Характерними рисами державного службовця є такі:

1) він виконує завдання державної влади або завдання, пов'язані із забезпеченням функціонування державних органів і громадського життя;

2) підлягає публічно-правовому принципу, який перед­бачає його одностороннє призначення, а не договір із взаєм­ними зобов'язаннями;

3) призначається на постійній основі. Однак у державній службі працюють особи, які не мають статусу державних службовців. Це тимчасові співробітники, які підлягають приватно-правовому принципу і працюють на контрактній основі. Ними можуть бути стажери (Іспанія, Португалія, Франція), помічники (Франція), а також співробітники неад-міністративних державних організацій.

У багатьох країнах Західної Європи існує декілька ста­тутних груп державних службовців. Це державні службовці державних органів, регіонального і місцевого самоврядуван­ня, а також державних закладів; державних університетів, закладів охорони здоров'я (Греція, Ірландія та ін.).

Механізм формування державної служби передбачає три системи: кадрову, найману і змішану. Кадрова система грунтується на призначенні державного службовця на основі публічно-правового принципу. Вона передбачає встановлення ієрархічного порядку посад, їх залежність від освітніх рівнів, наявність вертикальних і горизонтальних груп, залежність кадрового службовця у просуванні по службі від адміні­страції. Кадрова система існує в усіх країнах Європи, за винятком Нідерландів та Бельгії.

Наймана система, що існує в Нідерландах, Бельгії та Данії, передбачає контрактний спосіб набору на державну службу, заміщення будь-якої посади сторонніми кандида­тами на основі спеціального тестування, більшу свободу і відповідальність начальників служб за кадрову політику свого персоналу порівняно з кадровою системою.

Змішана система грунтується на поєднанні кадрової і найманої систем і застосовується в більшості країн Євро­пи, поряд із названими системами.

Важливим аспектом вивчення державного управління є проблеми його типологізації. Якщо за основний критерій типологізації державного управління брати ступінь цивілі­зованості суспільства і рівень політичної культури, то мож­на виділити такі його моделі: американську; японську; євро­пейську; соціалістичну; країн перехідних суспільств.

До цього треба додати, що в межах цих моделей можна виділити інші моделі за різними критеріями, скажімо, за критеріями набору і функціонування державної служби.

Американська система державного управління харак­теризується такими ознаками:

1) державне управління грунтується на президентській формі правління і бінарній партійній системі;

2) пріоритет права та індивідуалізму у відносинах між державою і суспільством, застосування принципу: законо­давство, управління і судочинство;

3) несумісність адміністративно-управлінських посад з іншими посадами;

4) жорсткий механізм стримувань і противаг;

5) децентралізація влади у прийнятті політичних рішень;

6) обмежене втручання держави в економічну та соці­альну сфери;

7) екстраполяція принципів і методів приватного бізнесу на державне управління;

8) висока мобільність і конкурентність працівників дер­жавної служби;

9) високий ступінь контролю керівників над підлег­лими;

10) високий ступінь свободи і відповідальності управ­лінців за прийняття рішень;

11) відкрита, наймана система набору і підбору на держав­ну службу.

Японське державне управління грунтується на монархічній формі правління і партійній системі з домінуванням останньої. Для нього характерними є:

1) суспільна ієрархія, шанобливість, покірність! схиль­ність до добровільного підпорядкування;

2) повільне просування по службі, його залежність не від особистого успіху, а від послуху і певного вікового цензу;

3) збереження пожиттєвого найму, відданість корпорації, корпоративним цінностям вважається позитивною рисою і всіляко заохочується в управлінській діяльності;

4) груповий принцип ухвалення рішень і груповий кон­троль;

5) національне регулювання економіки, яке передбачає заохочування конкуренції між підприємствами;

6) найнижчий рівень соціального державного забез­печення, перекладання цієї функції на сім'ю;

7) в Японії існує закрита система у формуванні управ­лінських кадрів, яка не передбачає вузької спеціалізації, а загальну підготовку і особисті якості.

Європейська модель державного управління включає всі форми державного правління, за винятком президентської, і грунтується, як правило, на партійній системі обмеженого політичного плюралізму. Для неї характерні закрита систе­ма державної служби (за винятком Великобританії), кад­рова, наймана і змішана системи набору державних служ­бовців. На відміну від США державне управління тут має більший обсяг повноважень у економічній і соціальній сфе­рах. Еліта на вищих рівнях державної служби має високий престиж.

Для соціалістичної моделі державного управління ха­рактерні такі ознаки: підпорядкованість державного управ­ління партійному керівництву; відсутність судового і гро­мадського контролю над адміністративними органами; цен­тралізоване директивне планування і централізоване дер­жавне постачання; централізоване управління економічною і соціальною сферами; всесильність державного апарату (апаратна держава); становлення панівного класу управлінських кадрів — номенклатури; освячення владної верхівки в масовій свідомості; високий рівень корумпованості держав­ного апарату; репресивно-каральна орієнтація державного апарату з діапазоном форм від відкрито м'яких до вельми жорстких, завуальованих під прагнення навести порядок.

Для державного управління перехідних суспільств характерні такі ознаки: кланово-корпоративний, а не пар­тійний принцип формування державних органів; залежність державних, політико-адміністративних органів від держав­ного апарату; надмірна централізація прийняття держав­них рішень; нечіткість і розмитість меж компетенції дер­жавних органів, внаслідок чого існує дублювання їх функцій;

малоосвічена, корумпована державна бюрократія; закрита і кадрова система набору державних кадрів; просування по службі залежить не від професійних і особистих якостей, а від особистої відданості своєму начальству; відсутність іні­ціативи і ризику серед управлінських кадрів, мистецьке вміння імітувати бурхливу діяльність; високий ступінь корпоративності і клановості; здатність сконсолідовано чинити опір змінам; зневажливе ставлення до мас.

Державне управління України грунтується на Кон­ституції України, Законах про Кабінет Міністрів, державні адміністрації, місцеве самоврядування, державну службу. В структуру органів державного управління входять такі інститути: глава держави, Кабінет Міністрів, неурядові структури загальнодержавного призначення, а також держ­адміністрації.

Главою Української держави є її Президент. Як глава держави він:

виступає гарантом державного суверенітету, територіаль­ної цілісності держави, додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина;

представляє Українську державу в міжнародних відно­синах, веде переговори, укладає міжнародні угоди;

є Верховним Головнокомандуючим збройних сил Украї­ни і Головою Ради національної безпеки і оборони;

приймає рішення з питань громадянства: видає укази про прийняття, вихід із громадянства чи його втрату, володіє правом законодавчої ініціативи;

призначає всеукраїнський референдум за народною іні­ціативою, а також на затвердження рішення Верховної Ради України про внесення змін і доповнень до 1, III і XIII розділів Конституції, може розпустити Верховну Раду України, коли вона протягом тридцяти днів однієї чергової сесії не може розпочати пленарні засідання;

видає укази і розпорядження, які контрасигнуться (візу­ються) Прем'єр-міністром і міністром;

має право скасувати акти уряду України і уряду Авто­номної Республіки Крим, накладати вето на закони Украї­ни, призупиняти акти Верховної Ради Автономної Респуб­ліки Крим;

за згодою парламенту призначає главу уряду — Прем'єр-міністра, а також припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку;

за поданням Прем'єр-міністра призначає членів уряду, керівників інших центральних органів влади, голів місцевих державних адміністрацій;

за згодою парламенту призначає на посаду та звільняє з неї Генерального прокурора України, Голову Антимонополь-ного комітету. Голову Фонду державного майна України, Голову Державного Комітету телебачення і радіомовлення України;

утворює суди у визначеному законом порядку, призна­чає третину складу Конституційного Суду та судів загаль­ної юрисдикції строком на п'ять років;

подає парламенту на затвердження і звільнення канди­датуру Голови Національного банку України, призначає поло­вину складу Ради Національного банку України і Націо­нальної ради України з питань телебачення і радіомовлення.

У разі державної зради або іншого злочину Президент може бути усунений із своєї посади шляхом імпічменту. Питання про імпічмент може ініціювати не менше половини депутатів від конституційного складу парламенту, після чого створюється Тимчасовий комітет у складі спеціального прокурора і спеціальних слідчих. На підставі висновків даної комісії парламент двома третинами голосів приймає рішення про звинувачення Президента.

Остаточне рішення про усунення Президента з поста приймається парламентом трьома четвертими від конститу­ційного складу на підставі висновків Конституційного Суду щодо конституційності процедури розслідування і Верхов­ного Суду про ознаки державної зради й інших злочинів.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він відповідальний перед Пре­зидентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, перший віце-прем'єр-міністр, три віце прем'єр-міністри та міністри України. Відповідно до Конституції України Кабінет Міністрів України:

забезпечує суверенітет та економічну незалежність, здій­снення внутрішньої і зовнішньої політики держави, вико­нання Конституції і законів України, актів Президента України;

розробляє і здійснює загальнонаціональні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурно­го розвитку держави;

здійснює управління об'єктами державної власності, роз­робляє проект Державного бюджету і забезпечує його вико­нання (після затвердження його парламентом);

здійснює заходи, спрямовані на забезпечення обороно­здатності країни, національної безпеки держави, громад­ського порядку, а також боротьби зі злочинністю, організовує митну справу, забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності;

забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, а також політики у сфері соціального захисту населення, освіти, науки й культури, охорони при­роди, економічної безпеки і природокористування;

вживає заходів для забезпечення прав і свобод громадян.

Кабінет Міністрів складає свої повноваження перед ново­обраним Президентом (строкове закінчення повноважень уряду разом із закінченням повноважень глави держави). Дострокове припинення повноважень уряду можливе в разі його відставки: за ініціативою уряду, відставки прем'єр-міністра, що означає відставку уряду, прийняття резолюції недовіри до уряду парламентом.

Державні комітети (центральні органи, що здійсню­ють міжгалузеве управління в певній сфері), відомства — центральні органи управління, які здіснюють галузеве або міжгалузеве управління (Фонд державного майна, Ан-тимонопольний Комітет, Національний банк) не входять у структуру уряду. До структури уряду не входять також Рада національної безпеки і оборони. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення.

Органами державного управління на місцях є місцеві державні адміністрації. До місцевих державних адміні­страцій належать: районні, обласні, міські (Києва та Сева­стополя), Автономної Республіки Крим. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються і звільняються з посади Президентом за поданням уряду, а також у разі висловлення їм недовіри двома третинами депутатів від складу відповідних Рад.

Місцеві держадміністрації забезпечують виконання Кон­ституції! законів України, актів Президента України, Кабі­нету Міністрів України; підготовку і виконання бюджетів;

взаємодіють з органами місцевого самоврядування, викону­ють державні та регіональні програми соціально-економіч­ного й культурного розвитку, забезпечують законність і пра­вопорядок, дотримання прав і свобод громадян.

Політика-адміністративні органи реалізують вико­нання політики через державну службу. Державна служба України згідно із Законом про державу — це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їхньому апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за раху­нок державних коштів.

Єдину політику у сфері державної служби проводить головне управління державної служби при Кабінеті Міні­стрів України. Під правовий статус державного служ­бовця в Україні не підпадають правові статуси Президента України, Голови Верховної Ради України та його заступ­ників, голів постійних комісій Верховної Ради та їх заступ­ників, народних депутатів України, Прем'єр-міністра Украї­ни, членів Кабінету Міністрів України, Голови та членів Кон­ституційного Суду, Голови та суддів Верховного Суду Украї­ни, Голови та арбітрів Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України та його заступників.

На державного службовця накладено обмеження: він не має права займатися підприємницькою діяльністю без­посередньо або через посередників, виконувати роботу на умовах за сумісництвом (крім наукової, викладацької, твор­чої діяльності, а також медичної практики), сприяти, вико­ристовуючи своє службове становище, фізичним і юридич­ним особам із метою отримання певної винагороди, само­стійно або через представника входити до складу керівних органів структур, що займаються підприємницькою діяль­ністю, приймати подарунки від фізичних і юридичних осіб, брати участь у страйках.

Основними критеріями класифікації посад державних службовців є організаційно правовий рівень органу, який приймає їх на роботу, обсяг і характер компетенції на конкретній посаді, роль і місце посади в структурі держав­ного органу. Відповідно до цього встановлено 7 категорій державних службовців і 18 рангів. Так, наприклад, до пер­шої категорії належать посади голів державних комітетів, що не входять в уряд, голови інших центральних органів державної виконавчої влади, а також заступники голів дер­жавних комітетів, що входять до складу уряду, керівники обласних державних адміністрацій і секретаріат Верховної Ради; а до сьомої — спеціалісти районних державних адмі­ністрацій, їх управлінь та відділів. Відповідно до категорії існують такі ранги: перша категорія відповідає 3, 2 рангу, друга — 5, 4, 3 рангу і т. д.

Державний службовець зобов'язаний декларувати свої доходи і доходи членів сім'ї.

Просування по службі державного службовця здійсню­ється на основі конкурсу, однак Президент України, Голо­ва Верховної Ради України, члени уряду України, голови місцевих державних адміністрацій мають право самостійно приймати на роботу своїх помічників, керівників прес-служб, радників і секретарів, згідно з принципами патронатної служби.

Державні службовці користуються певними правами:

вони отримують добавку до заробітної плати, за ранг, ви­слугу літ (10—40 % від зарплати). Вони отримують пенсію в розмірі 80 — 90 % від суми посадового окладу з надбавка­ми і грошову допомогу у разі виходу на пенсію у розмірі 10 місячних посадових окладів.

Державний службовець може бути відсторонений від виконання своїх службових обов'язків або подати у відстав­ку (відставки поширюються тільки на державних служ­бовців першої і другої категорій).

Державному управлінню України притаманні риси перехідних суспільств. Це обумовлене на даному етапі та­кими обставинами:

наявністю корпоративно-кланового, а не партійного прин­ципу формування влади і відсутністю механізму партійної відповідальності перед суспільством;

незавершеністю процесу законодавчого оформлення на базі нової Конституції чіткого розмежування компетенцій між державними органами і органами регіонального та міс­цевого самоврядування;

відсутністю адміністративного судочинства, недосконалістю правового механізму захисту прав громадян у від­носинах з органами влади;

великим обсягом повноважень державних органів у сфері впливу на економіку (розподіл ліцензій, митне регу­лювання, здача об'єктів в оренду;

складною процедурою оформлення прав власності, роз­поділу державної власності у процесі приватизації, а також бюджетних коштів і кредитів, правовим регулюванням підзаконними актами багатьох економічних процесів, яке призводить до певного маніпулювання пільгами, що є при­чиною високого рівня корумпованості;

залежністю політико-адміністративних органів від дер­жавного апарату (міністр, наприклад, залежить від апарату Кабміну);

громіздкою галузевою структурою Кабміну, що спонукає до лобіювання галузевих інтересів;

відсутністю чіткого розподілу повноважень між адмі­ністративними органами, а також між адміністративною і політичною їх компетенціями, що призводить до дублюван­ня функцій, посилює колективну безвідповідальність;

ручним управлінням, яке передбачає прийняття будь-якого рішення вищою посадовою особою в обхід компетенції інших посадових осіб в управлінському підрозділі;

слабким процесуальним механізмом юридичної відпові­дальності державних органів та посадових осіб перед зако­ном, особливо в частині персонального відшкодування мате­ріальних і моральних збитків, завданих громадянам;

активним лобіюванням владними структурами інтересів аграрних, промислових і фінансових олігархій у сфері роз­поділу бюджетних і кредитних ресурсів, створенням піль­гового податкового і митного режиму взамін на отримання від них тіньових доходів;

застарілим і неефективним механізмом мотивації до праці серед управлінського персоналу, що орієнтує переважно на трудовий стаж і особисту відданість вищому начальству;

відсутністю кадрів із сучасною управлінською освітою,

вольовими якостями, соціоцентристськими і підприємни­цькими цінностями;

нерозвинутим громадянським контролем над владою у вигляді засобів масової інформації, партійної опозиції, ле­гального лобіювання груп тиску, механізмів соціального партнерства.

Перелічене вище спричиняє повільне, незбалансоване і мляве здійснення реформ, за що більшості суспільства до­водиться розплачуватися тяжкими соціальними наслідками.

В економічній сфері державному управлінню не вдало­ся здійснити повно і послідовно реформістських заходів стосовно:

1) фінансової стабілізації;

2) лібералізації цін і зовнішньоекономічної діяльності;

3) приватизації та структурної перебудови. У сфері фінансової стабілізації українським урядо­вим чиновникам дуже довго (до 1994 р.) не вдавалося при­боркати інфляцію (10 155 % в рік), основними причинами якої були покриття великого дефіциту бюжету за рахунок грошової емісії Національного банку і кредитування комер­ційних банків з фондів Нацбанку. Завдяки новому прези­дентському курсу, а також жорстким вимогам міжнародних фінансових організацій, що надають кредити Україні, прове­дено грошову реформу, забезпечено відносно стійку фінан­сову стабілізацію шляхом зменшення дефіциту, знаходжен­ня неемісійних джерел покриття дефіциту бюджету і кон­тролю над грошовою масою з боку Національного банку. Однак не вдалося збалансувати бюджет на новій податковій основі.

Податкове законодавство є одним із гальмівних чинників розвитку ринкових відносин в силу його нестабільності, суперечливості, пріоритетності непрямих податків над пря­мими, існування податкових пільг для багатьох високопри­буткових суб'єктів господарської діяльності, відсутності диференційованого оподаткування доходів і майна фізичних осіб, майна юридичних осіб.

Внаслідок повільних темпів і недосконалого законодав­чого забезпечення приватизація в Україні не сприяла струк­турним змінам у виробництві та сфері зайнятості, створен­ню потужного сектора малого і середнього бізнесу, припливу іноземних інвестицій в економіку. До недоліків приватизації можна віднести: відсутність чіткого механізму банкрутства з продажем акцій банкрутів-підприємств на аукціоні; надан­ня переваги трудовим колективам у виборі способу прива­тизації і викупу підприємств, заборона приватизації для орендних підприємств, відсутність можливості іноземним інвесторам придбати контрольні акції на аукціоні, а також права на землю під приватизаційні об'єкти; затягування сертифікатної приватизації і відсутність грошових форм приватизації спричинило те, що зміна форми власності не призвела до встановлення ефективного власника.

У соціальній сфері продовжує домінувати горезвісна ідея соціального захисту населення, а не окремих соціальне враз­ливих груп (малозабезпечених, інвалідів, пенсіонерів та ін.), далі існує колективний, анонімний механізм сплати соці­альних податків, а не колективно-індивідуальний, при яко­му основний тягар внесків на соціальне забезпечення (ме­дичне, пенсійне, з інвалідності та безробіття) перекладався б із держави і підприємств на особу. Внаслідок відсутності законодавчого забезпечення реформування комунальних служб і житла призупинений процес становлення ринко­вих відносин у цій сфері.

У культурно-гуманітарній сфері не завершений про­цес переходу на багатоступеневу освіту (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр), не визначений державний ба­зовий компонент у середній і вищій школі, а також обсяг державного замовлення, номенклатура спеціальностей, необ­хідних державі, порядок державної підтримки приватних навчальних закладів і платних форм навчання понад базо­вий рівень. У науці й культурі не визначено обсяги держав­ного фінансування пріоритетних напрямків у цій сфері, а також механізми розподілу державних коштів на конкурсних засадах, із залученням незалежної експертизи науко­вих і культурологічних проектів, не закладено законодавчі стимули спонсорування пріоритетної навчальної, наукової і культурної продукції.

У сфері безпеки держави не створено військову доктрину, яка б передбачала сучасний принцип комплектування військ, а також не проведено структурну перебудову військового комплексу із залученням до співпраці іноземних інвесторів. Гострою залишається проблема реформування органів на­ціональної безпеки і МВС в частині звільнення їх від невла­стивих їм функцій, розмежування компетенцій, між держав­ними і муніципальними силовими структурами. Отже, дер­жавне управління України в усіх сферах суспільного життя є неефективним та застарілим і вимагає докорінних змін відповідно до стандартів сучасного цивілізованого розвитку.