2. Абсолютний ідеалізм г. Гегеля

Суть філософської системи Гегеля полягає у тому, що він розглядає мислення як діяльність самого мислення, котре має субстанціональний характер і існувало ще до того, як виникли світ і людина. Будучи розчарованим у можливостях людського розуму у якості засобу пізнання Абсолюту, Гегель на його місце ставить потенційно всесильний та всезнаючий розум Абсолютної ідеї, котра хоче себе пізнати. Таким чином, свідомість, мислення перестає бути специфічною особливістю людського розуму; це діяльність, сутність Абсолютної ідеї, котра мислить саму себе. Природа ж в усій її багатоманітності, суспільство, людина та її діяльність є нічим іншим як результатом еманації абсолютної ідеї, котра з їх допомогою хоче пізнати сама себе вичерпно та абсолютно.

Відповідно до вихідної засади гегелівського абсолютного ідеалізму, уся його система поділяється на три великі розділи, що, на думку її автора, відбиває три ступеня розвитку абсолютної ідеї: логіку, філософію природи та філософію духу. Їм відповідають три головні праці Гегеля : “Наука логіки”, ”Філософія природи” та “Філософія духу”.

Процес самопізнання Абсолютної ідеї, котра робитися об'єктом для самої себе, триває майже дві з половиною тисячі років: стільки часу потрібно було Розуму, щоб пізнати самого себе. У цій гегелівській характеристиці власної філософії чітко проступають як сутність методу її побудови, так і загальні контури системи в цілому. Розумний розвиток світу - основна тема гегелівської філософії. Розуміння будь-якого об'єкта пізнання дається винятково в аспекті його походження і розвитку. Це відноситься і до самої думки. Процес мислення є необхідний рух думки, підлеглий законам власної логіки.

В “Науці логіки” – найціннішій частині своєї філософії - Гегель обґрунтував грандіозний проект особливої, діалектичної логіки, втіливши в ній квінтесенцію його філософії, його діалектичний метод. Сутність діалектичного методу Гегеля полягає в наступному. Будь-який розвиток здійснюється за чітко визначеною схемою: ствердження, або покладання (теза), заперечення цього ствердження (антитеза) і, нарешті, заперечення заперечення, тобто зняття протилежностей (синтез). Синтез є якісно новим станом, у якому немовби знаходять примирення між собою теза та антитеза. Причому в третьому моменті (синтезі) два попередні продовжують своє існування у вищій гармонійній та синтетичній єдності, зберігши свої позитивні сторони і позбавившись – внаслідок діалектичного зняття – негативних. Таким чином, за Гегелем, кожне поняття, а відтак і кожне явище у природі, суспільстві, духовному житті людини, проходить такий тріадичний цикл розвитку. Досягнення синтезу в рамках певної діалектичної тріади є передумовою відтворення її на більш високому рівні; і так доти, доки не буде отримано вищий синтез. На рівні природи, зокрема, Гегель ілюстрував принцип діалектичного зняття на прикладі біологічного циклу рослини (зерна вівса). У діалектичному розвитку, на його думку, має місце повторення минулого, повернення до “ніби то старого”, проте на принципово іншій основі. Тому діалектичний розвиток має одночасно циклічний і поступальний характер, котрий надає йому форму спіралі, кожний новий виток якої представляє собою нову якість, вищу ступінь розвитку.

Виходячи з основоположної ідеї про те, що весь світовий розвиток в основі своїй обумовлений розвитком абсолютної ідеї, Гегель у своїй “Науці логіки” розкриває сутність першої фази цього розвитку. Початок її - “чисте мислення”, або “чисте буття”, котрі тотожні одне одному. Цей чисто логічний процес розгортання абсолютної ідеї систематично представлений картиною всіх логічних понять та категорій в їх генетичному зв'язку, у їхньому русі, починаючи від найпростіших і найбідніших за змістом – буття, небуття, становлення (наявного буття); кількості, якості, міри тощо – і закінчуючи найбільш конкретними і багатими за змістом – дійсності, хімізму, організму, пізнання тощо. Логічні категорії є породженими Абсолютною ідеєю, існують та розвиваються в межах Абсолютної ідеї, поза часом і простором. Причому, Гегель розглядає їх діалектично, в русі, розвитку, у їхньому взаємозв’язку та взаємному переході. Це рух, за задумом автора, позбавлений всякої суб'єктивної сваволі і є торжеством безособової логіки діалектичного процесу. Джерелом такого саморуху Гегель вважав єдність та боротьбу протилежностей.

Друга частина системи Гегеля – філософія природи. На цій стадії свого розвитку Абсолютна ідея, пройшовши ступінь “чистого буття” (“чистого мислення”), з метою подальшої конкретизації логічних категорій у формах природних процесів та утворень змушена перейти в своє інобуття, свою повну протилежність. Гегель вважав, що природа не розвивається в часі, а лише різноманітиться, розгортається, в просторі. Причому, навіть органічний світ не здатний до розвитку. Розвивається не сама природа, а її категорії. Останні виступають як матеріалізація, “озовнішнення” чисто логічного змісту. Весь сутнісний зміст абсолютної ідеї немовби розгортається в просторі під далекою йому оболонкою тілесного і матеріального.

Перехід від логічного до природного стане передумовою для майбутнього синтезу, що реалізується в абсолютному дусі, розкривається Гегелем в останньому розділі його системи - ”Філософії духу”. Результатом такого синтезу є людська свідомість – “Дух”, котрий прокидається в людині і, відтворюючи стадії свого самопізнання, проявляє себе у її самосвідомості, починаючи з найпростіших актів найменування чуттєво-даних речей і закінчуючи “абсолютним знанням”, тобто знанням тих форм законів, котрі керують зсередини усім процесом духовного розвитку, - науки, моралі, релігії, політично-правових систем та науки. Таким чином, вся людська цивілізація, її духовна та матеріальна культура постають тут як похідні форми вияву тієї ж творчої сили Духу. Втілюючись у тріадичних циклах у формах культури, що послідовно змінюють одна одну (іудаїзм, античність, християнство; міфологія, філософія, релігія тощо), і нарешті в особі самого Гегеля та його філософській універсальній схемі творчої діяльності абсолютного духу, останній пізнає себе вичерпно та цілковито.

За загальним задумом її автора гегелівська філософія стає немовби завершенням усього попереднього розвитку не тільки в сфері власне філософській, але й в історичному змісті, тому що Дух усвідомив самого себе як єдино суще, як початок і кінець усього. А тому, по закінченню третього етапу самопізнання “абсолютної ідеї”, потреба в подальшому розвитку людського суспільства у всіх його формах відпадає. Відпадає потреба і в діалектиці, котра досі виступала формою усякого розвитку – природи, суспільства, людського мислення, оскільки джерело це полягає в саморозвитку понять, а відтак має логічну, духовну природу. А тому діалектика речей є лише відображенням, “відчуженням” істинної діалектики, котра властива лише “життю понять”, у тій формі, у якій вони існують у розумі Абсолюту. Свідомо протиставляючи свій діалектичний метод вибудованій ним системі, метафізичній та консервативній за суттю, Гегель подальший прогрес оголошує лише проявом “дурної” безконечності, котра нічого вже якісно нового дати не може, а є лише необмеженим додаванням одного і того ж. “Все існуюче – розумне”, “все розумне – існує” – таким є головний висновок гегелівської “Філософії духу”.

Сутність права та держави Гегель зводив до захисту приватної власності. У своїй “Філософії права” він писав, що лише у власності особа є як розум”. Держава ж є виразом істинної сутності “Абсолютного духу”, а абсолютною її формою є прусська конституційна монархія. Гегель розумів історію як прояв діяльності світового “Абсолютного духу”. А тому критерієм історичності історії для нього виступає “розумність” тих процесів, що відбуваються у суспільстві. Народ, за Гегелем, це “безформна маса”, а прояви його суспільно-політичної активності він називав діями “стихійними”, “нерозумними, дикими та страшними”. А тому, французькій революції, сучасником і свідком котрої він був, Гегель протиставляв лютеранську реформацію в Німеччині, котра, на його думку, ще у ХVІ столітті досягла тієї ж мети, що і французька революція, проте в більш “розумній” формі.

Теми історії і розвитку були введені гегелівською філософією в духовну культуру Європи початку XIX століття з винятковою силою. Разом з тим сама вона виявилася останнім грандіозним утіленням класичного типу філософії, заснованої на концепції самосвідомості, протиставленні суб'єкта об'єкту тощо. Падіння гегелівської філософії, її критика відкривають собою новий, некласичний період у розвитку філософії.