Загальна характеристика галузей та інститутів права
Галузі права поділяються залежно від предмета і методу правового регулювання. Крім того, їх поділяють за місцем, яке галузі посідають у системі права (основні – конституційне, цивільне, адміністративне, трудове; комплексні – екологічне, господарське). Головне значення має поділ системи права на галузі залежно від предмета і методу правового регулювання.
Конституційне право – це сукупність правових норм, які регулюють статус людини і громадянина в суспільстві і державі, принципи суспільного і державного ладу, організацію і діяльність системи органів держави та органів місцевого самоврядування. В предметі цієї галузі головне місце посідають відносини між людиною, суспільством і державою. Саме вони визначають устрій держави, її функціонування та ступінь участі громадянина у цьому процесі. Такі особливості цих відносин обумовлюють і відповідні методи регулювання. Домінує імперативний метод, бо виникнення цієї галузі пов’язано з існуванням владних відносин. Тому норми конституційного права мають переважно зобов’язальний і заборонний характер, а ті , що пов’язані з регулюванням статусу людини і громадянина, - переважно дозвільний характер. Норми конституційного права є провідними щодо норм інших галузей права, їх базовим нормативним утворенням. Головними джерелами конституційного права будь-якої держави є її конституція та конституційні закони.
Цивільне право – це сукупність правових норм, які регулюють сферу майнових і пов’язаних з ними особистих немайнових відносин (ім’я, честь, гідність, авторство). Вони виникають з приводу володіння, користування та розпорядження власністю, її набуття та відчуження, купівлі-продажу , спадкоємства тощо між різними суб’єктами права – фізичними і юридичними особами.
Суттєвими ознаками суспільних відносин, які регулюються нормами цивільного права, є наявність у них вільних (автономних) і рівних суб’єктів права (покупець – продавець, замовник – підрядчик та ін..), відсутність відносин влади і супідрядності, що проводить чітку межу між предметом цивільного права і предметом адміністративного, фінансового права. Така природа відносин обумовлює диспозитивний (автономний) метод правового регулювання суспільних відносин, який є головним для цієї галузі права.
В ринкових умовах роль цивільного права зростає . Без розвинутого, цивілізованого ринку формування громадянського суспільства та побудова правової держави практично неможливі.
Адміністративне право – це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави. Вони і є предметом правового регулювання. Їх особливістю є те, що однією з сторін тут завжди виступає державний орган або посадова особа. Тому в основі правового регулювання адміністративного права лежить метод владних приписів (імперативний метод) через накази, вказівки. Йому властиві ієрархія і субординація по службі, встановлення відповідальності за доручену ділянку та ін..
Фінансове право – це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з діяльністю держави по формуванню і виконанню державного бюджету, з грошовим обігом, банківськими операціями, кредитами, позиками, податками. Суб’єктами цих відносин, крім органів держави, виступають всі юридичні та фізичні особи. Фінансова діяльність значною мірою має виконавчо-розпорядчий характер, що і визначає методи її правового регулювання. Ними є владні приписи, контроль, ревізії. В умовах переходу до ринку все більше розкриваються межі самостійності суб’єктів фінансової діяльності.
Трудове право – це сукупність правових норм, які регулюють відносини між роботодавцем і працівниками. Вони охоплюють питання організації праці, її оцінки і оплати, умов виникнення, зміни та припинення трудових відносин, а також пов’язані з ними відносини щодо соціального забезпечення, пенсійного обслуговування; робочий час та час відпочинку. Суб’єктами трудових відносин є робітники, державні, приватні, громадські та кооперативні організації, профспілки. Методи регулювання трудових відносин – імперативні та диспозитивні, а також методи заохочення, стимулювання.
Сімейне право – це система правових норм, які регулюють особисті та немайнові відносини, пов’язані з перебуванням у шлюбі та спорідненістю фізичних осіб. Метод регулювання – диспозитивний.
Земельне право – це сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з володінням, користуванням та розпорядженням землею. Це питання землекористування і землеустрою, зберігання і розподілу земельного фонду, визначення правового режиму різних видів землі відповідно до їх адміністративно-господарського призначення (державні, фермерські, орендні тощо). Застосовуються як імперативний, так і диспозитивний методи правового регулювання з використанням відповідного юридичного інструментарію – дозволів, спеціальних дозволів, заборон.
Екологічне право – це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері освоєння, використання і охорони суспільством, державою, господарськими суб’єктами і громадянами природного середовища з метою зберігання природних багатств, запобігання екологічно шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на середовище проживання людини. Норми цієї галузі права встановлюють механізм охорони природи, порядок проведення екологічної експертизи і екологічного контролю за додержанням вимог природоохоронного законодавства і нормативів якості довкілля. Ця галузь спрямована на реалізацію права громадян на безпечне довкілля.
Кримінальне право – це сукупність правових норм, які визначають коло суспільно небезпечних діянь (злочинів) і міри покарання, що застосовуються до злочинів. Норми цієї галузі встановлюють правомочність компетентних органів держави щодо осіб, які вчинили злочин, підстави та умови притягнення їх до відповідальності , види і системи санкцій, склад конкретних діянь, форми і ступінь вини тощо. Метод регулювання, який використовується в галузі кримінального права,- імперативний (метод заборони).
Цивільне процесуальне право – це сукупність норм права, які регулюють порядок розгляду цивільних справ. Норми цієї галузі права встановлюють права і обов’язки сторін, між якими виник спір про право, судових і прокурорських органів з приводу судового розгляду цивільних справ, визначають порядок подання позовів до суду, підсудність та інші питання, які виникають у зв’язку з розглядом цивільних справ.
Кримінально - процесуальне право – це сукупність правових норм, які регулюють діяльність органів слідства, прокуратури, суду в розслідуванні злочинів і розгляду кримінальних справ у суді. Особливістю цієї галузі права є те, що вона постає як необхідна умова реалізації норм кримінального права шляхом встановлення чіткої регламентації прав і обов’язків органів та осіб у процесі розслідування і судового розгляду. Провідним методом правового регулювання є імперативний (зобов’язальний).
Правовий інститут має такі властивості:
його зміст має текстовий вираз в вигляді групи виокремлених понять, термінів, конструкцій (наприклад, «спадкоємець» - в інституті спадкування у цивільному праві; «автор», «винахідник» - основні поняття авторського права; «посадова особа» -в кримінальному праві; «покупець», «продавець» - у цивільному праві; «трудова дисципліна» - у трудовому праві і т.п.). Ці поняття створені законодавцем у межах саме даних інститутів і є наслідком їх розвитку;
норми інституту права набувають своєрідного офіційного способу закріплення в законодавстві: а) в окремому нормативно-правовому акті (наприклад, в Законі України «Про авторське право і суміжні права») або б) лише в окремому розділі нормативно-правового акта (наприклад, у главі «Купівля-продаж» у ЦК України); книзі (наприклад, «Право власності» у ЦК України).
Інститути права можуть бути класифіковані за різними критеріями.
За предметом правового регулювання вони поділяються на інститути конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного, процесуального та інших галузей права.
Галузевий (внутрішньогалузевий) інститут складається із норм однієї галузі права (наприклад, інститут громадянства в конституційному праві, а міжгалузевий – із норм двох і більше галузей права.
Міжгалузеві правові інститути – це сукупність норм права різних галузей права, спрямована на регулювання суспільних відносин певного виду. Наприклад, інститут права власності складається із норм галузей конституційного, цивільного, кримінального та інших галузей права; інститут виборів Президента України – із норм галузей конституційного, фінансового, трудового, кримінального права.
За своїм складом інститути поділяються на прості (наприклад, інститут необхідної оборони в кримінальному праві) та складні (наприклад, інститут власності).
За змістом суспільних відносин інститути права поділяються на матеріальні (наприклад, інститут підряду в цивільному праві) та процесуальні (наприклад, інститут притягнення до кримінальної відповідальності).
За функціями, які інститути виконують у правовому регулюванні, вони поділяються на регулятивні (інститут купівлі-продажу в цивільному праві) та охоронні (інститут адміністративної відповідальності в адміністративному праві).
VІ. Важливою формою розвитку та упорядкування діючої правової системи.
Зміни законодавства, його розвиток, прийняття нових актів, внесення змін та відміна застарілих актів об’єктивно обумовлюють необхідність упорядкування діючих нормативно-правових актів.
Систематизація законодавства – діяльність по приведенню нормативних актів в єдину упорядковану систему.
Вона необхідна для:
подальшого розвитку законодавства (аналіз актів, їх групування, створення системи актів сприяють ліквідації прогалин та протиріч діючого законодавства);
ревізії діючих актів з так званого упорядкування нормативних актів та розчистки масиву;
застосування та реалізації права (для орієнтації в законодавстві та оперативному пошуку потрібної норми);
цілеспрямованого та ефективного правового виховання, наукових досліджень та навчання студентів;
Поняття систематизації включає чотири самостійних форми правової діяльності:
а) збір органами держави, підприємствами, фірмами, діючих нормативних актів, їх обробка та розміщення по певній схемі, збереження та надання довідок зацікавленим особам за їх запитом (облік нормативних актів);
б) підготовка і видання різного роду зібрань та збірників нормативних актів (інкорпорація законодавства);
в) підготовка та прийняття актів шляхом об’єднання норм розрізнених актів, прийнятих по одному питанню (консолідація законодавства);
г) підготовка і прийняття нових актів, де поміщаються як норми попередніх актів так і нові нормативні приписи.
Облік законодавства є необхідним:
для кваліфікованого застосування правових норм у практичній діяльності;
для діяльності судових та прокурорських органів;
для кваліфікованої підготовки проектів законодавчих актів;
для розробки переліку актів, що підлягають зміні чи відміні;
для здійснення довідково-інформаційної роботи (довідки);
для підготовки висновків по проектам нормативних актів;
для ефективної професійної підготовки юристів.
Принципи організації обліку законодавства:
повнота інформаційного масиву (фіксація інформації, відсутність прогалин інформаційного масиву);
достовірність інформації (використання офіційних джерел, своєчасне внесення доповнень);
зручність користування (оперативний пошук);
Різновиди:
Журнальний облік - фіксація реквізитів нормативних актів у спеціальних журналах;
Ведеться у:
а) у хронологічному прядку (акти, що підлягають обліку, фіксуються по датам їх прийняття;
б) алфавітно-предметний принцип (акти фіксуються по предметним рубрикам, що розміщуються по алфавіту);
в) тематико-предметному принципу (облік ведеться по рубрикам, розміщеним по галузям,підгалузям та інститутам);
Журнальний облік є найбільш простим видом обліку,що використовується там, де інформаційний масив не значний та обмежений вузькою проблематикою.
Картковий облік – створення картотек, тобто системи карток, розміщених по певній системі. Застосовується в установах,які за родом діяльності мають справу з широким колом нормативних актів та потребують значного обсягу правової інформації.
На карточках фіксуються:
реквізити акту
чи повний текст акту (забезпечує можливість оперативно вносити корективи про зміни);
Ведення контрольних текстів діючих нормативних актів – внесення в тексти офіційних видань законів, постанов, указів відміток про відміну, зміну чи доповнення актів чи окремих його частин з вказівкою на ті акти, які вносять ці зміни чи доповнення.
Автоматизований облік законодавства здійснюється на базі комп’ютерної техніки та з урахуванням досягнень інформатики.
включає безмежний обсяг інформації;
довідки можливо отримати по будь-якому питанню;
довідки отримуються максимально швидко;
ІІ. Інкорпорація – така форма систематизації, за якої нормативні акти певного рівня об’єднуються повністю чи частково у збірники чи зібрання у певному порядку (хронологічному, алфавітному, системно-предметному).
Ознаки:
постійна діяльність уповноважених суб’єктів;
метою є підтримка законодавства у діючому (контрольному) стані;
забезпечення доступності законодавства;
забезпечення доступу інформації до суб’єктів стосовно діючих актів;
Особливість – будь-які зміни у змісті актів, вміщених у збірники, не вносяться, зміст правового акту не змінюється. Однак тексти актів друкуються з врахуванням наступних офіційних зміні доповнень з вказівкою оригінальних реквізитів тих актів, які вносять ці зміни. З тексту акта видаляються ті частини, які визнані недійсними (звід законів).
Види:
І. За юридичною силою збірників:
а) офіційна інкорпорація здійснюється від імені чи за дорученням або за санкцією правового органу. Такий збірник має офіційний характер, тобто прирівнюється до офіційних джерелі на його матеріали можливо посилатися в процесі правотворчої та правозастосовної діяльності.
Офіційний збірник має перевагу перед попередніми офіційними публікаціями нормативних актів, оскільки включає акти у їх діючій редакції.
б) офіційна (напівофіційна) інкорпорація – видання збірників законодавства за дорученням правотворчих органів спеціально уповноваженими на те органами (Мінюст). Причому правотворчий орган офіційно не затверджує такого збірника і тексти, що в ньому вміщені не набувають офіційного характеру (систематичне зібрання діючого законодавства).
в) неофіційна інкорпорація – що здійснюється відомствами, організаціями, державними чи приватними виданнями, науковими установами, окремими особами, тобто суб’єктами, які не мають спеціальних повноважень на видання збірників актів і здійснюють таку діяльність за власною ініціативою. Такі збірники не є джерелом права, на них не можливо посилатися в процесі правотворчості і застосування права.
ІІ. За характером розміщення матеріалу:
а) хронологічні, де акти розміщені за датами їх прийняття та видання. Кожен акт поміщається із вказівкою на порядковий номер, заголовок, дату прийняття, підписи посадових осіб.
б) систематичні, де нормативні акти розміщаються по тематичним розділам в залежності від їх змісту. Акти розміщуються по предметному принципу, тобто по галузям, сферам державної діяльності. На початку кожного розділу поміщаються акти вищої юридичної сили, потім акти, що розвивають конкретизують та деталізують основні норми.
ІІІ. В залежності від обсягу нормативного матеріалу, що охоплюється:
а) генеральна (повна), коли в збірник включаються всі нормативні акти.
б) часткова – коли складаються збірники актів за певними питаннями, галузями.
ІV. За методом обробки актів:
а) проста, коли із актів в процесі їх розміщення у збірники включаються ненормативні формально відмінені та тимчасові норми;
б) складна, коли наряду із зазначеною інформацією щодо простої інкорпорації виключаються формально не відмінені норми, але фактично втратили силу.
ІІІ. Консолідація - форма систематизації, за якої багато численні акти, які регулюють одні питання об’єднуються у один великий акт. Такий акт затверджується правотворчим органом в якості нового самостійного джерела права, а попередні розрізнені акти втрачають юридичну силу.