Отже, політологія — це наука про закономірності й тенденції функціонування і розвитку політики, політич­них систем та окремих політичних інститутів, їх взає­модію з різними підсистемами суспільства.

На сучасному етапі термін «політологія» переважно вжи­вається в країнах колишнього СРСР, а в інших країнах засто­совується термін «політичні науки», який об'єднує політичну філософію, політичну соціологію і політичну психологію.

Стосовно розуміння предмета політологи виділяють два підходи: плюралістичний і моністичний. Прихильники плю­ралістичного підходу включають до політології різні дис­ципліни: історію політичних і правових учень, політичну соціологію, політичну філософію, політичну географію. При­хильники моністичного напрямку розглядають політоло­гію як окрему галузь дослідження зі специфічними методами. Так, у французьких та італійських посібниках термін «політологія» застосовується на позначення дисципліни, яка вивчає політичні режими, інститути, елементи громадян­ського суспільства. У англо-американській традиції відпо­відна дисципліна називається «порівняльним правлінням».

Політологія в моністичному значенні включає два ас­пекти: етатистський (державознавчий), який охоплює коло проблем, пов'язаних з функціонуванням державних інсти­тутів; краніологічний, що вивчає владні відносини на всіх рівнях суспільства.

На сучасному етапі розвитку проблематика політологи тісно переплітається з проблематикою соціологи. Деякі за­хідні політологи, зокрема Р. Бендікс і С. Ліпсет, розрізня­ють політологію і соціологію на тій підставі, що перша ви­вчає вплив держави на суспільство, а друга — вплив суспіль­ства на державу. Це твердження не є незаперечним у світлі дедалі більшого зближення політології і соціології в пло­щині спільного використання методів досліджень. Йдеться про те, що методологія сучасних політологічних досліджень змістилася до конкретно-соціологічного аналізу політичних явищ і процесів, тобто соціолого-поведінковий аспект дослі­джень визначає специфіку сучасної політології. Отже, полі­тологія сьогодні зводиться до одного з підрозділів соціо­логії — соціології політики.

Політологія тісно переплітається з політичною фі­лософією. Відмінність між політологією і політичною філо­софією, на думку багатьох політологів, полягає в такому:

1) філософія розглядає більш умоглядні, абстрактні пробле­ми, а політологія — ті явища, які можна експериментальне перевірити; 2) філософія говорить про те, «що має бути», а політологія — про те, «що є».

Політологія як будь-яка гуманітарна наука виконує такі функції:

1) описову, суть якої полягає в констатації фактів полі­тичної реальності, на підставі чого можна отримати від­повідь, якою є ця реальність;

2) пояснювальну, що дає змогу зрозуміти суть політич­них явищ, причини їх виникнення, закономірності функціо­нування. Пояснювальна функція дає відповідь на запитан­ня: чому саме ці, а не інші факти мають місце в політичній реальності;

3) прогностична функція зводиться до передбачення, якою буде політична дійсність у майбутньому (наприклад, прогнози щодо успіху на виборах);

4) інструментальна функція полягає в розробці певних проектів прийняття рішень для досягнення конкретного політичного результату;

5) ідеологічна функція орієнтує на вибір певної системи ідеологічних цінностей. Вона дає змогу зрозуміти, яким чином уникнути фальшивих, безглуздих цінносних орієн­тацій.

Політологія як наукова теорія грунтується на певній методології. Методологічна основа політичної науки вклю­чає такі елементи:

1) загальнотеоретичні дослідження політики на рівні філософського обгрунтування її природи, основних прин­ципів генезису і функціонування політичних інститутів, ролі особи в політичному процесі;

2) теорії середнього рівня, спрямовані на дослідження і формування окремих концепцій політичного маркетингу;

3) конкретні емпіричні дослідження різних елементів політичної ситуації.

Серед загальнотеоретичних методів дослідження суспільства можна виділити такі:

1) структурно-функціональний (Толкотт Парсонс, Роберт Мертон);

2) конфліктології (Ральф Дарендорф, Льюїс Козер);

3) символічного інтеракціонізму (Джорж Мід і Герберт Блумер);

4) біхевіоризму і обміну (Беррес Скінер, Джордж Хоманс, Пітер Блау);

5) структуралізму (Клод Леві-Стросс і Мішель Фуко);

6) постмодернізму (П'єр Бурдьє).

Структурно-функціональний метод грунтується на розу­мінні суспільства як системи інтегрованих елементів, що прагне до стабільності на основі вибору певної системи цін­ностей. Криза цінностей породжує соціальні дисфункції. Стан функціонування політичної системи, а також тенденції її розвитку можна визначити, виходячи із аналізу цінностей. Коли, наприклад, у свідомості переважають егалітарно-колективістські цінності на кшталт несприйняття приват­ної власності, пріоритету права над владою, оцінка політиків за їх ідеологічними орієнтаціями, а не діловими якостями, то така політична система не має перспективи набути най­ближчим часом ознак розвинутої політичної системи.

Суть сучасних конфлікте логічних теорій зводиться до розуміння конфлікту як необхідної умови природного роз­витку суспільства на основі зіткнення інтересів різних соці­альних груп і окремих осіб навколо розподілу влади, мате­ріальних ресурсів, а також психологічних відмінностей. Якщо з позицій структурно-функціонального методу сис­тема цінностей забезпечує стабільність суспільства, то з точ­ки зору конфліктології — створення ефективних механізмів розв'язання соціальних конфліктів.

Символічний інтеракціонізм розкриває зміст та інтен­сивність можливостей взаємодії як необхідної умови ста­новлення і трансформації соціальних інститутів. Ця інтерак-ція залежить від розуміння смислових значень зовнішніх стимулів (слів, предметів, логічних конструкцій). Часто в політичному житті конфлікти виникають на грунті не тільки зіткнення інтересів, а й нерозуміння політичних термінів. З позицій цього методу можна простежити, як міжособові контакти впливають на формування політичних інститутів. Часто нерозуміння вигоди суспільної взаємодії призводить до негативних соціальних наслідків. Сьогодні в Україні політичні діячі ще не звикли мислити ринкови­ми категоріями взаємодії, що є однією з причин сповільне­ного процесу утворення сучасних партій. Отже, розуміння взаємодії залежить від ментальності її суб'єктів, а остання — від теоретичних знань і досвіду, набутого в якісно новій ситуації.

Теорія обміну пояснює зміст політичної діяльності спів­відношенням таких стимулів, як винагорода і покарання. Згідно з цією теорією, людина здатна повторювати ті дії і в тих обставинах, за які вона отримує винагороду, і чим більша ціна цієї винагороди, тим більше зусиль прикладає людина для її досягнення. Покарання, навпаки, обмежує суспільне шкідливі дії людей. Тому цей метод можна вважати перс­пективним з огляду на досягнення співвідношення про­цедур заохочення і покарання в різних політичних струк­турах: політичному керівництві, державному апараті, партійній діяльності тощо.

Метод біхевіоризму передбачає дослідження реальної поведінки суб'єктів політики незалежно від тієї інформації, яку вони подають про себе або яка надходить від інших. Тут аналізується поведінка, обумовлена не певними цін­ностями, нормами, а ситуацією. Тобто, за теорією біхевіо-ристів, ми можемо очікувати від політика будь-якої дії за­лежно від ситуації. Наприклад, патріот може бути коруп-ціонером, а колишній злочинець — чесним політиком, якщо одна ситуація стимулює попит на корупційні дії, а інша ці дії обмежує або взагалі виключає. Отже, впровадження цього методу в наукових дослідженнях дає змогу зняти маску ли­цемірства з політиків і показати їхні реальні дії.

Структуралізм розглядає в дусі старого позитивізму соціально-політичні явища, які є незалежними від різних духовно-ментальних настанов і орієнтацій людей і детер­мінують їхню поведінку. До них структуралісти відносять об'єктивні суспільні структури, які розвиваються за зако­нами, аналогічними природним (економічні, політичні, ідеологічні, духовно-ментальні). Цей метод дає можливість простежити, як руйнування старих політичних, економічних та ідеологічних структур впливає на свідомість еліти і мас. Якщо виходити з позицій структуралізму, то треба показати, що реформістський потенціал владної еліти й електора-ту буде збільшуватися в міру остаточної вичерпнутості ста­рих структур, а видима боротьба ідеологій є не що інше як конфлікт політичних угруповань за перерозподіл ресурсів. Отже, аналіз міфів, мови, економіки (об'єктивних структур) дає змогу зрозуміти спосіб мислення і поведінки політиків.

Постмодернізм намагається наблизити об'єктивіст­ський і суб'єктивістський підходи до політичної реальності. Згідно з його концепцією, існують об'єктивні структури (по­літичні, економічні, ідеологічні відносини) — поля, що де­термінують розуміння, спосіб відчуття, осмислення та оцінки суб'єктів політики, політичної реальності — габітус. Посе­редником між полями і габітусом є практика, в процесі якої відбувається їх взаємне формування. Отже, цей метод дає змогу розкрити зміст політичної діяльності, виходячи з аналізу політичної ситуації (взаємодії різноманітних полів) і способу мислення, вибору тих стратегій, які можуть за­гальмувати чи прискорити суспільний процес.

Засвоєння сучасної зарубіжної методології політоло­гічних досліджень значно розширює силове поле наукового пізнання політичної реальності у різних її виявах.

До емпіричних методів належать методи вибіркового дослідження, польового дослідження, прихованого спосте­реження, експерименту.

Суть методу вибіркового дослідження полягає в тому, що вчений вивчає не весь об'єкт дослідження (генеральну сукупність), а лише його частину — вибіркову сукупність. Наприклад, при вивченні соціальної групи (студентів) для дослідження обирається тільки один відсоток від загальної кількості.

Метод польового дослідження грунтується на вивченні людей у реальних життєвих ситуаціях. Він має перевагу над методом вибіркового дослідження, оскільки дає змогу спостерігати об'єкти дії.

Дослідження, при якому люди, чия поведінка вивчаєть­ся, не знають про це, називається прихованим спостереженням. Цей метод характеризується тим, що зводить на­нівець вплив дослідника на поведінку людей.

Істотна риса експерименту — створення контрольова­ної ситуації у процесі дослідження. В експерименті часто використовують дві групи — експериментальну, котра за­лежить від впливу стимулу, і контрольну, що не залежить від цього впливу. Наприклад, вивчаються виступи політич­ного лідера у двох групах: серед його прихильників і в нейтральній аудиторії. На підставі зіставлення двох висту­пів виводиться оцінка його впливовості.

Отже, використання загальнотеоретичних та емпіричних методів зарубіжної соціології у політологічних досліджен­нях забезпечує зміщення акцентів української політології з описових на інструментальні.