§2. Філософія марксизму

Філософія, створена німецькими мислителями Карлом Марксом (1818—1883) та Фрідріхом Енгельсом (1820-1895), увібрала в себе багато досягнень європейської філософської думки, стала однією з багатьох спроб теоретичного відображення глибинних змін в усіх сферах західноєвропейського суспільства. Формування і розвиток філософії марксизму відбувались з кінця 30-х до кінця 40-х років XІX сторіччя. Соціально-економічними передумовами виникнення марксизму стало утвердження капіталізму в Європі як пануючого способу виробництва, набуття процесом виробництва усе більш вираженого суспільного характеру, соціальна поляризація суспільства. Теоретичними передумовами були англійська політична економія з її трудовою теорією вартості, французький утопічний соціалізм, німецька класична філософія, в рамках якої був розроблений діалектичний метод аналізу явищ. Природничонауковим підґрунтям виникнення марксистської філософії став бурхливий ріст науки і техніки, обумовлений потребами виробництва. Особливо велике значення мали три великих відкриття в природознавстві, що підтвердили діалектичний характер природних процесів (закон збереження і перетворення різних видів енергії; відкриття клітинної будови усього живого; еволюційна теорія Дарвіна).

Основні концепції марксизму викладені в таких роботах:

– гуманістична концепція людини, її сутності і способу існування, подолання її відчуження – «Економічно-філософські рукописи 1844 р.» ;

– обґрунтування всесвітньо-історичного покликання пролетаріату – в «Маніфесті Комуністичної партії», «Громадянська війна у Франції», «18 Брюмера Луї Бонапарта»;

– матеріалістична концепція суспільства і відповідний їй категоріальний апарат – «Німецька ідеологія», «До критики політичної економії», «Капітал»;

– проблеми діалектики – «Анти-Дюрінг», «Діалектика природи».

Вихідним моментом марксистської філософії є вчення про людину. Природне, соціальне і духовне в людині, згідно марксизму, утворюють єдність. Людей відрізняє від тварин спосіб існування. Людина – істота творча, вона перетворює природу, в той час як тварини тільки пристосовуються до природних умов, і саме на цій основі людина виділяє себе з природи. Вихідною, базисною формою існування і характеристикою людини виступає праця – процес, «в якому людина своєю власною діяльністю опосередковує, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою».

Але відтворювати своє життя шляхом перетворення природи люди можуть тільки спільно, вступаючи у певні відносини один з одним. В “Тезах про Фейєрбаха” К.Маркс формулює положення про соціальну сутність людини: «...Сутність людини не є абстракт, властивий окремому індивіду. У своїй дійсності вона є ансамблем усіх суспільних стосунків». Суспільні відносини трактуються марксизмом матеріалістично й історично. Те, в які саме відносини вступають люди заради відтворення власного життя, визначається не свідомістю, не бажанням, а рівнем розвитку матеріальних сил і засобів виробництва. Оскільки в різні епохи матеріальне відтворення людського життя здійснюється різними способами, то відповідно і змінюється характеристика людини. Виробничі відносини є визначальними в системі суспільних відносин. Люди – суспільно-історичні істоти. Усі їхні специфічні характеристики формуються в ході розвитку предметно-практичної діяльності. Узи, що поєднують людей в суспільстві, носять, головним чином, не природний характер, а є, перш за все, соціально-виробничими зв’язками людей.

Матеріальне виробництво як творчість, у якій втілені фізичні і духовні здібності людини, позначається в марксистській філософії поняттям «предметно-практична діяльність». Поняття практики – одне з найважливіших у марксизмі. Практика – це специфічний, предметно-перетворюючий, соціально-організований і опосередкований духовними структурами спосіб включення людини в оточуючий природний світ.

Значне місце у творчому доробку Маркса належить гуманістичній концепції відчуження людини і перспективі його подолання. В «Економічно-філософських рукописах 1844 року» він виступає на захист гуманізму, заснованому на ідеї вільної, універсальної творчої сутності людини. Реалізації цієї сутності, за Марксом, перешкоджають різні види людського відчуження: людини від природи, людини від своєї власної родової сутності, людини від людини і людини від суспільства. В основі усіх форм відчуження лежить відчуження праці в умовах приватної власності. В умовах відчуження діяльність людини виявляється мукою, її власне творіння – чужою їй силою, її багатство стає її бідністю, її сутнісний зв’язок з іншими людьми обертається неістотним зв’язком, її влада над предметом виявляється владою предмета, а сама вона стає рабою власного творіння. Але в історії має місце і зворотний процес – подолання відчуження, або присвоєння людиною своєї дійсної людської сутності. Маркс створює грандіозну за своїм гуманістичним пафосом концепцію подолання відчуження шляхом ліквідації приватної власності.

Розвиваючи ці ідеї, Маркс і Енгельс уперше поширили матеріалізм на пояснення суспільного життя. Найважливішими категоріями, що виражають матеріалістичне розуміння громадського життя, стали категорії «суспільне буття» і «суспільна свідомість». Суспільне буття – це матеріальні відносини людей до природи і один до одного, що виникають у процесі становлення людського суспільства й існують незалежно від суспільної свідомості. Суспільна свідомість – духовна сторона історичного процесу. Марксизм виходить з того, що суспільна свідомість, з одного боку, є відображенням суспільного буття, а, з іншого боку, має відносну самостійність. Вона виявляється в тому, що суспільна свідомість може відставати від суспільного буття, наприклад, у вигляді пережитків у свідомості, але може також випереджати суспільне буття, що виявляється у науковому передбаченні. Відносна самостійність суспільної свідомості виявляється й у її активності. Але, згідно марксизму, визначальна роль у кінцевому підсумку належить суспільному буттю.

Важливою категорією матеріалістичного розуміння історії, розробленою марксизмом, є категорія «суспільно-економічна формація», за допомогою якої розвиток суспільства став розглядатися як природно-історичний процес. Для вироблення цієї категорії Маркс уперше виділив два види суспільних відносин, що розрізняються по їхньому відношенню до суспільної свідомості: відносини матеріальні і відносини ідеологічні. Матеріальні відносини – ті, котрі складаються, не проходячи попередньо через суспільну свідомість. Такими є виробничі відносини. Ідеологічні відносини формуються на основі матеріальних, залежать від суспільної свідомості, складаються, проходячи попередньо через суспільну свідомість. Таким чином, ідеологічні стосунки, згідно марксизму, виявляються вторинними і залежними від відносин первинних, визначальних – виробничих.

У цьому зв'язку в марксизмі були вироблені категорії базису і надбудови. Базис – це економічний лад суспільства, система виробничих відносин. Над базисом піднімається відповідна йому надбудова, що включає суспільну свідомість, ідеологічні відносини та суспільні установи й організації, що закріплюють ідеологічні відносини. Відносини між базисом і надбудовою носять, згідно марксизму, діалектично-суперечливий характер. З одного боку, базис визначає розвиток надбудови, але має місце і зворотний зв'язок – вплив надбудови на базис. Виділення матеріальних відносин у якості базисних дозволило Марксові знайти загальні, повторювані риси в різних суспільствах, що знаходяться на одній стадії розвитку, і віднести їх до деякого єдиного суспільного типу – суспільно-економічної формації. Суспільно-економічна формація – це конкретно-історичний тип суспільства, взятий у його цілісності, що функціонує і розвивається відповідно до властивих йому об'єктивних законів на основі певного способу виробництва. Кожна формація – цілісна соціальна система з властивими їй базисом і надбудовою. У результаті вся історія людства постала як закономірний процес розвитку і зміни суспільно-економічних формацій. Послідовна зміна формацій, за Марксом, обумовлена протиріччями між новими продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами, що на певному ступені перетворюються з форми розвитку продуктивних сил – в їх окови.

В марксизмі була досягнута органічна єдність матеріалізму і діалектики. Марксизм трансформував ідеалістичну діалектику Гегеля в матеріалістичному плані, створивши діалектичний матеріалізм. Маркс зазначав у цьому зв’язку: «Для Гегеля процес мислення, який він перетворює... під іменем ідеї в самостійний суб’єкт, є деміург дійсності… В мене ж, навпаки, ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову і перетворене в ній».

До марксистської філософії треба підходити, як і до інших філософських вчень, виважено і неупереджено. Нерозумною є її абсолютизація, як це мало місце за радянських часів, а також і огульна поверхова неконструктивна критика. Вплив марксистських ідей на західну філософсько-соціологічну думку не підлягає сумніву. В XІX ст. вплив Маркса був пов’язаний, перш за все, з його економічними працями, з його роллю в формуванні широкого соціал-демократичного руху. Маркс виступає в цей час головним чином як соціальний мислитель і, незалежно від згоди чи незгоди з його поглядами, посідає місце одного з класиків соціальної науки Заходу. Інтерес до марксизму приходить переважно вже у XX ст. Його ідеї і творчість стали важливим елементом еволюції духовної культури західної цивілізації. Багато філософських течій XX ст. відчули на собі вплив марксистського вчення. Концепція критичної теорії, виникнення якої було стимульовано працями Маркса, стала відправним пунктом в формуванні одного із визначних філософських напрямків ХХ ст. – Франкфуртської школи. Усе це дало підставу говорити про феномен існування західного марксизму, неомарксизму.