25. Державний лад унр доби Центральної Ради.

На хвилі народного піднесення та згуртування національних сил у Києві 3-4 березня 1917 р. було створено Центральну Раду. До неї уві-йшли українські соціалісти, представники робітничих, солдатських, студентських організацій, профспілок, кооперативів, духовенства. Го-ловою Ради 7 березня було обрано видатного історика та громадсько¬го діяча М. Грушевського. На початку свого існування Рада, претен-дуючи на роль органу влади загальноукраїнського масштабу, фактич-но складалася з представників лише київських організацій. Виникало питання щодо її легітимності. На підтримку Центральної Ради 19 бе-резня у Києві була проведена багатотисячна маніфестація, яка завер-шилась мітингом. У прийнятій резолюції ставилася вимога скликати Установчі збори Росії й надати автономію Україні.

Важливе значення у становленні й зміцненні Центральної Ради мав Всеукраїнський національний з’їзд (конгрес), що відбувся у Києві 6-8 квітня 1917 р. за участі 600 представників від різних укра-їнських політичних, культурних, професійних організацій. Конгрес висловився за національно-територіальну автономію України у складі Російської федеративної демократичної республіки, визначення кордонів автономій, забезпечення прав національних меншин, які проживають в Україні. Було рекомендовано створювати місцеві ор-гани самоврядування у формі сільських, повітових і губернських ко¬мітетів, які мали формуватися на основі рівного й загального вибор-чого права.

З’їзд обрав 155 членів Центральної Ради, санкціонувавши її утво¬рення як найвищого територіального органу влади в Україні. Із за-гальної кількості мандатів дві третини надавалися губерніям і міс-там, одна третина - партіям і громадським організаціям. По одно¬му мандату отримали українські національні ради Петрограда й Москви. Головою Ради знову було обрано М. Грушевського. Рада обрала Комітет у складі 20 (пізніше 40) осіб, який до утворення уря-ду був по суті її виконавчим органом.

З’їзд санкціонував майбутнє поповнення Центральної Ради делега-тами від робітників, селян, солдатів після їх обрання на відповідних з’їздах. На підставі цього рішення у червні - липні 1917 р. до Ради увійшли: Всеукраїнська Рада військових депутатів (130 осіб), Всеукра-їнська Рада селянських депутатів (212 осіб), Виконавчий комітет Все-української Ради робітничих депутатів (близько 100 осіб). Рада попов-нилася ще й представниками національних меншин (росіян, поляків, євреїв та ін.), які становили близько 30 % депутатського корпусу. За даними мандатної комісії шостих загальних зборів (сесії), на початок серпня 1917 р. чисельний склад Центральної Ради був такий: а) повинно бути усіх членів - 792; б) скільки обрано - 643; в) скіль-ки присутніх - 447.

Порядок діяльності Ради визначався Наказом Української Цент-ральної Ради від 5 травня 1917 p., згідно з яким робота її мала здій-снюватись через Загальні збори й Комітет. Чергові Загальні збори мали скликатися раз на місяць, надзвичайні - в разі необхідності. Комітет, або, як його пізніше називали, Мала Рада, за постановою від 12 липня, визначався як постійно діючий розпорядчий орган, що мав право кваліфікованою більшістю (не менше 2/3 складу) здійсню-вати й законодавчі функції. Рішення Центральна Рада приймала у формі універсалів, постанов, ухвал, резолюцій.

Таким чином, Центральна Рада, що хоча й сформувалась шляхом делегування, а не загальним демократичним вибором, за своїм пред-ставницьким складом, функціями, значенням та формами діяльності є прообразом парламенту України. До того ж і сама вона у своїх документах наголошувала на тому, що є “тимчасовим органом і діє до¬ти, доки не будуть вибрані вселюдним, рівним, прямим і таємним го¬лосуванням Всенародні Українські Збори”.

Згідно із проголошеною Першим Універсалом (10 червня 1917 р.) стратегічною лінією “однині самі будемо творити наше життя”, 15 червня 1917 р. був створений перший український уряд - Генераль-ний Секретаріат на чолі з В. Винниченком, до якого входили гене-ральні секретарства, кількість яких у різні періоди коливалась від 8 до 14. Тим самим розпочався процес розмежування законодавчої й вико-навчої влади. Відповідно до IV Універсалу (9 січня 1918 р.) уряд отри-мав нову назву - Рада Народних Міністрів. Компетенція й порядок діяльності Генерального Секретаріату визначалися Статутом вищого управління України, затвердженим Малою Радою 16 липня 1917 р. Однак дію Статуту було припинено Інструкцією Тимчасового уряду від 4 серпня, яка звузила повноваження Генерального Секретаріату до рівня крайового (на п’ять губерній) органу. Свій урядовий статус Ге-неральний Секретаріат поновив з прийняттям 12 жовтня Декларації, що розширила його повноваження. На засіданнях Генерального Сек-ретаріату розглядалися питання внутрішньої та зовнішньої політики, оподаткування, судоустрою, військового будівництва тощо. Рішення приймалися у формі постанов, декларацій, інструкцій.

Організовуючи місцеву владу і місцеве самоврядування, Централь-на Рада виходила з намагання реорганізувати попередню систему, пристосувавши її до потреб національно-державного будівництва. Перший Універсал зберігав існуючу систему органів місцевої влади, приписуючи переобирати їх там, де “влада зосталась в руках людей, ворожих до українства”. Через те, крім губернських і повітових ко¬місарів Центральної Ради, волосних, повітових і губернських зе-мельних комітетів, Рад селянських депутатів, на місцях діяло здебіль-шого старе проросійське або створене більшовиками місцеве управ¬ління (Ради робітничих і солдатських депутатів, Червона гвардія). В містах створювалися домові комітети, які мали залучати громадян до постачання продуктів і палива, належного утримання будинків тощо. Від часу поширення в містах злочинності (з кінця 1917 р. і до приходу до влади гетьмана П. Скоропадського у квітні 1918 р.) го¬ловним у діяльності домових комітетів стала охорона майна й осо¬бистої безпеки мешканців будинків. У Києві рішенням українського коменданта їм дозволялося мати зброю, яку можна було застосову-вати у разі відкритого нападу на будинок.

Непослідовність дій Центральної Ради виявилася в тому, що в Четвертому Універсалі вона визнала Ради робітничо-селянських і солдатських депутатів органами місцевого самоуправління, не визна-чивши їхнє місце в структурі місцевих органів. Невдалими виявилися спроби врегулювати відносини між цими численними органами в Зе-мельному законі від 18 січня 1918 p., запровадити новий адміністра-тивно-територіальний поділ України відповідно до Закону про поділ України на землі від 6 березня 1918 р. Структурна невизначеність сис-теми самоврядування, відсутність належної правової бази та держав-ного фінансування не дали змоги Центральній Раді організувати ді-яльність органів влади й управління на місцях.

Важливе значення в діяльності Центральної Ради належало ре-формуванню судочинства, розпочатому українізацією існуючих судо¬вих установ. У червні 1917 р. в Києві відбувся з’їзд юристів, який об¬рав крайовий судовий комітет для забезпечення зв’язків між Цент-ральною Радою та місцевими судовими установами. Процес рефор-мування набув інтенсивності після проголошення УНР. У Третьому Універсалі визначалися програмні цілі реформування судової систе-ми: “Суд на Україні повинен бути справедливий, відповідний духові народу. З тою метою приписуємо Генеральному секретарству судо¬вих справ зробити всі заходи упорядкувати судівництво й привести його до згоди з правними поняттями народу”.

10 листопада Мала Рада затвердила законопроект, у якому зазна-чалося, що “суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки”. 23 грудня на засіданні Малої Ради обговорено і затвер-джено закон “Про умови обсадження і порядок обрання суддів Гене-рального і Апеляційного судів”. Генеральний суд мав складатися з цивільного, карного і адміністративного департаментів.

Передбачалося створення Київського, Одеського та Харківсько¬го апеляційних судів, але в Одесі й Харкові ці суди так і не були ство¬рені. Конкретними кроками на шляху реформування суду стали рі-шення Центральної Ради про ліквідацію селянських волосних і верх-ніх сільських судів, дозвіл одноособового розгляду справ мировими суддями (березень 1918 p.). Компетенція мирових суддів була досить широкою. При розгляді цивільних і кримінальних справ судові рі¬шення приймались на основі старого законодавства.

У ситуації, коли різко зросла злочинність, почали траплятися ви-падки самосуду. У селах самосуд чинив сільський схід або комітет, у місті - переважно натовп. Як правило, самосуди застосовували смерт-ну кару (розстріл, повішення, відрубування голови, спалення живим).

Відповідно до Закону “Про упорядження прокураторського на-гляду на Україні” від 23 грудня 1917 р. діяла прокураторія Генераль¬ного суду. Вона перебувала в подвійному підпорядкуванні, підляга-ючи ще й Секретарству судових справ, яке визначало регламент її роботи, призначало її керівника - Старшого прокурора.