Висновок

Дослідники все частіше відзначають парадокс європейської інтеграції України. Входження чи повернення до Європи? Україна – центр Європи , який доводить свою європейську ідентичність.

Актуальна проблема :

Винайдення Західної Європи. Рецепція Заходу в суспільно - політичному житті України Х1У-ХУШст.

Або : Очима Сходу . Рецепція Західної Європи в Східній Європі Х1-ХУШ ст.

Висновок

Спостерігається зростання інтересу і науковців – істориків та політологів , політичної еліти до розробки широкого спектру проблем європейського курсу України : концепції геополітичного і історичного підґрунтя європейської інтеграції України , соціально - політичних орієнтирів розвитку сучасного суспільства, що найбільш повно відповідали національним традиціям , менталітету та політичній культурі українців . Доволі актуальним є визначення місця і ролі українських регіонів у реалізації європейського вибору. Водночас в українському суспільстві помітним є ріст цікавості до власної європейської ідентичності. Вона є закономірно обумовлена європейською належністю України і відображає низку дійсних чинників і складових соціального, культурного, історичного самовизначення нашої держави.

Розпад СРСР і входження колишніх соціалістичних країн Центральної та Східної Європи до Європейського Союзу, активізувалися дослідження , пов’язані зі зміною геополітичної карти Європи , потребою інтеграції країн пострадянського простору до європейського, що викликали необхідність переоцінки радянської історіографічної спадщини стосовно державотворчої традиції цих народів , розробки власного національного історичного канону, визначення європейського вектора політичної культури від минулого до сьогодення.

Таким чином, ідея Східної Європи має складний історичний дискурс , однак вона пережила крах комунізму і як частина публічної культури та притаманних їй ментальних карт та укорінилася у культурі самої Східної Європи .

Проблема цивілізаційної інтеграції України у європейський соціокультурний розвиток тісно пов’язана з давньою дискусією про культурну і політичну географію Європи, яка започаткована у Х1Хст. і поновлена у

Зазначимо, що порушена у вітчизняній історичній науці тема – Україна у Центрально-Східній Європі, де Україна постає не в якості буферного плацдарму між Сходом і Заходом, дозволить з часом представити її повноправним політичним об’єктом – творцем відповідного цивілізаційного мікроклімату в Європі , зокрема у її східному регіоні. Перспективним у цьому контексті є тема історичних зв’язків України із Заходом ( Терещенко Ю. Україна і європейський світ. Нариси з історії) , зокрема не тільки у встановлені паралелей у соціокультурному розвитку , а й сприйняття її у західноєвропейському світі, як це зробив у своєму фундаментальному дослідженні Д.С.Наливайко (Дмитро Наливайко. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі Х1-ХУШ ст.-Київ: Основи,1998.

Представляє галузь сучасної компаративістики , що займається вивченням національних образів народів у інших народів або регіонів.

Найповніше систематизоване висвітлення рецепції України у Західній Європі Х1-ХУШ ст. Інформація про історію і життя українського народу в західноєвропейських джерелах Середньовіччя і раннього Нового часу, ступінь її повноти й ідентичності, так і саме сприйняття, образ України з усіма його «домислами» і «помилками», що склалися у реципієнтів і мінялися протягом століть.

Якщо на ментальній карті Європи Польща кваліфікується в якості країни Східної Європи – реципієнта культури Заходу і творця регіональної європейської культури , «бастіона християнського католицького світу» у порубіжжі з кочівницькою цивілізацією , то роль України у цьому інтер’єрі постає завдяки останнім дослідженням науковців своєрідного медіатора і водночас синтезу двох цивілізацій , своєрідного «перехрестя європейської цивілізації».Водночас вважаємо досить слушною пропозицію Я.Грицака , який у відгуку на згадану роботу Л.Вульфа «Винайдення Східної Європи» , запропонував вітчизняним дослідникам науковий проект під назвою : «Винайдення Західної Європи». Від себе вважаємо доцільним уточнити назву проекту по аналогії відомої роботи Д.С.Наливайка « Рецепція Заходу» , або «Очима Сходу. Рецепція Західної Європи у Східній у Х1 – ХУШ ст. «

в суспільно - політичному житті України Х1У-ХУШст.

Або : Очима Сходу . Рецепція Західної Європи в Східній Європі Х1-ХУШ ст.

О.Бетлій

Дискусії виявили прибічників європейської коріння української самобутності і тих , хто розташовував Україну на перетині цивілізацій і трактували як «міст між Заходом і Сходом», дехто вбачав азійське коріння її культури. Н.Яковенко у праці «Паралельні світ» підсумовує ці підходи , поділяючи визначення української регіональної ідентичності , запропоновану В.Липинським , який розташував Україну між Сходом і Заходом. Де, Захід виступає у вигляді Європи як такої , де українці виступають органічною частиною європейської сім»ї народів, а Схід ототожнюється з Візантією зі світом східного християнства й візантійською культурною традицією і тюркським світом – євразійських кочівників (Орієнт – як Східна Європа?) . Обидва Сходи (візантійський і євразійський), за І.Лисяком –Рудницьким , цілком між собою не пов’язані і обидва відігравали різну роль у розвитку України. Н.Яковенко зауважує, що внесок дослідників у європейську ідентичність українства переважує аналіз східних його векторів розвитку . Орієнтальний мотив не виборов собі окремого місця : його не вмонтовано у український життєвий простір у повній мірі. Тому Н.Яковенко провокує дослідників на подальші дискусії щодо місця Сходу (Орієнту) в українській культурі та історії. На її думку, кожен із східних впливів (візантійський, тюркський, російський) залишив в історії та культурі України свій слід , нерідко перемішуючись між собою і з західними впливами. Завдання дослідників вона вбачає у збалансуванні загублених у глибинах повсякденної культури тюркський Схід з опуклим, розміщеним буквально на поверхні шкільної, інтелектуальної та релігійної культури Заходом чи візантійським Сходом. Якщо Д.Чижевський намагався повернути Україну «обличчям на Захід», недооцінюючи східний вектор її культури, то нині актуальним є розвиток української орієнталістики.

Автор статті погоджується, що Орієнт, однак як окремий концепт, а не частина всеохоплюючого Сходу, має повернутися в українську академічну науку , але не буде перебільшувати його вплив на українську регіональну ідентичність. Наводить вислів І.Лисяка – Рудницького , який наголошував , що кочовий елемент впливав на український народ ззовні, не будучи інтерналізованим, не будучи утворювальним елементом українського національного типу. Інший вагомий східний вплив – візантійський з його релігійною традицією здійснювався із середини, формуючи особливий менталітет суспільства. Тому дослідник підсумовував, що «Україна розташована між світами грецької візантійської та західної культур і є легітимним членом обох, намагаючись впродовж історії об»єднати обидві традиції в життєвій синтезі». Тобто, Орієнт як такий вилучено із цього дискурсу. Що ж залишається натомість? Європа як одна частина української ментальності і знову таки Європа як друга її частина. Як так сталося , що греко –візантійський простір уважають частиною Сходу, хоча він розташований на Півдні? Що не так з українським Сходом? Чому український інтелектуальний дискурс досі не переорієнтовано з поділу Південь – Північ на Захід – Схід, як це було зроблено у добу Просвітництва? Українська регіональна ідентичність не була конструйована в опозиції ні до Сходу, ні до Заходу. Натомість вона була конструйована на основі компаративного аналізу впливів їх обох, унаслідок чого Україну й було перетворено на простір їх поєднання. А от категорія «Іншого» як неодмінну категорію формування кожної ідентичності в цих дискусіях було змінімізовано ( як таку ,що наближена до нашої культури ,) якщо не вилучено зовсім.

А історія регіональної ідентичності українства нині замкнута у просторі студій міжнародних і між культурних зв’язків , коли в поле зору дослідника потрапляють лише взаємовпливи? На її думку, було б наваго цікавіше реконструювати ці взаємини з огляду на опозицію «Свій - Інший» .

Східноєвропейське дежа в’ю ми маємо і нині. Чи є Польща достатньо західною для нас , щоб правити за зразок для наслідування? Чи можемо ми покладатися на Галичину як на той клаптик України , котрий здатен завдяки своїй польсько - австрійській спадщині певним чином легалізувати і легітимувати європейські амбіції усієї країни? Так як невеликий клаптик Туреччини на Балканах легалізував і легітимізував її європейськість? За Рябчиковою тезою , Львів стає локомотивом України до Заходу. Роман Шпорлюк також підтримує цю тезу , наголошуючи на тому, що Галичина стала інтегральною частиною України як цілого. Однак на її думку, це не означає, що процес духовної та політичної інтеграції в українських землях завершено. Навпаки, розбурхано до крайнього напруження. Україна виявилася розщепленою на дві скибочки – Схід та Захід. Опозиція Схід – Захід усередині України стала предметом дискусій, як наукових , так і політичних. Україна постає , як така, що поділяє європейські традиції , і та, яка й надалі мріє про радянське минуле. Довготривалі дискусії інтелектуалів про національну ідентичність втягнули українство у пошуки Іншого поміж себе, ділячи свою територію на частини. –С. 7.Ці дві України з центром у Львові та у Донецьку співіснують як два символи, дві опції майбутнього розвитку : « назад до Європи» або «назад до СРСР». Не можна не помітити , що вся дискусія про прозахідні і просхідні симпатії українства стосується ставлення до Росії , яку західні українці вважають головною загрозою України , а східні сприймають як державу, з якою Україна має поєднатися.

На часі розпочати дискусію про її цілісність. Однак її мають розпочати науковці, а не засоби масової інформації. Оскільки кожна передвиборна кампанія наочно демонструє , як Інший (а для східної України таким Іншим є Україна як така) стає чужим. І ця жага демонізувати Інше у чуже обертається фантазіями про ворожий наступ на Україну чужого Заходу чи Америки. –С.8.Засоби масової інформації , які контролюються партіями, стали єдиним джерелом інформації , яке формує думку людей щодо європейської і євроатлантичної політики держави , а відтак попри зміни у зовнішній політиці держави від 2005 року ставлення до НАТО і ЄС є негативним. Дані соціологічних опитувань свідчать ,що ЄС (під яким розуміють Європу загалом) , чимало українців сприймають як українського абсолютно Іншого , а Росію досі розуміють як свого. Це досить логічно : культура , яку вивчають тією ж самою мовою, має набагато менше шансів стати Іншою , ніж та , яка вимагає від тебе стати новою людиною, вивчивши іншу мову, навіть якщо це є державна мова власної країни. Російськомовні громадяни та етнічні росіяни в Україні частіше виступаюит проти вступу України до НАТО і ЄС. Схід , символізований союзом словянських народів , привабливіший завдяки наближеності культур, ментальності й зрозумілими правилами функціонування. Захід же хоча і приваблює своїм рівнем достатку і передбачуваності , однак вимагає певних внутрішніх змін. Тому вони не хочуть відкидати ані Заходу , ані Сходу. Однак це означає , що частина українців і далі мислять про Іншого у категоріях Холодної війни, перетворюючи на Іншого не нації , а інституції – НАТО та ЄС, а не Росію. Ця «блокова свідомість» досі залишається найголовнішим конструктивним елементом регіональної ідентичності України і це перший результат браку в державі сильної національної ідентичності, яка б об»єднала б усіх громадян . Чи можемо ми у такому разі говорити про українську національну самобутність у термінах «конституційного патріотизму» чи «громадянського націоналізму», який ототожнюється із засадами конституції в протиставленні до території, історії чи держави. Цей підхід передбачає мінімальну частку націоналізму, однак його можна використати в Україні за умови лише у контексті конституційної держави. Але чи можемо вважати Україну конституційною державою? Доволі проблематично. Україна формує свою регіональну ідентичність у часи ,коли концепція національної держави занепадає і національна ідентичність у всьому світі стає гібридизованою. Україна має прийняти цей виклик. Посилається на Ентоні Сміта, який звертав увагу на потребу легімітизувати окремі публічні культури та розрізнені позиції щодо спільних прав і обов’язків. Бо народ не тільки повинен, але і хоче відчувати сенс колективної належності й бути залученим до спільної діяльності. На її думку, українці вже продемонстрували , який зміст вони вкладають у колективну належність : «Від Сяну до Дону ми України діти». Це не була перша зустріч Європи із гаслами : «Один народ. Одна батьківщина. Одна родина. Спільна належність із спільним походженням». Вісімнадцять років тому не Майдан незалежності у Києві , а площа Карла Маркса у Берліні вигукувала «Ми один народ !» Німеччина об»єдналася , однак не стала єдиною : у питаннях ідентичностей тут досі існує розподіл на Схід і Захід. Чи повторить Україна її шлях? –С. 9.

Україна є батьківщиною всіх її громадян. Концепція двох символічних Україн , що її політики перетворили на небезпечну іграшку, є водночас тим чинником, який не дозволяє ділити Україну. Надто переплелися у ній «радянськість» і «європейкість». Україна має пройти цей шлях внутрішньої реорганізації , щоб остаточно звільнитися від радянського спадку і покладатися лише на себе, а не якось доброго дядечка.

Тому вважає , що у справі внутрішньої реорганізації і ідентифікації українства концепція Східної Європи не може стати панацеєю від усіх бід , однак її реалізація в Україні допоможе уникнути подальшого поділу українських теренів на різні частини і створити спільну політичну культуру, спільну для всіх мовних і етнічних спільнот. Це буде культура більшості, яка в Україні не є ідентичною до національної культури.

Україна є східним складником європейської концепції. Україна має реальний шанс поліпшити імідж Східної Європи.

Концепція Східної Європи може стати об’єднавчою для всієї країни, а також дасть можливість злокалізувати Україну на європейській мапі, а відтак стати метафорою політичного і духовного повернення в Україну. « Вона може стати інструментом, наголошує авторка, - за допомогою якого населення України , втиснуте між ЄС та Росією , відокремиться від російсько-радянського \ австро-угорського спадку й інтегрується в українську перцепцію , що означає бути мультикультурним. Бути землею обітованою для всіх , хто тікає з передбачуваного світу, вислизаючи із Заходу і зі Сходу» . Це буде культура більшості – для всіх мовних і етнічних спільнот , яка не є ідентичною до національної культури. Таким чином Україна має реальну перспективу стати представником регіональної європейської культури і поліпшити імідж Східної Європи , як цивілізованого , демократичного мультикультурного суспільства , яке нині дуже є модним з огляду на тенденції глобалізації світового розвитку.[28]

що називає себе європейським націоналістом , бо підтримує космополітичну європейську модель культурного співжиття різних народів і виступає проти ототожнення останньої виключно із Заходом та ЄС ,

дослідник давньої української літератури

виступає проти тези культурної зверхності Західної Європи і відсталої у культурному сенсі Східної Європи, зокрема української. Досліджуючи яку у своїх роботах («Українська культура ХУ11 ст. і Європа» (1996), «Україна між двома Славіями та двома Європами», « Спадок Ренесансу в українському Бароко»(1993) , він розробив концепцію унікального українського «пан»європейського синтезу», який на його думку, є невід»ємною частиною європейської культури. Грачотті наголошує на унікальній посередницькій ролі України в діалозі між Заходом і Сходом.

Політики не дослухаються ідей щодо великої мультикультурної і толерантної Європи нині, але згодом мають почути. Тож країнам Східної Європи , включноз українцями, він радить бути консервативними в позитивному сенсі і зберігати свої традиції і здобутки і не бути провінціалами , оскільки маєте бути свідомими власної цінності. Або ми Європу зробимо усі разом у своєму розмаїтті, або Європи не буде. Західна і Центральна Європа має потребу у Східній, але лише за умови, що остання буде здоровою і самодостатньою.

Як тут не згадати концепцію українського дослідника Івана Лисяка- Рудницького «Україна між Сходом і Заходом».