склав каталог нерухомих зірок, у якому знайшли своє місце близько 900 зірок. Розробляючи географію, Гіппарх розділив екватор на 360°, а також увів поняття довготи й широти.

Філософія в добу еллінізму частково змінила зміст і свої основні цілі. Якщо філософи минулого прагнули, насамперед, зрозуміти і пояснити сутність і закономірності світу, суспільства і держави, то філософи пері­оду еллінізму головну увагу звернули на вирішення проблем етики і моралі, проблеми поведінки окремої людини у величезному й неспокійному еллі­ністичному світі.

Дві старі авторитетні філософські школи Платона й Арістотеля — акаде­мічна і періпатетична, поступово втрачали своє обличчя й авторитет. Щоправда, ці школи, особливо періпатетична, дали ряд видних фахівців вчених. Паралельно з занепадом старих шкіл класичної Греції в добу елліні­зму виникли й розвивалися дві нові філософські системи — стоїки й епіку­рейці.

Засновником стоїчної філософії був збіднілий купець, уродженець острова Кіпру, Зенон (бл. 336-264 рр. до н.е.). Він учив усіх бажаючих його слухати на афінській агорі (Центральна площа) під портиком у найбагатолюднішому місці Афін. Звідси походить назва цієї філо­софської системи. Створюючи свою філософію, Зенон використав учен­ня Геракліта, Арістотеля, вчення кініків і вавілонські релігійно-філософські уявлення. Стоїцизм був не тільки найпоширенішою, але і найдовговічнішою елліністичною філософською школою.

Головною частиною філософії стоїків, яка справила значний вплив на сучасників, була етика — учення про поведінку людини. Стоїки вва­жали, що всі люди можуть бути духовно рівні між собою, зокрема й раби, усі люди можуть бути щасливі, якщо досягнуть чесноти. Суспіль­ним ідеалом стоїків була єдина всесвітня держава з єдиним громадянст­вом, їхня філософія виправдувала кризу міст-держав і утворення елліні­стичних монархій. Стоїки вчили, що кожній людині треба жити відпові­дно до природи і виконувати призначені їй природою обов'язки, тобто задовольнятися своїм місцем у житті.

Засновником іншої елліністичної філософської школи — епікурейсь­кої — був Епікур (341-272 рр. до н.е.), що походив з о. Самоса. Він був сином учителя. Згодом Епікур переселився в Афіни. На противагу своєму сучаснику Зенону, він учив нечисленних спочатку учнів у самоті свого саду, а його школа одержала назву Сад Епікура. Він був видатним мислителем, філософом-матеріалістом і пояснював сутність і закономірності всесвіту, виходячи з атомістичної теорії Демокрита.

Головним завданням епікурейської філософії так само, як і стоїциз­му, була розробка вчення про поведінку людини з метою досягнення нею щастя. Під останніми Епікур розумів скромний, помірний спосіб життя, філософські бесіди в дружньому колі, віддалені від хвилювань суспільного й політичного життя.

В усіх філософських школах елліністичного періоду присутнє відчуття непевності в стабільності світу, почуття тривоги і пошук утраченого зміс­ту. Найбільш повно це відбилося в працях ще однієї філософської школи цього часу — скептицизмі. Засновник цього філософського напряму Піррон (365-275 рр. до н.е.) бачив мудрість у тім, щоб утримуватися від яких-небудь суджень, оскільки всі вони відносні й неповні. У світі, де все стало хитким, неможливо стверджувати що-небудь напевно, тим більше, що почут­тя оманні, а багато суджень суб'єктивні. На прикладі цього філософського напряму особливо явно помітна катастрофа того цілісного й гармонійного Космосу, що визначав світогляд періоду класики.

Для філософських шкіл, що виникли й розвилися в період еллінізму, характерне визнання за рабами людського достоїнства і навіть можливої наявності в них вищих моральних якостей і мудрості.

Разом із художньою, філософською, науковою картиною світу помітно змінилася і релігія. Екзотичні для греків східні культи приходять на береги Еллади, їхня різноманітність відбиває непевність у могутності традиційних богів. Багато хто ототожнював східні божества зі знайомими богами, але містицизм східних релігій заворожував. Єгипетську богиню Ісиду греки ото­тожнили з Деметрою — богинею родючості. Культ фригійської богині Кібели — Матері-землі ототожнювався у свідомості греків із культом Артеміди чи Афродіти.

Культи східних богів були пов'язані з щорічними містеріями— таємними релігійними обрядами, в яких брали участь тільки посвячені. Ці містерії огортала таємничість, що, крім новизни, додавало ще певної гостроти богослужінню й обіцяло при­лучити до вічного життя богів і тих, хто опинився серед їх апологетів.

Основні художні досягнення еллінізму пов'язані із зародженням і роз­витком портрета в повному розумінні цього слова. Великий вплив на того­часне мистецтво мало вчення Сократа. «Пізнай самого себе», — учив Сократ. Митці прагнули дослідити особистість людини, зосереджуючи увагу на її внутрішньому житті.

Мистецтво скульптури в цей період переживало особливо значний роз­квіт, але зміст його, незважаючи на наступність, серйозно відрізнявся від традицій класичної епохи. Ідеалізовані й узагальнені статуї богів, героїв і «доблесних і прекрасних» громадян давньогрецьких полісів відійшли на зад­ній план перед натуралістично виконаними статуями й портретами, де підкре­слювалась індивідуальність зображуваного. Скульптори створювали статуї й рельєфи людей різного віку — від дитини до старих, і ретельно підкреслювали етнічні й етнографічні риси, якщо зображувані не були греками. Усі ці сюжети були далекі від класичної скульптури.

Елліністичні скульптори створювали статуї і статуарні групи, що зо­бражували фізичні і щиросердечні страждання, боротьбу, перемогу й смерть. Новим у скульптурі цього періоду було невідоме для класики зображення пейзажу і побутових подробиць як тла, на якому розгортав­ся основний сюжет добутку. Одночасно з цим при дворах елліністичних монархів розвилася в скульптурі і парадна тематика. Скульптори зобра­жували витончених і цілком земних Афродит і Аполлонів, що прикра­шала вівтарі й храми.

Навесні 1820 року грецький селянин Юргос знайшов давню статую з білого мармуру. Напівоголена жіноча фігура знаходилася в кам'яній ні­ші: той, кому вона належала, очевидно, дуже цінував статую і зробив усе можливе, щоб вона збереглася.

На жаль, всесвітньо відома зараз Венера Мілосська (так на честь місця знахідки — острова Мілос — назвали чудову скульптуру), дійшла до нас із відламаними по плечі руками. Але знайдена вона була цілою. Знаменита статуя зберігається тепер у Луврі в Парижі, куди її передав у дар маркіз де Рівьєр.

Як свідчить напис — його згодом прочитали вчені — автором шедевру був скульптор Агесандр, або Александр: кілька літер стерлися, і точно вста­новити ім'я майстра не вдалося.

Сильна і водночас жіноча — такою зобразив скульптор давньогрець­ку богиню кохання й краси Афродіту. М'які складки одягу підкреслю­ють пружність оголеного торса. Залежно від того, звідки дивитися на статую, вона здається то гнучкою і непорушною, то спокійною й зосере­дженою. Богиня кохання, вона урочиста у своїй піднесеній і суворій красі і, водночас, глибоко людяна. Статуя Венери Мілосської близька до шляхетних традицій високої класики. В останній раз з особливою чистотою і ясністю був розкритий життєстверджуючий дух античного мистецтва, глибоке розуміння людської краси, гармонії духу й тіла. Ста­туя Венери Мілосської була однією з перших знахідок оригінальних гре­цьких статуй кінця III — початку II ст. до н. є.

Бурхливо розвивається архітектура, багато в чому зв'язана з прагненням правителів прославити міць своїх держав в архітектурних пам'ятниках і буді­вництві нових міст. Розцвітають види мистецтва, пов'язані з прикрасою бу­динків — мозаїка, декоративна скульптура, розписна кераміка.

До видатних архітектурних творінь елліністичного періоду належать Вівтар Зевса в Пергамі (сучасне турецьке місто Бергама) у Малій Азії. Пергамська держава виникла на руїнах імперії Александра Македонсь­кого і досягла найвищого розквіту в III ст. до н. є. при царях династії Атталідів. Пергам швидко перетворився на один із важливих культурних центрів елліністичного світу.

У III ст. до н. є. Пергам витримав раптовий напад племен галатів. Важка кровопролитна боротьба закінчилася поразкою варварів. На честь великої перемоги пергамці збудували величний Вівтар Зевса з мармуру. Це була квадратна споруда площею 37,7 х 34,6 м.

Найбільший інтерес завжди викликав великий фриз висотою 2,3 м, протягнутий по стіні нижнього ярусу на 120 м. Фриз, виконаний у техні­ці глибокого рельєфу, повного динаміки і світотіньових контрастів. У ньому з дивною живістю втілений міф про боротьбу богів із гігантами — синами богині Землі Геї, які повстали проти влади богів. У сценах битв символічно відображена боротьба добра і зла, цивілізації й варварства, яке уособлене в гігантах.

Над вівтарем працювали 14 скульпторів, але ім'я головного майстра до наших часів не збереглося. У рельєфах Пергамського вівтаря немас ані ритму, ані пауз між групами, як у фризі Парфенона, ані вільного простору: фон для фігур богів і гігантів створює одяг, що розвивається.

Пергамський вівтар —кульмінаційний пункт у розвитку елліністичного мистецтва, ні до нього, ні після воно не піднімалося на таку висоту. Точних даних про час закінчення будівництва вівтаря немає. Дослідники вважають, що його завершили біля 180 р. до н. є.

Вівтар проіснував багато століть, але коли християнство стало офіцій­ною релігією Римської імперії, його розібрали, а мармурові плити викори­стали для будівництва фортечного муру. Розкопки в Пергамі, проведені на­прикінці XIX ст. німецьким ученим К. Хуманом, дозволили реконструюва­ти Вівтар Зевса.

Окрім вівтаря, пергамці пишалися також величезним театром з 90 рядами стільців, храмом Афіни й іншими визначними будівлями. Бага­тьох приваблювала бібліотека із залами, прикрашеними скульптурними портретами відомих поетів та істориків. Бібліотека володіла багатим зі­бранням рукописів — в ній зберігалося близько 200 тисяч рукописів, вона суперничала з бібліотекою в Александрії.