Європа як космополітичний проект і пан українське покликання України

Італійський славіст Санте Грачотті – професор і завідувач кафедри словянської філології Міланського університету , професор Римського університету «Ла Сап»єнца», почесний президент Італійської асоціації українських студій називає себе європейським націоналістом , оскільки підтримує модель культурного співжиття та співіснування різних народів у Європі і виступає проти ототожнення останньої виключно з Західною частиною континенту чи нині з ЄС. Понад 50 років С.Грачотті вивчає словянські культури і є популяризатором української теми в Європі.

Європа як космополітичний проект

Європу до певного часу ототожнювали з її Заходом, сьогодні Європу ототожнюють суто з Європейським Союзом. На думку італійського славіста Санте Грачотті таке хибне уподібнення матиме негативні наслідки , особливо для політиків . Сучасні інтелектуали , які мають більш широкі погляди на речі , не допускають такого змішування термінів. Констатує , що нині в Західній Європі панує споживацька культура образів, а не ідей, змістів, речей. До певної міри , можна говорити цивілізаційну кризу , яку усвідомлюють тільки невелике коло європейських інтелектуалів – пророків , котрі волають у пустелі. Але вважає, що вони не мають права відмовлятися від своїх поглядів , а готувати собі на зміну пророків молодших , які матимуть честь нести наш спадок. . На його думку, цивілізація образу є культом видимості, поверховості, споживання , а не є цивілізацією суті і змісту . Це негативний феномен властивий головним чином культурі західної Європи. А на європейському Сході збереглася більша увага до речей, до суті. Так , у Польщі – країні посередниці між Заходом і Сходом простежується жива зацікавленість у гуманітарних науках , зокрема проблемами літератури, цінностями гуманізму, здобутками Ренесансу. Італійський славіст виступає проти безмумної імітації Заходу, яка спостерігається нині у Східній Європі , може спричинити культурну кризу , яка вже проглядається на освітянській ниві як наслідок непродуманого копіювання Болонської системи, яка фактично руйнує східноєвропейські університети. Політики не дослухаються ідей щодо великої мультикультурної і толерантної Європи нині, але згодом мають почути. Тож країнам Східної Європи , включноз українцями, він радить бути консервативними в позитивному сенсі і зберігати свої традиції і здобутки і не бути провінціалами , оскільки маєте бути свідомими власної цінності. Або ми Європу зробимо усі разом у своєму розмаїтті, або Європи не буде. Західна і Центральна Європа має потребу у Східній, але лише за умови, що остання буде здоровою і самодостатньою.

Застерігає проти маргіналізації елітарної культури , а визнає необхідність тримати певну рівновагу між масовою і елітарною культурами. Елітарна культура Заходу є абсолютно відкритою для інтеграції і позбавлена будь- якої ксенофобії. Він посилається на приклад Італії , в якій за межами політики є цілковита відкритість щодо іноземців , оскільки у ній проживають дуже багато представників різних національностей , культури яких мирно співіснують.Наголошує, що італійська культура найвідкритіша до інших культурних реальностей. Посилається на практику центральної області Марке, де чимало українців, яких тут дуже поважають. Натомість потрібно лікувати і виправляти політику. Окремі представники яких відвертаються від «слабких іноземців» і симпатизують «сильним». Він засуджує це схиляння перед культом переможної влади і вважає це явищем низькопробної політики і закликає інтелектуалів і широку громадкість Західної Європи демонструвати повагу до культури , дотримуючись давніх цінностей толеранції як «панєвропейського культурного синтезу ». Італійський мовознавець – славіст, історик словянських літератур , почесний президент Італійської асоціації українських студій ,

дослідник давньої української літератури виступає проти тези культурної зверхності Західної Європи і недорозвинутості культури Східної Європи, зокрема української. Досліджуючи яку у своїх роботах («Українська культура ХУ11 ст. і Європа» (1996), «Україна між двома Славіями та двома Європами», « Спадок Ренесансу в українському Бароко»(1993) , він розробив концепцію унікального українського «пан»європейського синтезу», який на його думку, є невід»ємною частиною європейської культури. Грачотті наголошує на унікальній посередницькій ролі України в діалозі між Заходом і Сходом.

Як тут не згадати концепцію українського дослідника Івана Лисяка- Рудницького «Україна між Сходом і Заходом».

Панукраїнські смисли та Європа

Дослідник давньої української літератури виступає проти тези культурної зверхності Західної Європи і недорозвинутості культури Східної Європи, зокрема української. Досліджуючи яку у своїх роботах («Українська культура ХУ11 ст. і Європа» (1996), «Україна між двома Славіями та двома Європами», « Спадок Ренесансу в українському Бароко»(1993) , він розробив концепцію унікального українського «пан»європейського синтезу», який на його думку, є невід»ємною частиною європейської культури. Грачотті наголошує на унікальній посередницькій ролі України в діалозі між Заходом і Сходом. : мовний, культурний, політичний плюралізм українського суспільства слід розглядати як елемент європейської ідентичності. Отже, «наша слабкість , як розкол на Схід і Захід» є «нашою силою»! Оскільки, на думку Грачотті, є проявом плюралізму, який , як відомо в історії відомих європейських країн (Велика Британія, Нідерланди , певною мірою Німеччина) зіграли вирішальну роль .

На його погляд, Україна – є унікальною країною , оскільки не є суто Заходом, Північчю, Півднем чи Сходом. Вона є всім разом. Таким собі живим прикладом культурного

співжиття та співіснування , який може слугувати моделлю для всієї Європи. У свою чергу Європа в такому сенсі може слугувати моделлю для всього світу. Ми маємо долати в нашому світосприйнятті межі власних культур і не втратити глибокого знання культури у широкому сенсі слова.

Від культу коріння до плюралізму

Вважає, що перед україністами (як вітчизняними , так і зарубіжними) стоїть завдання , з одного боку зберегти культ коріння українського народу, а з іншого,- пропагувати ідеї концептуального плюралізму. Тобто вони мають залишатися вірними національному культурному корінню й культивувати концепцію плюралізму.

Концепція українського «панєвропейського синтезу» італійського славіста Санте Грачотті : мовний, культурний, політичний плюралізм українського суспільства слід розглядати як елемент європейської ідентичності. Отже, «наша слабкість , як розкол на Схід і Захід» є «нашою силою»! Оскільки, на думку Грачотті, є проявом плюралізму, який , як відомо в історії відомих європейських країн (Велика Британія, Нідерланди , певною мірою Німеччина) зіграли вирішальну роль .

)))Архів

Хамітов

Зазначимо, що політологи вирізняють базові ментальні риси і набуті в умовах іноземного поневолення. Торкаючись питання часу згаданої деформації ментальних архетип них рис українців , Н.Хамітов пов'язує з часом перебування у складі Російської імперії та СРСР , коли руйнації зазнавали базові риси політичної культури : правова культура, державна традиція, історична пам'ять, національна свідомість. Серед архетипних рис українського національного характеру є світоглядна толерантність , яка в умовах бездержавності набула рис прийняття чужих ментальних продуктів і переживання їх згодом як своїх. До набутих ментальних рис за часів Російської імперії та СРСР відносять психологічну мімікрійність (здатність пристосовуватися до чужих політичних порядків), консерватизм як спосіб захисту етнічних рис, конформіст еліти з її стійкім компонентом проросійської орієнтації . Звільнення України від постімперських проявів – це головним чином ментального звільнення : відновлення не лише форм традицій, але й автентичних принципів. Саме ці оновлені архетипи, розвиваючись, повинні створити нові форми культурного і державного життя, що лежить поза межами постімперського спадку. Звідси важливим завданням відродження національних рис української ментальності та політичної культури визнається подолання відчуження громадян від політичного і державного життя шляхом їх залучення до побудови власної правової демократичної держави, адекватній національному характеру , що сприятиме подоланню згаданого комплексу меншовартості і оздоровленню моралі.

Маргінальність соціокультурного розвитку України

Геополітична ситуація України як порубіжжя між землеробською і кочовою цивілізацією , поміж Заходом і Сходом, витворила особливий тип української психіки - біполярної моделі , яка поєднує лицарсько – козацький і пасивно – споглядальний (селянський) типи ставлення до довкілля , які або чергуються у часі, або проявляються паралельно. В політичній сфері ці ментальні настанови матеріалізуються у бунтарстві, героїчній боротьбі за національні цінності та державну самостійність України, і разом з тим – в егоцентризмі, байдужості до долі власного народу і власної держави. Водночас межовість, що тривалий час була пов’язана з відсутністю власної держави, породила комплекс меншовартості українця з почуттям кривди, образи , що проявляється в сублімації в стражданнях чи соціально – утопічному мрійництві.

Хамітов

У вітчизняній науковій періодиці останніх десятиліть спостерігається спроба класифікації українських ментальних рис за їх позитивними і негативними характеристиками у контексті впливу на формування національної єдності та власної державності.

До спадкових рис національного характеру на рівні політичної культури відносять індивідуалістський код політичних цінностей з його прагматизмом, зваженістю рішень, потребою спиратися на власні сили, волелюбність, демократизм, миролюбність та толерантність , який відносять до європейського типу. До негативних ментальних рис, органічних для українців, вирізняють ті, що сформувалися під впливом геополітичного чинника – порубіжжя землеробської цивілізації та кочової , яка визначила маргінальність українського соціокультурного розвитку : крайній індивідуалізм , що схильний до анархізму з його згубними наслідками у політичній сфері життя , який трактується як внутрішній чинник феномену української бездержавності . Коли за образним висловом В.Яніва , « в неволі ми опинилися тому, що занадто любили волю».

В.П.Скоблик звернувся до інтерпретації специфіки цивілізаційної ідентичності східнослов’янського світу відомого англійського дослідника А. Тойнбі , який кваліфікував український соціокультурний розвиток як відгалуження православної цивілізації в межах «руської спільноти» , яка з Х1Уст. перейшла у сферу впливу західної . Українці хоча і належали за релігійно - культурною традицією до греко – православного світу , однак їх політична культура не була пов'язана з домінуванням держави в усіх сферах суспільного життя , а була громадянською . Українське суспільство, зберігаючи свою православну духовність, зазнало упродовж середньовіччя і початку Нового часу культурної вестернізації і тому це дало підстави А.Тойнбі кваліфікувати його соціокультурним феноменом, якому властива відкритість до різних культурно - цивілізаційних впливів , зокрема поєднання православної традиції з прозахідною спрямованістю культурного і політичного розвитку.

Місце і роль України у геополітичному інтер’єрі Європи , в якому вона постає не в якості буферного плацдарму між Сходом і Заходом , а повноправним політичним об’єктом – творцем відповідного цивілізаційного мікроклімату у центрально - східному регіоні європейського континенту , - тема наукової розвідки Р.Г.Симоненка. В якій він зазначає, що зазвичай український фактор європейської геополітики у минулому не береться до уваги сучасними політиками , а коли все таки відзначається інтенсивна роль українських земель у міжнародному житті Середньовіччя , то справа здебільшого зводиться до з'ясування їх ніби постійного хитання між Сходом і Заходом. Вважаємо слушними зауваги автора , що це є правомірним щодо минулого країн розташованих на межі або поблизу «цивілізаційних розламів»: Польщі, Іспанії , Балканських країн. Однак цим країнам не характерний «нав’язливий пошук власного місця «між кимось і кимось» і байдужість до власного внеску у світову культуру і історію» . По суті в українській історіографії відсутній предметний аналіз дії геополітичного фактору в історії , його вплив на перспективи розвитку українського народу. Забуваються мотиви , що розгортали українські верхи у бік то Заходу (Польщі) , то Сходу (Росії) , як відзначав В.Липинський , у бік «легенди Люблінської « та «легенди Переяславської». (108-109) . На його переконання, безперспективні розмови політиків про Україну , яка прагнула кудись прихилитися , а науковці повинні зосередитися на вивченні її власних історичних інтересів : державних, геополітичних, цивілізаційних , економічних , соціальних . З ним солідаризується В.П. Скоблик з ідеєю врахування факту України як біцивілізаційного феномену з переосмислення багатьох проблем української історії у контексті між цивілізаційних відносин і повернення їй колишньої провідної ролі у східнослов’янському світі. (28).

Роздуми про місце України на пограниччі латинського Заходу та візантійського Сходу – тема статті відомого історика Візантії І. Шевченка . Він оминає найновіші теорії конструювання Європи , хоча зазначає , що поділ Європи на Схід і Захід не є витвором епохи Просвітництва , а ідея ця має значно давнішу історію. Ще у 7 ст. було Константинополь вважали столицею Сходу, тоді як Рим – столицею Заходу. Говорячи про період Московського панування над Україною , він звертає увагу , що найдовшим воно було над Лівобережною частиною – 355 років, над Центральною (на захід від Дніпра) – 215 років, на Галичині – 50 років.

Говорячи про Україну поміж Сходом і Заходом , то, за його спостереженнями, маємо парадокс , оскільки Константинополь не лежить на Сході, а на півдні, а точніше - на південному заході від Києва. То у випадку Візантії варто говорити про на Україну не так Сходу , як імперії , що була ланкою середземноморської цивілізації. Із Заходом справа простіша – західні впливи йшли переважно через Польщу , починаючи з 1349 року й посилилися після 1569 року і тривали до 1793 . Якщо візьмемо впливи польських еліт на землях західної України, а також на правому березі Дніпра, то помітимо тривання цього процесу до 1917 року , а той до 1939. –С.22. Однак , як не дивно, Захід значно більше , ніж греки , забезпечував українській еліті стимули й засоби для захисту візантійської системи культурних цінностей. Цей український захист «свого» Сходу за допомогою західної зброї не становив у Європі 16-17 ст. курйозу . Подібні механізми функціонували і на інших стиках західноєвропейських культур із Візантією.Попри проникнення Заходу на українські землі ,- а цей процес тривав декілька століть, - Україна як і сама річ Посполита, в свідомості Заходу досить рано стала Сходом ( ще перед поділами Польщі. Це сталося не тому , що більшість українців визнавали східну віру , а тому , що починаючи з від середини 17 ст. західні спостерігачі сприймали Річ Посполиту як частину Сходу, відзначаючи східні елементи одягу у шляхти і козаків. Перші впливи візантійського «Сходу» прийшли в Україну з півдня , з візантійських Балкан. Друга хвиля – з Російської імперії. Україна відігравала роль передавача візантійських культурних впливів до Москви аж до останньої чверті 17 ст.

У 19 ст. полеміка про культурну ідентичність України змінила свої релігійні шати на політичні. Головна тема дискусій – чи належить України до Європи чи ні. Ця дилема і зберігає свою чинність і для сучасних часів. Однак вона не була актуальною для західних українців, які з 1722 року були у складі Габсбурзької імперії. Так тривало до кінця 19 ст., коли у змаганнях з поляками та москвофілами більшість еліт західних українців вирішили, що їх території були частиною «соборної» України. Дискусія про європейські витоки українства у другій половині 19 ст. зосереджувалася на порівнянні України з Російською імперією. Такі з дискусії точилися і в Росії (західники і слов’янофіли). –С.23.

Складова східних і західних компонентів української культури виявлена у дискусіях 19 ст. не змінилася і донині, хоча їх пропорції дещо і змінилися на користь Сходу , особливо у мовному секторі).

. 1 Шпорлюк Р. Євразійський дім. Проблеми ідентичності в Росії та Східній Європі. \\ Сучасність – 1992- №5-С. 69-78. ;«Круглий стіл»: «Україна в геополітичному інтер’єрі кінця ХХ ст.» \\ Політична думка – 1994.- №2.-С.3-12; «Круглий стіл» : «Україна посткомуністична : у пошуках «третього шляху» \\ Політична думка- 1994.- №2; .Простір свободи. Україна шпальтах паризької «Культури» -К., 2006- С. 25-35; Грицак Я. Страсті за націоналізмом. Історичні ісеї.- Київ, Критика, 2004.; Ярослав Грицак. І ми в Європі? \\ Критика – 2003-;4-С. 5-8;

9. Н.В.Шевченко. «Ягеллонська спадщина» у світлі сучасних історичних студій // Історичний архів. Наукові студії.-Випуск 1.- Миколаїв, 2008 - С.29-39.

14. Шевченко Н.В. Сучасний проект історії Центрально -Східної Європи в історіографії : результати та проблеми // Наукові праці МДГУ ім. П. Могили . Історичні науки. –Т.100 , Вип. 87 .- Миколаїв, 2008 –С.123-129.

22. Симоненко Р.Г. Про геополітичний фактор в історії України \\ Укр .іст. журн .- 2001.-№3- С. 108-109.

24. Скоблик В.П. Історія України-Русі Х1- ХУШ ст. у контексті міжцивілізаційних відносин (особливості тойбіанської інтерпретації) // Укр.істор. журн.-1998 - №5 -С.16-30;

25. Шевченко І. Україна на захід від Сходу. // Критика – 2009- 1-2 –С. 22-24.

Проблема цивілізаційної інтеграції України у європейський соціокультурний розвиток тісно пов’язана з дискусією про культурну і політичну географію Європи , коли країни колишнього соціалістичного табору заявили про своє прагнення стати членами ЄС на підставі приналежності історично і релігійно до католицького Заходу. Цьому мала сприяти нова концепція країн Центральної Європи», що історично, політично і ментально є частиною Західної Європи. Це концептуальне розділення Європи на Схід , Захід , Центр ставить у дуже незручне становище Україну, оскільки її традиційно країни ЄС зараховують до Сходу. Образ Східної Європи як європейської периферії має складний історичний дискурс , що пережив крах комунізму і як факт публічної культури укорінилася не тільки на Заході , а й у свідомості мешканців цього східноєвропейського регіону. За спостереженням Ф.Тера, і донині в головах громадян і політиків держав ЄС на схід від Польщі розпочинається Східна Європа , яка здавна належить Росії і нині мають залишатися у сфері її політичного впливу. Спрацьовують не тільки давні геополітичні стереотипи , а й сучасна геополітика – держави ЄС не зацікавленні у суперечках з Росією з огляду на енергетичну залежність Європи від російських поставок газу. Тому Україні , наголошує автор, - дуже важливо вирватися з цього традиційного поділу Європи і знайти власну позицію на «ментальній карті Європи» . Серед можливих варіантів вирішення проблеми європейської ідентичності українців найбільш перспективним вважає концепцію Центрально-Східної Європи . Яка актуалізує литовсько - польську соціокультурну спадщини в історії України і тим дозволяє обґрунтувати належність України до нового регіону , який вже отримав «перепустку на повернення до європейського спільного дому».[13] Ця концепція історичної та ідеологічної реабілітації європейської ідентичності народів Центрально –Східної Європи , що знайшла фахову реконструкцію у рамках міжнародного проекту, до якої долучилися вітчизняні історики ( Яковенко Н.М., Я.Грицак ), розглядалася автором даної статті .[14] Так, ретельно аргументоване ними історичне підґрунтя приналежності Галичини і Правобережної України разом із Києвом до регіону Центрально - Східної Європи основі тривалої належності до Польщі, дає підстави доручення України до цього регіону. Однак поза його межами залишилася Лівобережна , Слобідська і Південна Україна . Тому вважаємо, що згадана концепція не може вважатися універсальною у справі інтеграції української історії до європейської , оскільки значна частина мешканців не має цієї «історичної перепустки» до Європейського спільного дому і не можуть похвалитися : « А ми були в Європі!»

Місце і роль України у геополітичному інтер’єрі Європи , в якому вона постає не в якості буферного плацдарму між Сходом і Заходом , а повноправним політичним об’єктом – творцем відповідного цивілізаційного мікроклімату у центрально - східному регіоні європейського континенту , - тема наукової розвідки Р.Г.Симоненка. [22] В якій він зазначає, що український фактор європейської геополітики у минулому не береться до уваги сучасними політиками , а коли все таки відзначається інтенсивна роль українських земель у міжнародному житті Середньовіччя , то справа здебільшого зводиться до з'ясування їх ніби постійного хитання між Сходом і Заходом. Вважаємо слушними зауваги автора , що це є правомірним і до країн розташованих на межі або поблизу «цивілізаційних розламів»: Польщі, Іспанії , Балканських країн. Однак, наголошує дослідник, цим країнам не характерний «нав’язливий пошук власного місця «між кимось і кимось» і байдужість до власного внеску у світову культуру і історію» . Він констатує відсутність в українській історіографії предметного аналізу дії геополітичного фактору у вітчизняній історії . Зокрема, недооцінюються мотиви , що розгортали українську еліту у бік то Заходу ( легенда Люблінська) , то Сходу (легенда Переяславська) . Замість трактування України , яка прагнула кудись прихилитися , науковці повинні зосередитися на вивченні її власних історичних інтересів : державних, геополітичних, цивілізаційних , економічних , соціальних .[23]