за мотивами і термінами застосування:

• спорадичний демпінг — реалізація товару на закордонному ринку за цінами, нижчими за внутрішні або видатки виробництва, упродовж дуже короткого проміжку часу. Такий демпінг не може заподіяти суттєвої шкоди, однак він вигідний споживачам, які мають можливість купувати товари за низькими цінами, хоча й обмежений період часу;

• хижацький демпінг — реалізація товарів на закордонних ринках за цінами, нижчими за видатки, з метою витіснення з ринку національних виробників. У такий спосіб іноземні фірми намагаються завоювати ринок конкретного товару та, посівши пріоритетні позиції на ньому, підняти в майбутньому ціни. Оскільки хижацький демпінг є, як правило, самостійним, а реалізація стратегії захоплення зарубіжного ринку за допомогою низьких цін вимагає великих коштів, то він не може продовжуватися протягом тривалого періоду;

• постійний (стійкий) демпінг — реалізація товарів за цінами, нижчими за внутрішні або видатки виробництва упродовж тривалого періоду. Цей вид демпінгу може досить серйозно вразити певну галузь, тому виробники цієї галузі активно вимагатимуть захисту від іноземної конкуренції.

В основі демпінгу зазвичай полягає ринкова ситуація, за якої еластичність попиту за ціною на внутрішньому ринку є нижчою, ніж на зовнішньому. Це дозволяє фірмам, що мають відносно монопольне положення на внутрішньому ринку, продавати свої товари за вищими цінами, ніж на зовнішньому ринку, де попит є більш еластичним за ціною, а конкуренція вище.

Необхідними умовами для здійснення демпінгу є:

1. розбіжності в еластичності попиту на товар в різних країнах – попит всередині країни має бути менш еластичним за ціною, ніж попит за кордоном;

2. ситуація недосконалої конкуренції, яка дозволяла б виробнику встановлювати та диктувати ціни;

3. сегментованість ринку, тобто здатність виробника відокремити внутрішній ринок, де він продає товар за високими цінами, від зовнішнього ринку, де він це робить за більш низькими цінами. Цьому сприяють високі транспортні видатки та встановлені державою торговельні бар'єри.

Демпінг заборонений як міжнародними правилами в рамках СОТ, так і національними антидемпінговими законами в багатьох країнах, які дозволяють започатковувати антидемпінгові розслідування та запроваджувати антидемпінгові мита та інші обмежувальні заходи у випадку виявлення факту демпінгу.

4. Інституційна основа прихованого протекціонізму

Поряд з кількісними методами значну роль серед нетарифних методів інституційного регулювання торгівлі відіграють методи прихованого протекціонізму. Багато методів прихованого протекціонізму є найяскравішим порушенням загальноприйнятих принципів міжнародної торгівлі. За оцінками фахівців, сьогодні існує декілька сотень видів прихованого протекціонізму, за допомогою якого країни можуть в односторонньому порядку обмежувати імпорт або експорт.

Саме "приховані" методи є характерною рисою сучасного нетарифного регулювання зовнішньої торгівлі у багатьох країнах світу, оскільки в умовах зниження рівня тарифного захисту, заборони з боку СОТ використовувати кількісні обмеження (за окремими винятками) та суттєвого обмеження можливостей субсидіювання уряди країн вдаються до застосування технічних та адміністративних заходів з метою захисту внутрішнього ринку та сприяння розвитку вітчизняної економіки.

Характерною рисою таких заходів є те, що у більшості випадків норми та вимоги є однаковими для вітчизняних та іноземних товаровиробників, проте за умов різного рівня економічного розвитку та різної конкурентоспроможності товарів іноземні товаровиробники розцінюють такі заходи як протекціоністські. Особливо характерним такий стан справ є для розвинених країн світу, які за допомогою прихованих бар'єрів обмежують можливості імпорту товару з країн, що розвиваються, та країн з транзитивною економікою.

Серед прихованих методів регулювання торгівлі виділяють такі:

1. технічні бар'єри – приховані методи торговельної політики, що виникають внаслідок того, що національні технічні, адміністративні та інші норми і правила побудовані таким чином, аби перешкоджати ввезенню товарів з-за кордону. Найпоширенішим різновидом прихованих торговельних заходів є технічні бар’єри. Застосування подібних засобів регулюється Угодою щодо технічних бар’єрів в торгівлі, підписана в рамках СОТ. Технічні бар’єри являють собою комплекс міжнародних, національних чи регіональних технічних вимог та стандартів щодо технічної, екологічної безпеки товарів, санітарно-гігієнічних, ветеринарних норм, вимог щодо пакування та маркування товарів, систем та органів сертифікації та контролю за якістю товарів. В рамках технічних бар’єрів відокремлюють:

• технічні вимоги (Technical Regulation), які є документами, що встановлюють характеристики продукту, або визначають зв’язані з ними процеси та виробничі методи. Застосування технічних вимог є обов’язковим, контроль за їх дотриманням покладається на відповідні державні контролюючі органи;

• технічні стандарти (Technical Standard), які являють собою документ, визнаний компетентним органом, що встановлює для звичайного і багаторазового використання правила, інструкції, рекомендації для продукту, пов’язаних з процесів або виробничих методів. Технічні стандарти не є обов’язковими для використання.

Серед технічних бар’єрів виділяють такі їх різновиди, як стандарти щодо норм охорони здоров’я, промислові стандарти, фармацевтичні стандарти, вимоги до маркування та пакування, вимоги до документів, адміністративні формальності, системи вимірювання, екологічні норми та ін. Наприклад, уряд Франції свого часу, щоб обмежити імпорт японських відеокасет, вирішив пропускати всі їх партії через одну тісну митницю в невеликому містечку Пуатье, що не давало змоги швидко провозити в країну великі партії. Та ж Франція забороняла рекламу шотландського віскі, а Велика Британія ввела обмеження на показ іноземних фільмів по телебаченню. Товари, які імпортують у США, повинні бути марковані англійською мовою чіткими написами, які не стираються і не змиваються до моменту продажу. У Канаді – такі ж вимоги, але написи вже повинні бути англійською і французькою. У Швеції для продовольчих і аптекарських товарів на упакуванні повинна бути вказана назва вмісту на шведській і фінській мовах. Росія у 2000-х роках декілька раз забороняла імпорт української продукції (сиру, молока, м’яса та ін.) у зв’язку з невідповідністю російським стандартам. Останнім часом розповсюдження набувають обмеження, пов'язані із забороною імпортних товарів, які виготовлені з генетично модифікованих організмів (ГМО). Недостатня вивченість наслідків використання ГМО у складі продуктів харчування, парфумерно-косметичних виробів, медикаментів, одягу та взуття тощо стала причиною тому, що заборона на ввезення товарів, що містять ГМО стала одним з найбільш дискусійних з числа "прихованих" НТЗ.

Причинами застосування технічних бар’єрів є розбіжності в національних стандартах, в системах виміру, в оцінці параметрів товарів, в вимогах щодо екологічної безпеки тощо. Хоча технічні бар'єри мають негативний вплив на торгівлю через їх дискримінаційний характер (підвищення ціни внаслідок необхідності вдосконалення продукції і т. ін.), водночас вони є засобом, який безпосередньо спрямований на захист інтересів споживачів. Якщо інші нетарифні заходи обмежують чи навіть забороняють доступ на внутрішній ринок товарів даного виду, чим обмежують право споживача на власний вибір, то технічні бар’єри лише протистоять проникненню на ринок товарів невідповідної якості, чи таких, що можуть заподіяти шкоду життю та здоров’ю людей, навколишньому середовищу тощо.

2. політика державних закупівель (State Procurement Policies) – прихований метод торговельної політики, який вимагає від урядових органів та державних підприємств купувати певні товари лише у національних фірм, навіть незважаючи на те, що ці товари можуть бути дорожчими за іноземні аналоги. Вона може реалізуватися в двох варіантах:

• купівля чи продаж самою державою через відповідні органи товарів на зовнішньому ринку;

• зовнішньоторговельні операції можуть здійснювати державні підприємства чи монополії, діяльністю яких безпосередньо керує держава (“державна торгівля", або “монополія державної торгівлі”)

Також політика державних закупівель може виражатися в закупівлі урядом вітчизняної продукції за більш високими, ніж світові цінами. При цьому споживачі продовжуватимуть купувати цей самий товар за низькими світовими цінами. Таким чином, в одній країні створюються відокремлені ринки з ціновою дискримінацією на них. Багато країн світу вдаються до запровадження такої політики, вважаючи, що в такому разі оплата товарів, які закуповуються, оплачуються за рахунок бюджетних коштів, тобто коштів платників податків, і таким чином ці кошти йтимуть на розвиток саме вітчизняного, а не іноземного виробництва.

Політика державних закупівель має досить тривалу історію. Наприклад, уряд США за законом 1933 р., що отримав назву “Акт “Купуй американське”, платив на 12% більше, а для товарів оборонного характеру – на 50% більше американським постачальникам порівняно з іноземними. У західноєвропейських країнах, де донедавна засоби зв’язку знаходилися в руках держави, практично не було торгівлі устаткуванням зв’язку, оскільки від державних фірм вимагалося купувати таке устаткування тільки у вітчизняних виробників. Нині заходи щодо виходу з економічної кризи, запропоновані президентом США Бараком Обамою, також надають певні преференції місцевим виробникам, що викликало різку критику з боку ЄС та інших країн.

3. вимога про вміст місцевих компонентів (вимоги національного вмісту, Local or Domestic Content Requirement) – прихований метод торговельної політики, який законодавчо встановлює частку кінцевого продукту, яка повинна бути вироблена національними виробниками, якщо такий продукт призначається для продажу на внутрішньому ринку. Тобто імпортний товар може продаватися на національному ринку без обмежень, якщо при його виробництві були використані певні комплектуючі частини або певні ресурси національного походження. інколи вимога національного вмісту передбачає необхідність виготовлення кінцевого продукту на території даної країни. Такі вимоги сприяють розширенню експорту даної країни та підвищенню рівня зайнятості. Найбільш виграшним застосування такого заходу є для країн, що розвиваються, оскільки це сприяє розвитку окремих галузей виробництва. Але за таких умов товари не завжди вироблятимуться в країнах, де альтернативні видатки на їх виробництво є найнижчими. Через це втрачається певна частина сукупного доходу від міжнародної торгівлі. Уряди розвинених країн використовують цю вимогу, щоб уникнути переміщення виробництва в країни, що розвиваються, з дешевшою робочою силою і зберегти таким чином рівень зайнятості. Так, Закон України “Про стимулювання розвитку сільського господарства на 2001–2004 роки” від 24 квітня 2001 р. № 7253 передбачав обов’язкове використання виробниками тютюнових виробів тютюну, вирощеного і ферментованого в Україні. Однак, ці положення суперечили Статті IІІ.51 ГАТТ 1947 р. і згодом були скасовані.

4. внутрішні податки та збори – це приховані методи торговельної політики, що вводяться центральними або місцевими органами державної влади та спрямовані на підвищення внутрішньої ціни на імпортні товари та зниження внаслідок цього їхньої конкурентоспроможності на внутрішньому ринку. Внутрішні податки і збори відіграють дискримінаційну роль тільки у тому випадку, якщо їх запроваджують лише на імпортні товари, а товари місцевих виробників оподаткуванню не підлягають. Якщо правила внутрішнього оподаткування однакові як для національних товарів, так і для імпортних, то така політика може розглядатися як політика створення рівних стартових умов для конкуренції в ціні та якості. У багатьох випадках внутрішні податки перевищують за сумою величину імпортного мита, а їх ставка може змінюватися залежно від внутрішньої кон’юнктури місцевого ринку.

5. Валютні методи регулювання зовнішньої торгівлі

Валютні методи інституційного регулювання включають наступні регулятивні заходи у сфері валютних відносин:

1) валютні обмеження — сукупність нормативних правил, що встановлюються в адміністративному або законодавчому порядку, спрямованих на обмеження операцій резидентів і нерезидентів з іноземною валютою та іншими валютними цінностями (державний контроль над операціями, обмеження переказів валюти за кордон, блокування валютної виручки тощо).

При режимі валютних обмежень імпортери повинні отримати дозвіл відповідних органів на здійснення валютних розрахунків. Такий режим, як правило, поширюється на всі види операцій з валютою і валютними цінностями і має на меті скорочення відтоку валюти і валютних цінностей з країни з метою врівноважування платіжного балансу та підтримки курсу національної валюти. Основними причинами використання валютних обмежень урядами є нестача іноземної валюти, тиск зовнішньої заборгованості, неврівноваженість платіжного балансу, падіння курсу національної валюти.

2) механізм валютних курсів – зниження (девальвація) та підвищення (ревальвація) курсу національної валюти під впливом ринкових чинників та державного регулювання шляхом валютних інтервенцій. Зниження курсу валюти веде до підвищення конкурентоспроможності товарів країни, що провела девальвацію своєї валюти, та одночасно ускладнює реалізацію іноземних товарів на внутрішньому ринку цієї країни. Девальвація валюти, з одного боку, утворює додатковий імпортний бар’єр на шляху реалізації іноземних товарів, а з іншого — призводить до появи своєрідної експортної субсидії на експортні товари та зниження експортних цін. Ревальвація, або підвищення курсу валюти, має протилежний ефект: ускладнюється експорт, а імпорт спрощується. Підвищення курсу національної валюти може спричинити зниження цін імпортних товарів і, як наслідок, послаблення дії національних торговельно-економічних бар’єрів, що зробить ринок більш відкритим і зумовить збільшення імпорту іноземних товарів.

Деякі країни застосовують систему множинності валютних курсів, тобто встановлення державними органами кількох курсів національної валюти, які диференціюються за певними критеріями: тип зовнішньоторговельної операції; географічне спрямування товарного потоку; товарна позиція, що стимулюється, або обмежується. Це є втіленням замаскованої девальвації: для комерційних операцій використовується офіційний валютний курс, а для фінансових — ринковий. Крім того, стосовно комерційних операцій використовують, як правило, знижений фіксований валютний курс.

3) імпортний депозит – своєрідна імпортна застава в іноземній валюті, яку імпортер повинен внести в свій банк перед закупівлею іноземного товару. Розмір імпортного депозиту встановлюється у вигляді певної частки від вартості імпортної угоди. Внесений у банк імпортний депозит через певний час (кілька місяців) повертається вкладникові, але відсотки при цьому не перераховуються. Протекціоністське значення імпортних депозитів полягає в тому, що вони збільшують витрати на здійснення імпортної операції. Таким чином, імпортний депозит є елементом системи «buy local» — «купуй на місці», тобто механізму підтримки національного товаровиробника. Положенням ГАТТ дозволяється застосування імпортних депозитів тільки за умов існування проблем з платіжним балансом, необхідності усунення його дефіциту.

18