2. Форми допиту

Допит може проводитися у вигляді вільної розповіді, у запитувально-відповідальній формі чи в змішаній формі. Закон передбачає його проведення шляхом вільної розповіді, що обумовлюється врахуванням певних закономірностей формування і дачі показань. Вільна розповідь дозволяє сумлінному допитуємому системно, у відповідності з тим, що і як він сприйняв, відтворити при переказі, оскільки все сприйняте, як правило, є єдиним взаємопов'язаним цілим, а не окремими різнорідними деталями мозаїки.

Запитувально-відповідальна форма допиту, по-перше, порушує цю цілісність, по-друге, базується на розумінні і оцінці слідчого, які можуть не враховувати характер інформованості допитуємого. Все це може призвести до того, що допитуємий буде повідомляти те, про що його запитують ("слідчому видніше"), а не те, що він сам вважав би причетним до справи.

При несумлінності допитуємого, особливо при намірі відмовитися від повідомлення правдивої інформації, вільна розповідь примушує його "створювати" обстановку і обставини події та своєї участі в ній у відповідності зі своїми здібностями і можливостями. А чим більше він вигадає і "створить", тим простіше буде його викрити.

Окрім зазначеного, вільна розповідь вигідна для слідчого і тим, що не розкриває у повній мірі зацікавленість слідчого, дозволяє оцінити позицію і наміри допитуємого.

Вільна розповідь не завжди забезпечує повну і точну інформацію про події, які цікавлять слідчого, тому звичайно доповнюється запитаннями, які він ставить.

Запитання за своїй змістом і спрямованістю розподіляються на:

а) доповнюючі, коли необхідно розвинути те, про що розповів допитуємий. Наприклад, він повідомив, що приїхав на місце злочину автобусом, після чого слідчий додатково з'ясовує: який номер маршруту, що собою уявляв автобус, чи звернув він увагу на водія, що було незвичайного під час поїздки тощо;

б) уточнюючі, пов'язані із необхідністю впевнитися в точності повідомленого. Потерпілий стверджував, що бачив у руках грабіжника великий блискучий ніж з лезом, яке загострене з обох боків. Оскільки напад було скоєно вночі у неосвітленому місці, це викликало сумніви. При повторному допиті через тиждень після цього випадку, потерпілий у зв'язку із запитанням слідчого, як і з чого він визначив, що це був описаний ним ніж, пояснив: "У руці нападника щось блиснуло, я з переляку вирішив, що це великий ніж. Мені завжди чомусь уявлялось, що ножі, які використовують грабіжники, обов'язково загострені з обох боків, і тому в своїх попередніх свідченнях я сказав, що це був загострений з обох боків ніж. Зараз, заспокоївшись і все згадавши, стверджувати це категорично не можу. Щось блискуче і велике у руці нападника було, але чи був це ніж і який, я точно сказати не можу".Після встановлення злочинця з'ясувалось, що при нападі на потерпілого він тримав в руці великий блискучий ключ від гаражного замка

в) контрольні, спрямовані на перевірку точності повідомленої інформації. Алібі підозрюваного заперечувалось свідком, який заявив, що бачив його неподалік від місця пригоди в день скоєння злочину.

На питання слідчого, чому він запам'ятав цей день, свідок пояснив, що перед цим він зняв з ощадної книжки велику суму грошей на придбання меблів, ніс їх з собою і, побачивши підозрюваного, вирішив до нього не підходити, побоюючись прогуляти з ним гроші, а тому й зробив вигляд, що не помітив його, пішов у магазин і купив меблі. Оглядом поданої свідком ощадної книжки і товарного чеку на куплені меблі було встановлено, що ці події — отримання грошей в ощадкасі та придбання меблів - мали місце за тиждень до вчинення злочину.

Тим більше неприпустимі навідні запитання, тобто запитання, які мають у собі можливу відповідь. Наприклад, запитання: "Він приїхав на "Жигулях?" замість запитання: "Як він прибув на місце злочину?" Відповідь, яка знаходиться у навідному запитанні, може бути дана при сумнівах або непевності допитуємого та через переконаність, що слідчий все знає, чи згідно принципу — тобі потрібна така відповідь, отримай її.

Предметом допиту обвинуваченого є обставини, що сформульовані у постанові про притягнення особи як обвинуваченого. Обвинувачений не зобов'язаний давати показання у справі, однак, дотримуючи процесуальний порядок проведення допиту та застосовуючи окремі тактичні прийоми, слідчий повинен переконати обвинуваченого у недоцільності приховування істини у справі. Так як показання обвинуваченого є не тільки джерелом доказів, а й засобом його захисту від обвинувачення, слідчий повинен надати обвинуваченому можливість детально викласти свої показання. Процесуальний порядок допиту обвинуваченого визначається ст. ст. 143-146 КПК України. Тактичні прийоми допиту обвинуваченого мають свої особливості.

Слідчий повинен ретельно вивчити матеріали справи для правильного обрання моменту допиту обвинуваченого. Якщо всі обставини справи, з яких необхідно допитати обвинуваченого повністю, не досліджені або не перевірені, чи є сумнівними для слідчого, проведення допиту буде передчасним і не принесе бажаного результату.

Коли у справі є кілька обвинувачених, важливе значення має правильне визначення слідчим питання - кого з них допитувати у першу чергу.

Вирішуючи це питання, слідчий повинен враховувати: яку роль відігравав той чи інший обвинувачений у спільній злочинній діяльності; яке покарання загрожує йому за вчинений злочин; у яких стосунках він знаходиться з іншими обвинуваченими; які є докази його вини; його особисті якості тощо. Більш швидке отримання правдивих показань від одних обвинувачених може стати важливою умовою допиту їх співучасників, що дають неправдиві показання.

Допит обвинуваченого починається з запитання слідчого: чи визнає допитуваний свою вину? Тактика проведення допиту обвинуваченого визначається ставленням обвинуваченого до пред'явленого йому обвинувачення. Можливі такі три ситуації: обвинувачений визнає себе винним повністю; обвинувачений визнає себе винним частково; обвинувачений не визнає себе винним. Розглянемо їх більш детально.