Література

Из истории социально-политической мысли от Античности к социально-политическим теориям начала 20 в. //Социально-политический журнал.-1992.- № 6-7.

История политических и правовых учений. Учебник для вузов/ Под ред. Б.С. Нерсесянца.-М., 1996. - Гл.З,4,8,11,12,14,15,18,21.

Історія розвитку політичної думки. Курс лекцій: Навч. пос./ Мадіссон В.В.-Кер.авт.колект.-К.:Либідь,1996.-Лек.1,2,3,4,5,6,7.

Політологія /За ред.0.І.Семківа.-Львів:Світ,1994.-С.25-73.

Основи політології. Навч. посібник /Керівник авт. кол. Ф.М.Кирилюк.-К.: Либідь, 1995.-С.20-41.

Сафонов В.Н. Политические взгляды Платона //Социально-политический журнал.-1998.- №3; Он же. Политические взгляды Аристотеля// Социально-политический журнал.-1998.- №4.

Скиба В., Горбатенко В., Туренко В. Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки /За заг. ред. В.Й.Скиби.-К.:Основи, 1998.

Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки/ пер. с англ..-К.: Основи, 1997.-838 с.

2.2 Політичні вчення хіх-хх ст. Ст. План

1. Ідеї утопічного соціалізму.

2. Марксистська концепція політики.

3. Сучасні західні політичні вчення.

У розвиток політичної думки внесли свій внесок і представники утопічного соціалізму, які дали цілу низку картин ідеальної держави і політичного устрою.

Утопічний соціалізм виник в Англії на початку ХVІ ст. Першим твором утопічного соціалізму була праця Томаса Мора "Золота книга, також корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави, та про новий острів Утопія" /скорочено "Утопія" – "місце, якого немає"/ /1516 р./. Томас Мор є родоначальником цієї політичної теорії.

У розвитку утопічного соціалізму виділяється декілька етапів, які відрізняються один від одного різними напрямками розвитку основ існуючого устрою, вирішенням основних проблем устрою майбутнього ідеального суспільства.

Перший етап – ранній утопічний соціалізм ХVІ-ХVІІІ ст.ст.

Представники цього етапу дали цікаві приклади ідеальної держави. Суспільства, які описані Т.Мором /1478-1535р.р./ та Т.Кампанеллою /1568-1639р.р./ – це спільності людей, які принципово рівні й політично, й економічно, але провідна роль належить духовній аристократії. Так, в праці Т.Кампанелли "Місто Сонця" існує народне зібрання /Велика Рада/. Найвищим представницьким органом є Рада, яка складається з незмінних першосвященика /верховного правителя/ і трьох його помічників. Ідеальний політичний устрій вважається Т.Мором та Т.Кампанеллою як поєднання принципу демократії з принципом "правління мудрих".

Англійський мислитель Джерард Уінстенлі /1609-після 1652р.р./ в праці "Закон свободи" дає свій план розбудови вільної республіки, яка відповідає справедливості та "волі божій". Основний принцип нового громадського порядку, який, на думку Дж.Уінстенлі, повинен бути встановлений після скасування королівської влади та королівських законів – це дійсно республіканська свобода, яка полягає у вільному користуванні землею, яка є суспільним надбанням і яка забезпечує людині все, що необхідно для її існування. Основні елементи свободи складають, на думку Уінстенлі, право на землю і право на існування. На цих основах і будує Уінстенлі свій проект справедливого, досконалого суспільного устрою.

Ідеї раннього утопічного соціалізму набувають розвитку в працях утопістів ХVШ ст. – Ж.Мел'є, Г.Маблі, Мореллі, Г.Бабефа. Творчість цих мислителів носить більш раціональний характер. Вони спираються на теорію природного права, положення якої витікають з природи людини і природного стану, як близького до природи одвічного стану людського суспільства.

Суспільний порядок, вважають вони, ні в якому разі не відміняє природних прав людини. Він повинен забезпечувати природні права та благо громадян. У поглядах французьких утопістів ХVШ ст., не зважаючи на всю їх різноманітність, багато спільного. Причиною соціальних поневірянь всі вони вважали приватну власність. Наприклад, у своєму "Кодексі природи" Мореллі пише, що в суспільстві без приватної власності форма правління не має значення. Народ може зберегти демократію, тобто влада батьків сімейства може ввести аристократію, тобто передати владу мудрим; може зробити монархію, тобто для більшої точності і правильності дій політичного організму доручити владу одному. Монархія ніколи не виродиться в тиранію, якщо в суспільстві не буде приватної власності.

Ідеї Мореллі були широко використані у творчості іншого теоретика французького комунізму – Г.Бабефа /1760-1797р.р./. У "Заговорі рівних" Г.Бабеф сформулював ідеї, розраховані на те, щоб підняти народні маси Франції на революційний переворот в ім'я встановлення нового політичного устрою. Основними принципами бабувізму були: 1) природа дала людині рівне право користування усіма благами; 2) мета суспільства – захистити цю рівність; З)виробництво і споживання повинні бути суспільними; 4) в дійсному суспільстві не повинно бути не багатих, не бідних; 5) усі повинні працювати; 6) освіта повинна бути загальною для усіх; 7) мета революції – знищити нерівність і відновити загальне щастя.

Другий етап – критичний утопічний соціалізм 1 половини XIX от. Він пов'язаний з іменами А.Сен-Сімона, Ш.Фур'є, Р.Оуена. В їх працях є здогадки про майбутню соціальну систему, яка заснована на законах природи. Суспільний план робіт, асоціації, перевтілення держави в організатора виробництва, обов'язкова праця, ієрархія здібностей, духовна влада вчених – такі своєрідні риси їх вчень.

Анрі де Сен-Сімон /1760-1825р.р./ – автор "Нарису науки про людину", "Нового християнства", "Листів Женевського мешканця до сучасників", "Про промислову систему" та ін.

"Промислова система" Сен-Сімона – ідеальне суспільство, до якого повинен призвести мирний переворот. Результати встановлення промислової системи будуть благодійні для всього суспільства, але маси повинні зоставатися весь час пасивними, надаючи представництво і захист своїх інтересів підприємцям, як економічно володарюючому класу, здатному впливати на соціальні та політичні процеси.

Вплив економічних відносин на державу та ідеологію розглядав в своїх працях Шарль Фур’є /1772-1837р.р./. Його основні праці "Теорія чотирьох рухів і загальних доль", "Теорія загальної єдності", "Новий господарський та соцієтарний світ" та ін.

Сучасному йому французькому суспільству, де, згідно Фур'є, комерція стала новою політичною владою, яка входить у долю з урядом і навіть, використовуючи економічні засоби, спробує взяти його під свою опіку, він протиставляє надуманий ним соціальний організм – фалангу, де поволі зникає економічна і соціальна нерівність, відпадає необхідність примусу й в його організованій формі – державі.

Роберт Оуен /1771-1858р.р./ в праці "Новий погляд на суспільство" малює ідеальну суспільну систему, засновану на істині, науці, яка ставить собі за мету забезпечення фізичного і морального благополуччя усіх людей. Основний осередок ідеального суспільства, згідно Оуену, – невелика трудова спільнота, в якій різні функції управління розподілені між окремими віковими групами. При такій системі, згідно Оуену, не буде зла виборів і виборчих кампаній. Особливими органами влади в спільнотах Оуена є збори вікових груп. Що стосується центральної влади, то на період організації спільнот, до тієї пори, поки на їх членах не виявляться результати нової системи виховання і нових соціальних умов, Оуен пропонує зберегти за нею певні повноваження. Коли ж спільнота зміцніє, то відпаде необхідність у судах, тюрмах, покараннях. Всі ці засоби насилля необхідні лише там, де не розуміють природи людини, де суспільство збудоване на неосвіченій системі індивідуальної конкуренції. Кінцевий ідеал Оуена – вільна федерація самоправних спільнот.

Третій етап – соціалізм революційних демократів ІІ половини XIX ст. Він представлений в основному російськими революціонерами-демократами: М.Г.Чернишевським /1828-1889р.р./, М.О.Добролюбовим /1836-1861р.р./, В.Г.Бєлінським /1811-1848р.р./, О.І.Герценом /1812-1870р.р./ та ін.

Російські революційні демократи приділяли значну увагу питанню про державу і державний устрій. Вони виходили з того, що держава – продукт історичного розвитку людського суспільства. Поява держави, згідно Герцену, пов'язана з періодом виникнення рабовласницького суспільства. О.І. Герцен визначав державу як орган насильства над людьми.

М.Г.Чернишевський вказував на економічну основу та класову природу держави. Держава, відмічав він, виникла з економічних потреб, а не з далеких від дійсності ідей справедливості, правди і т.п. Вона представляє собою організацію класового панування, зброя в боротьбі економічних пануючих класів.

Розглядаючи державу як історичне явище, російські революційні демократи вважали, що як його виникнення пов'язане визначеним періодом у розвитку людського суспільства, так і перехід до суспільства без держави – закономірний, неминучий процес.

Встановлення справедливого суспільного устрою революціонери-демократи пов'язували з переходом державної влади в руки самого народу. Основою для цього переходу повинна стати селянська спільнота. Фундатором громадського селянського соціалізму в Росії був Герцен. Основною силою суспільних перетворень в Росії він вважав селянина, який володіє землею. Герцен був переконаний, що общинна Росія здійснить ідеал соціального устрою.

На відміну від західних мислителів, російські революційні демократи були на позиціях революційної перебудови суспільства, закликали до боротьби з царською монархією і встановленню демократичної республіки, затвердження народовладдя на базі селянської громади.

Друга половина XIX та початок XX століття характеризуються зміцненням капіталістичних відносин як в Європі, так і на Американському континенті. Питання про владу, форми державного правління набувають важливого значення в політичному житті того часу, що й визначило необхідність формування політології як самостійної науки про політику.

Засновниками матеріалістичного вчення про політику і владу були Карл Маркс /1818-1883р.р./ і Фрідріх Енгельс /1820-1895р.р./.Свої твори вони створювали в умовах революційних перетворювань в країнах Західної Європи. Спираючись на матеріалістичне розуміння історії, вони багато уваги приділяли вивченню суті політики, політичної влади, характеру політичної діяльності, визначили шляхи, форми і методи приходу до влади трудящих мас, робітничого класу.

Марксистська теорія системи політичних відносин включає в собі наступні положення:

1) Політичні відношення, які витікають з боротьби за владу і здійснення влади, проявляються на основі суспільно-економічних відносин, ними зумовлені і являють собою політичну надбудову з відповідними формами суспільної свідомості;

2) Хоч базис первинний, а надбудова вторинна, надбудові інститути проте відіграють активну роль у соціально-економічному базисі. Політика виступає не тільки як відображення зовнішньо політичних відносин, але і як інструмент їх формування;

3) Держава є продукт класових суперечностей і служить інтересам економічно пануючого класу. Це положення К.Маркс обгрунтував в праці "Капітал", підкреслюючи особливу роль насилля у виникненні першого класового розподілу та появи держави;

4) Економічно пануючий клас – він і політично, і ідеологічно пануючий клас;

5) На підставі такого розуміння суті держави та класового панування марксизм створює теорію політичної свідомості. Похідним пунктом її є ствердження про те, що суспільне буття людей визначає їх громадську свідомість;

6) Аналіз суспільного стану класів, прошарків та соціальних груп є похідним пунктом для розуміння політичної поведінки мас, їх інтересів, окремих лідерів;

7) Політика в марксизмі розглядається лише в кінцевому рахунку підвладній економіці, і в той же час вона має відносну самостійність і впливає на економічні відносини, прискорюючи або затримуючи хід економічних процесів.

Марксистські традиції політичного життя в кінці ХІХст. – в XX столітті знаходять своє виявлення і розвиток в двох основних напрямках: революційному та реформістському. Революційна течія в марксизмі знайшла своє виявлення у ленінізмі, в працях теоретиків західної марксистської політичної думки Р.Люксембург, А.Грамши, Д.Лукача та ін.

Володимир Ілліч Ленін /1870-1924р.р./ в низці своїх праць розробив концепцію революційного насильства, співвідношення демократії і диктатури пролетаріату, механізму політичної влади у перехідний період від капіталізму до соціалізму, взаємозв'язку держави і комуністичних партій у специфічних умовах боротьби за становлення нових суспільних відносин; вчення про Ради як особливі форми державної влади.

Марксистська політична наука увійшла в історію політичної думки як революційна теорія зміни класового панування і використання сили державної влади для формування нової системи суспільних відносин.

Реформістський напрямок в Західній Європі очолили лідери ІІ Інтернаціоналу Карл Каутський /1854-1938р.р./ та Едуард Бернштейн /1850-1932р.р./, які діяли під гаслом: "рух – усе; кінцева мета – ніщо". Реформістська стратегія розглядала соціалізм як процес комплексного перетворення економічних та суспільних структур із відповідності з соціалістичними вимогами. Революційний напрямок в марксизмі розглядав соціалізм як специфічне поєднання суспільної власності і державного планування, яке можна втілити в життя тільки після заперечення капіталізму в ході соціалістичної революції.

В XX столітті вказані течії політичної думки відомі як соціалістична і комуністична, які і сьогодні існують в теорії і практиці. В комуністичному русі після смерті В.1.Леніна мали місце значні деформації та перекручення як в теорії, так і в практиці революційних перетворень в СРСР, країнах Східної Європи, що призвело в кінці 80-х років XX століття до краху світової системи соціалізму, розпаду СРСР на незалежні держави.

Партії ж Соціалістичного Інтернаціоналу, які взяли на озброєння ідеї поступового перетворення капіталізму в соціалізм, розробили і стверджують в своїй діяльності концепцію "демократичного соціалізму".

Основні положення цієї концепції викладені в "Декларації принципів" Соціалістичного Інтернаціоналу, яка була прийнята в 1989р. у Стокгольмі на ХVIIІ конгресі Соціалістичного Інтернаціоналу.

В цьому документі говориться, що демократичний соціалізм являє собою міжнародний рух за свободу, соціальну справедливість та солідарність. Його мета полягає в тому, щоб домогтися мирного міжнародного устрою, при якому можна зміцнити основні цінності, а кожна людина отримує можливість розвитку своїх особистих якостей і талантів, використовуючи гарантії людських та громадянських прав в демократичному суспільстві.

Демократичний соціалізм як суспільна система функціонує на основі змішаної економіки, соціальної справедливості, свободи і рівності, соціальної захищеності членів суспільства.

У XIX – XX ст.ст. поряд з марксистською набули широкого розвитку і інші концепції політичної науки, збагатили її новими положеннями й висновками.

Французький державний діяч, історик і політичний мислитель Шарль Алексіс Де Токвіль /1803-1859 р.р./ сформулював нову для свого часу теорію демократії, яка заклала основи політичної сучасної науки західних країн. В праці "Демократія в Америці" /1839 р./ він зробив такі висновки: 1) у всьому світі спостерігається нездоланний процес занепаду аристократії і ствердження демократії; 2) хоч демократія має менший порівняно з аристократією досвід історичного розвитку, а заходи, які вона використовує, далеко не досконалі і часто працюють проти самої ж демократії, проте переваги її досить очевидні; 3) своє найбільш повне втілення демократія знаходить в політичному житті США, в американській конституції; 4) говорячи про перевагу американської демократії, Токвіль не обходив увагою і її недоліки.

Погляди А.Токвіля, викладені у І половині XIX століття на американську демократію, імпонують і сьогодні тим суспільним силам, хто вірить у стійкість та життєздатність американської політичної системи.

Польсько-австрійський соціолог, правознавець Людвіг Гумплович /1838-1909 р.р./, представник соціального дарвінізму у другій половині XIX ст. розробив теорію завоювання. Згідно його теорії, викладеної в працях "Соціологія та політика", "Основи соціології", "Расова боротьба", суспільне життя первісно являє собою нещадну й невпинну боротьбу між групами людей. На початку історії ворожнеча розділених расово-етнічними ознаками орд призвели до пригнічення одних з них іншими і до виникнення держави, при якій на зміну боротьбі між ордами приходить боротьба між прошарками, класами та партіями. Конфлікт між державами – це неминучий супутник людського існування.

Фундатор позитивізму англійський вчений Герберт Спенсер /1820-1903 р.р./ у своїй праці "Заснування соціології" розробив теорію соціальної обумовленості влади. Він вважав, що в процесі свого розвитку суспільство еволюціонізує від війни до миру, від військового до промислового /індустріального/ стану. Спенсер припускав, що в майбутньому може виникнути федерація вищих націй, яка як верховна влада заборонить війни між народами. Він також, вважав, що в основі суспільних відносин лежить не взаємна ненависть людей, а їх співробітництво /кооперація/. Еволюція суспільства сприяє придушенню агресивних інстинктів людей і виникненню нового типу людини, яка зможе гармонійно поєднувати задоволення своїх особистих та суспільних потреб.

Широке розповсюдження на початку XX століття набула теорія еліт, засновниками якої були два італійських вчених Вільфредо Парето /1848-1923 р.р./ та Гаетано Моска /1858-1941 р.р./. Моска в праці "Елементи політичної науки" стверджує, що влада завжди знаходилась і повинна знаходитись в руках меншості. Коли вона переходить від одних рук в інші, то переходить від одної меншості до іншої, але ніколи від меншості до більшості. Цю правлячу меншість автор називає "правлячим політичним класом", "елітою". Політичний прогрес складається в переході від одної правлячої еліти до іншої. Кожна еліта править шляхом розповсюдження тієї ідеології, яка відповідає завданням її влади.

Г.Моска вказує на дві тенденції в історії держави: аристократичну та демократичну. В першому випадку влада знаходиться у замкнених еліт, у другому – у еліт, які виходять з мас. Вибори – це засіб обновлення еліт.

В.Парето в праці "Трактат загальної соціології" розглядає еліту як групу природжених керівників нації, як людей, наділених якостями, які відрізняються на загальному фоні. Він вважав, що у кожну епоху існують дві групи такого роду – еліта та контреліта, які ведуть боротьбу між собою за владу за допомогою мобілізації мас. Домінуючими якостями правлячої еліти служить здатність керувати людьми, – підкреслює В.Парето. Індивіди, які наділені такою здатністю, маніпулюють масами за допомогою омани та насильства. Якщо еліта не оновлюється, то вона деградує, що веде до революції, в ході якої відбувається зміна складу правлячої еліти. В.Парето відмічав, що історія – це "кладовище аристократії".

Глава соціологічної школи Еміль Дюркгейм /1858-1917 р.р./ багато зробив для соціологічного обгрунтування політики. Він один з авторів теорії "соціальної солідарності", яка використовується сучасними політологами для роз’яснення різних процесів політичного та громадського життя. Соціальна солідарність, на його думку, формується під впливом розподілу праці в суспільстві.

З точки зору ідеї соціальної солідарності Е.Дюркгейм витлумачив роль і значення держави в суспільстві. Держава – "колективний розум", це надкласовий орган, який забезпечує єдність та зовнішню безпеку суспільства. Найважливіша функція держави – захист прав і інтересів особистості.

В підході Е.Дюркгейма до аналізу взаємовідносин держави і особистості відобразився суперечливий характер його вчення: з одного боку, визнання приорітету суспільства і держави по відношенню до індивіду, а з іншого – віра в право людини на свободу, рівність і братерство...

Вчення про владу знайшло свій подальший розвиток в теорії олігархії /бюрократизації/ політичних партій, розроблених Моїсеєм Острогорським /1854-1919р.р./ та Робертом Міхельсом /1876-1936р.р./.

Професор Сорбони у Парижі М.Острогорський в праці "Демократія та організація політичних партій" виділяє три стадії у розвитку політичних партій: аристократичні угрупування, політичні клуби, масові політичні організації. На третій стадії, вказує Острогорський, відбувається бюрократизація керівництва партій, а демократія в партії неможлива.

Аналогічні висновки робить Р.Міхельс у праці "Соціологія політичних партій в умовах демократії" /1911р./. В цій праці Міхельс формулює так званий закон олігархізації політичних партій – "залізний закон олігархії". Вожді поступаються владою в партії тільки вождям, але не масам. Влада в партії належить керівникам, які підтримуються професійним, платним апаратом, що призначається. Участь рядових членів партії у керівництві її неможлива, а тому що партія – це суспільство у мініатюрі, то в суспільстві неможлива участь усіх громадян в управлінні державою.

Особливе місце у розвитку науки про політику належить німецькому соціологу і політологу Максу Веберу /1864-1920р.р./. У працях "Протестантська етика та дух капіталізму", "Господарство та суспільство", "Чиновник" та ін. М.Вебер стверджує, що в пізньому капіталістичному суспільстві політичне життя людей в значній мірі визначається бюрократією – швидко зростаючим прошарком професійних керуючих .

Тотальна бюрократизація, згідно з Вебером, являє собою неминучу тенденцію сучасного суспільства. Однак, на відміну від прихильників теорії еліти, М.Вебер розглядав бюрократію не як пануючий клас, а як незалежний від суспільних груп інструмент влади, яким може оволодіти будь-яка з цих груп.

Він розробив теорію демократії, центральною ланкою стало вчення про механізм соціального контролю над уособленим від суспільства бюрократичним апаратом.

Головну увагу Вубер приділяв техніці відбору політичної еліти, яка повинна підкорити собі бюрократію. Ним розроблені дві взаємопов'язані проблеми: типологія панування і засоби легітимації (визнання законності) цих типів панування.

М.Вебер розглядав панування як монопольну владу, а монопольну владу – як здатність пов’язувати свою волю за допомогою зобов’язуючих наказів. Панування, за Вебером, – це узаконане насилля, яке буває трьох типів: традиційне, харизматичне, легальне. Традиційне панування засноване на звичаї. Це станове панування. Харизматичне панування спирається на особисту відданість людей політичному лідеру. Легітимація тут відбувається завдяки вірі в особливі політичні якості вождя. Легальне панування засноване на праві. Засіб його легітимації – віра у раціональність норм, яка зобов’язує одних людей підкорятися іншим. Бюрократія є ідеальним типом легального панування, втіленням раціональності влади.

Розроблене Вебером вчення про бюрократію не втратило свого значення і в наш час. Він вважав, що її загальні риси є: а) незмінні методи керівництва; б) чітке розподілення функцій; в) ієрархія владних повноважень; г) колективна /державна/ власність на засоби здійснення влади та службові місця; д) кругообіг документів. Умовою заняття будь-якої посади в цьому апараті влади є: призначення, виконання визначених обов'язків, наявність необхідної кваліфікації, постійність службової діяльності, платність.

На противагу бюрократичній раціональності М.Вебер запропонував концепцію харизматичного лідерства вождів, яке спирається на ірраціональну віру мас в їх надлюдські якості, мобілізуючого ці маси з метою підкорення громадським інтересам відокремленої від суспільства бюрократичної машини. В цьому лідерстві М.Вебер бачив альтернативу бюрократії.

Демократизацію М.Вебер розумів як мобілізацію мас політичними лідерами, розглядаючи її в якості дійового засобу протидії тотальній бюрократизації. В той же час харизматичний лідер урівноважує спроби узурпації влади з боку олігархічних груп самого громадянського суспільства. В цьому плані М.Вебер надавав особливого значення інституту президентства, а президента він розглядав як обраного вождя нації.

Розглянуті політичні концепції являють собою своєрідний перехід від класичної науки до сучасної політології, яка характеризується різними школами та напрямками.

Як самостійна наука, політологія виникла в США наприкінці XIX століття. До історичних умов її виникнення відноситься відсутність в американській історії етапу феодалізму і традиційної класової боротьби. Боротьба з британськими колоніями закінчилась переходом від рабства до капіталізму одразу, причому в цій боротьбі викристалізувалась американська нація. В Америці не одержав такого розвитку класовий антагонізм, як в Європі, тому традиційна класова боротьба замінилась конкуренцією таких політичних течій, як лібералізм, консерватизм та радикалізм.

Головна особливість американської політичної науки – орієнтація на емпіричний, прикладний характер. Основу цієї орієнтації складає традиційна американська філософія прагматизму, фундаторами якої є У.Джеймс, Дж. Д’юї.

На базі прагматизму виникли такі наукові течії, як соціал-дарвінізм та позитивізм. Суть соціал-дарвінізму складається у перенесенні біологічних законів на розвиток суспільства. В межах цієї течії політологія займається питанням, в якій мірі політичні інститути відповідають біологічній природі людини.

Головна мета позитивістської філософії складалась в розбудові соціальної теорії, далекої від абстрактних питань, типу співвідношення базису і надбудови: що з них первинне, що вторинне. Один з методів позитивізму – спостереження і зображення явищ без роз’яснення їх глибинних причин – призвело до такої форми, як феноменалізм. В політології з'явилась вимога вивчати ті політичні явища, які посильні для вивчення, наприклад, політична поведінка, і відмова від вивчення неможливого, наприклад, політичної свідомості.

Прикладне значення американської політології проявило себе через широке використання емпіричних методів дослідження, через статистичний аналіз різного роду матеріалів, особливо виборчих комісій, через опитування населення за допомогою тестів, спостереження політичної поведінки в звичайних та екстремальних умовах.

В 20-і роки XX ст. в політологію стали проникати методи інших наук, зокрема, психології і на її основі зародилась нова течія, яка зробила своєрідну революцію в політичній теорії – біхейвіоризм, як метод дослідження політичної науки.

Вперше ідеї біхейвіоризму були сформульовані ще в 1908 році Артуром Бентлі в праці "Процес управління", де сказано, що політична наука повинна займатися вивченням поведінки зацікавлених груп у політичному процесі. Ці ідеї були розвинуті пізніше Ч.Мерріамом та Г.Лассуелом /Лассвеллом/.

Біхейвіоризм стає головним методологічним напрямком в американській політології.

Принципи біхейвіоризму наступні: 1) об'єктом дослідження політології повинні бути не законодавчі норми, не політичні програми та ідеї, не суспільство і політика в цілому, а дії людей, спрямовані на досягнення своїх політичних цілей; 2) дійсно научну цінність мають не теоретичні дослідження, а емпіричні факти, оброблені належним чином; 3) в аналізі політичних явищ допустимо й необхідно використання методів інших наук, в тому числі природних і точних; 4) необхідною умовою науковості дослідження оголошується можливість верифікації або фальсифікації (спростування) його висновків, а також вимога точності і відтворення дослідницьких процедур.

Емпіричний аналіз індивідуальної і групової поведінки індивідів виявився переважаючим в підході до вивчення політичного життя американського суспільства в цілому, про що свідчить інтерес американських політологів до теорії груп політичного тиску взагалі, до теорії і практики лобізму зокрема.

Біхейвіоризм призвів до уточнення предмету політології: 1) політологія почала вивчати не стільки політичні інститути, скільки політичну діяльність і політичну поведінку; 2) біхейвіоризм дав поштовх зародженню політичної соціології, під якою мається на увазі вивчення політичних процесів з точки зору особистості і різних соціальних груп.

При вивченні поведінки соціальних груп політологи прийшли до теорії еліт, яка сформульована В.Парето, Г.Москою, Г.Міхельсом. Теорія еліт стверджує, що необхідною складовою частиною будь-якої соціальної структури є вищий привілейований прошарок, який здійснює функції влади, управління та розвитку культури. Головним постулатом теорії еліт є визнання вічності соціальної нерівності, основою якої є біологічна нерівність. В галузі політики теорія еліт походить із заперечення ідеї народного суверенітету як романтичного міфу і визнання влади політичних еліт. Дослідження діяльності політичних еліт складає центральне ядро західної політичної науки.

В 60-роки XX ст. вимальовується криза біхейвіоризму. Вона була пов'язана з війною у В'єтнамі. Політологам США був пред'явлений рахунок, суть якого зводилась до того, що наука не потрібна, якщо вона займається пустими проблемами поведінки та свідомості, а не прогнозом наслідків реальної політики. Результатом цієї кризи стало виникнення постбіхейвіоризму, на базі якого заново виникає інтерес до таких феноменів, як політична система, держава, політичні партії, вивчення можливості поліпшення їх діяльності. Шляхи і засоби поліпшення повинні розробляти і пропонувати професійні політологи. Починається еволюція західної, особливо американської політології в бік прикладної дисципліни, своєрідного інструменту управління суспільством, покликаної надавати конкретні рекомендації центральній і місцевій владі з оптимального управління і прийняття рішень.

Після ІІ Світової війни американська політологія все глибше поширюється не тільки на європейський, але й на інші континенти, відтискуючи на другий план традиційну державно-правову науку.

В сучасній американській політології склалось декілька напрямків досліджень політології: 1) американське управління і політика (загальнонаціональні політичні інститути; політична поведінка як на федеральному, так і регіональному рівні); 2) порівняльна політика (дослідження багатьох країн з якоїсь однієї проблеми, наприклад, з проблем політичної культури); 3) міжнародні відносини і міжнародна політика (проблеми війни і миру, зовнішня політика, проблеми інтеграції у світі і т.п.). Застосовуються різні методи дослідження, в тому числі математичне моделювання, ділова гра, політичне прогнозування; 4) політична теорія і політична філософія (коло проблем, починаючи з історії політичної думки і закінчуючи її сучасною філософською інтерпретацією); 5) громадське управління і політика (практичні аспекти функціонування політики, як здійснюється практична політика, який вона дає соціальний ефект, як громадкість реагує на цю політику).

Серед багатьох американських політологів особливе місце займають Чарльз Мерріам, Гарольд Лассуелл (Лассвелл) та Ганс Моргентау. Саме вони створили і затвердили школу прагматизму та політичного реалізму в американській політичній науці, в обгрунтуванні нових методів дослідження внутрішньої та зовнішньої політики США. Саме вони стояли у джерела американської політології.

Першим в низці названих представників стоїть Чарльз Мерріам /1874-1953р.р./, який вважається одним з фундаторів американської політичної науки, батьком біхейвіористського напрямку в ній. Заслуги Мерріама в тому, що він, по-перше, наполегливо доводив необхідність зміцнення зв'язку політичної науки з практикою, реальним життям; по-друге, він активно наполягав на втілення в політичні дослідження нових методів аналізу, в тому числі і кількісних; по-третє, Мерріам вірив в американську демократію, розглядаючи її як таку форму правління, яка в найбільшій мірі відповідає дійсній природі людини.

Одним з найбільш відомих спеціалістів в галузі американської політології був Гарольд Лассуелл /Лассвел/ / 1902- 1978р. р./, який в своїх працях велику увагу приділяв методологічним проблемам дослідження політики.

По-перше, використовуючи фрейдистський підхід, Лассуелл розробив теорію політичного психоаналізу, суть якої в тому, що найважливішим фактором, обумовлюючим відношення індивіда до політики, оголошується психологічний механізм його особистості (політика для тих, хто керує, і тих, якими керують; психологічні риси особистості через призму відношення до політики, і як сама політика формує необхідні їй психологічні риси особистості).

По-друге, Лассуелл приділяв багато уваги політичній владі та її розподілу в суспільстві, розглядаючи владу в якості центральної категорії політичної науки. Суттєву роль у процесі панування відіграють цінності та характер їх розподілу в суспільстві.

По-третє, основними суб'єктами політичного панування, згідно Лассуеллу, є еліти, від яких залежить розподіл цінностей з суспільстві. Але пізніше Лассуелл відійшов від елітарного тлумачення політичної влади і політичного процесу, розглядаючи роль громадської думки в розподілі цінностей як важливого показника демократичного управління та легітимності в суспільстві.

По-четверте, в післявоєнний період погляди Лассуелла на політичну владу і процес розподілу цінностей в суспільстві додержує суттєвих змін, суть яких в тому, що головною фігурою вказаного процесу висувається сама особистість, причому аж ніяк не рядова, а політична влада і вплив якої залежить від володіння відповідними цінностями. Взаємодія різних політичних особистостей усередині країни знаходить своє відображення в зміні цінностей та їх розподілу, в перерозподілі влади та впливу.

По-п'яте, Лассуелл розробив ідеї про пропаганду, які зробили значний вплив на розвиток теорії засобів масової інформації в США. Лассуелл додержувався точки зору, що пропаганда уявляє собою "продуманий відбір символів", які розповсюджуються з метою "вплинути на поведінку мас".

Лассуелл запропонував цілу систему "education", яка покликана за допомогою методів "освіти", "просвітництва" та "виховання" відпрацювати такі якості і навички особистості, які б в найбільшій мірі відповідали володарюючому в американському суспільстві зразку політичної поведінки.

Лассуелл провадив свої дослідження на основі використання емпіричних спостережень і аналізу статистичним даних. Так, в праці "Аналіз політичної поведінки. Емпіричний підхід" /1949р./ він торкається широкого кола проблем взаємовідносин між людьми, моралі і релігії, науки і політики, методів пізнання політичних явищ, понять, термінів, які використовуються американськими політологами.

Головою школи прагматизму і політичного реалізму, провідним теоретиком США із зовнішньополітичних питань був Ганс Моргентау /1904-1980р.р./.

Він підкреслював, що в зовнішній політиці головна роль відводиться національним інтересам, дав їм класифікацію, як постійних, основоположних, так і скороминучих, проміжних.

Вищим критерієм, згідно Моргентау, національного інтересу будь-якої великої держави є досягнення регіональної або світової гегемонії.

Розроблюючи концепцію національних інтересів, Моргентау надавав значення силі. Поняття сили виступає, згідно Моргентау, як головна відрізняюча риса держави, як дещо внутрішнє притаманне їй. Таке трактування поняття сили було зумовлено умовами "холодної війни" в міжнародних відносинах.

Обумовлюючи роль силового фактору в міжнародній політиці, Моргентау в той же час спробував реалістично осмислити її в ядерний вік. Протиріччя між традиційним підходом до силового фактору і можливість ядерної війни породило, на його думку, чотири парадокси в ядерній стратегії держав:

• прихильність до використання ядерної сили або іншої сили в міжнародних відносинах та побоювання застосування її перед обличчям загальної ядерної катастрофи. Наслідком першого парадоксу є різке падіння значущості військової могутності в умовах ядерного віку;

• намагання розробити таку ядерну політику, при якій можна б було уникнути вірогідних наслідків ядерної війни. Другий парадокс є в тому, що в сучасну епоху "обмежена ядерна війна" абсурдна;

• продовження гонки ядерних озброєнь поряд з намаганнями її зупинки. Сутність третього парадоксу, згідно Моргентау, складається в тому, що кількісне і якісне зростання ядерної зброї, на відміну від аналогічного зростання звичайних озброєнь має свої межі;

• проведення політики, яка спирається на союзи в умовах, коли наявність ядерної зброї зробило цю політику застарілою. Четвертий парадокс пов'язаний з тим, що "виникнення ядерної зброї радикально змінило традиційні стосунки між союзниками".

Моргентау робить висновок, що будь-яка спроба, незалежно від її винахідливості і передбачливості, спрямована на ув'язування ядерної могутності з цілями і методами державної політики, зводиться на нівець надзвичайною руйнівною силою ядерної зброї. Тому Моргентау дає побажання сучасним йому політикам: замість того, щоб пристосовувати ядерну міць до цілей і методів державної політики, необхідно самі ці цілі і методи пристосовувати до потенційних можливостей ядерної міці.

Таким чином, американська політична думка суттєво вплинула на світову політичну думку і, в першу чергу, на європейську.

В сучасній політології центральне місце займають питання влади і демократизації суспільного життя в умовах переходу цивілізації до постіндустріального суспільства. Серед представників цього напрямку американські політологи Роберт Алан Даль /народ. у 1915 р./, Олвін Тоффлер /народ. у 1928 р./, італійський політолог Норберто Боббіо /народ. у 1909р./, французькі політологи Мішель Кроз’є /народ. у 1922 р./, Моріс Дюверже /народ. у 1917р./, Раймон Арон /1905-1983р.р./ та ін.

Роберт Даль понад п'ятдесят років займається дослідженням еліт і груп, які приймають рішення, аналізом розвитку ліберальної демократичної теорії. В працях "Введення в теорію демократії", "Введення в економічну демократію", "Хто керує?", "Плюралістична демократія в Сполучених Штатах", "Поліархія" та ін. він розглядає політичну систему як будь-який стійкий тип людських відносин, який містить в собі в якості головних компонентів владу, керівництво або авторитет.

Американський футуролог, один з авторів концепції постіндустріального суспільства Олвін Тоффлер в праці "Зрушення влади. Знання, багатство і насильство на порозі XXI століття" стверджує, що в умовах постіндустріального суспільства людство вступило в еру зрушення влади, коли поступово розпадаються усі існуючі в світі владні структури, зароджуються принципово нові. Провідним фактором формування влади стають знання, наука, а не сила й багатство.

Аналізуючи зрушення влади на світовому рівні, О.Тоффлер виділяв три найбільш значні структурні зрушення. Перше зрушення – це розпад "монолітного радянського блоку" і зрушення зконцентрованої в Москві "великої влади" у незалежні держави Східної Європи; друге зрушення – велика трансформація в групі країн, які розвиваються. Згідно рівня розвитку вони поділяються на декілька підгруп: аграрні суспільства (африканські країни); індустріальні суспільства "другої хвилі" (Бразилія, Індія та ін.) та суспільства, які пройшли стадію індустріалізації і стрімко розвиваючих технологію "третьої хвилі" (Сінгапур, Південна Корея і т.п.); третє зрушення – розвинуті країни, в результаті чого США отримали сильних конкурентів в обличчі Японії та Європи, яка об’єднується.

Тому, з точки зору Тоффлера, знання диктують нові принципи класифікації країн (не розподіл на капіталістичні і соціалістичні). В якості основного критерію країн є темпи їх розвитку: країни з високими темпами і низькими темпами. Влада з багатими природними ресурсами перейде до тих, хто контролює знання, необхідні для створення нових ресурсів.

Найбільш яскравими представниками французької політичної науки є Р.Арон та М.Дюверже.

Раймон Арон в працях "Демократія перед обличчям випробувань XX століття", "Демократія і тоталітаризм", "Етапи розвитку політичної думки", "Мемуари: 50 років політичних роздумів" та ін. розглядав різні проблеми філософії історії, політології та соціології. Проблеми демократії, влади, політичних партій, соціології політики, різних галузів політологічних знань в центрі уваги найвизначнішого політолога Франції Моріса Дюверже. В працях "Політичні партії", "Методи політичної науки", "Політичні режими", "Соціологія політики", "Демократія без народу", "Політичні інститути та конституційне право" проявилися незалежність мислення, логічна злагодженість та широта поглядів цього вченого.

Значна кількість сучасних політологів присвятили свої дослідження проблемам світової політики і міжнародним відносинам, проблемам вирішення конфліктів, питанням політичного лідерства, особистості та політиці і т.д. Вказані школи і точки зору політологів є предметом спеціального вивчення наступних тем курсу політології.