6.Політична ситуація в регіоні та регіональна інтеграція.
Південно-Східна Азія – це регіон із давніми та складними політичними негараздами. Так, конфліктів в регіоні таки хватає, і їх можна поділити на дві групи: внутрідержавні та міждержавні.
Сьогодні внутрідержавні конфлікти у Південно-Східній Азії за кількістю значно переважають міждержавні. Здебільшого вони зводяться до повстань місцевого населення проти діючої влади у державі або ж прагнення деяких етнічних груп утворити свою державу (проблема сепаратизму). Станом на 2010 рік із такими проблемами стикнулися Лаос, Таїланд, Філіппіни, Бірма (М'янма) та Індонезія. Коротко зупинимося на кожній із проблем.
Внутрідержавний конфлікт у Лаосі повʼязаний із політичними репресіями. Ще у 1946 році, після закінчення японської та французької окупації, країна була поділена на два табори: перший на чолі з князем Супханувонг, що бажав утворити незалежний від Франції уряд, другий – на чолі із Сісаван Вонг (люди Хмонг),навпаки, велів краще зостатися під протекторатом та владою могутньої Франції. Після остаточної поразки французів та їх виходу із країни у 1975 році, керівники першого табору повністю взяли владу у державі в свої руки. Хмонг людей, особливо тих, хто брав участь у військовому конфлікті почали переслідувати і незаконно садити у тюрми. Так почався масовий вихід більш 350000 хмонг біженців, в основному в Сполучені Штати або в табори у Таїланді. Донедавна ситуація загострилась ще й тим, що Таїланд почав проводити репатріацію усіх хмонг біженців. У грудні 2009 року група з 4500 біженців були насильно репатрійовані в Лаос з таборів у Таїланді, незважаючи на заперечення, зокрема, Організації Об'єднаних Націй і США. Ті біженці, яким вдалося знайти притулок у Франції, США, Французькій Гвінеї почали активно боротися із діючою владою Лаосу проти політичних репресій.
Схожа ситуація склалася і у Бірмі (М’янмі). Там різноманітні етнічні групи повстали проти діючого військового режиму влади. Конфлікт тягнеться ще із 1948 року, коли Бірма отримала повну незалежність від Великобританії. У державі на той час проживало як християнське, так буддистське мусульманське населення. Повстання і етнічні конфлікти одразу спалахнули у різних провінціях Бірми і тривали в 1949 році. Карен, (Християнський національний Союз Карен) почали боротьбу за автономною державою Карен, Kawthoolei, у східній частині країни. Ситуація погіршилася, коли буддизм став державною релігією, і питання, що стосувалося прав мусульманських етнічних груп, Карен, Чин, Качин та інших народів, що перебували під владою військового режиму зовсім не були вирішені. Таке питання як автономія для цих етнічних груп не було передбачено і в прийнятій Конституції Бірми. Мало того, влада почала активно боротися із непокірними. Так, у 2006 році майже 7 000 осіб було убито внаслідок повстання проти військового уряду у Янгоні. Сьогодні тисячі біженців із Бірми намагаються знайти собі притулок у Таїланді або Бангладеш. Світова спільнота (Франція, Великобританія, США) оголосили ноту протесту Бірмі і намагаються переконати зробити це і Таїланд. Сьогодні у державі громадянська війна продовжується.
Філіппіни, Таїланд та Індонезія також мають схожі проблеми. В усіх цих країнах активно діють сепаратистські рухи. Зокрема, на Філіппінах сепаратистські угруповання зосередженні на остовах Лузон, Самар та автономному регіоні – о. Мінданао, де проживає здебільшого мусульманське населення. Ісламський визвольний фронт моро (ІВФМ) ще з 1987 р. почав боротися за незалежність цих островів, однак був сприйнятий владою Філіппін як терористична група через те, що він бере на себе відповідальність за усі військові акції та вибухи в регіоні, зокрема останній відбувся у 2009 році, де загинуло багато людей.
У Таїланді та ж ситуація на півдні країни. З 2004 року в державі точиться війна 3-ох тайських провінцій Яла, Паттани и Сонгкхла за отримання незалежності від Таїланду і утворення або незалежної ісламської держави, або входження цих провінцій до складу Малайзії. Все супроводжується активними військовими діями, терористичними актами та численними жертвами. Понад 350 людей загинули тільки в 2010 році внаслідок вибухів у даних провінціях.
Індонезія має проблеми із сепаратистськими рухами у Західному Папуа. Ще 1963 році ця територія стала частиною державної території Індонезії, яка насильно приєднала частину острова через наявність там багатих природних ресурсів, тим самим викликавши осуд у міжнародного співтовариства. У 1969 році утворився Вільний Папуаський Рух, що почав боротися за від’єднання частини острова від Індонезії. Конфлікт не вирішений і по сьогодні, тільки у 2010 році Індонезія здійснила 4 військові операції по наведенню порядку у Західному Папуа.
Міждержавний конфлікт у Південно-Східній Азії (ПСА) на даний момент відбувається в районі Південнокитайського моря. Зміни, які відбуваються на наших очах у Південно-Східній Азії і ,особливо, у морській акваторії, що прилягає до Китаю, все більше перетворюють цей регіон в одну із потенційних точок можливого майбутнього світового конфлікту. По мірі наростання економічної потуги Китаю, його інтереси, пов’язані з експансією і контролем за дальньою морською периферією своїх кордонів, все більше протирічять як сусіднім із Китаєм державам, так і США, які традиційно виступали в ПСА в якості домінуючою поза регіональної сили. Все ж Пекін сьогодні усе більше заявляє про свої претензії на всю основну акваторію морського басейну Південнокитайського моря.
Пробним кроком для міжнародного визнання і обґрунтування своїх претензій на Південнокитайське море та його острови можна вважати карту, яку китайці поклали у спеціальний лист, який направили у травні 2009 року до Генсека ООН Пан Ги Муна. На цій карті були показані офіційні китайські домагання, на яких південний кордон їх запланованих володінь охоплює рифи на побережжі малайзійського штату Саравак, що на о. Калімантан, більш ніж за 1500 км від основної китайської території. В цьому листі китайці вказали, що мають безсуперечні права на суверенітет над цими островами та прилеглими до них морськими акваторіями. Услід за цим із Пекіна пішли заяви про те, що Китай розглядає Південнокитайське море як свій ключовий національний інтерес, як от Тайвань чи Тибет.
В рамках таких підходів, КНР у 2009 році ввела заборону на вилов риби у спірних акваторіях і показово захопила 22 в’єтнамських риболовних судна, що відмовилися дотримуватися китайської заборони. У липні 2010 р., обстрілявши із кулеметів індонезійські ПМС, китайські військові кораблі забезпечили вилов риби своїм рибакам в економічні зоні, на яку претендує Індонезія. У серпні 2010 р. у акваторії Південнокитайського моря пройшли масштабні вчення китайських військово-морських та військово-повітряних сил, після яких контр-адмірал Хуачєнь заявив, що Китай переходить від берегової оборони до оборони у морі.
Звичайно, що такі події викликали велику тривогу у країн Південно-Східної Азії. З однієї сторони там не хочуть ніяких загострень у відносинах із Китаєм і продовжують вірити у те, що Пекін можна буде стримати дипломатичним шляхом. Приклад у такому підході подала Індонезія, яка в липні 2010 року, у свою чергу, направила Генсеку ООН офіційного листа, в якому вказувалося, що китайські претензії у Південнокитайському морі «позбавлені легального» міжнародного статусу, порушують прийняті в ООН угоди по морському праву і загрожують легітимним інтересам світового співтовариства.
На відміну від Індонезії, що не бажає брати пряму участь у конфлікті навколо Південнокитайського моря, і явно хоче виступати як свого роду посередник між усіма зацікавленими сторонами, уряд В'єтнаму у відповідь на такі китайські вчинки, зробив відчайдушний крок у сторону зближення із, колись найзатятішим ворогом в’єтнамських комуністів, - США. У серпні 2010 р. в’єтнамські військові провели разом із американцями командно-штабні вчення, які проходили у Південнокитайському морі на борту американського авіаносця «Джордж Вашингтон». Тим самим в’єтнамці показали своєму північному сусіду, що готові дружити навіть із США, але не відступляться від своїх вимог про в’єтнамський суверенітет над островами Парасельськими та Спартлі.
Із всього вищезгаданого можна сказати, що Китай своїми заявами і загрозливими діями підштовхує країни АСЕАН до співпраці із США та відходу від традиційних фундаментальних цілей своєї політики, що направлена на виключення впливу великих держав на ситуацію в регіоні. Як це не парадоксально, але сьогодні саме країни АСЕАН у пошуках контрабалансу Пекіну, більше усіх зацікавлені в тому, щоб американці не тільки залишилися, а й посилили свою присутність в регіоні.
Таким чином, можна сказати, що не дивлячись на всі зусилля Китаю не інтернаціоналізувати конфлікт у Південнокитайському морі і вирішувати його із кожною країною ПСА окремо, АСЕАН, що апелює до США, перетворює цей конфлікт із регіонального в глобальний. Лише час покаже, якими будуть дії держав в майбутньому.
РЕГІОНАЛЬНА ІНТЕГРАЦІЯ
Рівень регіональної інтеграції в регіоні є досить високим, адже у Південно-Східній Азії діють декілька міжнародних організацій. Насамперед слід зазначити, що усі країни є членами ООН. Усі країни без винятку входять до такої організації як АСЕАН (Асоціація країн Південно-Східної Азії).
АСЕАН – це геополітична та економічна міжнародна організація, яка була створена 8 серпня 1967 року Філіппінами, Малайзією, Індонезією, Сінгапуром і Таїландом, що прийняли Бангкокську декларацію. Пізніше до них приєднались Бруней, Камбоджа, Лаос, М’янма та В’єтнам. Штаб-квартира організації розташована у м. Джакарті (Індонезія).
Найвищим органом АСЕАН є саміт лідерів (глав держав та урядів) краïн-учасниць, який проводиться щорічно починаючи з 2000 року. Саміт триває 3 дні і супроводжується зустрічами з партнерами по регіону. Повсякденне керування роботою організаціï виконує постійний комітет в складі міністра зовнішніх справ поточноï краïни-голови та послів інших краïн-учасниць. Робота Асоціації ведеться в 29 комітетах та 122 робочих групах. Щорічно в АСЕАН проводиться понад 300 заходів та зустрічей та 2 саміти. В жовтні 2010 р. відбувся уже 17 саміт організації. Також АСЕАН проводить спеціалізовані саміти «АСЕАН + 3» (Китай, Японія та Південна Корея), а також «АСЕАН- CER» (Австралія та Нова Зеландія).
Метою асоціації було об’явлено прискорення економічного розвитку та соцiального прогресу в краïнах-учасницях, захист миру та стабiльності в регiоні, а також надання змоги краïнам-учасницям змоги мирного вирішення спірних питань.
Хартія АСЕАН — це конституція Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), яка була прийнята на 13-му саміті АСЕАН, що відбувся в листопаді 2007 року. В Хартіï декларовано такі принципи, як:
Підкреслювання головноï ролі АСЕАН в регіональному співробітництві.
Повага до приципів териториальноï цiлiсності, суверенитету,невтручання в внутршн справи та національна самоiдентифiкацiя членів АСЕАН.
Сприяння регіональному миру та мирному вирішенню спірних питань.
Дотримання міжнародного права в питаннях прав людини, соціальноï справедливості та багатосторонньоï торгівлі.
Сприяння регiональній iнтеграцiï торгiвлi.
Створення органу ,який би відповідав за захист прав людини.
В рамках організації діє такий важливий орган як Регіональний форум АСЕАН (АРФ). АРФ є формальним, офіційним, багатостороннім діалогом в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Станом на липень 2007 року, він складався з 27 учасників. Цілями АРФ є розвиток діалогу та консультацій, а також сприяння зміцненню довіри і превентивної дипломатії в регіоні. АРФ був скликаний вперше у 1994 році. Поточними учасниками форуму є: всі члени АСЕАН, Австралія, Бангладеш, Канада, КНР, ЄС, Індія, Японія, Північна Корея, Південна Корея, Монголія, Нова Зеландія, Пакистан, Папуа-Новій Гвінея, Росія, Тимор-Лешті, Сполучені Штати і Шрі-Ланка. Китайської Республіки (також відомий як Тайвань) була виключена.
Не можна не згадати про економічні досягнення організації, а це:
Утворення Зони вільної торгівлі АСЕАН у 1995 році;
Утворення Всеосяжної зони інвестицій АСЕАН (що сприятиме потоку іноземних інвестицій в регіон) із наступними кроками: надання національного режиму охорони усіх іноземних інвесторів АСЕАН, ліквідація інвестиційних перешкод, підвищення прозорості, а також прийняття заходів щодо ведення інвестиційної діяльності;
Підписання Угоди АСЕАН про торгівлю послугами у 1995 році (спрощення з метою залучення туристів у регіон);
Утворення Єдиного авіаційного ринку у 2008 році (вільний рух авіаційного транспорту в регіоні, та «вільне небо» до 2015);
Утворення Зони вільної торгівлі АСЕАН-Китай 1 січня 2010 року (у даний час ведуться переговори із ЄС).
Цікавим фактом у роботі АСЕАН також є те, що на 12-му саміті АСЕАН в січні 2007 року, лідери країн регіону підтвердили свій намір прискорити створення Спільноти АСЕАН до 2015 року і підписали Декларацію у м. Себу про прискорення створення Спільноти АСЕАН до 2015 року.
У січні 2011 року в АСЕАН головуватимуть Філіппіни.
Спільнота АСЕАН складатиметься з трьох основних напрямів, а саме АСЕАН- політики і безпеки спільноти, Економічного співтовариства АСЕАН і АСЕАН- соціально-культурної спільноти. Кожен стовп має своє власний план розвитку на 2009-2015 роки.
Окрім АСЕАН, в регіоні діє іще одна організація. Так, Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней та Вʼєтнам входять до блоку Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС). Участь в цій організації має сприяти зростаючій економічній взаємозалежності держав Азіатсько-тихоокеанського регіону (АТР) у сфері послуг, капіталу, технологій; зміцненню відкритої багатосторонньої торгової системи; підвищенню ступеня лібералізації торгівлі та інвестицій в АТР; зміцненню і стимулюванню розвитку приватного сектора; використанню принципів вільного ринку для збільшення переваг регіонального співробітництва. Іншими членами організації є: Австралія, Гонконг, Канада, Китай, Кирибаті, Мексика, Нова Зеландія, Папуа—Нова Гвінея, Південна Корея, Росія, США, Тайвань, Чилі, Японія.