Вербальні засоби спілкування

Комунікативна взаємодія людей відбувається пере­важно у вербальній (словесній) формі — в процесі мовного спілкування. Його особливість полягає в тому, що воно за формою і за змістом спрямоване на іншу людину, включене в комунікативний процес, є фактом комунікації. Вербальна комунікація може бути спрямована на окрему людину, пев­ну групу (чи навіть не мати конкретного адресата), але в будь-якому разі вона має діалоговий характер і являє собою постійні комунікативні акти.

У процесі спілкування мовлення виконує також інфор­мативну функцію. Виділяють інформацію інструментальну, що стосується безпосередньо засобів розв'язання певного завдання, та експресивну, що торкається оцінок, самооці­нок, емоційних зв'язків між членами групи (тобто цей вид інформації має соціально-емоційний характер) [16;90 ]. Інструмен­тальна інформація більше пов'язана з регуляцією власне діяльності. З допомогою експресивної інформації активно регулюється взаємодія між членами групи. Між цими двома видами інформації важко провести чітке розмежування, мо­же йтися скоріше про перевагу одного з цих видів, що визначається конкретними умовами діяльності та взаємодії. Мовлення є засобом емоційного впливу, який стимулює або гальмує дію певного члена групи. Емоційно-позитивний вплив (заохочення) та емоційно-негативний вплив (пока­рання) регулюють спільні дії партнерів. Це сприяє кращому розумінню ситуативних цілей, що поліпшує ефективність групової діяльності. Без застосування комунікативних кате­горій «схвалення» та «несхвалення» неможлива ніяка коор­динація спільної діяльності.

Акт вербальної комунікації — це діалог, що складається з промовляння та слухання. [4;67 ] Вміння промовляти є давнім предметом дослідження. Існує спеціальна наука — рито­рика, викладається спеціальна дисципліна — ораторське мис­тецтво. Але в сучасній літературі з питань спілкування вели­ка увага приділяється вмінню слухати. Результати досліджень показують, що достатніми навичками вміння слухати володіє небагато людей. І. Атватер вказує на те, що слухати дуже важко. Ми насамперед зайняті власним мовленням. Крім того, якщо людина в процесі діалогу замовкла» то це ще не означає, що вона слухає. Слухання — активний про­цес, що вимагає уваги. Але уточнюючи, оцінюючи чи аналі­зуючи інформацію під час діалогу, людина більше уваги приділяє своїм справам, ніж тому, що їй говорять. Особливо це виявляється в ситуаціях конфліктного спілкування.

У процесі історичного розвитку виникли дві форми мо­ви — зовнішня та внутрішня, причому перша включає в себе усну (діалог та монолог) та письмову[ ].

Діалог — безпосереднє спілкування двох та більше суб'єк­тів. Для нього характерні:

1) згорнутість мови — деякі її елементи лише припускають­ся, але не вимовляються уголос завдяки знанню ситуації співбесідником, тому розмова може бути малозрозумілою для стороннього слухача;

2) довільність — висловлювання можуть бути реакцією на репліку партнера, зміст якої «нав'язаний» попередніми словами;

3) слабка організованість — бесіда розвивається не за пла­ном, вільно, залежить від ситуації.

Монолог — говорить одна людина, інші слухають та сприймають. Така мова організована, структурована, розгорну­та, окремі фрази завершені, мають пояснювальний характер. Різновидом монологічної мови є письмова. Історично во­на з'явилась пізніше усної як засіб передачі інформації про певні події та явища і спочатку мала форму малюнків (ідео­графічне письмо), які ставали все більш схематичними та аб­страктними (піктографічне письмо). Подальший відхід від зо­браження конкретних предметів привів до ієрогліфічного письма, причому ієрогліфи означали не лише окремі предме­ти, а й цілі думки. І, нарешті, повне абстрагування знака від змісту ознаменувало останній, сучасний етап писемності — алфабетичне (алфавітне) письмо, в якому кожна окрема буква-знак не має самостійного значення, але з них складаються слова. Разом з тим, деякі звуки можуть мати емоційне забарв­лення, Наприклад, вимовлені з різною інтонацією звуки «а», «о», «у» несуть певну інформацію.

Письмова мова в порівнянні з усною має певні психоло­гічні особливості: вона звернута до відсутнього співбесідника і здійснюється без контакту з ним, тому у ній немає таких ви­ражальних засобів, як інтонація, міміка, жести. Вона потребує розгорнутого, послідовного та повного викладення думок, до­тримання правил граматики та синтаксису і т. ін.

Основні типи, принципи та суперечності спілкування

 

Оскільки спілкування являє собою форму міжособових стосунків, то можна навести таку умовну його класифікацію (типологію), причому кожний із типів є одночасно етапом становлення і поглиблення стосунків:

— етикетний тип спілкування (формальний, неглибо­кий рівень в основному ролевої взаємодії, наприклад: покупці, пасажири, глядачі, болільники тощо);

— діловий тип (спілкування відбувається з приводу вико­нання тих чи інших соціальних функцій, які сформували гру­пу, наприклад: співробітники, члени навчального, студент­ського, армійського колективу тощо).

Діловий рівень (тип) легко переходить у такі:

—   товариський, який характеризується становленням ціннісного визнання один одного, наприклад: серед колег, од­нокласників, товаришів по роботі, навчанню, команді;

—   приязний тип — включає дружні стосунки (значна частина дозвілля, вільного часу проводиться разом; характе­ризується спільністю інтересів, ціннісних орієнтацій, цілей тощо);

—  інтимний тип (формується нова єдність, цілісність; включає кохання, родинні стосунки, стійку тривалу дружбу, перш за все, в сім'ї).

Окремим типом можна виділити і спілкування із самим собою (внутрішні діалоги, мрії, спогади тощо).

Ці умовно виділені типи спілкування включають у свою чергу, різні види й типи спілкування залежно від: глибини стосунків, особливостей їх суб'єктів, тривалості, охоплення, дистанції між суб'єктами, спрямованості на загальнолюдські цінності.

Так, наприклад, у діловому типі спілкування можна виді­лити такі види: офіційне і неофіційне спілкування, слркбове і позаслужбове.

Інтимний тип, наприклад, включає таки види, як дрркнє і сімейне спілкування; останнє, у свою чергу, виступає у таких формах, як батьківське, подружнє, любовне (сексуальне, релі­гійне) .

На види і форми спілкування впливає також вік (між суб'єктами одного віку або різновікове спілкування), стать (одностатеве, різностатеве), національність (між суб'єктами однієї національності або міжнаціональне спілкування), релі­гійна, партійна або інша приналежність (релігійне спілкуван­ня, внутрішньопартійне, міжпартійне), спілкування у сфері дозвілля (художня самодіяльність, фізкультура тощо).

Спілкування не може бути позаморальним. Незалежно від типу воно може бути моральним або аморальним залежно від суб'єктивних установок, інтересів, цінностей і ціннісних орієнтацій суб'єктів спілкування. У зв'язку з цим постає пи­тання про протиріччя спілкування.

Розвиток моральних відносин між суб'єктами не може бу­ти позбавлений якихось протиріч. Навпаки, воно здійснюєть­ся через динаміку зіткнення різних протилежних тенденцій і наступне вирішення протиріч між ними.

Вихідними, неподільними одиницями будь-якого акту спілкування є два індивіди, кожний з яких відрізняється сво­їми індивідуальними якостями світосприйняття, живе у сво­єму індивідуальному просторі й часі, бачить, чує, відчуває, ро­зуміє, говорить, перебуває у своєму колі явищ і предметів (житло, кухня, меблі, одяг тощо дають уявлення про люди­ну) . Подібна нетотожність людських індивідуальностей, їх ду­ховних світів — це величезне благо для суспільства, що від­криває нескінченні можливості духовного взаємозбагачення людей. У спілкуванні з тими, хто не схожий на нього, людина набуває нових соціальних якостей, розвиває та удосконалює вже набуті.

Разом з тим, несхожість людей один на одного має і дру­гий бік. Що відчутніші відмінності в характерах, поглядах, ви­хованні, навчанні, рівнях культури у взаємодіючих суб'єктів, то більше можливостей для виникнення гострих суперечнос­тей між ними.

Звідси випливає, що протиріччя спілкування можна розді­лити на два типи:

—  протиріччя конструктивного характеру, які ведуть до розвитку, поглиблення, удосконалення стосунків;

—   протиріччя деструктивного характеру, які ведуть до руйнування стосунків.

Щоб виявленні протиріччя не стали згубними для міжосо-бового спілкування, не надали йому деструктивного характе­ру, не зруйнували можливості взаєморозуміння і міжсуб'єкт-ної кооперації, від індивідів вимагаються активні зусилля певного роду. Здатністю (готовністю, бажанням, умінням) до подібних зусиль і визначається характер соціально-моральної активності особи, рівень її моральної культури.

Які ж конкретні зусилля вимагаються від індивіда перед лицем реальних комунікативних протиріч (тобто протиріч спілкування) ?

Головне завдання суб'єктів комунікації полягає в тому, щоб не просто зафіксувати виявлене протиріччя в його почут­тєво-дотиковому вигляді, а шляхом раціонально-рефлективної діяльності моральної свідомості чітко сформулювати його як проблему, що вимагає вирішення. Прийнявши вигляд пробле­ми, протиріччя хвилює моральну свідомість, примушує суб'єк­та мобілізувати всі свої сили і здібності на її вирішення. &ля цього необхідно знайти витоки, причини даного протиріччя, дослідити діалектику стосунків протилежностей.

Потім виявляються шляхи подальшого розвитку даного протиріччя і можливості його вирішення. Ось такі основні етапи аналітичної діяльності з вирішення комунікативних протиріч. Обов'язково треба запам'ятати, що там, де проти­річчя намагаються залишити в «замороженому», «законсервованому» вигляді, де намагаються робити вигляд, що їх не іс­нує, їх деструктивний потенціал від цього не зменшується, а навпаки, збільшується.

Своєчасне вирішення кожного конкретного комунікатив­ного протиріччя дозволяє підняти міжособове спілкування на якісно інший рівень.

Вирішуючись і знищуючись, комунікативні протиріччя не зникають повністю. їм на зміну приходять нові протиріччя, які вимагають, у свою чергу, також конкретних зусиль з боку суб'єктів для їх вирішення.

Слід виділити основні моральні принципи спілкування: рівність, любов, співчуття, доброзичливість, альтруїзм, повага, толерантність, уміння вислухати, делікатність, тактовність, довіра.

Аморальне ж спілкування будується на таких принципах, як егоїзм, користь, особиста вигода, помста, неповага тощо.

Процес спілкування забезпечується такими засобами, як: мова (слово), погляд, міміка, поза, манера, послання (лист, записка, фотографія), мода.

Отже,міжособове спілкування — це жива форма соці­альної дійсності, яка розвивається шляхом діалектичних про­тиріч, що складають її. Знайти шляхи вирішення протиріч спілкування своєчасно, найбільш оптимальним і найменш бо­лючим способом — завдання суб'єктів моральної культури, які протистоять один одному.